Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

УКРАЇНА МІЖ РОСІЄЮ І АМЕРИКОЮ

Український вчений Іван Лисяк-Рудницький у липні 1963 р. ви­ступив на історичному конгресі у Зальцбурзі з доповіддю "Україна між Сходом і Заходом". Терміном "Захід" він означив євроатлантич­ну американсько-європейську цивілізацію, а терміном "Схід" — гре-ко-візантійську цивілізацію та її наступницю — Росію. Відтоді впро­довж чотирьох десятків років час від часу з'являються публікації, в яких їхні автори гадають, яке цивілізаційне начало — Захід чи Схід — переможе в Україні.

Тепер, однак, не до теоретизувань: віднині на західних кордонах України — НАТО і ЄС, на північно-східних — Росія. Це вже не абст­ракції, а конкретні країни, які уособлюють різні типи цивілізаційного розвитку. Україна змушена визначитися, з ким їй по дорозі — з Ро­сією чи з Америкою. Дискусія навколо питання про напрям перекачу­вання палива у нафтопроводі Одеса—Броди довела з вражаючою пе­реконливістю, що можливості здійснення "багатовекторної" політи­ки нині вичерпуються.

Вибір між двома напрямами цивілізаційного розвитку, уособлю­ваного Америкою і Росією, припав, як і Мілленіум, на наше поколін­ня. Це нелегкий вибір, хоч обидві цивілізації й мають спільні коре­ні — в античності. Незважаючи на те, що Росія після 1991 р. зовніш­ньо американізувалася, однак вона була і є полярно протилежною Америці.

Відповідаючи на запитання, з ким нам по дорозі, керуються еко­номічними інтересами, національними пріоритетами, ідеологічними передсудами, побутовими причинами. Але у науковому аналізі не мо­жна обійтися без історичного зрізу проблеми.

Одним з найбільш плідних методів історичного дослідження є компаративний, тобто порівняльний, аналіз. Російська Федерація і США — це країни, порівнянні за територією, населенням і ракетно-ядерним потенціалом, проте цим схожість вичерпується. За іншими параметрами ці країни розділяє безодня. Росія є державою, США — передусім, суспільством.

Радянські люди жили в країні, де держава поглинула суспільство. Тому й досі у тих, хто виріс у цій країні зберігається звичка поклада­тися на державні інститути або переоцінювати власний ступінь впли­ву на державу. Такою переоцінкою, зокрема, пояснюється надто сміливе твердження про існування в пострадянських країнах грома­дянського суспільства. Насправді ж, однак, за півтора десятка років, що минули після колапсу тоталітаризму, в Україні, наприклад, встиг­ли народитися тільки окремі елементи такого суспільства. Так, на си­туацію в нашій країні реально впливають фінансово-промислові гру­пи (ФПГ), очолювані так званими "олігархами". Проте в Росії вплив навіть більш потужних, ніж в Україні, ФПГ на ситуацію в країні не­зрівнянно слабкіший. Там держава підім'яла їх під себе.

В Україні сформувався приватно-корпоративний капіталізм, який часом диктує владним структурам свої вимоги. В Росії склався напівдержавний капіталізм. Кремль контролює все — ринки, бізнес, профспілки, засоби масової інформації, церкву, політичні партії. Ме­ханізми такого контролю якісно інші, ніж у радянську добу, але мало відрізняються від царських часів. Спільним знаменником усіх форм організації влади в імперські, радянські і пострадянські часи є всемо­гутній державний апарат. Наявність такої держави утруднює появу в Росії суспільних структур, здатних розвиватися самостійно.

