13.6. Неокласичний синтез
13.6. Неокласичний синтез
Наприкінці 70-х рр. різниця між кейнсіанською та неокласичною школами мала більше історичний, ніж концептуальний характер.
Однак іще задовго до того, як на засаді теорій економічного зростання відбулося органічне поєднання двох напрямків економічної теорії, було проголошено принцип «неокласичного синтезу».
Такий підхід було запропоновано Джоном Хіксом ще 1937 р., у 40—50-х рр. підтримано Франко Модільяні та остаточно обгрунтовано Полом Самуельсоном. Вони розглядали працю Кейнса як окремий випадок традиційної неокласичної теорії, модифікованої лише запровадженням певних обмежень у галузі ціноутворення, ставки заробітної плати та норми процента. З іншого боку, Кейнс уважав неокласичну школу окремим випадком загальної теорії зайнятості, характерним для умов повної зайнятості. Він підкреслював, що коли з допомогою централізованого контролю пощастить забезпечити повну зайнятість, то неокласичний аналіз знову набере виняткового значення.
Суть синтезу полягала в тім, що залежно від стану економіки пропонувалось використовувати або кейнсіанські методи регулювання, або рецепти економістів, які стояли на позиціях обмеження втручання держави в економіку та вважали найліпшими регуляторами грошово-кредитні механізми, що діють за умов вільного ринку, забезпечуючи рівновагу між попитом і пропозицією, виробництвом і споживанням.
Прихильники «неокласичного синтезу» не перебільшували регулюючих можливостей ринку. Вони вважали, що в міру ускладнення економічних взаємозв’язків і відносин слід удосконалювати та активно використовувати різноманітні методи державного регулювання.
У 50—60-ті рр. в економічній літературі концепція неокласичного синтезу набуває цілковитого визнання. Неокейнсіанство, неокласична теорія, теорії кон’юнктури, економетрики об’єднуються на базі пошуку шляхів стабілізації й економічного зростання. Під різними кутами зору вони вивчають функціональні аспекти процесу відтворення. Суть цього поєднання відобразив Вільям Ростоу, який писав, що «сучасні економісти, поставивши перед собою завдання об’єднання класичної теорії відтворення з кейнсіанським аналізом доходу, запровадили динамічні змінні: населення, технологію виробництва, підприємницьку активність»[1].
Справді, школу «неокласичного синтезу» вирізняє з-поміж інших різноманітність тематики досліджень. Увага її представників зосереджується на проблемах економічного зростання, дальшому розвитку теорії загальної економічної рівноваги. Саме представниками цієї школи було запропоновано методику аналізу безробіття та заходи щодо його регулювання, отримано суттєві результати в галузі теорії та практики оподаткування. У межах цієї школи розвитку набули методи економіко-математичного аналізу, можливості їхнього застосування в політології.
Поряд з макроекономічними методами дослідження ця школа використовувала мікроекономічні підходи, розвиваючи прикладні аспекти економічної теорії.
Найвидатнішим пропагандистом і автором теорії «неокласичного синтезу» був американський економіст, професор П. Самуельсон, який писав: «Мої погляди вичерпуються загальною неокласичною теорією, яка включає в класичну традицію будь-яку частину кейнсіанського і неокейнсіанського аналізу, що є придатною для сучасної економіки»[2].
Пол А. Самуельсон (1915 р. н.) здобув освіту в Чиказькому та Гарвардському університетах, був засновником факультету «економікс» Масачусетського технологічного інституту, першим американським лауреатом Нобелівської премії з економіки (1970), консультантом Конгресу та Президента США. Його вважають одним з найвпливовіших економістів-теоретиків ХХ ст.
Він спромігся об’єднати в одну теорію всі досягнення економічної думки від А. Сміта, Д. Рікардо, К. Маркса до Д. М. Кейнса, М. Фрідмена, Д. Тобіна та Р. Лукаса, тобто доктрини, здавалося б, цілком протилежні за змістом, і тим самим накреслив сучасні підходи до вивчення економічних проблем. Він писав, що його теорія включає все те позитивне, що містить як кейнсіанський, так і неокласичний аналіз, що уможливлює поєднання в одне ціле макро- і мікроекономіки[3].
