13.2. Українська культура в другій половині 60 — 80-х років

В умовах панування тоталітарного режиму українській культурі випало самоздійснюватися під пріоритетним впливом не стільки науки, скільки політики, що творилася за вказівками «керівної і спрямовуючої». Така політика завдала як життю народу, так і його культуротво-ренню свої далеко не оптимальні ритми, точніше — аритмію. Звівши постулат світогляду «буття визнає свідомість» у ранг державної ідеології, радянська влада закріпила в суспільній практиці пріоритети за матеріальною, виробничою сферою, відсунувши на другий план нематеріальну сферу — освіту, охорону здоров'я, мистецтво, культуру та ін. Звідси і коріння залишкового принципу фінансування цих сфер, які впродовж багатьох десятиріч визначали формування державного бюджету в колишньому СРСР, а отже, і в Україні. Тому цілком зрозуміло, чому за всю свою історію радянська влада не збудувала в Києві жодного художнього театру.

При цьому праця розумова, праця інтелігенції протиставлялася праці робітників і селян. Інтелігентну людину вважали за представника «прошарку суспільства». В результаті цього втрачено орієнтири до загальнолюдських духовних цінностей, цінностей наших національних культур, до розуму і свідомості людини.

Приниження ролі інтелектуалів, яке панувало в колишньомуСРСР, низький професійний і творчий рівень значної частини фахівців призвели до відставання «соціалізму» у багатьох сферах діяльності. Це ще один із переконливих доказів того, що ні економічний, ні 'науково-технічний розвиток не повинні здійснюватися за рахунок культури, що ігнорування проблем культурного поступу обертається економічною стагнацією. Саме це і сталося в 70—80-х роках. У цей час в економіці, соціальній і духовній сферах накопичуються невирішені Проблеми, з являються застійні явища, утворюється свого роду механізм гальмування. На початку 80-х років ця тенденція стає визначальною. Таким був головний підсумок тривалого панування тоталітарного режиму в країні.

Однак, незважаючи на істотні недоліки, що мали міси,е у другій половині 60—80-х років, культурне життя не переривалося та мало певні здобутки. Це стосується насамперед народної освіти, розвитку якої радянська влада, як і раніше, надавала особливого значення. Внаслідок цього тривало вдосконалення її системи, було завершено перехід до загальної середньої освіти, внесено зміни до шкільної структури. У початковій школі замість чотирирічного навчання було введено трирічне, оскільки відповідна підготовка дітей до школи здійснювалась у мережі дошкільних дитячих закладів. У республіці на кінець 80-х років функціонувало понад ЗО тис. загальноосвітніх шкіл, в яких навчалося 7,4 млн учнів, працювало понад 450 тис. вчителів.

Постійну увагу держава приділяла і розширенню підготовки фахівців для народного господарства та культури у системі вищої і середньої спеціальної освіти. З цією метою було об'єднано малі вищі: навчальні заклади, споріднені факультети і кафедри, організовано ряд нових вузів, збільшено прийом до вузів, особливо інженерних спеціальнос-тей, значно розширено заочне і вечірнє навчання. В 1984/85 навчальному році в республіці функціонувало 146 вищих і 730 середніх спеціальних навчальних закладів. У них відповідно навчалося 878,5 тис. студентів і 811 тис. учнів, які набували фахову підготовку із 360 спеціальностей. Впродовж 60—70-х років Україна одержала майже 4 млн фахівців з середньою спеціальною освітою і понад 2,5 млн — з вищою.

Широкий розвиток системи освіти, зокрема розширення заочного та вечірнього навчання, а також забезпечення державою права громадян на освіту, яке гарантувалося безоплатністю всіх видів освіти, виплатою державних стипендій та іншими пільгами, що надавалися учням і студентам, сприяли зростанню високого освітнього рівня населення України. На початок 1982 р. чисельність населення у республіці з вищою і середньою (повною і неповною) освітою становила близько 29 млн чол., або 84 % зайнятого населення, що свідчило про могутній науковий та культурний потенціал країни.

Поряд з незаперечними здобутками в галузі освіти впродовж 60— 80-х років мали місце і негативні явища. В умовах тоталітарно-бюрократичної системи освіти й виховання орієнтувалися не на ознайомлення молоді із загальнолюдськими цінностями, щоб розвивати духовність та інтелект, а на підготовку для існуючого політичного режиму слухняних радянських людей, які абсолютно вірили в те, що промовлялось з кафедри або трибуни. Право на сумнів кваліфікувалось як інакомислення. Цим закладалася загроза інтелектуальної безпеки радянського суспільства, бо, як зазначав Гегель: «Коли мислять усі однаково, отже, ніхто не мислить».

Формалізм та заідеологізованість, догматизм стали вихідною точкою у навчанні, яке загалом набуло не гуманістичного, а прагматичного спрямування. Соціальне замовлення школі практично звучало однозначно: знання, знання і ще раз знання. А того, кого навчали, розглядали як «посудину, яку треба було заповнити». В цьому одна з причин формування численного прошарку фахівців-технократів, здатних розв'язувати інженерно-технічні завдання, але не здатних мислити за-.гальнолюдськими категоріями. Щороку, випускаючи з вузів найбільшу в світі кількість дипломованих інженерів, ми водночас здобули значних «досягнень» у знищенні як екології природи (забруднення землі, лісів, озер, річок, моря), так і екології душі (руйнування культури, моралі).

Освіта дедалі більше втрачала свою самои,інність і як виховний процес духовного збагачення, становлення і вдосконалення особистості, вироблення її моральних засад, розвитку суто людських якостей. Це сприяло виробленню споживацького ставлення молоді до життя, розщепленню моральної та естетичної свідомості, розриву між розумом і почуттям. І як наслідок цього переставала бути цінністю людина розумна, освічена, думаюча.

