15.3. Перетворення в соціальній сфері

Економічна історія була б неповною без вивчення значних зрушень які відбулись на рубежі 1950-1960-х років в соціальній сфері і які зачепили, в першу чергу, міське населення. В квітні 1956 року було скасовано антиробочий закон 1940 року про суворі покарання за спізнення на роботу і прогули, про заборо­ну на зміну місця роботи. У вересні того ж року було встанов­лено мінімум заробітної плати, нижче якого підприємства не мали права оплачувати робітникам виконану роботу.

Але, напевне, основним серед інших був закон про пенсійне забезпечення, прийнятий в липні 1956 року, який зачепив інте­реси мільйонів людей. Розмір пенсій залежав від стажу робо­ти і віку. Чоловіки могли піти на пенсію у віці 60 років при 25-річному стажу роботи, жінки — у віці 55 років при 20-річно-му стажу. Розмір щомісячної пенсії коливався від 300 до 1200 крб. Однак в цьому законі було відсутнє питання про автоматичний вихід на пенсію при досягненні граничного віку. Це, в свою чергу, відкривало великі можливості для чинов­ників вищого рангу (наприклад, міністрів) знаходитись на своїх місцях пожиттєво, хоча їх фізичні і розумові здібності до того часу уже зовсім не відповідали вимогам часу. Поряд з цим значно розширилась система персональних пенсій, які призна­чались "за особливі заслуги перед державою", їх розмір був непорівнянно вищим від загальнодержавних пенсій, з ними були пов'язані різноманітні привілеї при оплачуванні житла, безкоштовному проїзді в громадському транспорті, отримання можливості безплатного лікування в санаторії тощо.

Питання про пенсійне забезпечення колгоспників виріши­лось в 1965 році. Пенсії за старістю стали отримували чоло­віки у віці 65 років, жінки — 60 років, і тільки в тому випадку, якщо вони продовжували жити в своєму колгоспі. Для тих, хто на старість переселився в місто до дітей до настання пен­сійного віку (навіть при наявності необхідного трудового ста­жу), питання про пенсії взагалі не ставилось. Ці люди ніби випадали із сфери соціального забезпечення, оскільки "втра­тили зв'язок із своїм господарством". Розмір пенсій для сільських жителів був визначений у 8 крб., пізніше він зріс до 12-15 крб. Вважалось, що решту коштів для життя люди змо­жуть отримати від свого приватного господарства.

В 1956 р. було прийнято закон про скорочення робочого тижня (з 48 до 46 год.), тобто робочий день в суботу ставав коротшим на 2 години. В роки семирічки робочий тиждень скоротився в середньому до 40 годин. Це означало, що робітни­ки і службовці працювали п'ять днів у тиждень по 7 годин, а в суботу — 5 годин. Пізніше, в кінці 1960-х років, ці п'ять су­ботніх годин розподілили на інші дні тижня, і субота стала другим вихідним днем. Збільшилась оплачувана відпустка жінкам, які були в декреті, з 70 до 112 днів.

В середині 1950-х розпочалось масове житлове будівницт­во, яке було переведене на промислову основу. Житло будува­лось із залізобетонних панелей, що помітно скоротило строки

будівництва, правда, часто за рахунок погіршення умов в само­му плані помешкання (невеликі за площею кухня і коридор, прохідні кімнати, суміщені санвузли і т.д.). Але люди, які пе­реселялися із бараків, підвалів, гуртожитків в нові окремі квар­тири, сприймали це за щастя. Про збільшення міського жит­лового фонду свідчать такі дані: в 1950 році він становив 513 млн. кв. м., в 1960 — 958 млн. кв. м., в 1964 — 1184 млн. кв. м. За 1956 - 1960 роки в нові квартири пересилилось майже 54 млн. чол., що становило четверту частину населення всього Радянського Союзу. Значного поширення набули житлові ко­оперативи на досить пільгових умовах з відстрочкою на 15 років виплати всієї вартості квартири.

І все таки, не дивлячись на небувалий розмах будівництва будинків, житлова проблема залишалась далеко не вирішеною. Черга на отримання квартири просувалась досить повільно і дуже часто залежала від виробничих показників працівника, від ак­тивної участі в суспільному житті колективу, від відносин з на­чальством та інших чинників, що дозволяло використовувати зазначені чинники задля тиску на конкретних осіб.