Держава подібного типу може підкреслювати свій демократизм і зв'язок з народом. Однак народ для неї — не суспільство, а населен­ня. Пострадянська історія Росії випливає з радянської. Усі три варіан­ти Державного гімну (сталінський 1944 p., брежнєвський 1977 р. і пу-тінський 2001 р.) мають одну здравицю: "Славься, Отечество наше свободное!". Здравиця, що пройшла через три варіанти Державного гімну в незмінному вигляді, змушує задуматися, як розуміють свобо­ду в сучасній Росії. Згадаємо, що говорили про свободу в сталінській державі після XX з'їзду КПРС? Що говорять про свободу в брежнєв-ській державі тепер? Тим не менш, російська інтелігенція сильніше впливає на владу, ніж українська. Остання й досі відчуває на собі нас­лідки сталінських репресій.

Америка теж має могутню державу і до зовнішнього світу звер­нена перш за все своїми державними структурами — дипломатични­ми, економічними, силовими, гуманітарними. Колишні ізоляціоніст­ські настрої, що завадили їй увійти в Лігу Націй, створену з ініціативи президента Вудро Вільсона, давно стали надбанням історії. Сучасні американці поставили під свій контроль найбільш впливові міжнаро­дні організації. Вони активно втручаються в події, ставлячи на перше місце національні інтереси своєї країни. Усі вони, від президента до дрібного чиновника, можуть бути доброзичливими або пихатими, трудоголіками або неробами, розумними або не дуже... Американці такі самі люди, як інші. Але за ними стоїть громадянське суспільство, рівного якому в світі нема.

Система стримувань та противаг у відносинах держави і суспіль­ства всередині США нагадує відрегульований годинниковий меха­нізм. Величезна кількість самодостатніх громадських організацій ре­гулює діяльність державного апарату відповідно до власних потреб. Будь-який політик або чиновник підзвітний громадськості не тільки в рамках професійної діяльності, але й, як показала справа Білла Клін­тона, у приватному житті.

На відміну від інших країн, громадянське суспільство і державні інститути народжувалися в Америці одночасно. Розроблена "батька-ми-засновниками" США конституція знаменувала собою початок пе­реходу від традиційного до громадянського суспільства у всесвітньо­му масштабі. На просторах північноамериканського континенту по­чиналося формування першої в світі політичної нації. Все це допомо­гло американцям зробити вирішальний вклад у формування ринку та індустріального суспільства в глобальному масштабі. Увібравши в себе здобутки європейської цивілізації, американське суспільство піднесло їх на вищий щабель. Тепер цю цивілізацію доводиться нази­вати євроатлантичною.

Сотні років перебування українців в одній державі зі споріднени­ми їм від давніх-давен росіянами ("русскими") наклали на них (украї­нців) істотний відбиток. У цій спільній історії немало як темних, так і світлих сторінок. Людина, як правило, виштовхує з пам'яті темне. Отже, історія здебільшого єднає.

І тут слід поставити запитання: до якої межі таке єднання корис­не? Мабуть, не дуже добре, якщо у дружніх обіймах ми втрачаємо мо­ву, національну культуру, історичну пам'ять?

Хто може заперечити, що для багатьох громадян України Росія виглядає продовженням власної країни? Це доводить безліч прикла­дів, у тому числі побутових. Один з них — результат опитування, проведеного напередодні 2004 р. Запитували, за яким часом мали на­мір зустріти Новий рік громадяни України. Виявилося, що 30 % (у південному регіоні — 54) бажали зустріти Новий рік двічі — за мос­ковським і за київським часом '.

Якщо Росія виглядає продовженням України для значної частини українських громадян, то правильне й зворотне твердження. Україна виглядає продовженням Росії в очах набагато більшої частини росій­ських громадян. Давайте визнаємо: для росіян ми, українці, як окрема нація не існуємо. В усякому разі, для тих росіян, які прожили в Радян­ському Союзі більшу частину свідомого життя. Це стосується не тіль­ки нас, українців, але й громадян інших республік колишнього СРСР. Українців, однак, це стосується більшою мірою, зважаючи на висо­кий ступінь їхньої русифікованості. 350 років тому імперія починала­ся з поглинання України...