В умовах панування тоталітаризму в Україні не існувало національної школи, основою навчання якої була б рідна мова, історія і всі культурні надбання, звичаї, традиції свого народу. Саме така школа через засвоєння глибин культури свого народу створює для учнів, студентів можливість сприйняття культурних надбань й інших народів.

Викривлене тлумачення інтернаціоналізму, надуманість та абсолютизування категорій «радянський народ», «злиття націй», гаслом яких було «відмирання національних мов», на практиці виявилося в республіці у посиленні русифікації освітніх закладів. У травні 1983 р. Політбюро ЦК КПРС розглянуло питання про додаткові заходи щодо вивчення російської мови. У схвалених ЦК КПРС 10 квітня 1984 р. і Верховною Радою СРСР 12 квітня 1984 р. «Основних напрямах реформи загальноосвітньої і професійно-технічної школи» зазначалося, що «вільне володіння російською мовою повинно стати нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади». Поряд з цим у республіці в ці роки не було прийнято жодної постанови щодо поліпшення вивчення рідної мови.

Внаслідок цього у першій половині 80-х років в обласних центрах і в Києві українські та мішані російсько-українські школи становили лише 28 %, а російські — 72 %. В інших великих містах республіки їх було відповідно 16 і 84 %. У Донецьку не було жодної української школи.

Таке саме становище склалося і в дошкільних закладах. Повністю були ліквідовані школи та інші навчальні заклади з національними мовами навчання, а вищі та середні спеціальні заклади освіти майже повсюдно перейшли на російську мову. Майбутнім фахівцям з української мови було відведено в Україні територію села, а саму мову великого народу стали називати сільською. Набір студентів на українське відділення був меншим, ніж на російське. Та й зарплата вчителям російської мови була значно вищою, ніж учителям української. Звичайним явищем стало виключення із вищих закладів освіти студентів-українців за «націоналізм». Російською мовою виходили найцікавіші і найважливіші публікації в Україні, тоді як видання українською скорочувалися. Так, лише впродовж 60—70-х років частка книжок, що виходили українською мовою, знизилась майже втроє.

Починаючи з 1972 p., коли першим секретарем ЦК Компартії України став В. Щербицький, який обіцяв головному ідеологу КПРС М. Суслову протягом п'яти років покінчити з українською мовою, посилюється русифікація, різні відтінки українознавства обмежено до мінімуму, більшості українських наукових журналів довелося переходити на російську мову. Видавництво Академії наук УРСР «Наукова думка» фактично стає російським.

Політика русифікації України викликала протести деяких представників української інтелігенції, насамперед письменників. У своїй праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?» літературний критик І. Дзюба доводив, що русифікація — продовження політики російського шовінізму і колоніалізму. «Колоніалізм, — писав він, — може виступати не лише в формі відкритої дискримінації, а й у формі «братства», що дуже характерно для російського колоніалізму». Ця праця принесла поневіряння авторові. Під ударами тоталітаризму пішли з життя і лише за те, що любили Україну, мову, культуру свого народу, поети В. Симоненко і Я. Кисельов, прозаїк Г. Тютюнник. Це були справжні лицарі боротьби за високі ідеали свободи, людяності, добра. В. Симоненко писав, що спокій на рідну землю прийде тільки тоді, коли впаде в роззявлену могилу останній на планеті шовініст.

Суперечливі процеси відбувалися і в розвитку науки. У другій половині 60—80-х років у республіці зростала і вдосконалювалась мережа науково-дослідних установ, розгорталися нові напрями й форми їх діяльності, збільшувалась чисельність наукових кадрів. Центром наукових досліджень у республіці залишалась Академія наук УРСР. На 1 січня 1985 р. у її складі було 78 наукових установ і 74 підприємства дослідно-конструкторської і виробничої бази. В них працювало понад 85 тис. наукових співробітників, у тому числі 1330 докторів і 8549 кандидатів наук, 130 академіків і членів-кореспондентів АН УРСР.

Працюючи у творчій співдружності з вченими інших республік, науковці України здійснили ряд важливих відкриттів і винаходів, які збагатили українську науку. Так, фізики Харкова й Києва успішно працювали в галузі фізики атомного ядра і ядерних реакцій, їх зусиллями було створено один з найбільших у світі ізохронний циклотрон У-240 і ядерний реактор ВВР-ІОг. В Інституті кібернетики АН УРСР під керівництвом академіка В. Глушкова, який багато зробив для утвердження його як всесвітньо відомого наукового центру, здійснена розробка першої в світі системи «Проект» — системи автоматизації проектування схемного і програмного обладнання ЕОМ методом формалізованих технічних завдань. Створена В. Глушковим київська школа кібернетики за деякими напрямами посідала гідне місце не лише в колишньому Союзі, а й у світі. Численні нові напрями досліджень ефективно розвивались у математиці, матеріалознавстві, порошковій металургії, електрозварюванні, хімії, медицині. Важливе теоретичне і практичне значення мають дослідження академіків О. Антонова, М. Амосова, В. Глушкова, Є. Патона. Значним був внесок у науку вчених вищої школи республіки, в тому числі й Київського університету, — математиків М. Богомолова і Ю. Митропольського, хіміків А. Купріянова і А. Пилипенка, біологів П. Богача і О. Маркевича.

У науці цього періоду було чимало труднощів і недоліків. Так, вважалося аксіомою, що соціалістичний лад сам по собі відкриває необмежений простір для науково-технічного прогресу, для використання його досягнень в інтересах трудящих мас. Соціалізму приписувалася ніби назавжди дана здатність органічно поєднувати свої переваги з наукою, раціональним веденням господарства, будь-якими прогресивними формами організації виробництва. Ця теорія безконфліктного і тріумфального сходження соціалізму призвела до ряду серйозних помилок, що мали місце в науково-технічній політиці того часу. Серед них — недооцінка досягнень науково-технічної революції, орієнтири в багатьох галузях економіки на середній технічний рівень, закупівля нової техніки і технології за кордоном замість розвитку вітчизняного машинобудування, відсутність необхідних стимулів для розвитку новітніх технічних розробок і впровадження їх у виробництво.

