15.2. Реформування радянської економічної системи

Політичні зміни в СРСР вимагали змін в економіці. В серпні 1953 року на сесії Верховної Ради СРСР Г. Маленков чітко сформулював основні напрямки економічної політики: різке зро­стання випуску товарів народного споживання, великі інвестиції в галузь легкої промисловості. Такий крутий поворот, здавалось, повинен був назавжди змінити принципові орієнтири розвитку радянської економіки, що сформувалися в попередні роки.

Одним із основних завдань було вирішення продовольчої проблеми і виведення сільського господарства із глибокої і за­тяжної кризи. На Пленумі ЦК КПРС у вересні 1953 року була прийнята постанова про невідкладні заходи у розвитку сільського господарства. М. Хрущов визнав, що виробництво зерна на душу населення та поголів'я худоби в абсолютних цифрах були мен­шими, ніж за царських часів. Він вказав на причини відставан­ня сільського господарства, що зводилися до низького рівня його фінансового і матеріально-технічного забезпечення, скрутного соціального становища селянства. Відтоді почалося здійснення низки заходів економічного стимулювання сільськогосподарсь­ких підприємств: збільшено капіталовкладення, підвищено за­купівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, надано де­які права колгоспам у плануванні виробництва, підвищено

оплату праці колгоспників, знижено податки з присадибних се­лянських господарств, розширено культурно-побутове будівниц­тво на селі. Колгоспи дістали право вносити зміни у свої стату­ти, враховуючи місцеві умови.

Новим могутнім стимулом піднесення селянського госпо­дарства були державні капіталовкладення. Лише в 1954 — 1955 роках вони перевищували на 40% загальну суму капіталовкла­день за 1946-1950 рр., а в 1954-1958 роках вдвічі перевищили сумарний обсяг капіталовкладень, освоєних у сільському госпо­дарстві за 1933-1953 рр. Все це дало позитивні результати в розвитку села.

Збільшення капітальних вкладень в першу чергу позначи­лось на зміцненні машинно-тракторного парку. Наприкінці 50-х років вдалося досягти довоєнного рівня парку тракторів, зби­ральних комбайнів, вантажних автомашин. У колгоспно-рад­госпному виробництві України працювало 98,4 тис. тракторів, або на 4% більше, ніж у 1940 р. Господарства поновлювалися новими моделями тракторів, зокрема ДТ-54, КД-35, С-80, ХТСЗ-7, а також причіпними й самохідними комбайнами С-4, С-6.

Важливе місце в сільському господарстві займала електри­фікація, за допомогою якої підвищувалася технічна і енерге­тична озброєність галузей. У більшості господарств використо­вувалася електроенергія місцевих електростанцій. Однак потреби господарств у електроенергії повністю не забезпечувалися. Лише деякі виробничі процеси були механізовані, більшість трудо­містких робіт на полях і фермах виконувалася вручну. Значна частина колгоспів взагалі не мала електростанцій і не була підключена до централізованої електромережі.

Комплекс заходів, прийнятих у вересні 1953 р., спричи­нив пожвавлення в основних галузях виробництва, зокрема в землеробстві та тваринництві. Піднесення виробництва в аграрному секторі тривало п'ять років (1954-1958). Вало­вий збір зерна в Україні зріс за цей період майже на 20%, цукрових буряків - удвічі, виробництво м'яса зросло більше як удвічі, молока - втричі. Урожайність зернових за період 1950-1961 рр. зросла з 10,2 до 19,9 ц з га.

Запровадження з 1953 р. товарно-грошових відносин на селі, заміна заготівель сільськогосподарської продукції закуп­івлею сприяли підвищенню морального і матеріального сти­мулювання колгоспників. У 1958 р. в Україні грошова випла­та на трудодень на працездатного колгоспника порівняно з 1953 р. зросла в 3,8 рази. Дещо збільшилася видача зерна на

трудодень. Однак оплата праці колгоспників залишилася над­то низькою. Вона була значно нижчою, ніж оплата праці робі­тників міста і службовців.

Послаблення податкового пресу на селян, відсутність диктату щодо їх підсобного господарства викликали зацікавленість у роз­ширеному виробництві сільськогосподарської продукції. Колгос­пники за власним бажанням здавали надлишки сільгосппро­дукції державі, але й мали право вільно продавати її на ринку.

