16.6. Оцінка ринкової позиції підприємства за даними балансу і на ринку капіталів

16.6. Оцінка ринкової позиції підприємства за даними балансу і на ринку капіталів

Оцінка ринкової позиції підприємства здійснюється за багатьма параметрами розвитку його економіки. В зарубіжній і вітчизняній практиці вже відпрацьований механізм такої оцінки, розроб­лено систему фінансово-економічних показників, за допомогою яких можна зробити висновок про спроможність підприємства своєчасно повертати взяті кредити та інші боргові зобов’язання, в установлені строки поставляти товари і сплачувати виставлені рахунки за одержані ресурси. Слід також мати на увазі, що ряд підприємств випускають цінні папери — акції, облігації, закладні, що вимагає оцінки стану таких підприємств на ринку капіталу. Адже потенційні інвестори повинні знати прибутковість і надійність цінних паперів того чи іншого підприємства з тим, щоб прийняти рішення про доцільність інвестування своїх коштів в їх купівлю. Далі наведено методику розрахунку й економічний зміст фінансово-еконо­мічних показників, які доцільно використовувати при оцінці ринкової позиції підприємств.

Така оцінка насамперед здійснюється за даними балансу підприємств. Зокрема, піддається детальному аналізу платоспромож­ність підприємства на основі оцінки таких її показників, як коефіцієнт загальної ліквідності, коефіцієнт швидкої ліквідності та коефіцієнт моментальної ліквідності.

Крім того, на основі даних балансу визначають показники фінансової стабільності підприємства, які також достатньо пов­но характеризують його ринкову позицію. Такими показниками є: коефіцієнт незалежності (автономії), коефіцієнт заборговано-
сті, коефіцієнт фінансового лівериджу і коефіцієнт фінансової міц­ності (стійкості).

Коефіцієнт незалежності (автономії) визначають за формулою:

Даний показник розкриває, скільки одиниць вартості власного капіталу припадає на одиницю вартості авансованого капіталу. Прийнято вважати, що критичне (мінімальне) значення цього коефіцієнта повинне становити не менше 0,5. В іншому разі в активах підприємства домінуватиме позичковий капітал, а це підвищує ризик банкрутства.

Доповненням до коефіцієнта незалежності є такий показник, як коефіцієнт заборгованості, який визначається з виразу:

де ПК — позичковий капітал. Враховуючи логіку визначення цього показника, стає зрозумілим, що КА + КЗ = 1.

Для глибшого розуміння суті такого показника зауважимо, що при його визначенні за даними балансу позичковий капітал береться в повному обсязі, тобто сума розділів пасиву балансу: другого — «Забезпечення наступних витрат і платежів», третього — «Довгострокові зобов’язання», четвертого — «Поточні зобов’я­зання» і п’ятого — «Доходи майбутніх періодів». Якщо третій, четвертий і п’ятий розділи пасиву є класичними складовими позичкового капіталу, то відносно другого розділу потрібно зробити певне роз’яснення.

У складі цього розділу відображаються кошти, призначені для оплати майбутніх відпусток працівникам, а також на обов’яз­кове пенсійне забезпечення, соціальне страхування на випадок безробіття, що нараховуються у зв’язку із забезпеченням відпус­ток. Безумовно, забезпечення оплати відпусток — це зобов’я­зання підприємства перед своїми працівниками, а тому має розглядатися як елемент позичкового капіталу. В цьому ж розділі пасиву відображаються і кошти на додаткове пенсійне забезпечення. Ці кошти також є зобов’язанням підприємства, якщо працівник зробив внески у пенсійний фонд або коли між ним і підприємством укладено договір про додаткове пенсійне страхування. Специфічним складовим елементом другого розділу є кошти для забезпечення гарантійних зобов’язань, які резервуються з метою забезпечення майбутніх витрат на гарантійний ремонт реалізованої продукції, проведення ремонту предметів прокату тощо. Оскільки зарезервовані кошти вибувають з обороту і не забезпечують майбутньої економічної вигоди, то є підстави їх розглядати як зобов’язання, а отже, включати до позичкового капіталу.