Так, на підприємствах республіки вони впроваджувалися лише на 15—20 %; Це гальмувало технічне переозброєння промислового виробництва. Значна кількість розробок, що виконувалися відомчими науково-технічними інститутами, не відповідала світовим науково-технічним досягненням, а створена на їх основі техніка за своїм рівнем і економічним ефектом поступалася кращим світовим зразкам. У цьому одна з важливих причин відставання колишнього СРСР від держав Заходу. Ось лише один приклад цьому. Якщо в Радянському Союзі на кінець 1990 р. налічувалося 300 тис. електронно-обчислювальних машин, то в США — 40 млн, тобто один комп'ютер припадав на 900 жителів, тоді як у Сполучених Штатах цей показник становив один до семи.

За тотального одержавлення суспільних відносин творча особистість заганялася у ситуацію, коли вона не могла говорити і писати те, що хотіла, і не хотіла писати і говорити те, що могла. Це породжувало конформізм, пристосовництво, несприиняття чужих думок, нетерпимість до інакомислення.

Такі негативні явища, як догматизм, схематизм, певний відступ від історичної правди, утруднювали також розвиток суспільних наук. Керівні партійні органи ставили за мету ще більше зміцнити монополію своїх генсеків та їх однодумців на інтерпретацію марксизму-ленінізму, завдань усіх наук. І як наслідок цього посилився диктат у суспільних науках, а нетерпимість щодо інакомислення набула дедалі більш авторитарних форм.

Тому ряд праць істориків, філософів, економістів несли на собі відби- ток того часу, були поверховими, містили помилки у трактуванні окремих І подій, фактів, явищ. У радянській історіографії мали місце значні викривлення української історії, було створено навіть особливу професію критиків «совєтологів».

Повністю підконтрольними в умовах тоталітарного режиму виявля- ються література та мистецтво. У другій половині 60—80-х років ЦК КПРС, ЦК Компартії України прийняли ряд постанов з питань літератури, в яких партійні організації зобов'язувалися посилити непримиренну боротьбу з будь-якими проявами українського буржуазного націоналізму, національної обмеженості і місництва. Постанови ЦК КПРС з питань літератури і мистецтва, прийняті в 1946—1948 pp., в яких різко і несправедливо засуджувалась творча діяльність ряду митців, були ска- совані лише в 1990 р. Керуючись ними, «стражі» партійності, класовості та інтернаціоналізму «викривали» носіїв «бацил» націоналізму і сепаратизму, цькували видатних діячів української творчої інтелігенції.

На зламі 60—70-х років утверджується зневажливе ставлення не лише до української мови, а й до української історії, літератури, мистецтва. Проявом цього стала заборона художніх творів, пов'язаних зі сторінками боротьби за національну незалежність.

Особливо значних втрат зазнала україністика, яку зуміли зберегти і від монголо-татарської навали, і від царської заборони, і від більшовицького терору, і від фашистської окупації, але не змогли вберегти під час «суслівської» русифікації.

24 травня 1964 р. у рік 150-літнього ювілею Т. Шевченка була «організована» пожежа в Центральній бібліотеці Академії наук УРСР. З семи поверхів бібліотеки згорів «чомусь» саме той, де була україністика — 600 тис. томів цінних творів, рідкісних видань дореволюційного періоду, унікальні архіви. Згоріли також спеціальні фонди україністики, які до 1932 р. збиралися за вказівкою М. Скрипника.

Однак на цьому злочини проти української культури не закінчилися. В тому ж 1964 p., мабуть «випадково», загорівся Видубецький монастир, в якому згоріла бібліотека Київської академії, скарби європейської літератур» VII—VIII ст. На початку 70-х років у бібліотеці Київського університету було розформовано Кабінет рідкісної книги, створений професором О. Масловим. Літературу звезли в підвали студентського гуртожитку, де вона була затоплена водою. Наприкінці 1974 р. згорів відділ давньої української літератури в Інституті літератури АН УРСР, пропали багато книжок і велика наукова картотека.

І навіть тоді, коли український народ 1 грудня 1991 р. на повний голос заявив про відродження України як самостійної держави, шовіністичні кола у своїй злобі не мали меж. Була спалена вщент святиня українського народу — Кобзарева хата, а також викрадена у Переяслав-Хмельницькому музеї особиста зброя Богдана Хмельницького.

Восени 1964 р. по-варварськи було знищено знаменитий 6-метровий вітраж у вестибюлі червоного корпусу Київського університету. Цей високохудожній монументальний твір, виконаний художниками А. Горською, Л. Семикіною, Г. Севрук, П. Заливахою, був присвячений Т. Шевченку. Однак партійне-комуністичний режим не міг допустити, щоб німі раби, оспівані генієм гнівного Кобзаря, своїми образами щось нагадували таким же глухим і сліпим рабам 60-х років. Пізніше А. Горська, Г. Севрук були виключені із Спілки художників України, а П. Заливаху засуджено на п'ять років ув'язнення «за антирадянську діяльність». У листопаді 1970 р. А. Горської не стало, її знайшли зарубаною в будинку свекра у Василькові.

Гнів і обурення партійної верхівки викликала і творчість видатного скульптора, живописця, науковця, етнографа, збирача народних скарбів, заслуженого діяча мистецтв, лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка І. Гончара. За 35 років подвижницьких мандрів він зібрав унікальну в історії людства приватну колекцію рідкісних фотографій, видань, народного вбрання, рушників, килимів, писанок, творів живопису, козацьких обладунків, ікон, якій може позаздрити будь-який державний музей. Іван Макарович своєю творчістю, своїм мистецтвом, зібраними скарбами формував національну свідомість, гартував борців за незалежність, наближав Соборну Україну. Тому колекція і її творець не раз піддавалися репресіям, постійно перебували під недремним оком колишньої держбезпеки, і лише після його смерті вже незалежна Україна по праву визнала велич цього митця і відкрила музей Івана Гончара, на який він так довго плекав надію.

