17.1. Поняття та система міжнародного права

17.1. Поняття та система міжнародного права

Історія людства тривалий час формувалась з позиції сильнішого, тому не дивно, що досить довго міжнародні відносини переважно базувались на так званому праві війни — ad bellum. Лише на початку ХІХ ст. погляди видатних філософів, які свого часу сприймались виключно як утопія, певною мірою почали пристосовуватись до реального життя. Біль і страждання двох світових війн ХХ ст. з усією переконливістю довели, що подальше бездумне використання сили з метою розподілу сфер впливу на світовій арені призведе до суцільної катастрофи, на­слідки якої можуть стати невиправними. Людство, як ніколи, усві­домило результати подальшого протистояння. Саме в цей період було закладено фундамент майбутнього розвитку міжнародних відносин на засадах міжнародного права.

У 1945 р. було створено дійсно універсальну міжнародну організацію та визначено основні принципи сучасного міжнародного права. Саме у Статуті Організації Об’єднаних Націй[1] містяться так звані норми jus cogens, тобто норми найвищої сили, порушення яких безумовно веде до порушення прав суб’єктів міжнародного права, а в певних випадках — і до загрози міжнародному миру та безпеці. З часу прийняття Статуту ООН виникли нові універсальні принципи міжнародного права, деякою мірою змінилось формулювання і зміст первинних принципів, закріплених у Статуті, але всі вони актуальні і в наш час, адже закріплюють основні засади міжнародного співіснування.

Сучасне міжнародне право відрізняється від того, що мали на увазі держави-переможці, затверджуючи Статут ООН. Якщо класичне міжнародне право було суто міждержавним за характером, то сфера дії сучасного міжнародного права суттєво розширилась. Сьогоднішні реалії дозволяють із впевненістю стверджувати, що система міжнародного права не є виключною прерогативою політичних лідерів і «найсильніших» світу цього. Головним принципом демократичних держав, який задекларовано в їх основних законах, є принцип поваги прав і основних свобод людини. Відповідно на перше місце виступає людина, пересічний громадянин з його повсякденними проблемами. Вирішення цих проблем і становить по суті основне завдання не лише нашого національного суспільства, а й всього світового співтовариства.

Безперечним є і той факт, що саме міжнародне право здатне певним чином впливати на визначення шляхів подальшого розвитку світового співтовариства. І в цьому полягає одна з особливостей та основних функцій міжнародного права — функція програмування розвитку міжнародних відносин і міжнародного права.

Термін «міжнародне право» на сьогодні є сталим і загальновизнаним, хоча науковці-міжнародники свого часу висловлювали сумніви щодо точності зазначеного терміну. Деякі з них вважали, що не можна назвати цю систему «міжнародною», і дійсно, по суті міжнародне право регулює насамперед міждержавні відносини, а не відносини між народами, якщо дослівно розуміти запропонований термін. Хоча суб’єктний склад міжнародного права не обмежується державами, саме вони є головними, первин­ними суб’єктами, без яких навіть існування цієї особливої системи немислиме.

Інші вчені не визнавали правової сутності міжнародного права. Вони вважали, що міжнародне право — це лише аргументація певної поведінки суб’єктів і ніяк не система норм. Досить часто до міжнародного права включали певні соціальні, політичні норми або норми моралі, що безумовно додавало аргументів нігілістам, які заперечували правову природу міжнародного права. Але, незважаючи на певну умовність терміну, жоден із запропонованих альтернативних термінів не дістав поширення, за винятком окремих країн (Норвегія, Німеччина, Ісландія). Але й ті нечисленні виключення пов’язані скоріше з мовними особливостями цих країн.

Щодо визначення міжнародного права можна сказати, що як і будь-яка галузь права — це система норм, котра має на меті врегулювання особливого виду соціальних відносин, учасниками яких є передусім держави, а також деякі інші суб’єкти міжнародного права. На відміну від інших видів міждержавних відносин, у міжнародному праві нормам притаманна юридична сила, що передбачає особливий механізм дії цих норм, зокрема можливість застосування примусу. Дещо узагальнено можна сказати, що міжнародне право складає особливий правовий механізм регулювання міжнародних відносин.

