14.5. Власний капітал аграрних підприємств та їх платоспроможність

14.5. Власний капітал аграрних підприємств та їх платоспроможність

Власний капітал — це одна з основних категорій, що характеризує економічний стан підприємства.

Під власним капіталом розуміють частину авансованого капіталу, що сформована за рахунок різних джерел, є власністю підприємства і кількісно визначається як різниця між його активами і зобов’язаннями (позичковим капіталом).Чим більша вартість власного капіталу, тим за інших однакових умов міцніший фінансовий стан підприємства, тим більше воно має підстав зважитися на діловий ризик, розраховувати при цьому на одержання кредитів. Без знання величини власного капіталу підприємства жоден кредитор не прийме рішення про надання йому позики навіть у невеликому розмірі.

Власний капітал, відповідно до П(С) БО 1 «Баланс», відображається в першому розділі пасиву балансу річних фінансових звітів підприємств усіх форм власності і господарювання. Водночас тут наводяться наступні складові цього капіталу:

статутний капітал — зафіксована в установчих документах загальна вартість активів, які є внеском власників (учасників) до капіталу підприємства;

пайовий капітал — сума пайових внесків членів спілок та інших підприємств, що передбачена установчими документами . Ця складова власного капіталу характерна для виробничих сільськогосподарських кооперативів. У даних підприємствах джерелом пайового капіталу є пайові внески членів і асоційованих членів кооперативу;

додатковий вкладений капітал — сума, на яку вартість реалізації випущених акцій перевищує їх номінальну вартість. Відображається ця складова власного капіталу лише у звітності акціонерних товариств;

інший додатковий капітал — це сума дооцінки необоротних активів, а також вартість активів, безкоштовно отриманих підприємством від інших юридичних чи фізичних осіб;

резервний капітал — сума резервів, створених відповідно до чинного законодавства або установчих документів за рахунок прибутку підприємства. Резервний капітал є обов’язковою складовою власного капіталу всіх видів господарських товариств, які згідно із Законом України «Про господарські товариства» зобов’язані створювати резервний фонд. Такий фонд можуть створювати й інші типи підприємств. Використовується резервний капітал для покриття збитків, непередбачених витрат тощо;

нерозподілений прибуток (непокритий збиток) — сума прибутку, реінвестована в підприємство, або сума непокритого збитку. Це, по суті, прибуток, що залишається після виплати доходів власникам (дивіденди) та відрахувань на поповнення резерв­ного капіталу[1]. Що стосується непокритого збитку, то його сума відображається в дужках та вираховується при визначенні величини власного капіталу;

неоплачений капітал — це заборгованість власників (учасників) за внесками до статутного капіталу. Сума такої заборгованості наводиться в дужках і вираховується при визначенні підсум­ку власного капіталу;

вилучений капітал — фактична собівартість акцій власної емісії акціонерних товариств або часток, викуплених товариством у його учасників. Сума вилученого капіталу наводиться в дужках і підлягає вирахуванню при визначенні величини власного капіталу.

Власний капітал, взятий разом із зобов’язання підприємства, дорівнює сумі активів даного підприємства, тобто виводиться баланс засобів, що знаходяться у його розпорядженні. Процентне співвідношення між окремими складовими власного капіталу називають структурою цього капіталу. При її визначенні неоплачений та вилучений капітал до уваги не беруться. Це ж стосується і непокритих збитків.

Який же конкретно економічний зміст категорії власного капіталу підприємства? Відповідь на це питання одержимо, аналізуючи такий приклад. Якщо, скажімо, активи господарства становлять 2500 тис. грн, а загальні зобов’язання — 1100 тис. грн, це означає, що власний капітал становить 1400 тис. грн. Іншими словами, якби підприємство продало всі свої активи за вартістю, відображеною в балансі станом на кінець звітного року і сплатило всі свої зобов’язання, в нього залишилося б 1400 тис. грн влас­них коштів. Частина цих коштів матеріалізована в основних і оборотних фондах, а частина знаходиться у вигляді грошових коштів і коштів у розрахунках. І якби підприємство використало ці грошові кошти на придбання, скажімо, сільськогосподарської техніки, розмір власного капіталу, а також сума активів від цього не змінилися б. Набуває лише незначних змін структурне співвідношення між окремими елементами активу балансу. Але якщо підприємство взяло кредит і придбало сільськогосподарську техніку, то при цьому власний капітал не зміниться, але відбудуться зміни в активі і пасиві балансу — за інших однакових умовах вони зростуть на величину взятого кредиту. Власний капітал підприємства зростає при збільшенні прибутку підприємства в разі його реінвестування і використання на поповнення резервного капіталу.

