14.6. Загальна характеристика злочинів проти життя, здоров’я, волі, честі і гідності особи

14.6. Загальна характеристика злочинів проти життя, здоров’я, волі, честі і гідності особи

Ст. 3 Конституції України проголошує, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Конституція також зауважує, що всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах; права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними (ст. 21). Особливо підкреслюється, що ці невід’ємні права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. У зв’язку з цим одним з найважливіших завдань кримінального закону є всебічний захист кримінально-правовими заходами саме прав і свобод людини і громадянина від злочинних посягань.

Згідно з новим (2001 р.) Кримінальним кодексом України розділам, де розміщені злочини проти людини, відведено друге, третє і четверте місце в Особливій частині вказаного кодексу, що підкреслює те виключне значення, яке посідає особа, її життя, здоров’я, свобода, гідність в ієрархії пріоритетів тих об’єктів, які захищаються кримінальним законодавством. Звичайно суб’єктом будь-яких суспільних відносин, у тому числі і тих, які захищаються кримінальним законом, є насамперед людина, оскільки саме її інтереси потерпають від будь-яких злочинних проявів. Але більше ніде інтересам, правам і свободам людини не заподіюється така очевидна, така безпосередня шкода, як у посяганнях на особу, де саме їй як суб’єкту суспільних відносин завдаються збитки, інколи невідновні. Саме ці злочини, від яких потерпає особа і як біологічна істота, і як учасник суспільних відносин, тобто істота соціальна, складають зміст розд. 2, 3 і 4 Особливої частини КК, які мають назву «Злочини проти життя і здоров’я особи», «Злочини проти свободи, честі і гідності особи» і «Злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості особи». Тому родовим об’єктом цих злочинів і виступає особа як суб’єкт суспільних відносин. Безпосереднім об’єктом окремих злочинів проти особи виступають певні невідчужувані та непорушні права і свободи людини, якими є життя, здоров’я, статева недоторканість і статева свобода особи, її честь і гідність.

Злочини, які включені в ці розділи, можна класифікувати за видовими (груповими) об’єктами (що складають проміжне поняття між родовим і безпосереднім об’єктом) на певні групи, а саме: злочини проти життя (ст. ст. 115—120, 129 КК); злочини проти здоров’я (ст. ст. 121—128, 130—133 КК); злочини, що ставлять в небезпеку життя і здоров’я (ст. ст. 134—145 КК); злочини проти свободи, честі і гідності (ст. ст. 146—151 КК); злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості (ст. ст. 152—156 КК).

Звернемо увагу на те, що існує багато статей, які розміщуються в інших розділах Особливої частини КК і де передбачена відповідальність за злочини, від яких потерпають ті самі невідчужувані права і свободи, які є об’єктами розд. 2, 3 і 4. Але у тих випадках шкода цим правам і свободам завдається у зв’язку з посяганням на інші суспільні відносини, які становлять основний об’єкт посягання, а вказаним цінностям завдається шкода тому, що посягання на основний об’єкт неможливе без цього. Отже, у таких випадках невідчужувані права і свободи складають додатковий обов’язок або факультативний об’єкт, що жодною мірою не знижує цінність цього об’єкта. Наприклад, посягання на життя державного діяча має основним безпосереднім об’єктом закріплену Конституцією України політичну систему країни, а додатковим обов’язковим — об’єктом життя хоча б однієї з посадових осіб, що перелічені в диспoзиції ст. 112 КК. У масових безпорядках (ст. 294 КК), наприклад, основним безпосереднім об’єктом виступають основи державного управління в сфері громадської безпеки, а додатковим факультативним об’єктом — життя і здоров’я окремих людей і т. д.

Одним з найважливіших завдань кримінального права є боротьба з посяганнями на життя людини. Адже саме життя становить основну соціальну цінність. Воно є найважливіше благо людини, яке у разі настання смерті не може бути відновлено.

Видовим об’єктом розглядуваних злочинів є життя людини. Причому людини будь-якої, незалежно від її стану і будь-яких соціально-демографічних характеристик. Це може бути новонароджена дитина, людина в розквіті сил, людина, яка хвора на невиліковну хворобу, фізично чи психічно. Позбавлення життя заборонене і за бажанням потерпілого. Не мають жодного значення такі об’єктивні показники особи потерпілого, як його національна, расова, соціальна належність, віросповідання, походження, вік, характер занять тощо. Оскільки об’єктом розглядуваних злочинів є життя людини, то треба відзначити, що у кримінально-правовому розумінні життя починається тоді, коли людина народилася, тобто хоча б частково плід з’явився з утроби матері, що знаменує початок фізіологічних пологів (тут не обов’язково відділення плода від материнського тіла). Кінцем життя є настання так званої біологічної смерті, тобто коли внаслідок зупинення серця у тканини організму перестає надходити кисень і починаються зворотні процеси розпаду клітин центральної нервової системи. Звичайно, біологічна смерть настає приблизно через п’ять хвилин після смерті клінічної, коли констатується припинення роботи серця. Але відомі випадки, коли людину оживляли і через кілька хвилин після зупинки роботи серця (здебільшого після охолодження, втоплення тощо).