Сформульовані вище твердження не часто доводиться зустріти в українській пресі, навіть в осудливо-заперечній формі. Зрозуміло, чо­му: ми боїмося зазирнути в безодню. Навпаки у пострадянській Росії. Тут штучна ідеологічна конструкція "колиски трьох братніх народів" швидко і непомітно померла природною смертю. Для молодого поко­ління росіян ("россиян") Україна стає чужою. (І слава Богу!) Старші покоління, навіть не задумуючись, повернулися до уявлення про один російський ("русский") народ, що складався з великоросів, українців і білорусів. Вони вважають цю імперську концепцію єдино патріотичною. Лише російські ("русские") патріоти, які є одночасно реалістами, замислюються над тим, як жити росіянам ("русским") та неросіянам ("нерусским") в одній державі, і їхні роздуми не дуже втішні.

Для уточнення низки термінів, що стосуються самоназви росіян як етносу і як громадян РФ в українському тексті доводиться вживати дужки та російські слова. Це зумовлено, зокрема тим, що в результаті тривалого спільного життя українців і росіян в одній державі старо­винне слово "руський" (в розумінні українець) в українській мові зникло, а в російський — з'явилося (зрозуміло, з іншим значенням). Крім того, в 1991 р. в російській мові з'явився новий етнонім "россия­не", тобто громадяни Росії. Він також має інше значення, ніж подіб­ний — росіяни — термін в українській мові.

Повертаючись до попереднього викладу, хочу звернутися до роз­думів російського патріота-реаліста Ігоря Шафаревича. У 1991 р. в Москві вийшла в світ його книга, в якій визначався типово російсь­кий ("русский") порок у ставленні росіян ("русских") до інших наро­дів СРСР: "Это — неумение видеть границу, отделяющую нас от дру­гих наций, отсутствие внутреннего убеждения в их праве существо­вать именно в их самобытности. Как часто приходилось мне слы­шать, что русские с каким-то наивным недоумением пытались по­нять, почему украинцы, белорусы или литовцы не хотят хорошенько выучить русский язык и превратиться в настоящих русских... Мы мо­жем рассчитывать на симпатию или хотя бы на невраждебное отно­шение наших соседей, только если будем видеть, например, в эстон­цах не просто людей во всех отношениях нам равных, но почувству­ем, насколько богаче наша жизнь оттого, что рядом с нами живет этот маленький мужественный народ, готовый нести любые жертвы, но не отказаться от своей национальной индивидуальности. Возможна ли та картина, которую я пытался здесь изобразить? Я очень хочу наде­яться, что возможна, но честно должен сказать — в том, что она осу­ществится, я не уверен. Слишком многое здесь наболело, и слишком мало времени, может быть, осталось" 2.

Цитата задовга, але виразна і не вимагає коментарів. Залишається додати, що Шафаревич не помилявся, часу справді вже не було. Ли­товці, естонці й латиші після розвалу СРСР спромоглися потрапити під "парасольку" НАТО і ЄС. Тому політичні сили в Росії, які йшли в грудні 2003 р. на вибори в Державну Думу з географічною картою СРСР, вилучили з неї країни Балтії. З картою відновленого СРСР во­ни й перемогли.

Оскільки у XX ст. російська (російсько-радянська) імперія двічі розсипалася, то новітні намагання відновити СРСР змушують зроби­ти висновки, з яких випливає не дуже втішний прогноз щодо відно­син України з Російською Федерацією у найближчому майбутньому.

Після повалення самодержавства лідери української революції сподівалися, що імперія стане федерацією вільних народів. Коли більшовики скинули Тимчасовий уряд, Центральна Рада проголоси­ла утворення Української Народної Республіки як складової частини федерації і заявила у своєму Універсалі: "Маючи силу і власть на рід­ній землі, ми тою силою і властю станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але і всієї Росії" 3. Михайло Грушевський роз­глядав Раднарком не як центральний уряд, а як керівний центр рево­люційного російського ("русского") народу, який разом з Генераль­ним секретаріатом УНР та урядами інших народних республік утво­рить Російську Федерацію.