В 1958 році було прийнято рішення призупинити на 20 років виплату коштів за державними позичками, оскільки коштів на зазначені цілі у держави не було. Одночасно відбу­валась відміна обов'язкової підписки на державні позички. Населення зустріло таке рішення неоднозначне. З одного боку, у мільйонів людей за довгі роки накопичилась велика кількість облігацій, і оплата за цими облігаціями була додатковим дже­релом прибутків. З іншого боку, припинення щорічної підписки на позички зумовлювало деяку економію коштів у сім'ї.

В 1957 році були зменшені податки на категорії низько-оплачуваних працівників, збільшились виплати багатодітним сім'ям, виплати по тимчасовій втраті працездатності. Було підви­щене- мінімальну заробітну плату з ЗО до 40-45 крб. за місяць. В середині 1960-х років вона досягла 60 крб. Середньомісячна заробітна плата з 78 крб. в 1958 році зросла до 95 крб. в 1965 році. Однак різниця між нижчим і вищим рівнем заробітної плати залишалась значною. В категорію працівників з низь­ким рівнем заробітної плати входили вчителі, лікарі і молод­ший медичний персонал, працівники музеїв, бібліотек та ін.

Прибутки сім'ї зростали також в зв'язку з відміною в 1956 році всіх видів платні за шкільну і вищу освіту. Як і раніше, в бюджеті сім'ї незначне місце займали комунальні платежі. Ос­новне місце в сімейному бюджеті займали витрати на продукти харчування - більше 50% заробітної плати.

Не можна не відзначити широкий рух за лібералізацію духовного життя, що розвивався в цей період. Він охопив інтелігенцію: представників академічної науки, викладачів вузів, літераторів, які отримали пізніше назву "шістдесят­ників". Розпочався випуск художньо-публіцистичних жур­налів, де друкувались твори, що критично оцінювали сталі­нську епоху і загальні недоліки тоталітаризму з позицій ро­мантичної віри у світле майбутнє. Цей короткий період от­римав назву "відлиги".

Стурбовані зростаючою лавиною критики і кризою довір'я, партійні ідеологи підготували нову програму "великих досяг­нень". На XXI з'їзді (1959 р.) було підкреслено, що соціалізм в СРСР отримав "повну і незаперечну перемогу", і країна всту­пила в період "розгорнутого будівництва комунізму". Ця теза була закріплена в третій програмі партії, що була прийнята на XXII з'їзді (жовтень 1961 року). В програмі стверджувалось, що до 1980 року в СРСР буде побудовано в загальних рисах комуністичне суспільство. Передбачалось до цього часу вийти на перше місце в світі за рівнем продуктивності праці і випус­ку продукції на душу населення; передбачалось звести до мінімуму або зовсім відмінити всі товарно-грошові відносини в економічному житті, перетворити "Соціалістичну державність в суспільство комуністичного самоврядування", виховати "нову людину", яка відповідала б високим моральним ідеалам.

Передбачалось, що дуже швидко відімруть всі прояви "при­ватної власності" на побутовому, сімейному рівні, а тому люди повинні пересуватись громадським транспортом або брати автомобіль на прокат, а не купувати їх у приватну власність, відпочивати в будинках відпочинку чи пансіонатах, а не на особистих дачних ділянках. Все це повинно було виховувати в людей прагнення до загальної рівності і колективізму. Перед­бачалось, що до 1980 року ціла низка продуктів харчування буде розподілятись безплатно, безкоштовним буде проїзд в гро­мадському транспорті, муніципальне житло і т.п.

Ці та інші уявлення економічного примітивізму, викладені в програмі, повинні були посилити у людей віру в "світлі ідеа­ли", викликати спалах ентузіазму серед широких мас населен­ня. Але дуже часто ефект від цих планів був зворотним і по­роджував у народу бажання соціального утриманства, створю­вав ілюзію близького абсолютно безкоштовного користування всіма матеріальними і духовними благами, не пов'язаного із затратами праці кожної окремої людини.

Під час хрущовського десятиріччя відбулись значні зрушен­ня і в зовнішньополітичній діяльності. На XX з'їзді партії були сформульовані нові принципи в міжнародних відносинах, зок­рема, визнана можливість багатоваріантності шляхів побудови соціалізму. Таким чином підкреслювався особливий шлях роз­витку Югославії й інших країн. Але не дивлячись на це, Ра­дянський Союз продовжував нав'язувати свої стереотипи східно­європейським країнам, в результаті чого в Угорщині, Німеччині, Польщі різко загострились антисоціалістичні настрої. СРСР змушений був втрутитися в події в Угорщині в 1956 році, в 1961 році в Німеччині було побудовано "берлінську стіну", яка на довгі роки розділила німецький народ. Погіршились відно­сини з Китаєм і Албанією, комуністичне керівництво яких було незадоволене критикою "культу особи" на XX з'їзді КПРС.