Його книжку «Економікс» (1948), яка стала найпоширенішим підручником і витримала безліч перевидань різними мовами світу, присвячено аналізу проблем, що стосуються всіх сторін економічного життя. Особливо наголошено на ідеї неокласичного синтезу в третьому виданні «Економіксу» (1955), де Самуельсон висловлював сподівання, що такий синтез допоможе подолати відстань між мікро- та макроекономікою.
Кожне нове видання відображало нові досягнення економічної теорії. 1985 р. у дванадцятому (спільно з В. Нордхаузом) виданні підручника, було враховано особливості макроекономічного розвитку 80-х рр., проаналізовано причини високого рівня безробіття, інфляції, ставки процента, бюджетного дефіциту, визначено напрямки розвитку економічної науки та основи монетаризму.
Визначаючи предмет економічної науки, Самуельсон трактує його дуже широко, даючи перелік основних напрямків дослідження та використовуючи різні підходи: як науку про види діяльності, зв’язані з виробництвом та обміном; як науку, що вивчає використання обмежених виробничих ресурсів для виробництва товарів, їх розподіл; як науку про співвідношення виробництва та споживання; як науку про економічну діяльність тощо. Він пише, що ці визначення можна продовжувати нескінченно. Проте найбільш узагальнюючим він уважає визначення предмета економічної теорії через проблему вибору, тобто дослідження способу раціонального використання обмежених факторів виробництва для створення благ з метою забезпечення потреб суспільства та індивідів. Таке визначення обов’язково включає вивчення всіх сторін суспільного життя, впливу всіх факторів на економічний розвиток, усіх причин, що спонукають до вибору.
Методи, які є в розпорядженні економічної теорії, на думку Самуельсона, — це результат розвитку багатьох наук: історії, філософії, психології, статистики, математики.
Самуельсон визначає прикладне значення економічної теорії як основи економічної політики, зміст її нормативної та позитивної функцій, основні макроекономічні показники розвитку суспільства, спеціально виокремлюючи категорію якості життя, яку оцінює через низку явищ економічного та позаекономічного характеру — від валового національного продукту (ВНП) та способу його розподілу до якості навколишнього середовища. Він наголошує, що сучасне економічне життя не існує поза зв’язком з іншими проблемами, воно зумовлюється ними і зумовлює їх.
Він будує свою книжку, виходячи з визначення основних проблем організації економіки, які трактує, використовуючи теорії граничної корисності, факторів виробництва, їхньої спадної віддачі, продуктивності, обмеженості ресурсів, теорії виробничої функції, теорії раціонального вибору, альтернативних витрат. З цих позицій Самуельсон висвітлює проблеми ефективності виробництва, спадної, постійної та такої, що зростає, дохідності.
Зазначаючи, що економічний розвиток базується на раціо-
нальному виборі, він указує на те, що цей вибір залежить від умов функціонування виробництва, тобто від реального економічного порядку. Він користується неоліберальним визначенням моделей організації економіки: ринкової та командної, зазначаючи, що їх поєднання дає феномен змішаної економіки, яка будується на основі ринкової організації господарських відносин та регулюючого впливу держави на економічні процеси.
Самуельсон порівнює ознаки ринкової та командної економіки і віддає перевагу ринковому механізму, що здатний, на його думку, автоматично підтримувати економіку в стані рівноваги. Він указує, що ринкову економіку підпорядковано дії природних сил і вона є економікою суворого порядку. Однак на певному етапі стає необхідним втручання держави, яке має відповідати трьом принципам — бути ефективним, стабільним та справедливим.
Ця необхідність зумовлена виникненням монополій, недосконалою конкуренцією, загостренням економічних та соціальних суперечностей. Дії держави мають спрямовуватися проти монополізації економіки, на підтримку стабілізаційних заходів щодо пом’якшення ділового циклу, стримування безробіття та інфляції, стимулювання економічного зростання. Він підтримує впровадження державних програм перерозподілу національного доходу з метою ліквідації соціальних негараздів.