Не уник звинувачень навіть перший секретар ЦК Компартії України П. Шелест, якому закидали недостатню боротьбу з українськими націоналістичними проявами, деякий місницький патріотизм. Його книжка «Україно наша Радянська», в якій, мовляв, було ідеалізовано українську історію, запорозьке козацтво, була фактично знищена. Петро Юхимович був усунутий з посади першого секретаря і висланий з України.

На початку 70-х років по всій Україні прокотилася нова хвиля обшуків й арештів, що була справжнім погромом опозиційної інтелігенції. Були звинувачені в «антирадянській пропаганді» й заарештовані І. Світ-личний, Є. Сверстюк, М. Осадчий, І. Гель, І. Калинець. У 1977 р. заарештовано письменника Г. Снігірьова, який в кінці 1978 р. помер від тортур. У 1979 р. загадково загинув під Львовом популярний композитор В. Івасюк.

Арешти й переслідування українських патріотів продовжувались у наступні роки. У 1980 р. заарештовані й ув'язнені 3. Красівський, О. Ґейко-Матусевич, В. Стус, О. Мешко, В. Чорновіл, О. Шевченко, В. Калиниченко; у 1981 р. — І. Кандиба, В. Січко; У 1982 р. — М. Горинь та ін. Внаслідок тяжких табірних умов у 1984—1985 pp. померли в ув'язненні О. Тихий, В. Марченко, Ю. Литвин, В. Стус. Усі вони боролися за правду в літературі і в житті, сповідували чесні погляди, послідовно їх відстоювали, намагаючись бути просто українцями. Навіть у тяжких тюремних умовах вони не втрачали присутності духу, вірили у кращу долю України. В листі до друзів В. Стус писав:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що перед вами, судді, не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив, любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

як в смерті обернуся до життя

своїм стражденним і незлим обличчям.

Як син, тобі доземно уклонюсь

і чесно гляну в чесні твої вічі

і в смерті з рідним краєм поріднюсь.

І лише з 1987 р. розпочалось деяке послаблення у репресивній системі. Під тиском світових демократичних сил радянська влада починає випускати «дисидентів» на волю, розтягнувши їхнє звільнення до червня 1989 p., четвертого року горбачовської перебудови.

Повернулися до активної творчості у цей же час реабілітовані письменники Л. Костенко, І. Драч, літературні критики І. Дзюба, І. Світлич-ний, Є. Сверстюк, публіцист В. Чорновіл, живописець О. Заливаха. Загартовані в боротьбі з тоталітарним режимом, вони відіграють гідну роль у процесі відродження й оновлення національної літератури і культури.

В обстановці беззаконня, підозри і страху, що насаджувались у сус-пільстві тоталітарно-бюрократичною системою, значною мірою дефор- мувалися письменницькі таланти. Поряд з творами, в яких порушувалися серйозні соціальне-моральні проблеми, виходило чимало посередніх, що прославляли досягнення «зрілого соціалізму», комуністичну партію та її лідерів.

Література. Незважаючи на важкі умови боротьби за свої права, некомпетентне втручання партії у творчу діяльність, відсутність належ них свобод, в Україні жила правдолюбна література, з'явилися високоху дожні твори, що поповнили скарбницю світової літератури. .

Серед них передусім «Берег любові», «Бригантина», «Циклон», «Твоя зоря», «Перекоп», «Таврія», «Тронка», «Собор» О. Гончара,'які неодноразово перевидавалися у багатьох країнах світу. В творчості цього видатного письменника значне місце займають проблеми національного відродження, почуття національної гордості за свою історію, любові до рідної мови, культури, народних традицій тощо.

Новим підходом у висвітленні різних сторін життя сучасного села пройняті романи Ю. Мушкетика «Позиція» і «Рубіж». Ознайомленню нового покоління з справжньою історією та культурою українського народу присвятили свої романи і повісті «Диво», «Роксолана», «Я, Богдан» П. Загребельний, «Манускрипт з вулиці Руської», «Вода з каменю» Р. Іваничук, «Гайдамаки» і «Яса» Ю. Мушкетик, «Гнів Перуна» Р. Іванченко. Захисту українських національних надбань присвятив свою книжку про видатного дослідника Запорозької Січі Д. Яворницького «В пошуках скарбів» М. Шаповал. З новими історико-біографічними творами виступили О. Іваненко, С. Плачинда.

Вільну нецензурну українську поезію не можна уявити без творчості таких здібних молодих поетів, як В. Симоненко і В. Стус, геніальних співців національного визволення. Палкою любов'ю до рідної землі пройняті слова В. Симоненка — поета, який з величезним запізненням став лауреатом Шевченківської премії:

Рідна земле! Мозок мій світліє, І душа ніжнішою стає, Як твої сподівання і мрії У життя вриваються моє.

І живу тобою і для тебе,

Вийшов з тебе, в тебе перейду,

Під твоїм високочолим небом

Гартував я силу молоду.

Помітним явищем у національно-культурному відродженні стали нові збірки віршів Л. Костенко, І. Драча, Р. Лубківського, Д. Павличка, молодих поетів П. Осадчука, І. Римарука. Головний зміст їхніх творів — це палка любов до України, вболівання за долю її народу, оспівування людських почуттів, праці, природи, рідного краю. Для них служити своєму народу було вже не епізодом, а фахом, високим покликанням, честю і прямим моральним обов'язком. Тому не випадково їх філософська поезія проймає душу, хвилює своїм ліризмом і щирістю, захоплює багатогранністю тематики і знаннями історії.