Для того щоб з’ясувати характерні особливості міжнародного права, доцільно провести порівняльний аналіз із внутрішньодержавним правом. Дійсно, міжнародне право і внутрішньодержавне право — це дві самостійні системи, і відмінності між ними значні. При їх порівнянні можна виокремити розбіжності за такими критеріями: суб’єктами, об’єктами, предметом, способом створення норм, джерелами, порядком застосування примусу.

Отже, як уже зазначалось, головними суб’єктами міжнародного права є самостійні, суверенні утворення — держави, між­державні організації, а також деякі інші суб’єкти. Надто дискусійним є питання правосуб’єктності фізичної особи, хоча з часом збільшується кількість випадків, коли фізична особа може бути суб’єктом міжнародного права. Так, на сьогодні індивід може висунути позов проти держави, підставою для чого є визнання та закріплення універсального принципу поваги прав і основних свобод людини. Крім того, фізична особа є повноцінним суб’єк­том такої галузі міжнародного права, як гуманітарне право. Але в будь-якому разі міжнародна правосуб’єктність фізичної особи є обмеженою.

У той же час у внутрішньодержавному праві саме фізичні та юридичні особи виступають основними носіями суб’єктивних прав і обов’язків.

Об’єктами міжнародного права є певні матеріальні та нематеріальні блага, дії або утримання від дій, які виходять за межі юрисдикції однієї держави, з приводу яких суб’єкти міжнародного права вступають у міжнародні відносини. Наприклад, об’єктом міжнародного права може бути континентальний шельф, певні міжнародні території, тобто території, на які не поширюється суверенітет жодної держави, тощо. У той же час об’єктом внутрішнього права є також певні матеріальні та нематеріальні блага, але на які поширюється юрисдикція конкретної держави.

Предметом міжнародного права є ті відносини, які складаються між суб’єктами міжнародного права щодо об’єктів, які входять у сферу дії міжнародного права. Відповідно предметом внутрішнього права є відносини між національними суб’єктами щодо об’єктів, на які поширюється юрисдикція цієї держави.

Наступною особливістю є спосіб створення норм. На відміну від національних правових систем, які побудовані за принципом розподілу влад та в яких законотворення є виключно прерогативою законодавчої гілки влади, в міжнародному праві норми створюються самими суб’єктами шляхом узгодження їх воль. З тієї ж причини в міжнародному праві відсутні органи, до функцій яких входить контроль за виконанням норм міжнародного права, як це відбувається у внутрішньодержавному праві.

Однією з найважливіших характеристик правової системи є система його джерел. У міжнародному праві основних джерел два — міжнародний договір та міжнародний звичай. Тоді як у національних правових системах основна роль належить законам і підзаконним актам або судовим прецедентам кожної держави.

На відміну від внутрішньодержавної правової системи міжнародне право будується не за принципом субординації, який притаманний національним правовим системам, а за принципом координації. Тобто міжнародне право регулює відносини між рівноцінними суверенними суб’єктами і в ньому не існує над­державних органів влади. Особливості нормотворчої діяльності в міжнародному праві зумовлюють загальнодемократичну сутність міжнародного права. Тобто в процесі узгодження воль держав із різним державним устроєм відкидається будь-яке соціальне за­барвлення такої норми. Тоді як навіть у найдемократичнішій державі неможливо позбавитись від ідеологічного та соціального впливу осіб, які відповідальні за створення та прийняття нормативно-правових актів.