У другому розділі пасиву відображаються також цільове фінансування і цільові надходження. Тут показані кошти, отримані з бюджету і позабюджетних фондів, від фізичних і юридичних осіб для здійснення заходів цільового призначення. Якщо підприємство одержало кошти по цільовому фінансуванню у попередні роки або у звітному періоді і витратило їх у цьому періоді згідно з взятим зобов’язанням по програмі цільового фінансування, то такі витрати трансформуються, по суті, в дохід підприємств і повинні розглядатися як джерело формування власного капіталу. В іншому разі кошти цільового фінансування і цільового надходження приймають форму зобов’язань і мають розглядатися як складова позичкового капіталу.

Як бачимо, для зовнішніх користувачів інформації коефіцієнт заборгованості може бути розрахований за всіма складовими позичкового капіталу (за другим-п’ятим розділами пасиву балансу). Спеціалісти підприємства можуть обчислити цей коефіцієнт, використовуючи первинну інформацію з урахуванням характеру використання коштів цільового фінансування і цільового надход­ження, який склався на підприємстві.

У практиці роботи підприємств рівень даного показника вважається прийнятним, коли він не перевищує 50 %. Якщо ж підприємство зловживає залученням позичкового капіталу, частка останнього в авансовому капіталі стає переважаючою. Це є свідченням внутрішньої нестабільності фінансового стану даного підприємства, і воно стає менш привабливим для партнерів зовнішнього середовища. Враховуючи, що залучення позичкового капіталу за відомих умов дає змогу підприємствам підвищити норму прибутку на власний капітал, кожне з них повинне знайти для себе раціональну частку залучення такого капіталу і не ставити за самоціль її зменшення, оскільки це може призвести до затухання його ділової активності.

Коефіцієнт фінансового лівериджу визначається за відомим нам методичним підходом (див. підрозділ 14,3). Бажано, щоб цей коефіцієнт був меншим або ж дорівнював одиниці[1].

Коефіцієнт фінансової міцності (стійкості) (Кфм) визначається з виразу:

Даний коефіцієнт показує, якою мірою підприємство може покрити за рахунок власних коштів поточні зобов’язання (ПЗ) і доходи майбутніх періодів (ДМП), які часто є терміновими. Величина Кфм менша одиниці (одиниці він може дорівнювати лише в разі повної відсутності у підприємства довгострокових зобо­в’язань і забезпечення наступних витрат та платежів, що мало- ймовірно). Чим менше коефіцієнт Кфм відхиляється від одиниці, тим більша фінансова стійкість підприємства, і навпаки.

Коефіцієнт маневреності власних засобів (Км) розраховується за формулою:

де НА — необоротні активи. Цей показник характеризує ступінь мобільності власних засобів підприємства. Величина даного коефіцієнта буде низькою, якщо в структурі авансованого капіталу домінують необоротні активи, і навпаки. По суті, різниця (ВК – НА) вказує на величину власного оборотного капіталу. За недостатньої мобільності власних засобів підприємству значно важче здійснювати поточні платежі, а отже, задовольняти потреби в ресурсах, що надходять від постачальників.

Доповнююче значення для оцінки ринкової позиції підприємств мають і такі теж пов’язані з формуванням позичкового капіталу показники, як коефіцієнт довгострокового фінансового ризику і коефіцієнт кратності процентів. Перший з них визначаєть­ся діленням довгострокових зобов’язань на власний капітал. Він характеризує надійність підприємства як об’єкта інвестування за зворотною залежністю — чим вищий цей показник, тим більша пересторога для інвесторів, і навпаки.

Коефіцієнт кратності процентів визначається діленням операційного прибутку підприємства на витрати з виплати процентів за кредити. Економічний зміст цього показника очевидний — високе значення його є свідченням більш стійкого фінансового становища підприємства, і навпаки. Адже при одній і тій же величині прибутку коефіцієнт кратності процентів може бути різним і, скажімо, менший його рівень свідчитиме, що підприємство «перевантажено» зобов’язаннями. Для партнерів і потенційних інвес­торів це є сигналом, що насторожує їх при укладанні з даним підприємством комерційних угод.

