13.2. Методи планування витрат і собівартості продукції

13.2. Методи планування витрат і собівартості продукції

У практиці планування витрат і собівартості продукції використовуються декілька методів: кошторисний, нормативний, розрахунково-конструктивний, економіко-математичний. Традиційним методом, що його широко застосовують у поточному плануванні, є кошторисний. У спеціальних таблицях плану складаються кошториси витрат відповідно до їх статей за культурами (групами), видами тварин (групами) і т. д. Витрати розраховуються на основі технологічних карт або планових нормативів за елементами витрат на гектар площі, голову худоби, одиницю продукції. Головним недоліком цього методу є велика трудомісткість планових розрахунків.

Цього недоліку немає у нормативного методу, за яким планування витрат і собівартості продукції базується на розроблених відповідно до конкретних умов виробництва науково обґрунтованих нормативах. Удосконалення економічного механізму господарювання в сільськогосподарських підприємствах, ефективне функціонування противитратного механізму потребують створення відповідної нормативної бази. Вона має включати сукупність обґрунтованих трудових, матеріальних і фінансових норм і нормативів, різних за рівнем деталізації, порядок і методи їх розроблення і використання в процесі планово-економічних та інших розрахунків.

У перспективному плануванні поряд з наведеними вище застосовують розрахунково-конструктивний метод. Він базується на фактичній собівартості й визначенні розмірів зниження (підвищення) витрат за рахунок впливу певних техніко-еконо­мічних факторів. При цьому виділяють такі групи факторів:

1) підвищення технічного рівня виробництва за рахунок упровадження нової технології, механізації та автоматизації виробничих процесів, застосування нових сортів рослин, порід худоби, більш ефективних добрив, пестицидів тощо;

2) поліпшення організації виробництва і праці (удосконалення управління виробництвом, спеціалізації і концентрації, збільшення норм навантаження і виробітку, скорочення втрат робочого часу, ліквідація непродуктивних витрат, скорочення втрат від браку);

3) зміни обсягів і структури виробництва (відносне скорочення умовно-постійних витрат у разі збільшення обсягів виробництва продукції перш за все за рахунок підвищення врожайності й продуктивності худоби, зміни структури вироблюваної продукції);

4) вплив народногосподарських і галузевих факторів (зміни цін на матеріальні засоби та зміни в оплаті праці; зміни в розміщенні споживачів сільськогосподарської продукції і постачальників матеріально-технічних засобів).

Особливо детально при цьому аналізують змінні й постійні витрати. Змінні витрати прямо пропорційно залежать від обсягів виробництва. Економію від зниження змінних матеріальних витрат (Ем) обчислюють за формулою:

Ем = (Нб · Ц – Нп · Ц) Оп ,

де Нб і Нп — норматив витрат кормів, насіння, добрив, нафтопродуктів тощо на одиницю продукції (робіт) відповідно у базовому і плановому періодах; Ц — ціна одиниці продуктів і матеріалів: Оп — плановий обсяг виробництва продукції, виконання робіт.

Економію витрат на заробітній платі (Езп), що зумовлена зниженням трудомісткості, визначають за формулою:

Езп = (Пб · Зб – Пп · Зп) Оп ,

де Пб і Пп — трудомісткість одиниці продукції (робіт) у базовому і плановому періодах, Зб і Зп — оплата людино-годин у базовому і плановому періодах.

Відносна (на одиницю чи 100 грн. валової продукції) економія постійних витрат є наслідком збільшення обсягів виробництва продукції, оскільки постійні витрати обернено пропорційні до цих обсягів. Економію (перевитрати) на постійних витратах (Еп) визначають за плановим приростом (зменшенням) виробництва продукції та питомою вагою цих витрат у собівартості:

Еп = [(Оп – Об) а] : 100,

де Оп і Об — обсяги виробництва відповідно в плановому і базовому періодах; а — відсоток постійних витрат у собівартості базового періоду.

Результати розрахунків щодо впливу всіх факторів на собівартість продукції зводять до загальної форми, де й визначають планову собівартість. На особливу увагу заслуговують фактори, що пов’язані зі зростанням собівартості, але, водночас, підвищують ефективність виробництва. Наприклад, підвищення якості продук­ції часто супроводжується певним зростанням витрат. Однак вони, як правило, перекриваються додатковою виручкою від реалізації продукції підвищеної якості.