Раднарком, однак, вважав себе центральним, а не краєвим уря­дом. Він тричі посилав війська на Київ, щоразу більші. У 1920 р. в Україні вже було 1,2 млн червоноармійців. Та Кремль діяв не тільки військовою силою. Він проголосив надійно завойовану Україну спо­чатку незалежною від Росії радянською республікою, а потім — сою­зною республікою з правом виходу з СРСР. Переслідувана до рево­люції українська мова стала офіційною. В УРСР розгорнулася украї­нізація.

Повернемося тепер до сучасності. 12 лютого 2004 р. Володимир Путін виступив з викладом програми своєї діяльності на другий пре­зидентський строк. У доповіді він мимохідь торкнувся "деструктив­них процесів розкладу державності при розвалі Радянського Союзу". Цей вираз засвідчив, що сучасний російський лідер, так само, як і лідери Тимчасового уряду та Раднаркому в 1917 p., ставить себе в центрі багатонаціональної держави, яка розколюється.

Тезу про "деструктивні процеси" президент РФ не став розвива­ти. Треба було зберігати відносини з лідерами колишніх республік, а нині самостійних держав, які переконані, що згадані процеси є конс­труктивними. Однак у виборчому штабі президента побажали уточ­нень. Представник Повітряно-десантних військ полковник Микола Беляев по-військовому прямо запитав, як президент особисто ста­виться до подій 1991 р. Відповідь була чесною і щирою: "По моєму глубокому убеждению, развал Советского Союза — это общенацио­нальная трагедия огромного масштаба".

Далі, звертаючись уже до всього світу, В. Путін заявив, що треба зважати на реальність: "Это состоялось, это принято народами этих стран, признано международным сообществом и самой Российской Федерацией. Это независимые, полноценные независимые государства, и нужно относиться к ним с уважением. С уважением — это зна­чит признавать их законные интересы".

Це теж сказано чесно і щиро. Не треба сумніватися в тому, що пе­реобраний величезною більшістю громадян Росії президент В. Путін проводитиме щодо України політику добросусідства і співробітницт­ва. Але не треба очікувати, щоб він визнавав українські законні інте­реси у тих випадках, коли вони не збігатимуться з російськими. А та­ких розбіжностей стає все більше. Це раніше, до 1991 p., Україна не мала власних інтересів, бо всі вони були "загальнонаціональними".

Обговорюючи з російськими вченими зміст шкільних підручни­ків з історії Росії та історії України, ми дійшли одностайного виснов­ку: підкреслювати позитивні моменти у взаємовідносинах, виховува­ти у молоді доброзичливе ставлення до сусіднього народу, відділяти народ від політичного режиму. Ніколи раніше народи не контролю­вали дії своїх правителів, які могли бути злочинними як щодо інших народів, так і щодо свого власного.

Прагнучи до встановлення доброзичливих відносин з сусідніми країнами, не треба, однак, замовчувати або пом'якшувати заподіяні у минулому лиха. Треба правдиво і без емоцій висвітлювати хід по­дій, виявляючи їх внутрішні рушійні сили і мотиви поведінки істо­ричних діячів. Тоді історія, яка роз'єднує, не відкидатиме тінь на су­часність. Тоді уроки історії будуть засвоєні поколінням, яке вступає в життя. Тоді нове покоління не дозволить повторення пережитих трагедій.