Отже, можна дійти висновку, що між двома правовими системами — внутрішньодержавною та міжнародною — існує чітке розмежування, зумовлене характерними особливостями кожної із систем. Але ці системи надзвичайно тісно співпрацюють, адже в сучасному суспільстві неможливо уявити державу, повністю ізольовану від іншого світу, тобто по суті від міжнародних відносин, які регулюються міжнародним правом. З цього приводу доречно навести думку видатного французького юриста-міжна­родника Ш. Руссо, який вважав, що в питаннях співвідношен-
ня внутрішнього і міжнародного права можливі лише два рішен­ня — або два правопорядки незалежні один від одного, від-
окремлені (дуалізм), або вони походять один від одного, що автоматично означає визнання концепції єдиного права (монізм). Дійсно, в теорії міжнародного права загальновідомі два проти-
лежні погляди щодо співвідношення внутрішнього і міжна-
родного права — дуалістична та моністична. Остання розрізняє теорію примату внутрішнього права і теорію примату міжна-
родного права.

Окрім внутрішньодержавного, міжнародне право тісно взаємодіє з міжнародним приватним правом. Як і в міжнародному праві, норми міжнародного приватного права мають спільну мету, а саме — створення правових умов розвитку міжнародних відносин. Спільна риса полягає також у тому, що в обох випадках відносини виходять за межі однієї держави.

Але насамперед необхідно визначитись, що на відміну від міжнародного права, яке є самостійною системою права, міжнародне приватне право складає частину внутрішньої правової системи кожної держави, тобто не існує єдиної системи міжнародного приватного права. Міжнародне приватне право регулює особливу групу цивільно-правових відносин, ускладнених інозем­ним елементом. Міжнародне право було б точніше йменувати в такому розумінні «міждержавним», тобто системою, що регулює загальнополітичні відносини між державами. Розмежування сфери дії міжнародного права та міжнародного приватного права ускладнюється й тим фактором, що в певних випадках вони регулюють спільний комплекс правовідносин, але із застосуванням специфічних для кожної системи методів. У будь-якому випадку слід чітко відрізняти сферу дії цих двох правосистем.

Визначення міжнародного права доцільно пов’язати із визначенням системи міжнародного права, адже будь-яке право — це насамперед система норм, і міжнародне право не є винятком з цього правила. Але цим нормам притаманна особлива структура та механізм дії.

Система міжнародного права — це сукупність принципів і норм міжнародного права, які становлять єдине ціле і впорядковані розподілом на відносно самостійні компоненти: інститути і галузі міжнародного права.

Тривалий час у міжнародному праві існували лише розрізнені комплекси норм, які регулювали локальні або регіональні відносини (наприклад, союзницькі договори) і загальні відносини шляхом встановлення елементарних правил поведінки (таких як, наприклад, дипломатичні привілеї). У міжнародному праві не існувало загальних правил поведінки; норми та правила мали виключно диспозитивний характер. Дію практично будь-якої норми міжнародного права можна було змінити або припинити за взаємною згодою двох чи більше держав.

Втім, ситуація кардинально змінилась з розвитком міжнародного права. У ХХ ст. було остаточно закріплено основні цілі та принципи співіснування держав. У міжнародному праві сформувався комплекс імперативних норм jus cogens, за допомогою яких було систематизовано та об’єднано в єдину систему розрізнені комплекси міжнародно-правових норм.

Таким чином, можна стверджувати, що сучасна система міжнародного права має чітку ієрархію, яка дає можливість визначити роль і місце складових елементів міжнародного права в його системі. Завдяки існуючій системі норми міжнародного права здатні комплексно врегульовувати сучасні міжнародні відносини. Сучасній системі міжнародного права притаманна характерна внутрішня структура, яка є особливою організацією його норм, взаємозв’язком норм, інститутів і галузей міжнародного права.

У системі міжнародного права окреме місце посідають загальносистемні інститути міжнародного права, які не входять в якусь окрему галузь міжнародного права. Вони мають вирішальне значення для всього міжнародного права. Серед таких інститутів можна виокремити інститут міжнародної правосуб’єкт­ності, інститут міжнародної відповідальності, інститут застосування норм міжнародного права та ін.