Визначення безпосереднього об’єкта злочинів проти життя дає підставу сказати, що до них не може бути віднесений кримінальний аборт, адже знищений людський плід у лоні матері не є ще людиною.

Чинне кримінальне законодавство передбачає такі злочини проти життя: умисне вбивство (ст. 115 КК), умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК), умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини (ст. 117 КК), умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримання злочинця (ст. 118 КК), вбивство з необережності (ст. 119 КК), доведення до самогубства (ст. 120 КК), погроза вбивством (ст. 129 КК).

Як бачимо, основну кількість злочинів проти життя скла-
дають різні види вбивств.

Вбивство — це протиправне позбавлення життя однією людиною (групою людей) іншої людини (ч. 1 ст. 115 КК). Доведення до самогубства не пов’язане із вказаним діянням і тому не належить до вбивства, але входить у групу злочинів проти життя.

З об’єктивної сторони майже всі злочини проти життя є матеріальними складами, тобто вважаються закінченими після настання смерті особи. Погроза вчинити вбивство є формальним складом.

Для констатування факту вбивства необхідно встановити наявність причинного зв’язку між діянням і настанням шкідливих наслідків у вигляді смерті особи, тобто ця смерть повинна бути необхідним і закономірним результатом діяння, вчиненого особою, яку звинувачують у злочині. Якщо це діяння було тільки однією з умов настання смерті, і смерть є випадковим, а не закономірним результатом відносно діяння, можлива констатація відсутності складу злочину або наявність іншого складу злочину, або замаху на вбивство. Вбивство у наявності тільки тоді, коли позбавлення життя було протиправним. Тому не є вбивством позбавлення життя людини, коли воно носило правомірний характер (наприклад, у стані правомірної необхідної оборони).

Суб’єктивна сторона у злочинах проти життя може характеризуватися умисною виною (ст. ст. 115—118, 129), необереж-
ною виною (ст. 119) або умисною чи необережною виною
(ст. 120).

Суб’єктом злочину проти життя, що передбачений ст. ст. 115—117 КК може бути особа, яка на момент вчинення злочину досягла 14-ти років (ст. 22 КК). З 14-ти років настає відповідальність і за зазіхання на життя державного чи суспільного діяча, працівника правоохоронних органів, члена суспільного формування по охороні суспільного порядку і державного кордону чи військовослужбовця, судді, народного засіда­теля або присяжного в зв’язку з їхньою діяльністю, пов’язаної із здійсненням правосуддя, захисника чи представника особи в зв’язку з діяльністю, пов’язаною з наданням правової допомоги, представника іноземної держави (ст. ст. 112, 348, 379, 400, 443 КК).

Суб’єктом злочинів, передбачених ст. 119 (вбивство з необе­режності), ст. 120 (доведення до самогубства) та ст. 129 (погроза вбивством) може бути особа, яка досягла 16-річного віку кримінальної відповідальності.

У розд. 2 Особливої частини КК злочини проти здоров’я складають окрему групу і саме здоров’я іншої людини є видовим об’єктом цих суспільно небезпечних посягань. Людина є практично здоровою, коли у наявності анатомічна цілісність і нормальне функціонування всіх її тканин і органів, що забезпечують правильну життєдіяльність людського організму в цілому, а звідси і можливість активної діяльності у суспільному житті. Звичайно, закон захищає рівною мірою здоров’я будь-якої людини незалежно від її соціально-демографічних і соціально-психологічних властивостей: віку, національності, місця у суспільстві, системи цінностей, що вона сповідує, тощо. Тобто, злочинами проти здоров’я є протиправні умисні або необережні діяння (дія або бездіяльність), безпосередньо спрямовані на завдання шкоди здоров’ю інших осіб.

До злочинів проти здоров’я належать діяння, які можна поділити на три підгрупи. Основну (за кількістю статей і реальних проявів) підгрупу складають тілесні ушкодження. Це умисне тяжке тілесне ушкодження (ст. 121 КК), умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 122 КК), умисне тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання (ст. 123 КК), навмисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони або при перевищенні заходів, необхідних для затримки злочинця (ст. 124 КК), умисне легке тілесне ушкодження (ст. 125 КК), необережне тяжке або середньої тяжкості тілесне ушкодження (ст. 128 КК).

Друга підгрупа складається з таких злочинів, як побої і мор­дування (ст. 126 КК), катування (ст. 127 КК).

Третя підгрупа охоплює злочини, які передбачають особливий вид завдання шкоди здоров’ю, — зараження венеричною хворобою та вірусом імунодефіциту людини. Це такі злочини: зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невилі­ковної інфекційної хвороби (ст. 130 КК), неналежне виконання професійних обов’язків, яке потягло зараження особи вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 131 КК), розголошення відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини або іншої невиліковної інфекційної хвороби (ст. 132 КК), зараження венеричною хворобою (ст. 133 КК).

Об’єктом цієї групи злочинів є здоров’я іншої людини. Як і у злочинах проти життя, здоров’я людини захищається з початку фізіологічних пологів і до моменту біологічної смерті людини.

