13.1. Характерні риси розвитку господарства передових країн світу у 20-30-ті роки

Найбільш сприятливі умови для розвитку гос­подарства після завершення світової війни мали США. Сюди перемістилися центри фінансового життя, промислового і сільськогосподарського ви­робництва. В 1920 роках країна виплавляла 60% світового виробництва чавуну і сталі, видобувала 66,8% нафти. Незважаючи на те, що економічна криза 1921 р. дещо пригальмувала розвиток еконо­міки, протягом 20-х р. нарощуються темпи вироб­ництва. Така ситуація була зумовлена великими поставками американських товарів в Європу, яка інтенсивно відбудовувала зруйноване війною госпо­дарство.

Високими темпами розвивалися нові галузі ви­робництва: автомобільна, літакобудівна, хімічна, елек­тротехнічна, виробництво танків. Великих успіхів було досягнуто у справі організації і планування, ав­томатизації і механізації виробництва. Дедалі більшого поширення в промисловості набирає кон-вейєрна система. Інтенсифікація виробництва

за системою Тейлора надала можливість американським фірмам значно підвищити продуктивність праці.

У 20-ті роки посилюється концентрація виробництва. Ве­лика кількість дрібних і середніх підприємств поглинається великими корпораціями. На початковому етапі така концент­рація мала позитивні результати: зростала продуктивність праці, знижувалася собівартість продукції. Але в деяких галу­зях промисловості це вело до монопольного становища вироб­ника, який диктував ціни на сировину і готові вироби.

Складаються сприятливі умови для розвитку сільського гос­подарства. Високий рівень промисловості забезпечив аграріїв достатньою кількістю техніки і мінеральних добрив. За десяти­ліття чисельність тракторів збільшилась з 246 тис. до 920 тис., вантажних автомобілів — з 139 тис. до 900 тис., комбайнів з 4 тис. до 61 тис. Інтенсивність сільського господарства була дуже високою. Американський фермер виробляв стільки продуктів харчування, що міг прогодувати 9-10 осіб.

Широкому зростанню продуктивності в сільському госпо­дарстві сприяла фермерська організація виробництва, що базу­валася на праці власників засобів виробництва. Наймана пра­ця на сільськогосподарських роботах застосовувалася порівняно мало, як правило, під час сезонних робіт. Широко запроваджу­валися нові технології обробітку грунту, зокрема безвідвальна у посушливих районах.

Піднесення промисловості і сільського господарства сти­мулювало розвиток торгівлі. Товарообіг США збільшився з 36,5 млрд. дол. у 1923 р. до 48,5 млрд. дол. - у 1929 р. Розширюва­лася сфера споживчого кредиту та інших форм фінансових послуг населенню. Зовнішня торгівля розвивалася повільніше, ніж внутрішня. Це було зумовлено тим, що більшість вою­ючих країн на середину 20-х років відбудувала своє господар­ство і вступила в конкурентну боротьбу за впливи на світово­му ринку. В другій половині 20-х років США змушені були компенсувати втрату ринків збуту в Європі торгівлею з Ра­дянським Союзом. На початку 30-х років 77% експортованих тракторів, 5% верстатів і майже 25% обладнання для гірничо­добувної промисловості були поставлені в СРСР.

Успішному розвитку господарства країни сприяла політи­ка урядових кіл. У 1922 р. було введено митний тариф, який стимулював торгівлю американськими товарами і перешкод­жав імпорту іноземних, широко практикувалися приватизація державних підприємств, вивіз капіталу, особливо в Німеччину.

Загальна сума капіталовкладень за кордоном на кінець 20-х років досягла 27,7 млрд. дол. Сполучені Штати визнали зона­ми свого впливу Латинську Америку, Європу та Канаду, пере­творившись у найбільшого експортера капіталів, їм вдалося потіснити або й взагалі витіснити з багатьох країн світу анг­лійський, французький, німецький, японський капітал.

Економічний розвиток європейських країн у 20-х роках знач­но відрізнявся від США. В найбільш сприятливому становищі була Великобританія, хоча в роки світової війни вона зазнала значних людських втрат (750 тис. осіб загинуло і 1,5 млн. було поранено) і втрат засобів виробництва (торгового флоту - близько 40%). За роки війни випуск промислової продукції скоротився на 20%. Під час війни імпорт у порівнянні з експортом зріс удвоє. Зовнішній борг становив 1150 млн. ф.ст., внутрішній - до 6,6 млрд. ф. ст.