Найбільшим структурним елементом у системі міжнародного права є галузь. Галузь міжнародного права є сукупністю норм і принципів, які регулюють відносини між суб’єктами міжнародного права у певній сфері, що складає специфічний предмет міжнародного права та пов’язана із специфічною групою об’єктів міжнародного права. Єдиного переліку галузей, так само як і інститутів міжнародного права не існує. Але загальновизнаними галузями міжнародного права є такі: право міжнародних договорів, міжнародне морське право, міжнародне повітряне право, міжнародне космічне право, дипломатичне та консульське право, право міжнародних організацій, право міжнародної безпеки, міжнародне економічне право, право охорони навколишнього середовища тощо.

Із розвитком міжнародного права виникають нові інститути та галузі, деякі припиняють існування, а інші продовжують відігравати таку ж важливу роль, як і раніше. Так, серед найновіших галузей міжнародного права можна виокремити: міжнародне космічне право, міжнародне право навколишнього середовища, міжнародне атомне право тощо.

Наступним, більш дрібним, елементом системи міжнародного права є суто галузеві інститути, які регулюють відносини суб’єктів з приводу певного об’єкта в межах конкретної галузі. Прикладом галузевих інститутів може бути інститут диплома­тичних імунітетів у галузі дипломатичного права або інститут мирного проходу судів через територіальне море держав у галузі міжнародного морського права. Інколи інститути можуть функціонувати на межі двох або більше галузей міжнародного права. В такому випадку вони мають назву міжгалузевих або прикордонних інститутів.

Найдрібнішим елементом системи міжнародного права є міжнародно-правова норма, адже саме норми лежать в основі структурної побудови інститутів та складніших утворень — галузей міжнародного права.

Норми міжнародного права — це юридично обов’язкові правила поведінки держав та інших суб’єктів міжнародного права в міжнародних відносинах, які встановлюються шляхом узгодження волі суб’єктів.

Однією з особливостей міжнародного права є те, що суб’єкти самі створюють норми шляхом добровільного волевиявлення. Саме цей факт і зумовлює загальнодемократичний характер міжнародного права. Ніхто не в змозі встановити правила поведінки для суб’єктів міжнародного права всупереч їх волі. Отже, більшість норм міжнародного права не мають загальнообов’язкового характеру. Разом з тим у необхідних випадках дотримання норм міжнародного права забезпечується шляхом застосування примусу як на колективній, так і індивідуальній основі.

Норми є первинним елементом у внутрішній структурі міжнародного права. Вони закріплюються у загальновизнаних юридичних формах, якими є такі джерела міжнародного права, як міжнародний договір, міжнародний звичай, а також окремі акти міжнародних організацій. Специфіка норм міжнародного права зумовлена характерними особливостями системи міжнародного права. Відповідно норми міжнародного права мають особливий об’єкт регулювання, який входить у сферу дії всього міжнародного права.

Внутрішня структура норми міжнародного права відрізняється від такої у внутрішньодержавному праві. Так, у внутрішньому праві більшість норм складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції та санкції. У міжнародному праві норма складається лише з диспозиції, тобто належного правила поведінки, зрідка норма також може містити гіпотезу, але ні в якому разі структурним елементом норми міжнародного права не може бути санкція. Останні й складають окремий інститут міжнародного права. В певних випадках в конкретному міжнародному договорі також може бути передбачено можливість застосування санкцій.

Багатоманітність норм міжнародного права зумовлює необхідність їх класифікації, а оскільки вони неоднорідні за змістом і формою, то застосовується багато критеріїв.

За змістом нормативних приписів норми поділяються на принципи та власне норми. Норми-принципи міжнародного права визначають загальні основи поведінки держав та інших суб’єктів міжнародного права. Звичайні норми міжнародного права регулюють більш вузькі питання, які входять у сферу дії окремих галузей міжнародного права.