Аналізуючи механізми ринкової економіки, її здатність до саморегулювання з неокласичних позицій, Самуельсон указує на те, що, крім функцій забезпечення ефективності та справедливості, держава має здійснювати також і макроекономічне регулювання стабільності за методом Кейнса та його послідовників. На його думку, ринковий механізм визначає ціни та обсяги виробництва, а держава регулює ринок з допомогою податків, державного субсидування та інших економічних методів.
Теорію факторів виробництва Самуельсон доповнює визначенням ролі капіталу, яка, на його думку, змінюється з розвитком суспільства. Він розглядає капітал не тільки як продукт праці та складову витрат виробництва, а і як фактор особливого роду, і стверджує, що за умов приватної власності капітал є основою стихійного розвитку, підвладною лише ринковим силам, тоді як за суспільної власності держава визначає правила його розподілу, а тому він втрачає основну якість — стимулювати розвиток.
Тобто капітал — це багатство, яке є результатом минулої праці, перебуває в приватній власності і дає дохід. Якщо він не відповідає цим вимогам, то перестає забезпечувати стабільне динамічне зростання економіки.
У центр аналізу ринкового механізму саморегулювання Самуельсон ставить урівноважування попиту та пропозиції, а також цін за умов конкурентної економіки. Він показує, як ринкові сили повертають економіку до стану рівноваги, як досягається часткова та повна рівновага, досліджує сукупний попит та сукупну пропозицію.
У контексті цих проблем Самуельсон характеризує психологічні мотиви заощаджень та споживання, що визначають масштаби ефективного попиту.
Значну увагу Самуельсон приділяє характеристиці кейнсіанської моделі регулювання економіки, узагальнює висновки кейнсіанської теорії та доповнює їх. Проаналізувавши ефект мультиплікатора, він робить висновок, що зростання купівельної спроможності може впливати на коливання інвестицій (ефективного попиту), що матиме своїм наслідком коливання в розвитку економіки в циклі кон’юнктури.
Крім того, він звернув увагу на невирішені проблеми кейнсіанського аналізу, серед яких називав вірогідність інформації щодо
стану кон’юнктури. Регулюючі дії держави грунтуються на цій інформації, але її недостатня вірогідність може спричиняти розбалансування економіки та посилення кон’юнктурних коливань, замість того, щоб їх пом’якшити.
Відповідно до кейнсіанської моделі безробіття та інфляція — це явища несумісні, але з 70-х рр. спостерігається явище стагфляції. Самуельсон аналізує його природу та визначає способи подолання з монетаристських позицій.
Він також підкреслює, що кейнсіанська модель не враховує впливу зовнішньоекономічних зв’язків на стабільність розвитку, присвятивши у своєму творі цій проблемі значне місце.
Велику увагу Самуельсон звертає на аналіз функціонування ринкової економіки на рівні підприємства, зазначаючи, що без розуміння того, від чого залежить цикл ділової активності суб’єкта, неможливі макроекономічні узагальнення.
У книжці подано характеристику організаційної та фінансової структури підприємств, основних їхніх рис, їхню класифікацію. Самуельсон ретельно досліджує основні мотиви діяльності будь-якої фірми за умов ринку — максимізацію прибутку. Він указує, що реалізація цієї мети обмежується витратами виробництва, які є основним фактором зростання пропозиції, тому аналіз їхньої природи, величини та структури має важливе значення.
Він критикує теорію витрат виробництва К. Маркса за надто складний підхід до пояснення формування цін, що складаються з витрат виробництва та прибутку. На його думку, основну увагу треба звертати на функціональну залежність між попитом та пропозицією, граничною корисністю та витратами факторів виробництва.
Цей принцип він бере за основу визначення витрат виробництва та їхнього впливу на виробництво. Він розрізняє сумарні витрати, граничні та альтернативні, які формуються за рахунок грошових витрат (інакше кажучи, за рахунок витрат капіталу), а також під впливом чинників іншого порядку, наприклад, альтернатив виробництва, чи кон’юнктурних коливань.
У межах мікроекономічного аналізу Самуельсон також досліджує проблему попиту та пропозиції як факторів ділової активності. Він формулює основи теорії споживацької поведінки, яка, на його думку, регулює попит на товари і через нього — обсяги виробництва, граничні та сумарні витрати.