На цьому з'їзді була також підкреслена необхідність мирно­го співіснування країн з різним суспільним устроєм. Виходя­чи з цього принципу, Радянський Союз намагався домовитись з провідними західними країнами про взаємне роззброєння, про скорочення чисельності збройних сил. В односторонньому по­рядку була скорочена чисельність Радянської Армії: з 5,8 млн. чоловік (1955 р.) до 2,5 млн. чоловік (1960 р.). Особливо гостро стояло питання про обмеження випробувань ядерної зброї. В 1963 році в Москві був підписаний договір про заборону випро­бувань ядерної зброї в трьох сферах: в атмосфері, в космічному просторі і під водою. Цей договір підписали представники СРСР, США і Великобританії.

Правда, західні країни не дуже довіряли Радянському Союзу, тому в усьому світі продовжувалась гонка озброєнь. При цьому Радянський Союз розгортав свої нові програми по будівництву атомних підводних човнів, озброював армію і флот міжконтинен­тальними ракетами з ядерними боєзарядами, розміщував свої військові бази в країнах "третього світу". Особлива напруга ви­никла в світі після введення на Кубу радянських ядерних ракет, в результаті чого восени 1962 року виникла так звана "карибсь­ка криза", яка поставила світ на межу ядерного конфлікту.

Така складна зовнішньополітична ситуація не давала Ра­дянському Союзу можливості зменшити військові витрати, а також видатки на підтримання військово-політичного блоку соціалістичних країн - Організації Варшавського Договору.

До середини 1960-х років було досягнуто межі на шляху часткового вдосконалення командне-адміністративної систе­ми. В подальшому необхідно було піти на більш кардинальні

зміни в усіх сферах життя, але політичне керівництво країни уже не могло цього зробити. "Ліміт часу", відпущений М. Хру­щову, було вичерпано, як було вичерпано його власний політичний і інтелектуальний потенціал.

Визначально, що Хрущов, як і багато інших політичних діячів сучасності, був більше популярним на міжнародній арені, ніж у себе в країні. Це було пов'язано, перш за все, з тим твердим курсом, який проводив Радянський Союз в міжна­родній політиці, з поворотом від конфронтації до розрядки.

Але всередині країни Хрущов ставав все більш непопуляр­ною постаттю як серед своїх соратників, так і серед народу. Партійно-державний апарат був незадоволений постійними і непередбачуваними реорганізаціями, які приносили масу тур­бот, а переваг не давали ніяких. До того ж широкі верстви громадськості пропонували відмінити або скоротити привілеї номенклатури, щоб не допустити подальшої соціальної дифе­ренціації суспільства, а така перспектива не зовсім влаштову­вала правлячу верхівку. Найбільш ортодоксальні партійні ке­рівники вважали, що процес десталінізації, розпочатий на XX з'їзді, зайшов дуже далеко і загрожував "керівній ролі партії" в усіх галузях економічного, політичного і особливо духовного життя країни.

Через масштабне і соціальне небезпечне скорочення зброй­них сил серед незадоволених політикою Хрущова була велика кількість військових. Адже наприкінці 1950 - початку 1960-х років ліквідувалась велика кількість високооплачуваних генеральських посад, а сотні тисяч офіцерів були, буквально, кинуті на поталу долі. Через поступові заборони на лібераліза­цію духовного життя і постійне втручання партійних органів в творчу сферу росло незадоволення серед інтелігенції.

Робітники і селяни втомилися від галасливої боротьби за "світле майбутнє" при постійному погіршенні повсякденного життя. Робітники були незадоволені зростанням цін і зни­женням тарифних ставок. Селяни виражали незадоволення безкінечними "експериментами" в сільському господарстві, які так і не змогли привести до ефективного функціонування аг­рарного сектора, лише збільшили імпорт продуктів харчуван­ня, які країна здатна була виготовляти сама.

Все це допомогло партійно-державній номенклатурі без особ­ливих зусиль звільнитись від Хрущова. На жовтневому (1964) Пленумі ЦК він був звинувачений у "волюнтаризмі і суб'єк­тивізмі" і відправлений на пенсію. Було визнано недоцільним, в

подальшому, суміщувати в одній особі вищі партійно-державні пости. Першим секретарем ЦК партії став Л.І. Брежнєв, а Го­ловою Ради Міністрів СРСР - О.М. Косигін.

Звільнення Хрущова з партійних і державних постів відбу­лось досить тихо, його ім'я перестало згадуватись в пресі.