Так сталося, що історія, яка роз'єднує нас з російською держа­вою, єднає нас з Америкою. Тут йдеться не про чисельну північно­американську діаспору, яка майже цілком сформувалася з українців, що походили з Австро-Угорщини, а у міжвоєнний час — з Польщі, Румунії, Чехословаччини. Мова йде про американське суспільство і уряд США. Американська адміністрація причетна, у різній формі, до трьох голодів, що зазнала Україна в радянську добу. Американці до­помогли справитися з голодом, спричиненим діями Кремля під час обох післявоєнних посух, і сказали своє вагоме слово в добу горба-човської "перебудови" з приводу замовчуваного голодомору 1933 р.

Голод 1921 р. спалахнув на півдні України і в Поволжі після не­баченої посухи. Послуги запропонувала Американська адміністрація допомоги (АРА) — неурядова установа з надання допомоги країнам, потерпілим від світової війни. У своїй діяльності вона спиралася на невикористані матеріальні ресурси, нагромаджені для американської армії в Європі. В. Ленін уклав з АРА угоду ще у серпні 1921 року, хоч згодом завжди відпльовувався після цього. Одночасно він заборонив поширювати інформацію про голод на півдні України, щоб полегши­ти викачування українського хліба для "червоних столиць". Лише через півроку, у січні 1922 p., коли смерть почала косити голодуючих селян десятками тисяч, глава уряду "незалежної" України Християн Раковський дістав дозвіл на укладення угоди з АРА. Американці роз­поділили серед українських селян у 1922 р. 136 мільйонів пайків. Жит­тя мільйонів людей було врятоване.

Така сама посуха сталася у 1946 р. Й.Сталін розпорядився вивез­ти з України хліб, який був потрібний Москві для надання, як тоді го­ворили, братерської допомоги визволеним Радянською армією краї­нам Східної Європи. У страхітливу зиму 1946— 1947 pp. пограбовані українські селяни почали гинути. Адміністрація допомоги і відбудо­ви при Об'єднаних Націях (ЮНРРА), яка працювала на американські кошти, виділила Україні 250 млн доларів США для закупівлі продо­вольства. Відвернути голод не вдалося, але завдяки цій допомозі кіль­кість голодних смертей була зменшена на порядок.

У 1933 р. Сталін звинуватив українських колгоспників у сабота­жі й конфіскував у них все продовольство — від хліба до фруктової сушні та цибулі. Міжнародній громадськості, яка із запізненням діз­налася про голодний мор за "залізною завісою", завадили надати до­помогу постраждалим. П'ятдесят п'ять років поспіль було забороне­но згадувати про сталінський злочин. Завісу мовчання порушив Кон­грес США, який створив комісію з розслідування українського голо­домору. Робота комісії змусила керівників Компартії України визна­ти факт голоду.

Тепер ми багато знаємо про три смертоносні голоди, що виника­ли в Україні за різних обставин, але в кінцевому підсумку мали одну причину — злу волю правителів Кремля. Однак ми й досі мало зна­ємо про діяльність АРА в Україні. Старше покоління уявляє цю орга­нізацію за працями Леніна — як гніздо шпигунів і провокаторів. Ми не знаємо, як працювала ЮНРРА. Ми не зовсім розуміємо, чому Кон­грес США розпочав і довів до кінця парламентське розслідування по­дії, що трапилася на іншому боці земної кулі більше ніж півстоліття тому. Зрозуміло лише одне: у 1922 і в 1947 pp. менш за все американці думали про рятування українців. Вони рятували не українців або ро­сіян, а людей, які гинули від голоду.

Виправдуючись перед Леніним, Раковський 28 січня 1922 р. пи­сав: "Україна не делала никакого обращения за помощью ни к Рос­сии, ни к загранице, и различные международные комитеты помощи голодающим были допущены на Украину лишь в январе (1922 р. — авт.) и лишь после того, как они сами полезли туда с согласия РСФСР" 4. Це — свята правда! Американці самі "полізли" в Украшу, де голод замовчувався, як писав Раковський у цьому самому листі, "по чисто политическим соображениям — не создавать паники". Піс­ля Другої світової війни американці "полізли" в Туреччину, щоб усу­нути загрозу поглинення її Кремлем. Тоді ж "полізли" у Францію, щоб унеможливити її перехід у руки комуністичних маріонеток на сталінських пальцях. В наші дні "полізли" в Афганістан, незважаючи на гіркий англійський і радянський досвід. "Полізли" в Кувейт та Ірак...

