13.1. Противитратний механізм та його роль у зниженні собівартості продукції

13.1. Противитратний механізм та його роль у зниженні собівартості продукції

Усю різноманітність шляхів підвищення рентабельності вироб­ництва на підприємствах та в організаціях АПК можна звести в три групи: зростання їхніх доходів за рахунок збільшення виробництва й реалізації продукції, поліпшення її якості; підвищення реалізаційних цін на продукцію; зменшення витрат. При обґрунтуванні цих шляхів в одних випадках (у галузях, регіонах, на підприємствах) перевагу слід віддавати інтенсифікації виробництва, поліпшенню його збалансованості й на цій основі підвищенню врожайності культур та продуктивності тварин, а в інших — підвищенню реалізаційних цін за рахунок поліпшення якості продук­ції і пошуку ефективніших строків і каналів реалізації.

Разом з тим практично для всіх регіонів, галузей і підприємств країни одним із головних шляхів підвищення рентабельності виробництва є різке скорочення витрат на виробництво і реалізацію продукції. Це зумовлено високим рівнем собівартості сільськогос­подарської продукції в Україні через недосконалу технологію та організацію виробництва і, як наслідок, значну трудо-, енерго- і фондомісткість продукції. Наприклад, продуктивність праці в колгоспах у найкращі роки (1982—1985) була значно нижчою, ніж у США, — від 3 разів у зерновому господарстві до 30 — у свинарстві. З такою продуктивністю праці сільське господарство України не може конкурувати на світовому ринку. До того ж в останні роки відбулося суттєве підвищення собівартості продукції як унаслідок різкого посилення диспаритету цін на сільськогосподарську і промислову продукцію (за 1991—2002 рр. зростання цін на продукцію галузей першої сфери АПК в 6 разів, а третьої сфери — в 2,5 рази перевищуванні зростання цін на продукцію сільськогосподарського господарства), так і через значне зниження врожайності культур і продуктивності тварин.

Головною причиною високої собівартості є недосконалість економічного механізму. Довгі роки в народному господарстві діяв витратний механізм господарювання, суть якого нерідко зводилась до формули: чим більші витрати, тим краща праця. Особливо наочно це виявилось у проектуванні й будівництві, а в більш прихованій формі — і в інших галузях.

Основні причини переважання витратного методу господарювання такі. По-перше, це втрата виробниками відчуття господаря. У свою чергу це було зумовлено недооцінкою ролі кооперативної, особистої та приватної власності за соціалізму, ототожнення в теорії і на практиці загальнонародної і державної форм власності. По-друге, — застарілий економічний механізм, який спонукає виробників нестримно залучати ресурси і приховувати резерви виробництва. Тут, передусім, слід назвати практику планування «від досягнутого», існуючі системи ціноутворення, оплати праці, фінансово-кредитний механізм.

Тому й виникла об’єктивна необхідність створення противи­тратного механізму як важливої складової частини економічного механізму господарювання. Це має особливе значення в умовах ринкової економіки, яка прийшла на зміну адміністративно-командній. Противитратний механізм АПК — це спосіб функціонування сукупності економічних підойм та стимулів у системі економічного механізму з метою забезпечення зниження питомих виробничих витрат за зростання виробництва продукції на одиницю ресурсного потенціалу, підвищення її якості і збільшення маси споживчої вартості. Тобто елементи економічного механізму АПК (планування, госпрозрахунок; системи організації, оплати і стимулювання праці; ціноутворення; фінансово-кредит­ний механізм) у своїй сукупності й комплексному функціонуванні, що спрямовані на досягнення зазначеної вище мети, виступають водночас і елементами противитратного механізму.

Розвиток АПК, як найбільшого народногосподарського комплексу, обумовлює необхідність формування його противитратного механізму на трьох рівнях управління: народногосподарському (міжгалузевому); галузевому; підприємств та їхніх струк­турних підрозділів. Успішне функціонування противитратного механізму можливе лише за умови комплексної взаємодії всіх його елементів на всіх рівнях управління АПК. У країнах з ринковою економікою цей механізм діє практично в автоматичному режимі. У нашій же країні, де не було справжнього господаря і впродовж десятиріч діяв витратний механізм господарювання, аграрні менеджери мають чітко уявляти дію противитратного механізму на всіх рівнях управління. Що ж до останніх двох рівнів, то обов’язковою вимогою є вміння побудувати модель такого механізму на прикладі конкретного господарства.

Розглянемо дію противитратного механізму на рівні підприємства. Дія планування як елементу противитратного механізму ґрунтується перш за все на переході від принципу «за досягнутим» до принципу «від можливого». В основі останнього лежить нормативно-ресурсний метод планування. Об’єктивною основою раціонального використання всіх видів ресурсів є науково обґрун­товане нормування їх споживання.

Суттєвим недоліком методик нормування ресурсів є те, що вони передбачають виділення ресурсів не під кінцеву продукцію, а на проміжний результат. Наприклад, потребу в дизельному паливі визначають за обсягами робіт в еталонних гектарах і нормами витрат палива на гектар. Це орієнтує господарства на гіпертрофовані обсяги робіт, енергомісткі технології, малоефективні способи перевезення вантажів, породжує приписки в обліку. Саме звідси виникає суперечлива динаміка у споживанні палива на одиницю роботи і продукції: витрати нафтопродуктів на еталонний гектар і тонно-кілометр скорочуються, тимчасом як на 1 млн грн валової продукції сільського господарства — збільшуються.