Досліджується вплив конкуренції на ділову поведінку фірм, конкурентної пропозиції на граничні витрати. У зв’язку з цим аналізуються форми конкурентної боротьби, вплив монополізації виробництва на стабільність економічного стану фірми. Самуельсон робить висновок про малу ефективність законодавчого втручання держави в процес формування монополій і підкреслює доцільність використання економічних важелів.
Розподіл доходів Самуельсон розглядає як функцію факторів виробництва — землі, праці та капіталу. Визнаючи прибуток основою економічного розвитку підприємства, він трактує його з позицій
теорії «продуктивності» капіталу, згідно з якою прибуток є результатом його функціонування; теорії «утримання» — прибуток є винагородою капіталіста за утримання від споживання та за підприємницьку активність, а згодом, теорії «виробничої функції» та ін., сформульованих неокласиками та кейнсіанцями. Він зазначає, що прибуток є також функцією науково-технічного прогресу: у разі браку нововведень за умов статики, повної та вільної конкуренції прибуток не буде створено, власники капіталу отримають лише заробітну плату за підприємницьку діяльність та позичковий процент на капітал.
Водночас він указує на кількісну залежність прибутку від конкретних величин, до складу яких відносить ціну та розміри заробітної плати як ціни праці, що бере участь в створенні благ. Поділяючи погляди Кейнса на роль заробітної плати, ціни та прибутку, Самуельсон підтримує також його теорію ефективного попиту. Саме тому трактування ним ролі держави у підтримуванні макроекономічної рівноваги базується на кейнсіанській теорії.
«Економікс» Самуельсона спочатку повністю відповідав духові кейнсіанства, але з розвитком економічної думки в цю книжку вносились зміни, що відображали нові досягнення науки. Так, у виданні 1985 р. частково переглянуто кейнсіанські підходи до визначення природи циклу. Багато проблем макроекономічного та мікроекономічного плану було викладено з урахуванням монетаристських методів аналізу.
Наприклад, проаналізовано категорії сукупного попиту та сукупної пропозиції як суспільних факторів ціноутворення та зростання обсягів виробництва (логічно поєднано теорії неокласиків, монетаристів, кейнсіанців); узято на озброєння категорію об’єктивного рівня безробіття, яку сформулював М. Фрідмен; аналіз інфляційних процесів ураховує сучасні підходи; розділи, присвячені монетаризму та політиці, містять дослідження механізму монетарного регулювання економічної рівноваги і характеристику діяльності фінансових інститутів за цих умов.
Сучасний «Економікс» аналізує нові консервативні теорії, наприклад «економіку пропозиції», теорію «раціональних очікувань», висновки з яких поширюються на мікроекономічний рівень. Відповідно до сучасних досягнень економічної думки переглянуто багато інших визначень та тверджень.
Неокласичний синтез Самуельсона, що уможливив узагальнення всіх тогочасних досягнень економічної теорії, об’єднання всіх шкіл та напрямків загальною ідеєю макроекономічної рівноваги, можна вважати підбиттям підсумків цілого етапу розвитку економічної думки.
Значення цієї праці можна порівняти зі значенням «Принципів політичної економії» Дж. С. Мілля і «Принципів політичної економії» А. Маршалла, які через широкий обсяг висвітлених проблем та різноманітні підходи до їх аналізу тривалий час були загальновизнаними підручниками з економічної теорії.
Сучасний етап у розвитку неокласичного синтезу характеризується відходом, як це спостерігається у Самуельсона, від позицій кейнсіанства. Однак погляди на закономірності економічного розвитку, які формуються в межах неокласичного синтезу, інколи відрізняються від традиційних, мають цілком самостійний характер.
Наприклад, послідовники теорії неокласичного синтезу вказують на те, що не можна обмежувати дослідження факторів економічного зростання пошуком комбінацій, які б забезпечували високі темпи розвитку. Треба також вивчати умови, за яких вони реалізуються. Вони зазначають, що не треба домагатися високих темпів зростання будь-якою ціною. Потрібно, щоб це зростання не породжувало соціального напруження.
Внутрішніми обмежувачами політики економічного зростання вони вважають:
Соціальні умови, тобто «об’єктивний» рівень безробіття, зростання цін і т. д., що можуть супроводжувати зростання національного продукту.