Американські політики і політологи (мабуть, крім Збігнева Бже-зіньського) не змогли у свій час розібратися в тому, що відбувалося в СРСР. "Оксамитова революція" 1989р.уЦентрально-Східній Європі і розпад Радянського Союзу виявилися для них несподіваними, як сніг на голову. Сутність комунізму й тих проблем, які він залишив після себе у пострадянському регіоні, не стала для них зрозумілішою й тепер.

Це можна проілюструвати виступами впливових політиків і зна­них політологів на міжнародній конференції "Україна в Європі і світі", яка проходила в лютому 2004 р. у Києві. Мадлен Олбрайт, яку не треба представляти, докоряла українцям за "проблеми з демокра­тією". Вона говорила про "розумні санкції" щодо України, якщо "проблеми з демократією" у нас загострюватимуться. Як правило, ін­ші американські політики більш стримані. На жаль, вони й більш бай­дужі до всього, що у нас відбувається. Здається, що відвертість аме­риканізованої чешки пояснюється більшою симпатією до нас. Лише вона з усіх іноземних учасників конференції висловила оптимізм у питанні про членство України в НАТО і ЄС.

Коли людина вперше сідає на велосипед, вона зосереджує увагу або на рулі, або на педалях. В обох випадках це призводить до падін­ня. Коли ми аналізуємо історичний зріз українсько-російських про­блем тільки в етнополітичному плані, забуваючи про однакову для обох народів проблему виходу з комунізму, ми ризикуємо помилити­ся у прогнозах.

Кінець-кінцем, чому після 1991 р. в Росії постійно актуальною є проблема відродження Радянського Союзу в різних формах — Спів­дружність Незалежних Держав, Слов'янський союз, ЄврАзЕС, ЄЕП? Невже хто-небудь сумнівається у тому, що найбільша в Європі за те­риторією Україна може бути незалежною, якщо самостійно існують Андорра або Монако? Невже хтось турбується, що Україні буде суту­жно на самоті? Ні, справа не в Україні. Все пояснюється прагненням російської політичної еліти відновити в будь-яких формах колишню радянську державу. Для цього вона використовує труднощі виходу з комунізму, які є в усіх колишніх союзних республіках.

З чого все почалося? Не всі знають, що якраз З'їзд народних де­путатів Російської Федерації показав революційний приклад іншим союзним республікам і прийняв 12 червня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет. У 7-му пункті Декларації проголошувалося право виходу РРФСР зі складу СРСР. Автори цього документа отото­жнювали СРСР з компартійно-радянським загальносоюзним центром. Скинувши М.Горбачова, вони відразу забули про Декларацію, але залишили своїм наступникам головний біль: в якому світлі представляти державне свято, встановлене на її честь? Сьогодні при владі в Росії перебувають політики, які не руйнують, а будують. Вони проголосили себе наступниками величі Росії — імперської і радянсь­кої. Вони прагнуть відновити цю велич, по можливості, у попередніх кордонах.

Називаючи розпад СРСР трагедією, В. Путін наголосив на тому, що всі громадяни цієї багатонаціональної держави зіткнулися з вели­чезною кількістю проблем. Останнє твердження абсолютно справед­ливе. Але тяжкі проблеми виникли у пострадянських країнах не через те, що вони звільнилися від "доленосних рішень", які диктувалися з Кремля. Надто тяжким виявився перехід від командної до ринкової економіки, від суспільства, в якому кожний громадянин підпорядко­вувався тоталітарній державі, що давала йому роботу і засоби для прожиття, до суспільства, в якому кожний працездатний має турбува­тися за себе сам, підтримуючи при цьому існування непрацездатних і держави податками.