Об’єктивна сторона злочинів проти здоров’я може проявити себе як дією, так і бездіяльністю. Абсолютна більшість їх кваліфікуються як злочини матеріальні. Тому треба відзначити, що між діянням, що завдає шкоду здоров’ю (або ставить його у небезпеку), і настанням цієї шкоди як обов’язкової ознаки має бути встановлений причинний зв’язок.

Суб’єктивна сторона розглядуваних злочинів характеризується як умисною виною, так і необережною. Характерним для ст. 123 КК є стан сильного душевного хвилювання (фізіологічного афекту).

Суб’єктом злочину може бути особа, яка досягла 14-ти (ст. ст. 121, 122 КК) або 16-ти років (усі інші статті). У деяких статтях суб’єкт спеціальний (ст.ст. 131, 132, 134—145 КК).

Особливої уваги заслуговують злочини проти статевої свободи і статевої недоторканості. Право на свободу та особисту недоторканість людини, яке проголошує ст. 29 Конституції, має розглядатись у багатосторонньому плані, в тому числі як таке, що охоплює статеву свободу і статеву недоторка­ність кожної особи.

Статеві (сексуальні) стосунки належать до найінтимнішої сфери людського життя, складаючи невід’ємну його частину і реалізуючись у гетеросексуальних шлюбних і позашлюбних контактах, а також у контактах гомосексуального характеру. Суспільство регулює вказані стосунки здебільшого нормами моралі і опосередковано — нормами сімейного і шлюбного законодавства. В основі цього регулювання лежить право кожної дорослої людини на свою статеву свободу і кожного неповнолітнього — на статеву недоторканість. Саме ці свободи, що відповідають моральним принципам цивілізованого суспільства, і захищає кримінальне право, забороняючи вчиняти дії, які б посягали на них. Такі заборонені кримінальним законом діяння у сфері сексуальних стосунків прийнято називати в теорії і на практиці статевими злочинами.

До статевих злочинів, які місться в розд. 4 Особливої частини КК, належать: згвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті в неприродний спосіб (ст. 153), примушування до статевого зв’язку (ст. 154), статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155), розбещення неповнолітніх (ст. 156).

Видовим об’єктом вказаних злочинів є статева свобода дорослої людини (ст.ст. 152—154) і статева недоторканість непов­нолітніх (ст.ст. 152—156). Ці ж об’єкти є і безпосередніми стосовно згаданих діянь: статева свобода, коли злочин вчинений відносно дорослої людини, і статева недоторканість, коли злочин вчинений відносно неповнолітньої. Діяння, передбачені ст. ст. 155, 156, мають тільки останній об’єкт, бо захищають статеві права саме тільки неповнолітніх.

З об’єктивної сторони всі склади статевих злочинів сформульовані як формальні, тобто вважаються закінченими з моменту вчинення винним самого діяння і не потребують настання певних шкідливих наслідків.

Усі статеві злочини можуть бути вчинені тільки шляхом дій, які об’єктивно мають сексуальну природу.

Суб’єктивна сторона статевих злочинів характеризується прямим умислом.

Щодо мотивів і мети цих злочинів, то здебільшого вони носять сексуальний характер. Але сексуальні мотиви і мету не можна вважати обов’язковими ознаками статевих злочинів. У час­тині вчинених зґвалтувань та інших статевих злочинів спостерігаються хуліганські мотиви, мотиви помсти, мета втягнення потерпілих у безладні сексуальні стосунки, проституцію тощо.

Крім того, треба мати на увазі, що значна кількість злочинів, які не належать до статевих, можуть вчинятись за сексуальними мотивами: вбивства, вчинені сексуальними маніяками, хуліганства, що характеризуються за своїм змістом винятковим цинізмом і при вчиненні яких злочинець отримує статеве задоволення тощо.

Суб’єктом згвалтування, а також насильницького задоволення статевої пристрасті в неприродний спосіб може бути особа, яка досягла 14-річного віку, у всіх інших статевих злочинах — 16-річного.

У розд. 3 Особливої частини КК є кілька норм, які передбачають відповідальність за злочини проти свободи, честі і гідності особистості, яка і виступає у цих злочинах видовим і одночасно безпосереднім об’єктом вказаних діянь. Йдеться про незаконне позбавлення свободи чи викрадення людини (ст. 146 КК), захоплення заручників (ст. 147 КК), підміна дитини (ст. 148 КК), торгівля людьми або інша незаконна угода про передачу людини (ст. 149 КК), експлуатація дітей (ст. 150 КК), незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151 КК).

З об’єктивної сторони вказані злочини вчиняються тільки шляхом дії і не вимагають настання шкідливих наслідків, тобто є формальними, за винятком деяких кваліфікованих складів цих діянь (ч. 2 ст. 147 КК, ч. 3 ст. 149 КК).

Суб’єктивна сторона вказаних діянь — прямий умисел.

Суб’єктом розглядуваних злочинів може бути особа, що досягла 16-ти років.

Винятком є ст. 147 (захоплення заручників). Особи, що скоїли даний злочин, підлягають кримінальній відповідальності з 14 років (ч. 2 ст. 22 КК).