За кількістю суб’єктів норми міжнародного права можуть бути розподілені на універсальні, регіональні та локальні або партикулярні. Найбільш вагомими є універсальні норми. Вони створюються з метою врегулювання найважливіших питань та приймаються міжнародним співтовариством у цілому. Такі норми містяться переважним чином у міжнародних звичаях. Відповідно регіональні норми регулюють питання, які мають особливе значення для суб’єктів певного географічного регіону. Локальні, або партикулярні, норми складають для врегулювання відносин між обмеженою кількістю держав, найчастіше сусідніх, але це необов’язково. Важливо, що в міжнародному праві більшість норм є саме локальними, вони містяться переважно в міжнародних договорах.

За юридичною силою норми поділяються на імперативні та диспозитивні. Імперативні норми, або норми jus cogens, складають особливу категорію у системі норм міжнародного права. Їм притаманна найвища юридична сила і вони визнаються міжнародним співтовариством як такі, відхилення від яких неприпустиме. Імперативна норма може бути змінена або скасована лише наступною нормою такої ж сили. Договір є недійсним, якщо в момент укладання він суперечить імперативній нормі. Більше того, у разі виникнення нової імперативної норми будь-який договір, що суперечить їй, стає недійсним і припиняє дію. Таке значення імперативних норм у міжнародному праві зумовлює той факт, що вони забезпечуються найжорсткішими засобами примусу. Тобто у разі порушення імперативної норми виникають універсальні відносини відповідальності.

Але основний масив норм міжнародного права є диспозитивним. Диспозитивні норми встановлюють правила поведінки, відступити від яких можна за взаємною згодою сторін, якщо це не зачіпає права третіх сторін. Зазначена властивість диспозитивних норм не означає, що вони не є юридично обов’язковими; навпаки, їх порушення тягне міжнародно-правову відповідальність. Тобто, їх диспозитивний характер полягає у можливості суб’єктів врегулювати відносини іншим чином, ніж це передбачено диспозитивною нормою.

Залежно від джерела, в якому містяться норми міжнародного права, вони поділяються на договірні та звичаєві. Останнім часом склалась тенденція виділення в окрему категорію норм-рішень міжнародних організацій.

Крім того, в міжнародному праві, як і у внутрішньодержавному, існує поділ норм на матеріальні та процесуальні, але з тією різницею, що міжнародних процесуальних норм набагато менше, ніж матеріальних. Відповідно процесуальні норми міжнародного права регулюють як створення, так і реалізацію міжнародного права. Слід зазначити, що однією із сучасних тенденцій міжнародного права є формування окремої галузі — міжнародного процесуального права.

Існують також й інші критерії класифікації норм міжнародного права.

З метою забезпечення єдиного розуміння норм міжнародного права щодо норм міжнародного права дедалі частіше застосовуються кодифікація або інкорпорація. З погляду міжнародного права кодифікація є процесом удосконалення норм міжнародного права шляхом приведення у підпорядковану систему. Під удосконаленням розуміється процес уточнення норм, усунення певних суперечностей між ними, скасування застарілих норм і ви­роблення нових. Результатом кодифікації є складання єдиного міжнародного нормативно-правового акту, незалежно від того, чи міститься він в одному документі, чи в кількох, пов’язаних між собою документах. Під час кодифікації надається найчіткіше і точніше формулювання існуючих норм міжнародного права.

На сьогодні більшість кодифікацій проводиться в рамках міжнародних організацій. Зокрема, у рамках ООН проблемами кодифікації опікується Комісія ООН з міжнародного права. Офіційна кодифікація затверджується суб’єктами міжнародного права. Крім того, існує й неофіційна кодифікація, яка не має юридичної сили, та здійснюється з метою дослідження і тлумачення норм окремої міжнародно-правової галузі. Прикладами чинних кодифікаційних актів може бути передусім Віденська Конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.[2], Конвенція ООН з морського права 1982 р.[3] тощо.

Від кодифікації слід відрізняти інкорпорацію, яка є систематизацією норм міжнародного права та об’єднання їх за певними критеріями в хронологічному, алфавітному або іншому порядку. Під час здійснення інкорпорації не відбувається оновлення змісту норм, у міжнародно-правовий акт вносяться всі наступні поправки, а також вилучаються скасовані норми.