Комунізм в СРСР був побудований за перші 20 років після прихо­ду більшовиків до влади. Наступні два покоління радянських людей звикли жити при комунізмі, не усвідомлюючи того, що це не суспіль­ство загального благоденства, а суспільство, в якому приватна влас­ність на засоби виробництва замінена державною. Тепер їм доводить­ся звикати жити при капіталізмі. Побудова соціальної держави, яка ґрунтується на соціально-орієнтованій ринковій економіці, як і побу­дова громадянського суспільства — для нас тільки перспектива. Оскільки пострадянські держави і в Україні, і в Росії все ще змушені утримувати величезну кількість людей, які не пристосувалися до ри­нку, то вони можуть дозволити собі "проблеми з демократією", які так турбують американських політиків.

Історія свідчить, що держава завжди дозволяє собі рівно стільки, скільки суспільство погоджується терпіти від неї. Та не треба надто багато вимагати від суспільства, знівеченого масовими репресіями, голодоморами і депортаціями. Треба йому допомогти, пані Олбрайт!

На згадуваній вище конференції "Україна в Європі і світі" Ан-дерс Аслунд (Фонд Карнегі, США) заявив: "Дуже важко умовити лю­дей на Заході захищати Україну, якщо Україна сама не захищає себе, свою ідентичність, свою незалежність" 5.

Це логічне за формою зауваження — чергова ілюстрація недоста­тньої інформованості американських політологів стосовно українсь­ких справ. Вони надто поверхово гадають, що існуюча в Україні кон­фігурація організованих політичних сил дає Україні змогу, але Украї­на чомусь не хоче захищати свою незалежність.

На зламі 1980—90-х pp. сформувалася потужна політична сила, яка виступила за відродження УНР — Народний рух України. В ситуації революційної кризи республіканська компартійно-радянська но­менклатура скористалася боротьбою між загальносоюзною і російсь­кою елітами, аби підвищити свій статус здобуттям незалежності. Щоб зміцнитися при владі, вона повинна була поставити ідеологіч­ний мур між Москвою і будованою нею державою. Тому вона пере­хопила рухівські гасла вкупі з більшістю рухівських лідерів і підняла на п'єдестал "батьків-засновників" УНР — М. Грушевського, В. Винниченка, С Петлюру.

За півтора десятка років українська правляча еліта мало змінила­ся. Основу її, як і раніше, складає компартійно-радянська номенкла­тура. Разом з тим біля влади опинилася бізнес-еліта, що працює зде­більшого з російським капіталом. Хотілося б, щоб вона не піддавала­ся впливам надто тісно пов'язаних з російською державою російсь­ких бізнес-партнерів. Хотілося б, щоб вона ототожнювала власні ін­тереси з інтересами свого народу, держави, країни. Хотілося б... Ін­ших сил, здатних захистити економічну, політичну і культурну неза­лежність в наскрізь пропаленому комунізмом українському середо­вищі, практично не існує. Де той Рух?

Втішає те, що стихійні суспільні настрої цілком однозначно орієнтовані на зміцнення суверенітету України. Це проявляється не часто, але потужно. Можна пригадати, з яким обуренням громадсь­кість зустріла необережну ремарку колишнього віце-прем'єр-мініст-ра РФ Валентини Матвієнко про доцільність написання спільних під­ручників з вітчизняної історії. Можна послатися на те, як в українсь­кому суспільстві сприймався тузлівський конфлікт. Можна назвати, нарешті, мізерні масштаби відзначення 350-річчя Переяславської ра­ди. За первісним планом президент РФ повинен був приїхати в Київ у день, коли ця рада відбулася.

