Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

15.2. Специфіка підприємництва в аграрному секторі України


Як нам уже відомо, будь-яке виробництво починається з привласнення людьми засобів виробництва. Як це положення може бути застосоване до сільського господарства, де основним засобом виробництва виступає земля? Адже земля - не продукт людської праці, як інші засоби виробництва, а дар приро­ди, й тому доступ до користування її благами повинні мати всі люди в однаковій мірі. Тому проблема власності на землю є однією з важливих складових частин системи соціальної справедливості в суспільстві. Чому? Річ у тім, що від того, буде земля приватною, колективною чи загальнонародною, залежатиме, з одного боку, хто володітиме, користуватиметься й розпоряджатиметься нею і продуктами її функціонування, тобто залежатиме, як дотримува­тиметься принцип соціальної справедливості, закладений приро­дою. З іншого боку, форми власності на землю визначають і форми відносин між людьми з приводу виробництва, розподілу, обміну і споживання сільськогосподарських продуктів. Історично ці відно­сини складалися по-різному в різні епохи.

Первісна община, яка свої відносини будувала на принципах колективізму, передбачала общинне володіння землею, яке в деяких країнах збереглося аж до нинішніх часів. Так, в Росії общинна власність на землю була ліквідована в процесі столипін-ських реформ11 на початку 20ст., а в Болгарії вона проіснувала до другої світової війни. В рабовласницькому суспільстві виникає приватна власність на землю, яка найбільшого розповсюдження й законодавчого закріплення набула вже в епоху феодалізму.

Капіталізм, який прийшов на зміну феодалізму, як це не пара­доксально, спочатку виступає проти приватної феодальної власнос­ті на землю. Зумовлено це'було тим, що земля належала феодалам, поміщикам. І буржуазії, яка зароджувалась, щоб заснувати власні підприємства, доводилося землю або купувати, або брати в оренду. І в першому, і в другому випадку це певною мірою гальмувало розвиток підприємництва, бо вимагало додаткового капіталу. За цих умов ліквідація феодальної земельної власності й перетворення всієї землі на власність буржуазної держави створила б сприятливі умови для розвитку капіталізму.

Отже, буржуазія теоретично підійшла до заперечення приват­ної земельної власності. В Англії у свій час навіть пропонувалися

' СтолІІпін П.Ф. (1862 -1911 рр ) - Голова І'а.ш Міністрів Росії у 1906-1911 рр

проекти законів про націоналізацію феодальної земельної власнос­ті. Проте за умов, коли робітничий клас уже виступав певною політичною силою і являв певну загрозу для класу капіталістів, буржуазія практично відмовилася від здійснення націоналізації12 землі. Таким чином, конфлікт між двома групами власників (феодали й буржуазія) завершився на користь приватної власності. І зумовлено це було тим, що, по-перше, підприємці поступово самі ставали земельними власниками, по-друге, ліквідація однієї форми приватної власності (земельної) ставила під сумнів тезу про недо­торканість іншої - на засоби виробництва.

Утвердження приватної власності на землю розкололо суспільс­тво на тих, хто її має, і тих, хто позбавлений цієї власності. Так у межах всього суспільства був порушений передбачений природою принцип соціальної справедливості. Спробою подолати цю соціаль­ну несправедливість була націоналізація землі, проведена в коли­шньому СРСР і ряді інших країн соціалістичної орієнтації. Земля була проголошена всенародною власністю, користування якою в інтересах усього народу повинна була забезпечити держава. На націоналізованій землі було створено два типи сільськогосподарсь­ких підприємств: державні - радгоспи, на базі колишніх великих поміщицьких господарств та інших неселянських землях; колек­тивні - колгоспи, які об'єднали землі індивідуальних господарств.

Ідея була досить чітка: з одного боку, вилучити землю з прива­тного користування й зробити ЇЇ всенародним надбанням, а з іншого, - створити на землі великі товарні сільськогосподарські підприємства, які б забезпечили країну продовольством і сільсько­господарською сировиною. Певною мірою ця ідея була реалізована. Якщо на початку 20-х рр. на території колишнього СРСР було близько 25 млн. дрібних одноосібних селянських господарств, то в 1990р. сільськогосподарське виробництво було представлено лише 8,2 тис. колгоспів і 2,6 тис. радгоспів. Значно зросло споживання населенням основних продуктів сільськогосподарського виробницт­ва. Див.табл.З.