Незважаючи на таке складне становище, Англія мала певні позитиви: як країна-переможниця у війні вона домоглася знач­ної частки репарацій. До Великобританії відійшло кілька німецьких колоній, ще більше зміцнились її позиції в Африці й на Близькому Сході. Все це сприяло пожвавленню госпо­дарського життя. У промисловості сталися структурні зміни. Набирали ходи нові галузі промисловості: автомобілебудуван­ня, авіаційна, електротехнічна, хімічна. В той же час повільни­ми темпами зростало виробництво металу, вугілля. У особливо важкому стані було кораблебудування. Загальний обсяг вироб­ництва промисловості наприкінці 20-х років ледь перевищу­вав довоєнні показники.

Весною 1925 р. уряд відновив загальний стандарт фунта стерлінгів нарівні його паритету з доларом (1 ф.ст. = 4,86 дол.), що дало змогу Англії відновити свої позиції лідера фінан­сового світу. Але це похитнуло конкурентоспроможність анг­лійської промислової продукції.

Франція зазнала значно більших витрат у війні, ніж Анг­лія: на фронтах загинуло 1,3 млн. і 2,8 млн. чоловік було поранено, зруйновано близько 10 тис. підприємств, знищено половину торгового флоту; загальні витрати становили 134 млрд. зол. франків. Союзникам Франція заборгувала більш як 60 млрд. франків. Та все ж Франція залишилась однією з провідних країн світу. Вона отримала значні репарації і висо-корозвинуті індустріальні райони Ельзас і Лотарінгія, німецькі та турецькі колонії, понад 8 млрд. золотих марок у вигляді натуральних поставок лісу, цементу, вугілля тощо. Крім того,

уряд виділив на відбудову зруйнованих районів 100 млрд. франків. Це дало змогу не лише відбудувати, а й звести нові та модернізувати старі підприємства.

Перебудова промислової структури мала свої особливості. Якщо в США і Англії структурна перебудова супроводжувала­ся уповільненням або застоєм традиційних галузей, то у Франції структурні зміни сприяли розвитку як традиційних, так і нових галузей промисловості. Важливе значення для ста­більного розвитку мали створені державні координуючі орга­ни — Національна економічна рада і Вища залізнична рада. Поряд з державними чиновниками до її складу входили та­кож великі підприємці. Своєрідну регулюючу роль відігравав заснований урядом банк "Національний кредит".

Характерною рисою промислового розвитку Франції в 20-х роках було збереження великої кількості малих підприємств, на яких працювало від 1 до 10 робітників, більшість торгових підприємств і сільськогосподарських ферм не використовува­ли найману працю. Французькі бізнесмени продовжували вкла­дати кошти не в промисловість, а в цінні папери — у 1929 р. прибутки від вкладень у цінні папери втроє перевершували прибутки від промисловості.

Сільське господарство розвивалося повільними темпами, загальний обсяг його виробництва на кінець 20-х років майже не зріс у порівнянні з довоєнним рівнем.

Найбільш нестабільним було становище Німеччини, де про­мислове піднесення, на відміну від інших країн, почалося лише з 1926 р. Темпи промислового розвитку також були значно нижчі, ніж в інших країнах. Але поступово частка Німеччини в світо­вому виробництві зросла. Швидкими темпами розвивалися ву­гільна, хімічна, газова, електротехнічна галузі, обробітку металів. Вирішальним для інтенсифікації промисловості Німеччини було запозичення американських досягнень у сфері управління і організації виробництва. Масового поширення набуває конвей-єрна система, модернізація промисловості. Все це підвищувало конкурентоспроможність країни на світовому ринку.