Наприкінці 50-х - початку 60-х років економіку колгоспів і радгоспів було підірвано згубними заходами, направленими на розвиток сільського господарства. Весною 1958 р. М. Хру­щов висунув ініціативу щодо реорганізації МТС, мотивуючи це тим, що розвиток сільського господарства і розширення прав колгоспів вимагають зосередження сільськогосподарської тех­ніки в господарстві. Тоді ж було прийнято рішення Верховної Ради про реорганізацію МТС у ремонтно-технічні станції (РТС) та продаж техніки колгоспам і радгоспам.

Вжиті заходи мали надто болісний характер, оскільки для економічно слабких колгоспів в Україні, а їх було дуже багато, одноразові і великі фінансові витрати стали надто обтяжливими. Перед колгоспами гостро постало питання про те, де взяти кошти для придбання сільськогосподарської техніки. Такі обставини призвели до виникнення значних економічних труднощів у гос­подарствах, що в першу чергу негативно відбилося на оплаті праці колгоспників. Морально і фізично застаріла техніка потребува­ла значних коштів для ремонту. В той же час на ремонтних підприємствах не вистачало необхідних запасних частин до трак­торів, комбайнів, сівалок, молотарок, культиваторів тощо. Таким чином, надуманий центром експеримент виявився невдалим, ос­кільки колгоспи були не готовими до такого нововведення.

Послаблення морального стимулювання праці колгоспників, недостатність, а в деяких колгоспах відсутність сільськогоспо­дарської техніки, значною мірою викликали різке падіння темпів виробництва тваринницької продукції і продукції рос­линництва. Якщо з 1950 р. до 1958 року обсяг валової про­дукції сільського господарства України зріс на 65%, то з 1958 по 1964 рік - лише на 3%. У результаті обсяг сільськогоспо­дарської продукції, що надходила у державну торгівлю, змен­шився, а ціни на неї зросли. Від цього постраждали не тільки міські споживачі, а й економіка колгоспів.

З 1959 р. в українському селі відбувався процес стримування підсобного селянського господарства, внаслідок чого знизилися

прибутки сільських трудівників і в цілому було підірвано дер­жавний аграрний сектор. Для сільських жителів держава вста­новила норми по утриманню в особистому господарстві великої рогатої худоби, свиней, домашньої птиці, кількість яких зводи­лася до мінімуму. Так, дозволялося тримати лише одну корову, одне теля, віком до 8 місяців, не більше двох свиней, норма утри­мання домашньої птиці не перевищувала десяти. Окремих тва­рин, зокрема коней, овець, однорічних бичків, взагалі було заборо­нено мати у селянському присадибному господарстві.

Внаслідок політики обмеження підсобних господарств на селі, на яких по суті базувався матеріальний добробут колгосп­ника, послабився державний аграрний сектор. Вирощену тяж­кою працею сільськогосподарську продукцію заборонялося продавати на ринку.

Центр продовжував втручатися у господарську діяльність колгоспів та радгоспів, народжуючи директиви різного роду: коли орати, сіяти, які культури вирощувати, на якій площі, коли збира­ти врожай тощо. У галузі тваринництва диктувалися норми ут­римання великої рогатої худоби, свиней, овець, коней, птиці тощо. Централізований метод управління сільським господарством часто призводив до збитків у колгоспно-радгоспному виробництві.

Починаючи з 1958 р., закупівельні ціни на сільськогоспо­дарську продукцію було знижено і водночас підвищено ціни на техніку, запасні частини до машин, будівельні матеріали, мінеральні добрива. Внаслідок цього збільшилися видатки кол­госпів на ремонт машин і механізмів, втрати на підготовку кадрів масових професій, оплату праці спеціалістів. Це нега­тивно позначилося не лише на економіці колгоспів, а й на ма­теріальному рівні трудівників села.

Великі збитки сільськогосподарському виробництву і сільськогосподарській науці було нанесено "народним акаде­міком" Т. Лисенком. "Лисенківщина" несе значну провину за закупівлю зерна, в тому числі й елітного, за закордоном, яка розпочалася на початку 60-х років. Було безповоротно втраче­но величезну мережу селекційних станцій і систему сортови­пробування, створену М. Вавіловим.

До числа масштабних кампаній експериментального харак­теру можна віднести "кукурудзяну епопею", що з 1959 р. поча­ла примусово впроваджуватися у різних природно-кліматич­них зонах. Посіви зернових культур, зокрема пшениці, жита та інших, значно скоротилися, замість них розширилися по­сіви качанистої.

Перенесення американського досвіду вирощування куку­рудзи з метою вирішення завдання "наздогнати і перегнати" США по виробництву м'яса й молока на душу, висунутого М. Хрущовим у 1957 р., призвело до згубних наслідків. У більшості районів не стало ні кукурудзи, ні пшениці. У 1963 р. вибухнула продовольча криза. З того часу розпочалися закуп­ки зерна за кордоном.