З огляду на це вдосконалення методики нормування праці й матеріальних ресурсів має бути спрямоване на досягнення не проміжних, а кінцевих результатів. Тобто ресурси слід виділяти під кінцеву продукцію. Для цього потрібно встановлювати нормативи затрат праці, палива, енергії тощо на виробництво одиниці продукції (зерна, молока) з урахуванням різних технологій і рівнів продуктивності земельних угідь та худоби.

На рівні підприємства особлива роль у зниженні витрат належить плануванню оптимальної галузевої структури методами багатоцільової оптимізації. При цьому один із субоптимальних варіантів плану розраховують за критерієм мінімуму виробничих чи приведених витрат. Результати кожного рішення аналізують, порівнюють з іншими варіантами оптимальних планів, одержаних за критеріями максимуму прибутку, валового доходу тощо, і на цій основі складають найбільш прийнятний план, який сприятиме зростанню доходів господарства як унаслідок збільшення виробництва і реалізації продукції, поліпшення її якості, так і за рахунок зниження витрат. Більше уваги слід приділяти широкому впровадженню типових ресурсозберігальних, мало- і безвідходних технологій.

Планування на підприємстві — це процес пошуку і використання резервів підвищення ефективності виробництва (у тому числі за рахунок зниження собівартості продукції) і вирішення соці­альних проблем колективу. У кінцевому підсумку головним завданням противитратного механізму на підприємстві є пошук резервів зниження собівартості продукції. При цьому слід зауважити, що поняття «зниження собівартості» тут треба розуміти широко: не тільки абсолютне зниження (адже воно може бути неможливим через значний вплив зовнішніх факторів), а й відносне — порівняно з іншими підприємствами, що перебувають в аналогічних умовах.

У забезпеченні противитратної спрямованості всього економічного механізму важливу роль має відігравати ціноутворення. На жаль, в економічному управлінні виробництвом роль ціни як важливого інструменту обґрунтування об’єктивно виправ­даних витрат ігнорується. У результаті ціни сприймаються як інструмент відшкодування витрат, а не управління ними. Ураховуючи те, що однією з головних функцій ціни є кількісний вираз вартості товарів, ціни мають бути об’єктивними примусовими нормативами рівня витрат (міри споживання), які зобов’я­зують усі господарсько-виробничі та управлінські ланки запровадити суворі режими економії вже на початкових стадіях складання планів.

Однією з головних причин функціонування в народному господарстві, у тому числі і в АПК, витратного методу господарювання є недосконалість фінансово-кредитної системи. Пере-
важання в минулому серед джерел розширеного відтворення бюджетного фінансування, хибна практика надання кредитів без належного економічного обґрунтування, використання їх для покриття збитків підприємств та об’єднань, що допускають безгос­подарність, — усе це не відповідає принципам ринкового господарювання, спричинює нестримне зростання ресурсомісткості виробництва і собівартості продукції.

Головними об’єктами функціонування противитратного механізму АПК є виробничі формування, де відображаються всі його елементи, безпосередньо виробляється продукція і формуються витрати. На рівні підприємств та їхніх структурних підрозділів противитратний механізм формується і функціонує, відповідно, в системі господарського і внутрішньогосподарського розрахун­ку. Як свідчить досвід, поширені в сільському господарстві системи госпрозрахунку не здатні забезпечувати зниження ресурсомісткості виробництва і собівартості продукції через відсутність комплексності впровадження і взаємодії елементів госпрозхрахун­ку, цільової спрямованості їх функціонування.

Насамперед це стосується системи матеріального стимулювання, котра здатна акумулювати в собі дію всіх елементів противитратного механізму. Однак широко застосовувані її форми спрацьовують на витратний метод господарювання, оскільки зорієнтовані на забезпечення зростання виробництва продукції без достатнього врахування рівня виробничих витрат та їхньої ефективності. Так, акордно-преміальна система оплати праці й колективний підряд здебільшого стимулюють лише зростання виробництва продукції, адже розцінки при них обчислюють і застосо­вують без урахування вимог зниження собівартості продукції та випереджального підвищення продуктивності праці порівняно з його оплатою. Унаслідок цього хоч і підвищується продуктивність живої праці, собівартість продукції, як правило, зростає, а прибуток і рентабельність — зменшуються.

Паралельно із зазначеними формами стимулювання здійснюється і заохочення колективів госпрозрахункових підрозділів за економію виробничих витрат. Однак цей вид матеріального заохочення має формальний характер, підтвердженням чого є дані про дуже низьку питому вагу виплат за економію витрат у загальній сумі доплат за річними підсумками роботи трудових колективів.

У зв’язку з цим основними шляхами реалізації противи­тратного механізму в сільському господарстві на рівні підприємств є:

по-перше, розвиток форм господарювання на приватній основі на засоби виробництва і землю: господарських товариств, сільськогосподарських виробничих кооперативів, фермерських господарств, приватно-орендних підприємств, особистих господарств населення тощо. У цих господарствах зацікавленість суб’єктів підприємництва в економному використанні ресурсного потенціалу і витрачанні коштів незрівнянно вища порівняно з підприємствами колективної і державної власності;

по-друге, освоєння такої прогресивної форми організації і стимулювання праці, як підприємницький (комерційний) розрахунок (див. підрозд. 3.2).