Фактори, зв’язані зі звуженням споживання (моделі зростання представників теорії синтезу не розраховано на можливість анти-
циклічного регулювання — вони включають показник потреб — особистих та державних, які забезпечуються у відносно спадній пропорції; вони вважають, що зростання рівня споживання є найреальнішим показником економічного зростання;
Екологічні фактори (забруднення середовища свідчить не на користь економічного зростання).
Італійський економіст Моньяні, який був прихильником неокласичної інтерпретації кейнсіанської теорії, зазначав, що заслугою неокласичного синтезу є виокремлення поняття якості економічного зростання[4].
Щодо грошової теорії, то прихильники неокласичного синтезу поділяють погляди монетаристів на залежність цін від грошової маси, але доповнюють її аналізом взаємовпливу факторів, що приводяться в рух попитом на гроші. Так, наприклад, Калдор пропонує модель економіки, де функціонують лише реальні кредитні гроші, оскільки, на його думку, лише вони є внутрішньою рушійною силою розвитку економіки. Готівкові гроші є символами, що відображають готовий продукт, вони не приводять в дію економічні механізми, зазначає він. Емісія грошей має залежати лише від попиту на них суб’єктів господарювання та від обсягу депозитів.
Вони також не погоджуються з монетаристами, що не визнають ідеї постійної рівноваги між інфляцією та безробіттям, уважають показовою «криву Філліпса» для визначення точки стабільності, використовують отримані з її допомогою висновки для формування основ соціально орієнтованої грошової політики. Щоправда, теорією «природного рівня безробіття» Фрідмена вони також користуються для обгрунтування соціальних програм.
Принцип відкритої економіки та міжнародних економічних відносин трактується прихильниками неокласичного синтезу дещо інакше, ніж у кейнсіанській та монетаристській доктринах. В основу забезпечення цього принципу покладено коливання валютного курсу під дією різноманітних факторів, серед яких не останню роль відіграє вмотивована поведінка економічних суб’єктів.
Вони виходять з того, що плаваючі курси валют зв’язані з міграцією фінансових ресурсів, їхні коливання важко прогнозувати, але закономірність полягає в тім, що вони зумовлюють перепади в динаміці фінансових інвестицій, що, у свою чергу, призводить до кон’юнктурних коливань валютних курсів.
Тобто валютний курс, на їхню думку, залежить від ситуації на міжнародному ринку капіталів. Попит на цінні папери та пропозиція їх (що репрезентують капітальні активи) визначають норму процента. Капітал мігрує в пошуках більшого процента, що веде до вирівнювання доходів.
На міжнародному ринку капіталів регулятором процесу вирівнювання є зміна валютних курсів. Їх співвідношення коливається так, що інвестору стає байдуже, в якій саме країні розміщувати капітал, оскільки високий прибуток приведе до припливу капіталів і підвищить курс грошової одиниці, а значить, різницю у прибутку буде нівельовано за рахунок курсу валюти.
Як правило, держава намагається контролювати валютну ситуацію, стримуючи переливання капіталів, запроваджуючи валютне регулювання. Однак ринкові сили самі торують собі шлях, що, на думку представників неокласичного синтезу, зумовлено неможливістю глобального управління світовою економікою та розбіжністю економічних інтересів. За їхнім визначенням, платіжний баланс є не національною проблемою, а проблемою світової грошової системи, і в ньому відображено всі зміни таких макропоказників, як ціни, заробітна плата, норма процента тощо.
З погляду неокласичного синтезу, світова економічна система є сталою, незалежно від спрямування національних політичних курсів. Вона функціонує за законами ринкової економіки, які відбивають зіткнення економічних інтересів. Тому умовою її успішного розвитку є досягнення ринкової рівноваги за мінімального міждержавного регулювання. Вони вважають за необхідне обмеження протекціоністського втручання, яке заважає вільному рухові капіталів.
Ці особливості в інтерпретації деяких економічних проблем можна розглядати як внесок у розвиток неокласичної теорії, оскільки представники цієї школи також користуються різноманітними підходами до характеристики економічних явищ.