У 1960-1964 рр. темпи піднесення врожайності основних сільськогосподарських культур значно уповільнилися. Анало­гічне становище склалося і в тваринництві. Валова сільсько­господарська продукція в усіх категоріях господарств Украї­ни в 1963 р. становила лише 95% від рівня 1960 р., виробниц­тво продуктів тваринництва знизилося на 7-9%.

Щоб запобігти спаду сільськогосподарського виробництва, в березні 1962 р. М. Хрущов запропонував перебудувати управ­ління сільським господарством. В Україні до кінця року утво­рилося 250 територіальних колгоспно-радгоспних виробничих управлінь. Водночас партійні органи поділяли за виробничим принципом. Сільські райкоми партії було ліквідовано і натомість утворено парткоми виробничих колгоспне-радгоспних управлінь. В областях - сільські і промислові обкоми партії. В ЦК ком­партії України з'явилося Бюро по керівництву промисловим і сільськогосподарським виробництвом. Але нова структура уп­равління сільським господарством практично не змінила кри­тичного становища в аграрному виробництві.

В зазначений період зрушення відбувались не тільки в аг­рарному секторі, але і в інших галузях економіки. Зокрема, помітна увага приділялась промисловості, особливо її техніч­ному рівню. В 1955 р. на Пленумі ЦК була засуджена, як по­милкова, "теорія" про відсутність морального зносу техніки при соціалізмі, яка мала широке поширення в науці. Застосу­вання на практиці даної теорії призвело до того, що вітчизня­на промисловість виявилась далекою від досягнень науково-технічної революції, що відбувалась в усьому світі. Було підкрес­лено, що основним завданням в промисловості є "всемірне підви­щення технічного рівня виробництва на базі електрифікації, комплексної механізації і автоматизації". Стало зрозумілим, що без визнання пріоритетного розвитку нових напрямків в науці Радянському Союзу буде тяжко витримати не просто економічне, а перш за все військове протистояння з Заходом.

В цей час було виділено величезні фінансові, матеріальні і людські ресурси на розвиток окремих напрямків

фундаментальних і природознавчих наук (фізики, хімії, біо­логії, кібернетики, космічних досліджень), на підготовку ви­сококваліфікованих наукових кадрів. В результаті цього було досягнуто значних успіхів в галузі науки і техніки. В 1954 році була введена в експлуатацію перша в світі атомна елек­тростанція, в 1959 р. побудовано перший в світі атомний льодохід. В 1957 р. на навколоземну орбіту виведено пер­ший супутник землі, в 1961 р. — перший космічний кора­бель з Ю. Гагаріним на борту.

В ці роки надзвичайно високими темпами розвивалась енер­гетична база. Було побудовано ряд гідроелектростанцій, в тому числі на Дніпрі, багато теплоелектростанцій місцевого значен­ня. В результаті виробництво електроенергії зросло із 150,6 млрд. кв/год в 1954 році до 507,7 млрд. кв/год в 1965 році. Одночас­но з цим могутній імпульс було надано добуванню нафти і газу. Зростання енергетичної бази дозволило перевести залізничний транспорт з парової на теплову енергію. Значного розвитку до­сягла хімічна промисловість, металургія, вугільна промисловість.

Однак розвиток промисловості відбувався за рахунок ек­стенсивних методів. Як і раніше, будувались тисячі нових підприємств, але мало уваги приділялось підвищенню ефек­тивності потужностей, що вже існували. Поступово посили­лись структурні диспропорції: якщо в 1940 році на долю важ­кої індустрії припадало 61,2% всієї промислової продукції, то в 1960 році цей показник збільшився до 72,5% , що в свою чергу, привело до зниження обсягів випуску товарів народно­го споживання.

Вивчаючи зазначений період економічної історії, дово­диться констатувати, що радянське керівництво, розпочина­ючи надзвичайно масштабні реформи, не мало комплексної перспективної програми подальшого розвитку країни. Лише цим можна пояснити численні, позбавлені здорового глузду колізії економічної політики, які визначалися волею керів­ників (М. Хрущова в першу чергу), їх бажанням терміново виправити всі недоліки. Це приводило до поспішності у виз­наченні термінів досягнення поставленої мети, у виборі ме­тодів її здійснення, що часто знецінювало позитивний ефект від нововведень.

