17.5. Паритет цін і механізм його забезпечення в ринковій економіці

17.5. Паритет цін і механізм його забезпечення в ринковій економіці

Паритетність цін є однією з найважливіших народногосподарських проблем, яка повинна бути важливою ланкою аграрної політики держави. В Україні за останні роки допущене істотне порушення паритету цін не на користь сільського господарства. Во­но є результатом впливу низки чинників, безпосередня дія яких спрямована на підвищення собівартості сільськогосподарської про­дукції, а значить, і зниження доходів аграрних підприємств, яке неодмінно матиме місце за умови стабільних цін на згадувану продукцію або ж при неадекватному зростанні їх співвідносно до збільшення виробничих витрат, яке відбулося з незалежних від сільськогосподарських товаровиробників причин.

Головним чинником, що призводить до зростання собівартості сільськогосподарської продукції, є підвищення цін на матеріальні ресурси і послуги, які використовуються аграрними підприємствами (техніку, мінеральні добрива й отрутохімікати, пальне і мастила, комбікорми, запасні частини, газ, електроенергію, агрохімічне обслуговування, ремонт тощо). Під дією цього чинника відбувається пряме зростання собівартості сільськогосподарської продукції на величину підвищення цін на дані ресурси і послуги, зважених на обсяг їх споживання.

Крім того, із зростанням цін на промислові матеріальні ресурси і послуги підвищується собівартість засобів виробництва влас­ного виготовлення (насіння, корми), що неминуче призводить до виникнення ефекту «відлуння» — збільшення витрат у наступних виробничих циклах. Саме через прояв цього ефекту прямі додаткові витрати сільського господарства від підвищення цін на промислові ресурси і послуги зростають додатково до 20 %. Цей відсоток змінюється пропорційно частці продукції власного вироб­ництва, що використовується на виробниче споживання.

Третім чинником зростання собівартості продукції сільського господарства є безпосереднє підвищення цін на неї. Цей, на перший погляд, економічний парадокс виникає тому, що такі ціни водночас виконують роль цін внутрішньосільського обороту. Наприклад, придбання підприємством класного насіння (еліти, І репродукції) в насінницьких спеціалізованих господарствах зумовлює зростання витрат за статтею «насіння і садивний матеріал». Крім того, існуюча методика визначення страхових платежів передбачає розрахунок їх розміру через втрату врожаю, оціненого за ціною продажу культури, і чим вона вища, тим більшими будуть страхові платежі. Останні розглядаються в плануванні й обліку як витрати, що включаються до собівартості продукції.

Собівартість продукції сільського господарства зростає і з таких незалежних від аграрних підприємств причин, як підвищення процентних банківських ставок за кредит, справляння обов’язко­вих платежів за підвищеними ставками (наприклад, плата за землю), а також зростання заробітної плати працівників, зумовлене державною соціальною політикою і компенсаціями їх доходів через інфляційні втрати. Як бачимо, для досягнення паритетності необхідно враховувати не лише пряме зростання цін на промислові ресурси і послуги, що споживаються сільським господарством, а й інші розглянуті чинники, що призводять до підвищення собівартості сільськогосподарської продукції.

Мета встановлення паритетності цін — стабілізувати динаміку цін на сільськогосподарську продукцію і доходів аграрних підприємств щодо динаміки цін і доходів в економіці в цілому. Допускаємо, наприклад, що обсяг реалізації сільськогосподарської продукції становив 35 млрд грн, її повна собівартість — 28 млрд, прибу­ток — 7 млрд грн (35 – 28), а рівень рентабельності — 7 : 28 = 25 %. За умови зростання витрат з незалежних від аграрних підприємств причин на 4,2 млрд грн ціни на сільськогосподарську продукцію повинні були б підвищитися до такого рівня, щоб ефек­тивність сільськогосподарського виробництва не знизилася. Якщо в результаті такого зростання буде відшкодовано сільському господарству 4,2 млрд грн, прибуток у цій галузі не зміниться (35 + 4,2) – (28 + 4,2) = 7 млрд грн, але рівень рентабельності при цьому знизиться на 3,3 п.п. і становитиме 21,7 %. Це, безумовно, погіршить фінансовий стан галузі через звуження можливостей для додаткових інвестицій. Щоб цього не сталося, сільське господарство повинне одержати більше доходу на величину, за якої зберігається раніше досягнутий рівень рентабельності виробництва. Для визначення цього доходу, спочатку слід розрахувати суму прибутку, за якої досягається попередній рівень рентабельності (25 %) за умови, що витрати зросли на 4,2 млрд грн – 25 % =
= (х · 100) : (28 + 4,2); х = 8,05 млрд грн. Звідси додатковий дохід сільського господарства повинен становити не 4,2 млрд грн, а 5,25 млрд грн [4,2 + (8,05 – 7)].