Для ефективної планово-аналітичної роботи і підвищення якості управлінських рішень необхідно організувати роздільний управлінський облік, який інформуватиме про рівень постійних і змінних витрат і вестиметься за такими їх групами:

змінні витрати, які змінюються пропорційно обсягу виробництва. Це витрати на насіння, продуктивний корм, добрива, оплату праці основного виробничого персоналу, пальне і мастильні матеріали, електроенергію, транспортні витрати тощо;

постійні витрати, які не пов’язані зі змінами обсягів виробництва. До них належать амортизаційні відрахування, підтримуючі корми, засоби захисту рослин і тварин, орендна плата, проценти за користування кредитом, витрати на утримання апарату управління та ін.;

змішані витрати, які складаються з постійної та змінної частин. Наприклад, витрати на поточний ремонт обладнання, поштові, телеграфні, канцелярські витрати тощо.

При плануванні витрат, як і загалом у процесі планування економічного і соціального розвитку підприємства, значну роль відіграє експертний метод, за якого обмежена фактична інформація виступає об’єктом експертного, а не статистичного аналізу. Наприклад, рівень застосування технологічних матеріалів на 1 га чи одиницю продукції має бути обґрунтований експертними розрахунками, які базуються на показниках природної родючості, запасів поживних речовин у ґрунті, коефіцієнтів використання діючої речовини мінеральних добрив, поширенні бур’янів, ентомологічних прогнозах і т. д. Слід передбачити застосування найбільш поширених і використовуваних видів технологічних матеріалів, тобто враховувати реальний стан ринку засобів вироб­ництва.

Недоліком традиційних методів планування собівартості (кошторисний, нормативний, розрахунково-конструктивний) є велика трудомісткість розрахунків для кожного варіанта плану, особливо в перспективному плануванні. До того ж вони недостатньо враховують комплексний вплив кожного фактора на собівартість. Тому в практиці планування собівартості продукції рослинництва і тваринництва все ширше застосовують економіко-математич­ні методи на основі використання виробничих функцій. Функціональну залежність собівартості (у) від незалежних величин-факторів можна виразити лінійним рівнянням:

у = f (Х1, Х2, …, Хп),

де Х1, Х2, … Хп — фактори виробництва.

Основними факторами, які формують величину собівартості продукції, є: рослинницької — урожайність сільськогосподарських культур, трудомісткість виробництва, продуктивність праці та рівень її оплати, концентрація і спеціалізація виробництва, фон­дооснащеність тощо; тваринницької — продуктивність поголів’я, трудомісткість виробництва, продуктивність праці й рівень її оплати, собівартість кормів та їх збалансованість за перетравним протеїном, концентрація та спеціалізація виробництва тощо.

Виробнича функція собівартості молока, обчислена за даними річних звітів 31 господарства Кагарлицького та Обухівського районів Київської області за 2002 р., має такий вигляд:

у = 65,87 – 0,0015Х1 – 0,027Х2 + 0,0396Х3 + 0,0293Х4 ,

де у — собівартість 1 ц молока, грн; Х1 — поголів’я корів у господарстві; Х2 — надій молока з розрахунку на середньорічну корову, ц; Х3 — поточні витрати на 1 корову, грн; Х4 — затрати людино-годин на корову за рік.

Коефіцієнти регресії (а1, …, ап) свідчать про розмір впливу окремих факторів на рівень продуктивності; ао — не має смислового навантаження, означає розмірність і залежить від прийнятих у моделі одиниць виміру результативної і факторної ознак.

Загальний вплив включення в модель факторів досить значний: на 90 % (сукупний коефіцієнт детермінації R2) варіація собівартості пояснюється варіацією включених у модель факторів, на 10 % — іншими.

Коефіцієнти регресії можна тлумачити як величини кількісних змін продуктивності у разі зміни факторної ознаки на одиницю виміру, прийняту в моделі. Наприклад, підвищення продуктивності корів на 1 кг знижує собівартість молока на 0,027 грн, зростання затрат на 1 корову, на 1 людино-годину підвищує собівартість 1 ц молока на 0,0293 грн і т. д. Це відповідає логіко-теоретичним передбаченням.

Розрахунок і порівняння коефіцієнтів еластичності (див. підрозд. 6.1) показує, що найістотніше на собівартість молока впливає продуктивність корів (Х2).

Використання наведеної виробничої функції у поточному і перспективному плануванні собівартості продукції, а також для розрахунку очікуваної собівартості аналогічне плануванню продуктивності худоби й урожайності культур (див. підрозд. 6.1 і 7.2).