Заради справедливості слід сказати, що вчені-економісти і практичні працівники намагались розробити нові підходи до проблем економічного розвитку країни, особливо в сфері довго­строкового планування і прогнозування, визначення стратегіч-

них макроекономічних цілей. Оскільки ці розробки не були розраховані на швидку віддачу, то їм не приділялась достатня увага. Керівництву країни потрібні були реальні результати в даний момент, і тому всі зусилля були спрямовані на нескінченні коректування поточних планів. Наприклад, так і не було скла­дено детального плану на п'яту п'ятирічку (1951-1955), а основ­ним документом, що направляв роботу всієї економіки протя­гом п'яти років, стали Директиви XIX з'їзду партії. Це були лише контури п'ятирічки, але конкретного плану не існувало.

Така ж ситуація склалась і з шостим п'ятирічним пла­ном (1956-1960). В лютому 1956 р. на XX з'їзді КПРС були схвалені основні показники шостої п'ятирічки, але уже в грудні цього ж року стало зрозумілим, що план не відповідає реаль­ним умовам. Нашвидкуруч склали перехідний план на один-два роки, а потім на світ з'явився семирічний план розвитку народного господарства (1959-1965).

Традиційно слабким було так зване низове планування, тобто складання планів на рівні підприємств. Ці плани, як правило, доходили до підприємств (цехів, дільниць) уже після того, як розпочинався повний виробничий цикл (річний, квар­тальний), через що виробництво зазнавало розладу, його лихо­манило. Низові планові завдання часто коректувались, тому план перетворювався в чисто номінальний документ, який мав безпосереднє відношення лише до процесу нарахування заробіт­ної плати і преміальних витрат, які в свою чергу залежали від процента виконання і перевиконання плану.

Оскільки, як говорилось вище, плани постійно коректува­лись, то виконувались (або, точніше, не виконувались) зовсім не ті плани, які приймались на початку планового періоду (року, п'ятирічки). Держплан "торгувався" з міністерствами, міністер­ства — з підприємствами відносно того, який план вони можуть виконати при наявних ресурсах. Але постачання ресурсів під такий, план все рівно зривалось і знову розпочиналось "торгу­вання" відносно показників плану, щодо розмірів поставок і т.д.

Все це підтверджує висновок про те, що радянська еконо­міка залежала значною мірою не від грамотних економічних розробок, а від політичних рішень, які постійно змінювались в прямо протилежних напрямках.

В країні здійснювались безрезультатні спроби покращити структуру державного апарату, надати міністрам, директорам підприємств нових прав, чи навпаки, обмежити їх повноважен­ня, поділити існуючі планові органи і створити нові і т.ін.

Таких "реформ" в 1950-1960-х роках було немало, але жодна з них не принесла реального покращення в роботі командної системи.

Як приклад недостатньо продуманої реформи можна навести спробу перебудувати управління за територіальною ознакою (1957). В ході цієї реформи було ліквідовано значну кількість галузевих союзних міністерств, а натомість з'явились територі­альні ради народного господарства, які були пов'язані з військо­вим виробництвом, міністерство оборони, іноземних і внутрішніх справ і деякі інші. Таким чином, була здійснена спроба децент­ралізації управління, забезпечення контролю за господарськими органами знизу, створено умови для комплексного розвитку еко­номіки в межах одного раднаргоспу, скорочення державного апа­рату і зменшення коштів на його утримання.

Реформа здійснювалась в умовах надзвичайної поспішності. ЗО березня 1957 року було опубліковано тези про майбутню реорганізацію, а вже 7 травня на сесії Верховної Ради СРСР прийнято Закон "Про подальше вдосконалення організації уп­равління промисловістю і будівництвом". До 1 липня передба­чалось завершити перебудову управлінських структур. При цьо­му не враховувався той факт, що уже була середина року, і вся економіка працювала за іншими принципами. Всього в СРСР було створено 105 економічних адміністративних районів, в тому числі на Україні — 11.

Перші результати реформи управління були досить успіш­ними. Так, уже в 1958 році, тобто через рік після її початку, приріст національного доходу складав 12,4% (у порівнянні з 7% в 1957 році). Виросли масштаби виробничої спеціалізації і міжгалузевого кооперування, прискорився процес створення і впровадження нової техніки у виробництво. Але, на думку спеціалістів, отриманий ефект — наслідок не лише перебудови. Справа в тому, що деякий час підприємства були "безгоспни-ми" (коли міністерства фактично уже не функціонували, а рад-наргоспи ще не сформувались). Якраз в цей період підприєм­ства стали працювати продуктивніше, не відчуваючи ніякого керівництва «зверху". Але як тільки склалась нова система управління, попередні негативні явища в економіці почали по­силюватись. Більше того, з'явились нові чинники негативного змісту: більш жорстке адміністрування, постійно зростаюча "своя" місцева бюрократія, місництво.