Концентрація виробництва набуває загального характеру: в 1926 р. об'єднують свої зусилля в конкуренції з американськи­ми автомобілебудівниками заводи Даймлера і Бенца; в цьому ж році утворюється найбільший в Європі "Сталевий трест". У гірни­чодобувній промисловості механізувались трудомісткі процеси, оновлювалось обладнання і машини в шахтах, зростала продук­тивність праці. Видобуток вугілля на одне підприємство,

у порівнянні з довоєнним рівнем, збільшився в 2,5 рази при зменшенні працюючих на 37%, виплавка металу на підприєм­ствах Рейнської області підвищилася у 5 разів при збільшенні чисельності робітників лише вдвоє.

Німецькі підприємці стали лідерами в електротехнічній промисловості - Німеччина однією з перших почала переводи­ти залізничний транспорт на електричну тягу, використовувати електроенергію у сталеплавильній галузі, хімічній промисловості.

Поряд з концентрацією виробництва йшло об'єднання банків: декілька німецьких банків контролювало 63% банків­ського капіталу країни: німецькі концерни відіграли вирішаль­ну роль у створені більш як 50 міжнародних фінансових об'єднань.

Відносна стабілізація провідних країн змінилася у 1929 р. грандіозною кризою, найбільшою за всю історію. Головними причинами світової економічної кризи (1929-1933) стали над-монополізація виробництва, відсутність будь-якого його регу­лювання, диспропорція між зростанням обсягів виробництва і рівнем доходів значної частини населення. Платоспроможність населення зменшилася, і воно не в змозі було купувати товари, кількість яких все зростала.

Криза почалася з стрімкого падіння курсу акцій на нью-йоркській біржі в жовтні 1929 р. Вона охопила всі країни світу, але найбільше США і Німеччину. Так, за обсягом виробництва промисловість США відкотилась до рівня 1908 р., Німеччини і Великобританії - до рівня 1896 р. Загальне скорочення вироб­ництва у світі становило 38%. В США збанкрутувало 5 тис. банків, розорилося 100 тис. бізнесменів, кількість безробітних досягла 17 млн. осіб, а в Німеччині - 7 млн. Реальна зарплата зменшила­ся на 40%. 14% фермерських господарств розорилися.

Промислова криза збіглась із аграрним перевиробницт­вом. Швидке зниження цін на сільськогосподарську продук­цію розорило сільські й фермерські господарства, що одразу ж позначилося на внутрішньому ринку. В багатьох країнах утворилися цінові ножиці на промислову і сільськогосподарсь­ку продукцію.

Криза завдала відчутного удару світовій торгівлі. Скоро­чення торгового обігу призвело до згортання міжнародних зв'язків. Конкуренція міжнародних монополій переростала фактично в торгову конфронтацію між країнами. Торгові суперечки порушили традиційні основи фінансових взаємо­зв'язків між країнами. У вересні 1931 р. нова хвиля інфляції

змусила Англію відмінити золотий стандарт фунта стерлінгів, а весною 1933 р. від золотого стандарту відійшли Сполучені Штати. Це спричинило на світовому ринку валютне протибор­ство між американським доларовим блоком і англійським блоком фунта стерлінгів.

З європейських країн найбільш гострої кризи зазнала Німеччина. Спад виробництва тривав протягом трьох років. Уряд проводив деінфляційну політику, що базувалася на збе­реженні монопольних дій. Лише наприкінці 1931 р. він дещо знизив ціни поряд з зарплатою. Це зміцнило позиції німець­ких промисловців у конкурентній боротьбі на світовому рин­ку. Але в той же час деінфляційна політика знижувала купі­вельну спроможність внутрішнього ринку. В 1931 р. посилюєть­ся кредитно-фінансова криза.

Держава, щоб запобігти краху банків і монополій, скуповує їхні акції. Таким чином вдалося врятувати Дрезденський і Берлінський банки, дві морські компанії, концерни Рехлінга, Борзіга, "Сталевий трест" та ін. Держава брала участь у 583 акціонерних товариствах, контролювала більшість банків, втру­чалася в систему тарифних договорів. Поліпшило економічне становище і те, що в 1931 р. Німеччина фактично припинила виплачувати репарації.

В Англії економічна криза почалася дещо пізніше і най­більшого загострення досягла весною 1932 р. Рівень вироб­ництва знизився на 29% у порівнянні з 1929 р. Наслідки кри­зи були слабшими, ніж у США та Німеччини. Це пояснюється тим, що промисловий розвиток Англії в 20-ті роки був значно повільніший, ніж в інших країнах, і перевиробництво не досяг-ло великих розмірів.