Дані про величину власного капіталу використовуються для визначення платоспроможності підприємства. Формально підприємство можна вважати платоспроможним, коли продаж його всіх активів дозволяє повернути всі борги, тобто розрахуватися за всіма зобов’язаннями. Зрозуміло, що платоспроможнішим буде те підприємство, яке має більше плюсове сальдо власного капіталу. Проте такий підхід до оцінки платоспроможності підприємств має істотну ваду, оскільки не враховує ліквідність окремих елементів авансованого капіталу, зокрема поза увагою залишається термін їх продажу і можливість такого продажу взагалі. Тому при визначенні платоспроможності підприємства важливо проаналізувати ліквідність балансу, під якою розуміють можливості погашення зобов’язань за рахунок відповідних статей активів підприємства, які мають різний ступінь ліквідності, тобто неоднакову швидкість перетворення в готівку. Саме за цим крите­рієм активи аграрних підприємств можна згрупувати в чотири групи. Наведемо один з варіантів такого групування.

1. Активи, що мають моментальну (абсолютну) ліквідність — грошові кошти та їх еквіваленти.

2. Активи, що швидко реалізуються: поточні фінансові інвестиції, акцептовані банком векселі, депозитні сертифікати, а також засоби в розрахунках — відвантажені товари і виконані роботи, строк оплати яких не настав, інша дебіторська заборгованість з високою ймовірністю повернення в термін 12 міс. з дати балансу, тварини на вирощуванні і відгодівлі.

3. Активи, що повільно реалізуються — виробничі запаси, готова продукція, частина дебіторської заборгованості, що немає високої ймовірності погашення і часто може бути стягнута через арбітражні та судові органи. Є підстави включати до цієї групи і частину основних засобів, на які є попит та які можуть бути реалізованими. Дискусійним є питання включення в цю групу незавершеного виробництва, адже воно може бути реалізованим лише в складі цілісного майнового капіталу. Тому виправдано цей елемент активу включати в наступну четверту групу.

4. Активи, що важко реалізуються — нематеріальні активи, основні засоби, незавершене будівництво, незавершене виробництво, довгострокова дебіторська заборгованість і довгострокові фінансові інвестиції.

Відповідно до такого поділу активу балансу здійснюють поділ на чотири групи зобов’язань підприємства за критерієм терміновості їх погашення з метою зіставлення цих груп з відповідними їм групами активу балансу. На основі такого зіставлення робиться висновок про ліквідність балансу, тобто про платоспроможність підприємства.

До першої групи відносять термінові зобов’язання, а саме: довгострокові кредити та позики, не погашені в строк, а також розрахунки по оплаті праці, з бюджетом та по позабюджетних платежах, виданих векселях, по страхуванню, заборгованість за товари, роботи і послуги, не оплачені в строк.

До другої групи відносять короткострокові зобов’язання, наприклад, короткострокові кредити банків, короткострокові залучені кошти, частина заборгованості по довгострокових позиках, що повинна бути погашена в поточному році, розрахунки з кредиторами за товари, роботи, послуги, термін оплати яких не настав. До третьої групи відносять довгострокові зобов’я-зання, зокрема, довгострокові кредити банків і довгострокові фінансові зобов’язання (довгострокові зобов’язання із залученням позикових коштів (крім кредитів), за якими виплачуються проценти); відстрочені податкові зобов’язання. До четвертої групи відносять постійні пасиви — джерела власних і прирівняних до них коштів.

За умови, що виділені групи активів перевищують або дорівнюють відповідним групам пасиву балансу, вважається, що баланс є ліквідним, тобто підприємство цілком платоспроможне, і навпаки. Якщо невідповідність виникла лише по окремих групах активів і пасивів, то підприємство є лише частково платоспромож­ним. Все ж слід зазначити, що такий підхід до оцінки плато-
спроможності підприємства вимагає залучення первинної інфор­мації, яка недоступна для зовнішніх споживачів — партнерів підприємства, потенційних інвесторів. Тому дана методика плато­спроможності може використовуватися лише менеджерами підприємства для точної оцінки його фінансово-економічного стану.

У зв’язку з цим виникає необхідність у застосуванні такої методики визначення платоспроможності підприємства, яка базувалася б на використанні доступної для всіх зовнішніх споживачів інформації. Така інформація міститься в балансі річних фінансових звітів підприємств. На її основі можна визначити три важливих показники ліквідності (платоспроможності): коефіцієнт загальної ліквідності, коефіцієнт швидкої ліквідності і коефіцієнт моментальної (абсолютної) ліквідності.