Для оцінки позиції підприємства на ринку капіталів застосовується система показників, що дозволяють інвесторам судити про доцільність придбання тих чи інших цінних паперів. Ця оцінка ґрунтується на визначенні розміру тієї частини активів підприємства, що матеріально забезпечує випущені ним цінні папери — звичайні і привілейовані акції, облігації. Зокрема, розмір активів, що залишаються для покриття облігацій (Ао), визначають так:

Ао = СА – НА – КЗ,

де СА — сукупні активи підприємства; НА — нематеріальні активи; КЗ — короткострокові зобов’язання.

На підставі даних про наявність Ао розраховують коефіцієнт пок­риття облігацій як частку від ділення активів на покриття облігацій на їх сумарну номінальну вартість. Цей показник дуже важливий для покупців облігацій. Чим він менший, тим більший ризик придбання згаданих цінних паперів, і навпаки — з підвищенням його зростає ступінь надійності вкладення коштів у цей напрям інвестицій.

Ступінь забезпеченості привілейованих акцій підприємства обчислюється за частиною активів (Ап), що визначається з виразу:

Ап = СА – НА – БЗ,

де БЗ — всі боргові зобов’язання підприємства.

Чим більша величина активів для покриття привілейованих акцій, тим більше є підстав чекати, що підприємство буде в змозі виплачувати обіцяні дивіденди на ці акції і в разі необхідності викупити їх. Ступінь надійності привілейованих акцій встановлюється за допомогою коефіцієнта їх покриття, що визначається відношенням активів для покриття цього виду цінних паперів до кількості привілейованих акцій певного номіналу. Результат показує, скільки припадає чистої вартості активів на одну названу акцію певного номіналу.

Важливо мати на увазі, що оскільки дивіденди за звичайними акціями виплачуються в останню чергу після їх виплати за облігаціями і привілейованими акціями, ступінь забезпеченості звичайних акцій (АЗ) визначається за показником чистої балансової вартості активів:

Аз = СА – НА – БЗ – НВП,

де НВП — номінальна вартість привілейованих акцій.

Розрахована таким способом частка активів дає уяву про те, на яку частку в капіталі підприємства можуть розраховувати влас­ники звичайних акцій за умови його ліквідації й продажу акти-
вів за цінами, що діяли на дату складання балансу. За цим типом цінних паперів розраховується також коефіцієнт їх покриття діленням показника Аз на сумарну вартість звичайних акцій відповідного номіналу.

Структура капіталізованих коштів через випуск цінних паперів повинна бути збалансованою. Висока питома вага активів, що припадають на звичайні акції, і помірна частка облігацій та привілейованих акцій є свідченням збалансованості капіталізованих коштів. Зрозуміло, що надмірна частка облігацій, за якими виплата процентів, а за необхідності і їх викуп здійснюються в пер­шу чергу, знижує рейтинг підприємства в очах потенційних інвесторів як об’єкта вкладення своїх коштів в його акції, оскільки це порушує фінансову стабільність такого підприємства і загрожує виникненню серйозних економічних складнощів, навіть банкрутством за умови зниження загальної кон’юнктури ринку або погіршення через певні причини внутрішньогосподарського середовища (прорахунки в менеджменті, доборі кадрів тощо). На рис 16.3. показана шкала першочерговості в задоволенні претензій щодо цінних паперів різних видів, яка побудована за принципом зниження їх ліквідності та гарантованості виплат.

Так, виплати процентів по облігаціях забезпечуються незалеж­но від того, чи підприємство отримало прибуток, чи ні, а проценти по привілейованих акціях гарантуються лише в разі прибуткової роботи підприємства чи створення спеціального фонду для таких виплат. Що ж стосується простих акцій, то дивіденди по них виплачуються лише тоді, коли підприємство має нерозподілений прибуток.

Рис. 16.3. Першочерговість задоволення претензій
щодо відшкодування вартості цінних паперів різних видів

В західних фірмах прийнято вважати, що структура капіталізованих коштів, вкладених у цінні папери, є більш-менш збалансованою, якщо в ній питома вага звичайних акцій становить 70—80 %, облігацій — 10—15, привілейованих акцій — 8—15 %.