Найвідчутніше криза позначилася на традиційних галу­зях. Так, виробництво чавуну і сталі скоротилося майже вдвічі, суднобудування - у 12 разів. Ціни на товари сільського госпо­дарства знизилися на третину, внаслідок чого розорилися де­сятки тисяч фермерів і орендарів.

Подоланню кризи заважала залежність господарства Англії від імпорту сировини і продуктів харчування. До того ж споживання англійських товарів на світовому ринку в цей період значно скоротилося, що спричинило дефіцит товарно­го балансу - у 1931 р. витрати Англії перевищили прибутки на 110 млн. ф. ст.

Весною 1931 р. загострилась фінансова криза. Поглиблен­ня економічної кризи і нестабільне становище фунта стерлінгів

спонукали іноземних вкладників орієнтуватися на більш тверду валюту. Врешті-решт це привело до відміни золотого стандар­ту фунта. Було прийнято закони, що встановлювали митні ба­р'єри на імпортні товари. Це дещо пожвавило внутрішній ри­нок і позитивно відбилося на розвитку промисловості.

Франція пережила два кульмінаційних моменти розвитку кризи - в 1931 і 1935 роках. Виробництво у порівнянні з 1930 р. скоротилося відповідно на 44% і 46%. Зменшилися обсяги внутрішньої і зовнішньої торгівлі. Безробіття не мало масово­го характеру, хоча неповна зайнятість була досить поширеною.

Аграрна криза відчутно вдарила по селянах. Через вкрай низькі ціни виробництво сільськогосподарської продукції стало збитковим, почалося масове зменшення виробництва продуктів харчування.

Правлячі й ділові кола розвинутих країн світу докладали надзвичайних зусиль до виходу з кризи. Суспільство вступило в завершальну стадію індустріального розвитку. Промислове виробництво перейшло на значно вищий ступінь, якісно нови­ми стали виробничі відносини. "Велика депресія" показала не­спроможність традиційних підходів до вирішення соціально-економічних проблем. У пошуках ефективних антикризових засобів у більшості країн дійшли висновку, що без втручання держави з кризи вийти неможливо. Держава стала одним із чинників стабільності й прогресу в цих країнах, в її руках зосе­реджувалось все більше економічних функцій, які розширюва­лися за рахунок побічних методів регулювання економікою. З цією метою широко використовували кредит, субсидії, позики з державного бюджету, регулювалась податкова система. В більшості країн проводилася політика протекціонізму.

Спільні зусилля держави і підприємців не лише переборо­ли наслідки кризи, а стали своєрідним гарантом майбутньої стабільності. Перехід до широкого державного регулювання дав змогу відновити розширене відтворення капіталу, віднай­ти нові можливості для нарощення економічного і технічного потенціалу, послабити гостроту соціальних конфліктів.

Теоретичним обгрунтуванням політики державного регу­лювання стала теорія зайнятості англійського економіста і дер­жавного діяча, лорда Джона Мейнарда Кейнса (1883-1946). Вже у першій програмній статті "Кінець laissez- faire" (1926) висло­вив провідну ідею свого бачення капіталізму XX ст. - ним мав стати "керований капіталізм". У наступних працях він виклав оригінальну теорію, що отримала назву кейнсіанської.

Кейнс зазначав, що економіка, яка спиралася на принципи laissez-faire, вже віджила. Кейнс відкинув постулат економіста Сейя про те, що капіталістична економіка автоматично має тенденцію до відновлення при повній зайнятості населення, стверджуючи, що такої тенденції немає.

Запропонований Кейнсом комплекс заходів передбачав: а) значне розширення видатків держави; б) проведення пол­ітики інфляції, з якої виграє насамперед держава; в) політика зниження та обмеження заробітної плати, її заморожування; г) державна політика регулювання зайнятості (він вважав, що 3-6% безробіття - це нормальний рівень безробіття, який сти­мулює зростання продуктивності праці); д) велика програма громадських робіт; е) циклічне збалансування бюджету, подат­кової політики.