Місництво проявлялось, зокрема, в тому, що раднаргоспи на­магались виконувати перш за все планові завдання по випуску

тієї продукції, яка вимагалась для власного споживання, і в той же час всіляко відмовлялись від завдань по виробництву про­дукції для інших раднаргоспів.

Ці та інші "вузькі" місця в роботі нових структур управління проявились дуже швидко, але в центрі намагались їх не помічати, і всі недоліки відносили до труднощів перехідного періоду. І хоча зовні нова, "раднаргосігівська" система управління істотно відрізня­лась від попередньої "міністерської", її сутність залишалась по­передньою. Зберігався попередній принцип розподілу сировини, продукції, диктат поставника по відношенню до споживача. Еко­номічні важелі не могли стати визначальними в умовах абсолют­ного господарювання командно-адміністративної системи.

Вся реорганізація, в кінцевому підсумку, не призвела до по­мітних успіхів. Більше того, якщо в 1951-1955 роках промисло­ве виробництво зросло на 85%, сільськогосподарське - на 20,5%, а в 1956-1960 роках відповідно на 64,3% і 30%, то в 1961-1965 роках ці показники почали зменшуватись і склали 51 і 11%.

Таким чином, центробіжні сили помітно послабили еконо­мічний потенціал країни, багато раднаргоспів виявились не­здатними до вирішення великих виробничих завдань. Уже в 1959 р. розпочалось укрупнення раднаргоспів: слабкіші поча­ли приєднуватись до більш потужних. Досить швидко відро­дилась попередня ієрархічна структура в економіці країни.

В результаті цих "експериментів" економічне становище СРСР на рубежі 1950-1960-х років виявилось досить напру­женим, стала більш помітною інфляція. Уряд здійснив спро­бу покращити становище за рахунок трудящих. Першим кроком на цьому шляху була грошова реформа. 31 січня 1961 року в обіг вводились нові купюри. Обмін грошей про­водився у пропорції 10 : 1, в тій же пропорції змінювались ціни і заробітна плата. Фактично була проведена деноміна­ція, тобто укрупнення грошової одиниці країни. Але купі­вельна спроможність нових грошей при цьому продовжува­ла понижуватись.

Наступним кроком було рішення про загальне зниження тарифних розцінок в промисловості приблизно на 30%. Це було викликано тим, що динаміка росту продуктивності праці по країні виявилась нижчою від запланованої. ЦК партії ви­рішив організувати кампанію, направлену на скорочення ви­робничих затрат, що означало скрите пониження заробітної плати робітників. В цей же час була опублікована постанова уряду про підвищення (з 1 червня 1962 р.) цін на м'ясо і м'ясні

вироби на 30%, на масло — на 25%. Ці заходи викликали неза­доволення і призвели до стихійних виступів робітників.

Як уже підкреслювалось, одним із головних завдань ре­форм, що розпочались в середині 1950-х років, була відмова від застосування мобілізаційних заходів при вирішенні господарсь­ких проблем. Через деякий час стало зрозуміло, що вирішення цієї проблеми для радянської економіки є неможливим, оскіль­ки економічні стимули розвитку були несумісними з команд­ною системою. Як і раніше, потрібно було організовувати маси людей для виконання різноманітних проектів.

Як приклад можна привести заклик до молоді про участь в освоєні цілини, про будівництво грандіозних підприємств в Сибіру, на Далекому Сході. В квітні 1958 року колектив залі­зничної станції Москва-Сортувальна виступив з пропозицією про проведення щорічних Всесоюзних комуністичних субот-ників. Ці суботники повинні стати зразком комуністичної (без­платної) праці, а зароблені гроші під час суботників передбача­лось переводити до різноманітних фондів.

Ці та інші приклади різноманітних громадських ініціатив незабаром були взяті на озброєння офіційною пропагандою і поклали початок новим мобілізаційним заходам. Після деяко­го піднесення рух за комуністичну працю повернув в русло зви­чайного формалізму, доходячи часом до абсурду. Так, співробіт­ників наукових інститутів, вчителів, службовців різноманітних закладів, студентів змушували виконувати безкоштовно непро­дуктивну працю: підмітати вулиці, працювати на будівництві і овочевих базах, брати участь в збиранні врожаю, де їх викорис­товували як дарову робочу силу. Лікарів зобов'язували після роботи вести прийом пацієнтів за місцем проживання на гро­мадських засадах і т.п. Відмова від таких робіт вважалася ан-тигромадянським поступком і засуджувалась в колективах.