Головні тенденції української драматургії — потяг до сучасної тематики, утвердження боротьби за мир і творчу працю — чітко відбиваються в п'єсах «Планета сподівань», «Дикий Ангел», «Фараони» О. Коломійця, «Веселка», «Сині роси», «Мертвий бог», «Бронзова фаза» М. Зарудного, «У золотій рамі», «Дівоча доля» Л. Дмитерка. Багато з цих життєлюбних творів стали окрасою театрального репертуару не лише України, а й ряду зарубіжних держав.

Велике значення в утворенні національної культури має видання й наукове опрацювання літературної спадщини В. Блакитного, В. Вин-ниченка, М. Куліша, М. Хвильового.

Усе це є конкретним свідченням того, що українські письменники; поети, драматурги, незважаючи на труднощі, своїми творчими здобутками зробили вагомий внесок у світовий літературний процес, сприяли вихованню національної свідомості українського народу.

Театр. У другій половині 60—80-х років, долаючи штучні перепони, й надалі розвивалося театральне життя. У республіці у цей час діяло 87 професійних театрів, об'єднання «Укрконцерт», 25 філармоній, у складі яких було понад 220 художніх колективів, а також 286 народних самодіяльних театрів, їхній репертуар значно поповнився новими творами, оригінальними і переробленими.

Так, великий успіх у глядачів завоювали п'єси «Фауст і смерть» О. Левади, «Планета надій» О. Коломійця, «Хто за? Хто проти?» М. Стельмаха. За участь у цих та інших спектаклях лауреатами Державної премії стали актори О. Голобородько, В. Івченко, Б. Ступка, лауреатами Державної премії України ім. Т. Шевченка — М. Задніпровський, В. Заклунна, Ю. Мажуга, А. Роговцева, М. Рушківський. Це актори широкого творчого діапазону, які наслідували у своїй творчості найвищі досягнення української театральної культури, органічно поєднуючи яскраву театральність з винятковою природністю.

Отже, у творчих здобутках українських театральних митців було чимало позитивного. Проте народжувалося воно не завдяки, а всупереч змісту епохи, в трагедійній боротьбі художника з тоталітаризмом. Борючись насамперед за мистецтво Великого Стилю, очищення від усього випадкового, український театр звертався до культурної спадщини минулого, кращих зразків зарубіжного мистецтва, здійснював пошуки високохудожніх засобів їх відтворення. І це сприяло примноженню таких характерних його рис, як народність, демократизм, музичність.

Музика. Невід'ємною складовою театру, що доповнювала його психологічну дію, чіткіше окреслювала людські характери, надавала усьому творові національного колориту, було українське музичне мистецтво. Його розвиток у другій половині 60—80-х років характеризується вдосконаленням усіх жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень.

Значної популярності у глядачів набули опери «Милана» і «Ярослав Мудрий» Г. Майбороди, «Заграва» А. Кос-Анатольського, «Лісова пісня» та «У неділю рано зілля копала» В. Кирейка, «Назар Стодоля» К. Данькевича, балети «Чіпполіно» К. Хачатуряна, «Ольга» Є. Стан-ковича, «Либідь» В. Гомоляки.

Справжнього розквіту досягла українська виконавча культура. Видатними майстрами оперного співу стали Д. Гнатюк, Є. Мірошниченко, А. Солов'яненко, М. Стеф'юк; балету — В. Калиновджа, В. Ковтун, Т. Таякіна; диригентського мистецтва — С. Турчак. Його по праву називали яскравою зіркою в історії українського виконавського мистецтва. Саме він вперше вивів українську оперу на європейський рівень. За його наполяганням у 1982 р. на фестивалі у німецькому місті Вісбаден прозвучала наша національна перлина «Тарас Бульба» М. Лисенка. І це був справжній тріумф — насамперед тріумф Турча-ка-диригента, а також творчого колективу Київського театру опери та балету, нині Національного академічного театру опери та балету України імені Т.Г.Шевченка, всього українського мистецтва. Диригентська майстерність Маестро високо оцінена в Англії, Японії, Франції, Угорщині, Болгарії та в інших країнах. Не випадково світова критика порівнювала його з К. Аббадо та Г. фон Караяном.

Створення в 60-х роках ряду камерних оркестрів стимулювало роботу композиторів над комерно-інструліентальнилш творами. З'являються нові цікаві симфонії для камерного оркестру В. Губаренка, Л. Дичко, Ю. Гщенка, шість п'єс В. Бібика, чотири паотити М. Скорика, мелодійні оперети В. Лукашова, О. Сандлера та ін. Твори А. Штога-ренка, Г. Майбороди, М. Скорика, В. Кирейка, Г. Ляшенка увійшли до репертуарів художніх колективів Франції, Англії, США, Канади та інших країн. Серед виконавців-інструменталістів високою майстерністю й індивідуальністю, самобутністю виділяються піаністи М. Крушельниць-ка, Р. Лисенко, М. Сук; скрипалі Б. Которович, О. Криса, О. Пархоменко; віолоннелісти М. Чайковська, В. Червов; баяніст М. Ризоль.

До мистецьких здобутків цього часу належать українські пісня й танок, їх на професійному рівні доносили до людей Український народний хор імені Г. Верьовки, Заслужений академічний ансамбль танцю України, Капела бандуристів України, Черкаський український народний хор, Закарпатський народний хор, Буковинський ансамбль пісні і танцю, Подільський ансамбль пісні і танцю «Льонок» та ін. Для них характерними стали постійне вдосконалення жанрів, новизна, емоційність і майстерність виконання. Разом з щирою українською піснею і запальним танком ці колективи дарували своїм шанувальникам бадьорий оптимістичний настрій, вкрай необхідний у ті нелегкі для України часи.