Форми і способи державного регулювання залежали від стану економіки, співвідношення соціальних сил, міцності по­літичних інститутів та інших чинників. Серед розвинутих країн найбільш виразних форм воно набрало в господарстві фашистської Німеччини і політиці "нового курсу" президен­та Ф. Рузвельта в США. Основна ідея "нового курсу" - дер­жавне регулювання виробництва, активне втручання в при­ватне підприємництво з метою запобігання кризи надвироб­ництва. Держава повинна була стати координатором еконо­мічного життя.

Рузвельт почав із зміцнення фінансової системи. Золотий стандарт було відмінено, золото заборонялося вивозити за кор­дон. Відбулася девальвація долара, зміцнено позицію великих банків, які отримали від держави 3 млрд. дол.

Вся промисловість була розподілена на 17 груп, для яких вироблялись "кодекси чесної конкуренції", що визначали об­сяг виробництва, ціни на продукцію, нижче яких не можна було продавати, ринки збуту, рівень заробітної плати.

На програму допомоги безробітним було асигновано 3 млрд. дол. Для безробітної молоді організували табори з військовою дисципліною. Гроші намагалися вкладати в такі проекти, які не призводили до зростання випуску, наприклад, будівництво шляхів.

Для стабілізації сільського господарства фермерам за відносну компенсацію пропонувалося скорочувати площу посівів і поголів'я худоби. Тільки за один рік посіви пше­ниці і кукурудзи зменшились на 7 млн. га. Держава заку­пила і знищила 23 млн. голів великої рогатої худоби

і 6 млн. свиней. Фермери отримали компенсацію, що зроби­ло їх платоспроможними.

"Новий курс" сприяв подоланню кризових явищ. В 1932 р. криза поступово почала переходити в депресію, яка потім зміни­лася короткочасним піднесенням виробництва. Коли ситуа­ція змінилася, найбільші промисловці зажадали обмежити втру­чання держави в економіку. У 1935-1936 рр. основні закони, які складали основу "нового курсу", було скасовано.

Прихід в Німеччині націонал-соціалістів на чолі з Гітле-ром до влади припав на період економічної кризи. Протягом двох років (1933-1935) вони реорганізували економічну систе­му Веймарської республіки з метою централізації економіч­ної могутності в руках держави. В липні 1933 р. прийнято закон про примусові картелі, який був спрямований в першу чергу на реорганізацію сільського господарства, ремісництва і торгівлі. У вересні 1933 р. було утворено Продовольчий стан, якому підпорядковувались усі організації і який здійснював тотальний контроль і державне регулювання в сільському гос­подарстві. Закон про спадкові господарства поділив власників землі на дві категорії: селян і сільських господарів.

У 1934 р. була створена Організація промислового госпо­дарства, яка примусово об'єднувала підприємства різних галу­зей. До неї входило сім груп: промисловості, енергетики, реме­сел, торгівлі, транспорту, банківської справи і страхування. Крім того, створювалась ще регіональна структура управління: ок­ружні та районні економічні палати. Окружні палати були підпорядковані імперській економічній палаті, яка координу­вала управління підприємствами і підпорядковувалась міністер­ству економіки.

На чолі органів економічної влади ставились, як прави­ло, представники великого бізнесу, банкіри тощо. Галузевим і регіональним органам влади надавались широкі права: створювати і розпускати промислові об'єднання, регулювати розподіл замовлень, кредитів, сировини, обсяги виробництва, рівень цін. Поєднання системи державного регулювання з приватною ініціативою дуже швидко дало результати, про­мисловість почала розвивались прискореними темпами. Цьо­му також сприяла мілітаризація економіки - розгортання воєнного виробництва було однією з умов економічного підне­сення і ліквідації безробіття; підприємства, що виконували військові замовлення, забезпечувалися сировиною і креди­тами в першу чергу.

Зростала зовнішня торгівля, їй надавалися пріоритети військового характеру. Збільшились обсяги торгівлі з Радянсь­ким Союзом, який поставляв хліб, метал, ліс та іншу сировину.

Всі ці заходи послабили кризові явища. Державне регулю­вання стихійного ринку дало результати. В інших країнах теж вдавалися до державного регулювання: в одних наслідували фашистську Німеччину, в інших - Сполучені Штати.