Проте, реалізуючи цю ідею, держава в особі її бюрократичного апарату перебрала на себе занадто багато функцій по розпоряджен­ню землею й особливо продуктами її функціонування. В результаті безпосередній виробник втратив зв'язок між своєю працею на землі й кінцевим результатом своєї діяльності - продуктами праці. Тобто, власником землі залишався народ, а фактично розпорядниками й пацюналпація - передача з приватної власності у власність держави підприємств, землі. банків, житлових І громадських будівель


Таблиця З

Динаміка споживання основних продуктів харчування на душу населення в СРСР13

Продукти харчування

 

1940р.

 

1990р.

 

М'ясо і м'ясопродукти, кг.

 

24

 

67

 

Молоко і молокопродукти, кг.

 

172

 

358

 

Цукор, кг.

 

.11

 

45

 

Яйця, шт.

 

84

 

258

 

користувачами як землі, так і продуктів сільськогосподарського виробництва стали міністерства, відомства в ососбі чиновників з апарату. Це певною мірою послабило стимул до праці, що вирази­лося в низьких темпах зростання ефективності аграрного сектора. Отже, принцип соціальної справедливості до кінця не був реалі­зований.

Природно виникає запитання - де ж ключ до вирішення цієї проблеми? Як слід поступити з землею, щоб, з одного боку, суспі­льство (країна) було забезпечене сільськогосподарською продукці­єю, а з іншого, - сільськогосподарські виробники відчували себе господарями на землі? В сучасних умовах, коли інтенсивно йде процес капіталізації економіки України, певними політичними силами нав'язується думка, що необхідно знову передати землю в приватну власність, причому з правом її купівлі-продажу. Тобто, пропонується, повернення до стану соціальної несправедливості, коли основна маса населення позбавляється природного права на землю, яке узурпується невеликою купкою власників великих капіталів. Водночас приватизація землі досить чітко пов'язується з дуже небезпечною тенденцією розукрупнення сільськогосподарсь­кого виробництва й переходом до дрібних фермерських госпо­дарств, що є кроком в минуле. Чому?

" Народнеє хозяйство СССР Іа 70 лет. ЮбилеПньІй статистический ежегодник. - М,. ФинансьІ н статистика, 1987 - С. 674; Народнеє хочяіїство СССР в ІЧ90 І Статистический ежегодник. - М.: ФинансьІ й статистика. 1991 - С. 140

Розукрупнення господарств, по-перше, суперечить законам роз­витку економіки, які доводять, що лише велике господарство, при всіх інших рівних умовах, спроможне забезпечити зростання ефективності на інтенсивній основі; по-друге, воно не відповідає тим реальним процесам, що відбуваються в світовій економіці. Так у США, на які так полюбляють посилатися вітчизняні реформато­ри, у 1934р. було 6,8 млн. фермерських господарств, у 1964р. - 3,2 млн., а на початку 90-х рр. залишилось лише 2,1 млн. Причому понад 70% товарної сільськогосподарської продукції дають 300 тис. великих ферм, які складають лише 13,8% від їх загальної кількості14. Те ж саме спостерігається в інших країнах світу. Скрізь чітко простежується тенденція до укрупнення сільськогос­подарського виробництва й розорення дрібних господарств. Тому годують країни не дрібні фермерські господарства, а великі сільсь­когосподарські виробництва капіталістичного типу.

Які ж висновки? Вони очевидні. При перебудові аграрних від­носин підходи до вирішення питання про власність на землю повинні бути дещо інакшими, ніж при вирішенні питання про звичайні засоби виробництва, які є результатом людської праці. Перед тим, як приймати рішення про введення приватної власності на землю, особливо про її купівлю-продаж, необхідно добре прора­хувати можливі добре відомі негативні наслідки цього акту. Це: спекуляція землею, в результаті якої її значна частина випаде з господарського обороту, а велика кількість дрібних власників втратить джерело до існування; класова, міжнаціональна й між-особиста ворожнеча; соціальна несправедливість, на основі якої постійно будуть вирувати конфлікти, що загрожуватимуть полі­тичній стабільності; загроза втрати економічної незалежності через те, що земля може бути скуплена іноземним капіталом, який уже зараз диктує умови розвитку вітчизняної економіки.

Цей перелік негативних наслідків перетворення землі на об'єкт купівлі-продажу на основі її індивідуальної приватизації можна продовжувати. Але достатньо й названого, щоб серйозно замисли­тися перед прийняттям такого рішення. При цьому треба чітко усвідомлювати принаймні два моменти. По-перше, історія не знає прикладів, коли б приватна власність на землю робила народи щасливими. Водночас історія розвитку людства - це історія бороть­би трудящих мас за землю, як основне джерело існування. По-друге, не людина створила землю, а земля породила людину, дала їй все необхідне до існування відповідно до вищого природного

Мочерний С, Мартинюк С. Павлишенко М. та ін. Основи економічної теорії - Тернотіль: Тарнекс. 1993 -С. 331.