Суспільні настрої орієнтовані й нате, щоб йти в Європу. Приклад європейських соціальних держав, які в радянські часи називалися ка­піталістичними, однаково принадний для громадян України і Росії. Мільйони їх пересвідчилися на власні очі, що Європа стабільна і бла­гополучна. Тим, хто бажає утримати Україну в російському політи-ко-економічному просторі, доводиться враховувати цю обставину. Вони закликають: в Європу, але разом з Росією!

Глибоко помиляються ті, хто вірить цьому гаслу. Росія хоче спів­робітничати з Європою і США тільки тому, що поза світовим ринком вона не може існувати. Колапс заснованого на неринковій економіці Радянського Союзу показав це з усією переконливістю. Але політич­ні сили в сучасній Росії охоплені одним патріотичним почуттям: від­родити наддержаву. Ні НАТО, ні ЄС їх не цікавлять.

Показовим є хід думок директора відділу досліджень Московсь­кого філіалу Центру Карнегі Дмитра Треніна: "Оскільки Америка поважає лише сильних партнерів, Росія модернізовуватиме складові на­ціональної моці, які дадуть їй змогу зрівнятися з США, зокрема свій ядерний арсенал. Дуже тісні зв'язки з НАТО (не кажучи вже про членство) позбавили б Росію стратегічної свободи" б.

І в імперські, і в радянські часи Росія здійснювала вестернізацію тільки для того, щоб залишатися світовою імперією. Пострадянська вестернізація переслідує ту саму мету. Справа не в тому, що Америка поважає сильних партнерів. Справа в тому, що Росія хоче бути силь­ним партнером безвідносно до бажань або намірів Америки. З інши­ми твердженнями Д. Треніна цілком можна погодитися.

Як розгортаються події в наші дні? Країни ЄС стурбовані тим, як "перетравити" нове поповнення. Економічні проблеми, що постають перед Україною після розширення ЄС, європейців мало цікавлять. Не більше цікавляться ними й американці. Вони не сприймають Україну як цілісність. Увага американської адміністрації розпорошується між тими або іншими політичними діячами, які створюють "проблеми з демократією".

Навпаки, Росія з 2000 р. займається українськими справами сис­темно і наполегливо. Вона пропонує Україні свої варіанти виживання при новому розкладі сил в Європі. Інтеграційний тиск на Україну піс­ля виникнення ідеї ЄЕП став просто-таки нестримним.

Українська сторона бажає лише створити режим вільної торгів­лі без винятків і обмежень. Російська сторона добивається зовсім ін­шого. М. Касьянов, який до лютого 2004 р. очолював уряд РФ, за­явив: "мінімальний рівень інтеграції — єдиний митний простір і єди­на зовнішньоторговельна політика". Його заступник В. Христенко твердив: "Слово "єдиний" у сполученні ЄЕП передбачає делегуван­ня повноважень певному наднаціональному органу. І якщо буде під­писаний договір по ЄЕП, то це буде договір, аналогічний Римському договору про створення ЄС" 7.

Метою ЄЕП є укладення економічного союзу Росії, України, Білорусі і Казахстану з використанням єдиної валюти. Такий союз ав­томатично знищує євроатлантичну перспективу для України. А далі все може бути так, як уже було після 1654 p., тільки у прискореному темпі.

Можна погодитися з тими, хто високо оцінює економічні перева­ги ЄЕП для України в умовах відсутності європейської альтернативи. Але економіка пов'язана з політикою. Прогнозуючи наслідки євра­зійського варіанту розвитку подій, слід визнати, що Україна поліп­шить своє економічне становище, але втратить самостійність, в тому числі й у питанні про розподіл ресурсів. Це означає, що їй доведеться брати участь у тому, що Д. Тренін назвав "модернізацією складових національної моці". Інакше кажучи, рівень життя населення не зросте в тих пропорціях, які очікуються від інтеграції з багатою на природні ресурси російською економікою. А що буде з українською ідентич­ністю в країні, яка постане в рамках ЄЕП?