До скарбниці українських пісень увійшли твори композиторів П. Майбородй, О. Білаша, І. Шамо, К. Домінчена. Помітний слід у музичній творчості залишив молодий композитор В. Іваскж, зоря таланту якого зійшла на співучій Буковині. Про нього справедливо говорять, що він дав крила українській естрадній пісні, вивів її з провінційних закамарків на світові обрії, надав їй мистецьку гідність. І дійсно, «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори» В. Івасюка повсюдно залунали далеко за межами України, стали кращими піснями року. Своєю геніальною творчістю вони піднімали національний дух українського народу, спростовували гонорово-невіглаські твердження про його меншовартісність.

Горда, волелюбна та співуча буковинська земля дала ще одного лицаря пісні — П. Дворського.

За радянської влади творчість цієї людини замовчувалась. Не подобалися владі назви його пісень — «Буковинське танго», «Рідна мова», «Мама Марія». Тому нелегким і довгим був шлях Дворського до успіху і загального визнання. Він залишався чесною, скромною та порядною люди-, ною. І лише недавно йому присвоєно звання народного артиста, але для багатьох шанувальників справжнього таланту він давно уже став народним співаком та композитором. Його пісні «Яремчанський водопад», «Повернення додому», «Товариство моє» завоювали великий успіх у широкої аудиторії слухачів. Якими мудрими словами звертається він до громадян України:

Товариство моє! Вже той час настає, Коли треба зібратися в коло І сказати усім, що будуємо дім, Де неволі не буде ніколи! Вже тепер не дано одягнути ярмо На великий народ України! В нас єдина мета — Україна свята Нездоланна ніким і ніколи!

Новітня хвиля національно-визвольного руху кінця 80-х років відтворена і в пісенній творчості С. Ротару, М. Гнатюка, В. Зінкевича, Н. Яремчука, вокального тріо Мареничів, квартету «Явір», ансамблю

«Смерічка». В їх репертуарі значне місце займають патріотичні пісні, назви яких кидали декого в холодний піт у часи, не такі вже й далекі. Любов і шану до української народної пісні — невичерпної криниці мудрості прищеплюють також Н. Матвієнко, Р. Кириченко.

Усе це сприяло піднесенню українського музичного мистецтва на рівень високого професіоналізму, який визнається фахівцями багатьох країн світу.

Кіномистецтво. Невід'ємною частиною культури стало кіномистецтво. У другій половині 60—80-х років на екрани виходили нові фільми, які прихильно зустрічали глядачі. Саме в цей час відбувалось відродження українського поетичного кіномистецтва, засновником якого був О. Довженко. Це був чи не найпотужніший напрям в умовах застою та репресій відновлення українського національного духу й української самосвідомості.

Широке визнання громадськості отримав, зокрема, фільм «Тіні забутих предків» (1965) за однойменним твором М. Коцюбинського, одного з велетнів українського кіно С. Параджанова, геніального сина вірменської землі, для якого Україна стала другою батьківщиною. Цей кіношедевр про життя гуцулів тріумфально йшов по всьому світу, здобув славу Україні й тоді, коли С. Параджанов, морально понівечений, сидів у тюрмі. На Міжнародному кінофестивалі в Аргентині кінострічка була удостоєна другої премії «Південний хрест». А Параджанов мріяв також зробити фільм «Intermezzo», знову ж таки за новелою М. Коцюбинського. Проте не вдалося. Після його арешту лінію поетичного кіно — імпресіоністичного кінозмалювання реалій життя — продовжив кінорежисер Ю. Іллєнко в стрічках «Білий птах з чорною ознакою» і «Вавилон XX». Перший фільм на VII Міжнародному кінофестивалі в Москві був відзначений найвищою нагородою — Золотою медаллю.

У 70-ті роки широкого розвитку набуло мультиплікаційне кіно. Великим успіхом у дітей і дорослих користувалися високохудожні стрічки «Лікар Айболить та його друзі», «Як їжачок і ведмедик міняли небо», особливо серія фільмів про пригоди козаків: «Як козаки сіль купували», «Як козаки куліш варили», «Як козаки наречених виручали», «Як козаки на весіллі гуляли», «Як козаки олімпійцями стали» та ін. Багато з них на Всесоюзних кінофестивалях одержали почесні нагороди.

У ці роки український кінематограф збагатили роботи «В бій ідуть тільки «старики» та «Ати-бати йшли солдати» режисера Л. Викова, «Тривожний місяць вересень», «Камінний хрест» Л. Осики. / лише в другій половині 80-х років, прорвавши «залізну завісу», якою тривалий час монополістичне об'єднання «Союзекспортфільм-відгороджував від зовнішнього світу, українське кіно дістало можливість ознайомити зі своїми здобутками глядачів Європи, Амери-ки і Канади. І відбувалося це досить успішно. Фільми Ю. Іллєнка «Криниця для спраглих» та «Вечір на Івана Купала» впродовж двох років утримували високий рейтинг у вимогливих американських кіно-критиків, а в 1989 р. викликали захоплення на престижному міжнарод-йому кінофестивалі у Сан-Франциско. В 1990 р. кінострічка Ю. Іллєн-ка «Лебедине озеро. Зона» на Каннському міжнародному кінофестивалі була удостоєна двох головних призів Міжнародної федерації кінема-тографічної преси. Таке високе визнання українського кінематографа є свідченням того, що українська земля щедра на таланти, які здатні ство-рювати фільми світового гатунку.

Проте поряд із значними досягненнями українське кіно мало ряд творчих упущень. Не було подолано відторгнення його від національ ної проблематики. І досі мало фільмів, що виходять на екран україн-ською мовою. Над подоланням цих недоліків активно працює наша творча інтелігенція.

Образотворче мистецтво. В українському образотворчому лшс-тецтві у другій половині 60—80-х років поряд з висвітленням героїзму народу в роки другої світової війни відбулося освоєння су-часної тематики. Малярство і скульптура, як і інші складники української культури, поділялися на одіозне мистецтво, позначене ідеологічною запро-грамованістю, догматизмом та плакатністю, і мистецтво, що в різних форма та з різним ступенем очевидності відстоювало загальнолюдські цінності, національні пріоритети, право художника на вільну творчість. Діапазон його простягався від найкращих творів реалістичного напряму до мистецт «андеграунда», дисидентства, нонконформізму.