закону. Тому ніхто не має права узурпувати, привласнювати землю, позбавляючи тим самим інших людей природою даного джерела існування.

Реформуючи аграрні відносини (що активно зараз відбувається в Україні), необхідно створити такий механізм, який право корис­тування землею, як і її продуктами, міг би забезпечити тим, хто на ній працює, залишаючи водночас землю надбанням всього народу. Історія та практика показують, що сама по собі приватна власність на землю проблему "ефективного господаря" не вирішує. Господар не той, хто є власником землі, а той, хто володіє правом користу­вання виробленим продуктом. А це право, як показує історичний досвід не завжди визначається правом власності на землю. Як вирішується ця проблема в Україні - про це мова далі.

Первинна виробнича ланка в сільському господарстві (колгосп, кооператив, фермерське або особисте господарство) функціонують на основах комерційного (господарського) розрахунку. Це означає, що для забезпечення своєї діяльності, вона повинна мати певні матері­альні й грошові ресуси, які виступають у вигляді виробничого капіталу (виробничих фондів).

Оборот капіталу в сільському господарстві, на відміну від ін­ших галузей, зокрема, від промисловості, має свою специфіку. В чому вона полягає?

По-перше, в джерелах формування капіталу. Певна частина виробничого капіталу в сільському господарстві (будівлі, споруди, машини, обладнання, передаточні та транспортні засоби) форму­ється звичайним шляхом через сферу товарного обігу. Проте значна частина засобів виробництва, що споживається, створю­ється в самому господарстві і входить у виробничий оборот, минаючи, сферу товарного обігу. Тобто, відновлюється безпосере­дньо в натуральній формі (формування стада власним молодняком, вирощування садів, виробництво насіння, кормів і т.д.). А це означає, що в процесі відтворення певна кількість створеної продукції не набуває форми кінцевого продукту.

По-друге, особливості в обороті капіталу. Вони обумовлені сезонним характером сільськогосподарського виробництва, а також участю в процесі виробництва природно-біологічних факторів. Так, механічні знаряддя праці застосовуються в сільському господарстві відносно короткий час (зернові комбайни, наприклад, 10-20 днів на рік, сівалка - 5-10 днів). У той же час високоефективне господарс-:-тво вимагає наявності повного комплексу машин для того, щоб усі операції виконувалися своєчасно й високоякісно. Це, з одного боку, передбачає вищий ніж у промисловості, рівень капітало- й енергоозброєності праці, а з іншого,  - уповільнення обороту капі­талу порівняно з іншими галузями народного господарства.

За таких умов підтримання нормального процесу відтворення вимагає наявності надійних каналів фінансування сільськогоспо­дарського виробництва. Ринкова економіка з її жорсткими конку­рентними правилами передбачає, що такими каналами для підпри­ємств неаграрної сфери виступають, по-перше, самофінансування, по-друге, банківське кредитування. Підприємства аграрної сфери в силу вищеназваної специфіки витримати, як показує світовий досвід, такого ринкового режиму не можуть. Тому практично в усіх розвинутих країнах світу сільськогосподарське виробництво знаходиться на державній дотації15. Так, наприкінці 80-х рр. дотації у вартості валової продукції фермерів склали у США - 36%, Канаді - 56%, Японії - 79%, Південній Кореї - 59% і т.д.16. На дотації знаходилося сільськогосподарське виробництво і в колиш­ньому СРСР.

Отже, згідно з пріоритетністю джерела формування коштів для функціонування аграрної сфери виступають у такому порядку: державні дотації, банківське кредитування, грошові нагромаджен­ня населення (кооперативні паї, акціонерні внески в акціонерних товариствах тощо). Враховуючи, що оборот капіталу в аграрній сфері уповільнений, кредитування сільськогосподарського вироб­ництва повинно мати переважно довгостроковий характер.

Як ці загальні закономірності проявляються в сучасних умовах в Україні? Через відсутність коштів у державному бюджеті вітчиз­няне сільське господарство практично знято з державної дотації. Новоутворені комерційні банки, дбаючи перш за все про свої прибутки, фактично припинили довгострокове кредитування і, користуючись нестабільністю в економіці та інфляцією в грошовій сфері, штучно тримають плату за кредит на недосяжному для аграрного підприємця рівні.

Відсутність нормальних джерел для формування капіталу своїм наслідком має принаймні два досить негативних моменти.