Наведений гіпотетичний аналіз дозволяє пересвідчитись у склад­ності проблеми паритетності, що вимагає досконалого механізму для її практичного розв’язання. В світовій практиці прийнято вважати, що паритетність досягається тоді, коли в будь-якому наступному році за один і той же обсяг сільськогосподарської продукції аграрні підприємства можуть купити таку саму кількість промислових товарів і послуг, яку вони придбали в попередні паритетні роки. Досягти цього можна за умови, коли витримуватиметься стале співвідношення між цінами на сільськогосподарську продук­цію і цінами на промислові товари та послуги (виробничі, фінансові), що споживаються аграрними підприємствами. Оскільки в реальному житті ціни на всі види продукції й послуги змінюються і мають, як правило, тенденцію до зростання, виникає необхідність у кількісному визначенні цінового співвідношення через показник індексу номінального паритету. Він розраховується діленням індексу цін на сільськогосподарську продукцію, розрахованого за певний проміжок часу, на індекс цін, визначений за той же період, на виробничо спожиту в сільському господарстві промислову продукцію та послуги. В західній економічній науці цей показник називають показником «умов торгівлі», розрахованим за міновою концепцією Commodity—Terms—of—Trade.

Розглянутий показник відносно простий в обчисленні, проте має одну ваду, оскільки його зміна не завжди точно відображає зміну купівельної спроможності галузі (зниження показника має супроводжуватися зменшенням купівельної спроможності галузі, і навпаки). Адже зниження коефіцієнта номінального паритету може відбуватися в умовах збільшення обсягу реалізації продукції сільського господарства, і за відомих обставин це може навіть підвищити купівельну спроможність галузі. І навпаки, зниження номінального паритету може супроводжуватися і скороченням обсягу виробництва та реалізації сільськогосподарської продукції, що значно більше звужує купівельну спроможність сільського господарства, ніж це зумовлено порушенням паритету. Це зокрема, було характерно для вітчизняного сільського госпо­дарства.

Для того щоб усунути розглянуту ваду показника номінального паритету, його доцільно розраховувати не лише за міновою, а й за доходною концепцією, як це прийнято в західній економіч­ній науці (Income—Terms—of—Trade), використовуючи формулу:

де Іпд — індекс паритету за доходною концепцією; ІЦсх — індекс цін на сільськогосподарську продукцію; ІЦп — індекс цін на промислову продукцію, що виробничо споживається в сільському господарстві; ІВ — індекс обсягу виробництва, розрахований за той же період, що і цінові індекси.

Зазначимо, що для аналізу доцільно використовувати обидва індекси — індекс номінального паритету та індекс паритету за доходною концепцією.

Ми уже зазначали, що за роки перехідного періоду до ринкової економіки утворився глибокий диспаритет цін не на користь сільського господарства. І це при тому, що на законодавчому рів­ні ставилася вимога до забезпечення паритетності цін. Так, Законом України «Про ціни і ціноутворення»  (грудень 1990 р.) з наступними змінами і доповненнями, в якому закладені нові з ринковим спрямуванням принципи цінової політики, поставлена ви­мога дотримання об’єктивних співвідношень у цінах на промислову і сільськогосподарську продукцію, що забезпечує еквівалент­ність обміну. Вимога забезпечення еквівалентності обміну міс-
титься і в Законі України «Про пріоритетність соціального роз­витку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» (травень 1995 р.). На жаль, ці важливі положення вказаних Законів не були реалізовані до 2000 р. Про глибину диспаритету цін, що склався за 1990—1999 рр., свідчать дані табл.17.2.

Таблиця 17.2

ІНДЕКСИ ЦІН НА ПРОМИСЛОВУ І СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКУ
ПРОДУКЦІЮ1 ДО БАЗОВОГО 1990 р.

1 Ціни, витрати, прибутки агровиробництва та інфраструктура продовольчих ринків України. За ред. акад. УААН О. М. Шпичака. —
К — ІАЕ, 2000. — 585 с.