Боротьбі проти фашистських загарбників присвячені високохудожні твори «Безсмертя» Т. Голембієвської, «Матері ждуть...» В. Гуріна, «Перемога» О. Лопухова. Сучасні події відтворені в картинах «Льон» Т. Яблонської, «Ми — мирні люди» В. Хитрикова, «Ідуть дощі» В. Шаталіна. Сучасникам присвячені також полотна М. Бельського, А. Коцки, Г. Томенко та ін. Історичне минуле висвітлюють картини циклу «Степ» М. Дерегуса, «Вольниця» О. Лопухова. Мальовнича природа України, її міст і сіл показана в пейзажах «Весна» і «Зима» О. Шовкуненка, «Гроза приближається» М. Грищенка, серії «Київська сюїта» С. Шишка. Полотна цих художників відзначаються майстерністю композиції, поєднанням жанрових сцен з мальовничістю української природи.

Образи людей праці, діячів науки та культури відбиті у творчості таких відомих портретистів, як В. Барський, М. Антончик, С. Григор'єв, В. Зарецький. У книжковій графіці плідно працювали художники А. Базилевич, Г. Гавриленко, О. Донченко, Г. Якубович. У подальший розвиток мозаїки, кераміки, розпису, гравюри вагомий внесок зробив Г. Корінь.

Поряд з полотнами вже відомих з'явилися цікаві роботи і молодих митців, характерним у творчості яких є різнобарв'я фарб, різноманіття напрямів, шкіл. Тут і дивні сюрреалістичні фантазії О. Литвинова, пост-експресіоністські портрети Є. Тополева, і ліричні пейзажі та психологічні уявлення О. Гальковського.

Відтворюючи самобутній характер народу, його прагнення до свободи, українське образотворче мистецтво утверджувало ідеї Гуманізму і, висуваючи на перший план образ людини, творило їй гімн і славу.

Водночас зріс інтерес до народної творчості, естетичні й етичні скарби якої були далеко не вичерпані. Кращі традиції українського народного мистецтва розвивав заслужений діяч мистецтв України І. Гончар, твори якого вражали своєю неповторною національною своєрідністю. Не можна не згадати творчості самодіяльної художниці з села Хворостів Любомльського району Волинської області В. Михальської. Вона не мала змоги здобути спеціальну освіту, бо тяжкою недугою 20 років була прикута до ліжка. Хоча доля обійшлася з нею жорстоко, та всі понад 400 робіт майстрині позначені душевним теплом, оптимізмом і щирістю. Виставки її картин у Луцьку, Любомлі та в рідному селі одержали високу оцінку фахівців. А за цикл пейзажів і натюрмортів В. Михальська стада першим лауреатом премії імені видатного українського живописця Иова Кондзелевича. Популярності здобула і творчість львівської художниці Є. Шимоняк-Косаковської, гутні вази якої виграють поетичним, піднесеним світом: «Ой, у полі три тополі», «Ніч така місячна», «Зима в Карпатах», багатофігурними композиціями «Аркан», «Тріо бандуристок», «Несе Галя воду».

Відзначаючи незаперечні здобутки митців, не слід забувати, що вони змушені були виконувати і накази-замовлення тоталітарного режиму, повсякчас і понад усяку міру вихваляти соціалізм і його досягнення. Так, на всіх ура-совєтських малюнках, починаючи від букваря і читанки до грандіозних картин і панно, Україна зображалася як усміхнена дівчина у віночку зі стрічками, яка несе хліб-сіль «старшому брату».

Подальшого розвитку набуло українське монументальне мистецтво. Тільки в першій половині 70-х років у республіці було споруджено 90 нових пам'ятників і монументів. Серед них — пам'ятник загиблим громадянам і військовополоненим у районі Сирецького масиву Києва, монумент Вічної Слави в Черкасах, пам'ятник «Україна — визволителям», встановлений у селищі Міловему на Луганщині, пам'ятник Лесі Українці в Києві.

Архітектура. Архітектура в цей період позбулася еклетичних помпезних рис сталінських часів і стала ближчою до західного коне- труктивізму. Водночас її позначали, особливо в масових забудовах, стандартизація, уніфікація, а часто й відвертий примітивізм. Проте в царині зведення індивідуальних громадських будівель було створено і реалізовано багато незаперечне цікавих архітектурних проектів.

Визначними архітектурними спорудами 60—80-х років стали Палац «Україна» (архітектор Є. Маринченко та ін.), науково-дослідний інститут педіатрії, акушерства і гінекології (архітектори Д. Попенко, А. Лось, Г. Чорний), нові корпуси Київського національного університету (архітектори В. Ладний, В. Коломієць, В. Морозов), музично-драматичні театри в Сімферополі (архітектори С. Афзаметдінова і В. Юдін) та Івано-Франківську (архітектори С. Сліпець і Д. Сосновий), цирк у Дніпропетровську (архітектори П. Нірінберг і С. Зуба-рьов), певною мірою меморіальний комплекс Українського музею історії Великої Вітчизняної війни 1941 —1945 pp. в Києві (скульптори Є. Вучетич, В. Бородай, Ф. Согоян, В. Швецов, архітектори С. Стемо, В. Єлізаров, І. Іванов, Г. Кислий, М. Фещенко, художник С. Кириченко та ін.).

Релігійне життя. У духовній сфері життя суспільства провідне місце займає релігія, однак і у другій половині 60—80-х років церква залишалася відокремленою від держави, а релігія постійно перебувала під ідеологічним та адміністративним пресом влади. Офіційно радянська влада проголошувала свободу віровизнання. Проте на практиці вдавалася до боротьби з релігійними віруваннями, закриття культових споруд, переслідувань віруючих. Такі дії тоталітарного режиму викликали справедливе обурення людей. Разом з цим зростало їхнє розчарування у соціалістичних ідеях, які дедалі більше дискредитували себе. Все це зумовило відновлення потягу до релігії, особливо на селі.