Коефіцієнт загальної ліквідності (КЗЛ) визначається з виразу:

де ОА — оборотні активи; ВМП — витрати майбутніх періодів; ПЗ — поточні зобов’язання; ДМП — доходи майбутніх періодів.

Питання введення в чисельник формули витрат майбутніх періодів вимагає певного роз’яснення. Нагадаємо, що в складі витрат майбутніх періодів відображаються витрати, які мали міс­це протягом поточного чи попередніх періодів, але відносяться до майбутніх звітних періодів. Мета здійснення таких витрат (авансові платежі за продукцію, роботи, послуги) — отримати доходи в майбутньому. Зрозуміло, що вказані витрати зберігають кошти підприємств, проте вони можуть мати різну ліквідність. При розрахунку коефіцієнта Кзл у складі ВМП доцільно було б залишити ту частину витрат майбутніх періодів, яка буде сплачена протягом року з дати складання балансу. Зрозуміло, що решта витрат майбутніх періодів, доходи від яких перевищують термін 12 міс. з дати складання балансу, до уваги не повинні братися. Але щоб практично реалізувати цей підхід, пот­рібна первинна інформація. Тому для зовнішніх користувачів при розрахунку коефіцієнта Кзл витрати майбутніх періодів доцільно брати в пов­ному обсязі.

До складу доходів майбутніх періодів включаються доходи, отримані протягом поточного або попередніх звітних періодів, які належать до наступних звітних періодів. Мається на увазі, що підприємство гроші від партнерів уже одержало, але на кінець року ці гроші ще не зароблені. Тому підприємству в майбутньому періоді потрібно буде понести відповідні витрати (надати послуги, поставити продукцію тощо). Як бачимо, доходи майбутніх періодів — це зобов’язання підприємства. Певна їх частина може бути найбільш терміновими зобов’язаннями, якщо «заробити» ці доходи потрібно протягом операційного циклу підприємства, а коли цей цикл становить менше 12 міс., то протягом року, починаючи з дати складання балансу. Саме такого характеру доходи потрібно брати до уваги при розрахунку коефіцієнта Кзл. Проте це також вимагає використання первинної інформації, яка недоступна зовнішнім споживачам. Тому для таких споживачів ДМП береться в повному обсязі.

Коефіцієнт швидкої ліквідності (Кшл) розраховується за формулою:

,

де ЗА — запаси[2]. Зауваження, викладені стосовно елементів ВМП і ДМП при обґрунтуванні коефіцієнта Кзл потрібно брати до уваги і при розрахунку коефіцієнта швидкої ліквідності.

Як видно з формули, запаси виключаються з поточних активів, оскільки вважаються найменш ліквідними у складі цих активів через невизначений термін їх реалізації і невизначений обсяг витрат при їх зберіганні і подальшому продажу. Доцільно також, щоб у складі оборотних активів враховувалася лише та дебіторська заборгованість, яка буде погашена протягом операційного циклу підприємства (чи менше як за 12 міс. з дати складання балансу). Але оскільки така інформація в балансі відсутня, то для зовнішніх споживачів дебіторська заборгованість у складі оборот­них активів відображається за чистою реалізаційною вартістю.

Коефіцієнт моментальної (абсолютної) ліквідності (Кмл) визначається з виразу:

де ГК — грошові кошти та їх еквіваленти в національній та іноземній валюті. Даний коефіцієнт показує, в якій мірі короткострокові зобов’язання можуть бути погашені високоліквідними активами, характерними рисами яких є мінімальний термін, що потрібний для погашення ними поточної заборгованості (цей тер­мін можна брати на рівні строків здійснення грошових переказів банками — шість або менше днів).

Якщо фактичне значення розглянутих коефіцієнтів ліквідності більше за їх критичне значення (відповідно 1,0; 0,5 і 0,2), то підприємство вважається платоспроможним. Оптимальне значення цих коефіцієнтів становить відповідно 2; 0,8-1 і 0,5-0,6.

Для оцінки платоспроможності підприємства важливо визначити його власний оборотний (робочий) капітал. Для цього потрібно від оборотних активів відняти поточні зобов’язання. Його наявність є необхідною умовою забезпечення безупинності виробництва і своєчасної сплати поточних зобов’язань. Тому чим вища частка власного оборотного капіталу в загальній величині оборотного капіталу, тим кращий за однакових інших умов фінансовий стан підприємства. Ті підприємства, в яких відсутній власний оборотний капітал або його величина незначна, піддаються великому ризику порушення нормальної роботи і ризику банкрутства через значну обтяженість борговими зобов’язаннями.