Перший - це невпинне скорочення сільськогосподарського ви­робництва. Так, у 1996р. валова продукція аграрного сектора порівняно з 1990р. склала лише 50%. Причому падіння виробниц­тва продовжувалось й у 1997р. В такій ситуації, безумовно, сільськогосподарський підприємець (колектив чи приватний) не має можливості мобілізувати й третє джерело коштів - грошові

15 п

^Дотація - державна допомога підприємствам, організаціям для покриття певних видатків.

Шмелев Г. Собственность на землю историческиіі аспект // ВопросьІ економики  1991. № З С. 91.

можливості мобілізувати й третє джерело коштів - грошові нагро­мадження сільського населення.

Другий - уповільнюється реформування аграрних відносин. Жодна форма господарювання за цих умов не може довести свої переваги.Однаково ледве зводять кінці з кінцями (або й банкроту­ють) як колишні багаті колективні, так і теперішні фермерські або орендні господарства. Це значною мірою дискредитує ідею ринко­вого реформування аграрної сфери й породжує недовіру людей до тих урядових заходів, які в цьому напрямку вживаються.

Специфіка ще й в тому, що залежність від природно-кліматичних умов, а також необхідність підтримання високої забезпеченості виробництва засобами праці передбачає створення значних страхових і резервних фондів.

Економічна реформа в сільському госпо­дарстві України передбачає формування багатоукладної економіки шляхом розвитку

підприємництва на основі різноманітних форм' власності. Так, Закон "Про форми власності на землю" передбачає державну, колективну й приватну форми власності. При цьому нові суб'єкти підприємницької діяльності, для яких визріли певні умови, мають виникати як у надрах старих форм власності, так і поруч з ними, на базі нових форм власності, але ні в якому разі не як альтерна­тива: або колективне підприємництво, або приватне, як це маємо в деяких випадках сучасної практики розвитку підприємництва в аграрній сфері України.

Протиставлення приватної власності державній і колективній породжує ряд негативних наслідків, які знижують загальну ефективність підприємницької діяльності в АПК. Що мається на увазі?

Наслідок 1. Звужується сфера підприємництва. Апріорі перед­бачається неспроможність колишніх державних і колективних господарств ефективно функціонувати в умовах ринкових відно­син. У результаті штучно створюються умови для їх банкрутства або реформування в приватні структури. ПідприємництвЬ ж, яке виникає на приватних формах власності, на перших порах не­спроможне заповнити всі ніші агропромислового ринку.

Наслідок 2. В умовах наявності великого вільного ринкового простору виникає нездорова, з політичним присмаком конкуренція між приватним і державно-кооперативним секторами аграрної економіки, що врешті решт знесилює як перших, так і других. Результатом є заполонення вітчизняного ринку сільськогосподар­ськими продуктами іноземного походження.

Наслідок 3. Недорозвиненість вітчизняного підприємництва, знекровлення в результаті внутрішньої непотрібної конкуренції робить його неконкурентноспроможним на зовнішньому ринку, що перетворює вітчизняну аграрну сферу на сировинний придаток до розвинутих країн світу. А економіка в цілому починає набувати колоніального характеру.

Як же уникнути такого протистояння? Можливості такі закла­дені в законодавчих актах, прийнятих в останні роки Верховною Радою України. Вони ефективно застосовуються багатьма госпо­дарствами України. Зокрема, в колгоспах і радгоспах доцільним є запровадження пайових способів безпосереднього привласнення засобів та результатів виробництва. Суть їх полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди розподіляються між основними членами трудового колективу17 в формі паїв, на які нараховується частина одержаного господарством прибутку. Таким чином, селяни стають реальними співгосподарями засобів виробни­цтва й результатів виробництва, що породжує зацікавленість у кінцевих результатах праці.

Однак, можливість такого реформування державних і коопера­тивних форм господарювання, по-перше, не повинна сприйматися як директива робити саме так. Там, де трудові колективи виявля­ють волю не змінювати свого статусу, форми господарювання повинні залишатися незмінними (колгоспи). По-друге, не виклю­чає можливості функціонування інших форм організації сільсько­господарського виробництва: сімейних ферм, селянських госпо­дарств, самостійних кооперативів, селянських спілок, особистих підсобних господарств, орендних, підрядних та акціонерних підприємсв (останні можуть утворюватися й на колгоспно-радгоспній основі).

Правові підстави нових форм організації підприємництва в аг­рарній сфері закладені в таких законах України: "Про селянське (фермерське) господарство", в якому визначаються економічні, правові та соціальні основи створення й діяльності селянських фермерських господарств; "Про колективне сільськогосподарське підприємництво", "Про плату за землю", де визначаються порядок, розміри, строки сплати земельного податку та орендної плати.

17 Критерії розподілу можуть застосовуватись різні: трудовий стаж, трудовий внесок, рівень оплати праці тощо