У цих умовах активізувала свою діяльність Українська греко-католицька церква («церква у катакомбах»). Понад 300 її священиків проводили таємні відправи для віруючих західних областей України. Тут діяли навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. Всілякі спроби греко-католицьких священиків легалізувати церкву жорстоко придушувалися властями. Але і це не могло послабити відданість значної частини населення Галичини та Закарпаття своїй давній церкві.

У кращих умовах перебувала Російська православна церква, оскільки її визнавав радянський уряд. Проте ціною цього було її співробітництво з властями, що доходило до плазування перед ними. Тому не випадково серед церковної ієрархії поширювалися корупція, лицемірство. Справа дійшла до того, що деякі представники духовенства співробітничали з органами державної безпеки.

У другій половині 60—80-х років розширили свій вплив баптистська та інші протестантські секти — п'ятидесятники, ад- вентисти, свідки Єгови, погляди, організація і палка відданість вірі яких приваблювали численних новонавернених, особливо у східних районах України.

Серед української інтелігенції зросла увага до західних (психоаналіз, екзистенціалізм) і східних (йога, дзен-буддизм, кришнаїти) релігійних течій.

Отже, незважаючи на жорстоку політику тоталітарного режиму, чисельність віруючих у цей період зростала. Поряд з цим зростала серед них і чисельність «в'язнів совісті».

Українська діаспора. Перепоною до шляху збагачення національної культури була політика радянської влади щодо української діаспори, яку офіційна пропаганда зображала як «прислужницю капіталізму, фашизму та Риму». Москва пильно стежила за діяльністю усіх українських громад, що діяли за кордоном, і робила все, щоб їх ніхто не знав. Українці в еміграції, для багатьох з яких боротьба за незалежність України стала змістом життя, робили вагомий внесок у розвиток національної культури, збереження політичних і культурних надбань, ознайомлення з ними світової громадськості. У другій половині 60—80-х років зусиллями українських громад було підготовлено і видано ряд значних українознавчих наукових досліджень, зокрема «Енциклопедію України». В пам'ять 50-річчя голодомору 1932—33 pp. створено широковідомий документальний фільм про цю трагедію. Великих успіхів досяг-ли за океаном вчені Б. Кравченко, О. Пріцак, Ю. Шевельов, художники А. Антонюк, Я. Гніздовський, І. Марчук, музикант В. Колесник.

Понад 50 років прожив у розлуці з Україною відомий літературознавець, письменник і перекладач Іван Кошелівець. Десятки років він був редактором журналу «Сучасність», співробітником двотижневика «Сучасна Україна» та місячника «Українська літературна газета», «Енциклопедія України». Його книги про сучасну Україну справили велике враження на письменників 60—70-х років. У 1985 р. його книга «Розмова в дррозі до себе» вперше побачила світ у видавництві «Сучасність» (Нью-Йорк — Мюнхен).

Культурні зв'язки із зарубіжними державами. У другій половині 60—80-х років розширюються культурні зв'язки України із зарубіжними державами. Значною мірою цьому сприяла діяльність Українського товариства дружби і культурних зв'язків із зарубіжними країнами і Товариства культурних зв'язків з українцями за кордоном. У 1985 р. вони підтримували широкі й плідні контакти з 700 організаціями понад 100 країн світу. В поширенні в республіці культурних досягнень інших народів і популяризації українського мистецтва за кордоном беруть участь Міністерство культури, творчі союзи та інші державні й громадські організації.

Значна роль у розвитку культурних зв'язків республіки із зарубіжними країнами належить ЮНЕСКО, членом якої Україна є з 1954 р. Під егідою цієї міжнародної організації з питань освіти, науки і культури у багатьох країнах світу відзначались 1500-річчя Києва, ювілеї таких видатних діячів української культури, як Т. Шевченко, І. Франко, М. Коцюбинський, М. Леонтович, С. Крушельницька, а в Україні — ювілеї діячів світової культури — Вольтера, Рембрандта, Шекспіра, Шопена та ін.

Поширенню культурних зв'язків України із зарубіжними країнами особливо сприяв книгообмін. У цей час щороку надходило понад 70 тис. замовлень закордонних організацій на видання художньої та наукової літератури і понад 4 млн книг українських авторів надсилалося їм у більш як 100 країн світу. З бібліотеками понад 60 країн світу здійснювала обмін літературою Центральна наукова бібліотека імені В. І. Вернадського НАН України. Водночас в Україні багатотисячними тиражами видавалися кращі твори зарубіжних авторів у перекладах із 48 мов.

Зміцнення культурних зв'язків України з іншими країнами світу відбувалося також проведенням декад, тижнів і днів української культури у зарубіжних країнах, концертного і театрального взаємообмінів, організацією різних виставок, кінофестивалів тощо. Все це сприяло взаємовпливу і взаємозбагаченню духовними цінностями і здобутками української та зарубіжної культур.

Отже, незважаючи на те що тоталітарно-бюрократична система справляла значний негативний вплив на культурні процеси в Україні, гальмувала їх демократичні національні тенденції, український народ жив, працював, творив і навіть у нелегких умовах утисків та переслідувань жила й розвивалася вибита фізично і понівечена духовно українська культура, яка порівняно з минулими роками досягла чималих успіхів і зробила певний внесок у скарбницю світової культури.

Проте щоб зайняти належне місце у світовому культурному процесі, українській культурі необхідно повернутися до загальнолюдських цінностей, творчо засвоїти кращі досягнення сучасної цивілізації. Майбутнє української культури у відродженні духовних традицій нашого народу, збереженні самобутності національного духу, а також мови — найпершої засади інтелектуальної могутності нації. Саме це і допоможе формуванню сучасного образу України як європейської держави.