Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. 1. Українці і росіяни в ієрархічній піраміді "дружби народів" (Част. 1.)

Серед усіх політичних проектів, здійснюваних більшовиками у 20-х роках, спрямована на творення поліетнічної Червоної імперії ра­дянська національна політика виявилася однією з найбільш утопіч­них і контроверсійних. "Імперією упереджувальної дії", чи "імперією позитивної дискримінації", доволі влучно назвав цю політику один західний дослідник1. Справді, шляхом надання народам колишньої російської імперії певних національних прав і пільг у галузі мови, культури, освіти, підготовки національних кадрів тощо ця політика мала на меті упередити прояви зрослого за часів громадянських воєн і революцій націоналізму і в такий спосіб зміцнити внутрішню ціліс­ність СРСР. До того ж, на відміну від колишньої Росії — "тюрми на­родів", як називав її Ленін, народи СРСР отримали нехай і позірну, проте свою національну державність.

Однак, попри дійсно вражаючі успіхи національного розвитку неросійських народів, така політика приховувала в собі внутрішню небезпеку. З одного боку, вона сама по суті провокувала розвиток місцевих націоналізмів, а з іншого — посилювала незадоволення з боку росіян, позаяк, концентруючи зусилля на замиренні національ­них меншин, влада фактично відсунула на задній план російську про­блему. Для розвитку найпотужнішої в СРСР російської національної культури не лише нічого не робилося, але й, навпаки, будь-які прояви у цьому напрямку розглядалися певний час більшовицькими ідеоло­гами мало не як відродження "великоросійського шовінізму" і не за­охочувалися.

Загострення зовнішньополітичної обстановки та наростання за­грози війни прискорили відхід більшовицького керівництва від попе­редніх утопічних проектів. "Сталінська революція згори" поклала край цій небезпечній з огляду на внутрішнє становище в СРСР націо­нальній політиці, висунувши на передній край старий великодержав­ний принцип спирання на "державотворчий народ", роль якого в цар­ській імперії традиційно відводилася росіянам2.

Процес реабілітації російського патріотизму набрав обертів у се­редині 30-х pp. В 1934 р. на XVII партійному з'їзді Сталін заявив, що націоналістичні ухили окремих національних груп являють собою більшу небезпеку, ніж російський націоналізм. В 1935 р. він наголосив на тому, що внаслідок соціалістичного будівництва стару недо­віру неросіян до росіян в СРСР вже остаточно подолано, і ввів до ра­дянського політико-ідеологічного лексикону нову метафору - "друж­ба народів"3, ау 1936 p., попри офіційно проголошений принцип пов­ного рівноправ'я усіх братніх народів, у їхній сім'ї з'явився старший брат - великий російський народ. У передовій "Правди" — "РСФСР" зазначалося, що "В сузір'ї союзних республік першою величиною є Російська Соціалістична Федеративна Радянська республіка і пер­шим серед рівних є російський народ"4.

Останнє відбивало важливу тенденцію в національній політиці СРСР, в якій дедалі більше оформлювалася ієрархічна схема радянсь­ких народів. Вінчав цю піраміду, що складалася майже зі ста радянсь­ких націй і народностей, великий російський народ, який розглядався сталінським керівництвом як своєрідний цемент, державна нація, чиї інтереси збігаються з інтересами сталінської імперії. Саме на теорії "старшого брата" трималося надалі все національно-державне будів­ництво в Країні рад. Далі йшли українці, білоруси та інші титульні народи, що мали свої державні утворення - союзні республіки, авто­номії, краї, округи і т. ін., а на найнижчій щаблині розміщувалися чи­сленні екстериторіальні нацменшини - т. зв. нацмени5.

Проте рангування народів за національно-державним принци­пом було доволі умовним. Будуючи етнічну піраміду "дружби наро­дів", більшовики чимало позичили з досвіду Російської імперії, в якій ієрархія станів, культура етносів та передусім їхня політична лояль­ність були визначальними структурними елементами, які не втрати­ли свого значення до самого кінця її існування.

З погляду сталінського уряду, становище етносів у неофіційній радянській ієрархії залежало передовсім від ступеня їхньої політич­ної лояльності (дійсної або гаданої), а критерієм цієї лояльності ви­ступав комплекс соціальних, політичних і етнічних чинників. Основ­ними з них вважалися рівень індустріалізації республік та наявність численного робітничого класу в структурі населення, присутність міцної комуністичної партії, а також близькість етносу до російської культури, тобто потенційна можливість його русифікації.

Слід зазначити, що, крім політичного прагматизму, зміни в ра­дянській національній політиці були зумовлені також внутрішнім ти­ском на владу з боку російського національного середовища, в тому числі і в самій партії, де в ході розгрому опозиції і "чистки" вищих партійних і радянських кадрів (серед яких було чимало євреїв та пре­дставників інших нацменшин) на звільнені владні посади прийшли й склали там більшість не позбавлені національної свідомості етнічні росіяни. Однак чільне місце росіян у цій етнічній ієрархії означало не стільки надання їм якихось особливих пільг і прав, скільки визнання привілейованого стану російської еліти в СРСР, що знаходило від-

биття в її колосальній перевазі на піку союзного владного Олімпу. Вища партійна еліта ВКП(б) - члени Політбюро, Оргбюро та Секре­таріату ЦК - складалася переважно з етнічних росіян. В період 30-х років, як і під час війни з німцями, до цих керівних органів не потра­пило жодного українця6.

Разом зі змінами в радянській національній політиці суттєвих трансформацій зазнала й комуністична ідеологія. Влада, яка з часів революції перманентно знаходилася у кризовому стані і значною мірою вичерпала свій морально-ідеологічний ресурс, намагалася укріпити свою легітимність і водночас посилити лояльність до себе з боку населення шляхом прискореного формування нової радянської соціальної ідентичності. Цей процес розпочався з середини 30-х pp., і робилося це передусім шляхом утвердження в свідомості місцевого населення ідей радянського патріотизму, які значно відрізнялися від того вузькокласового взірця, що існував у 20-х pp.7

Після приходу до влади в Росії більшовики поступово почали відходити від марксистського інтернаціоналістського трактування патріотизму як виключно буржуазного поняття, мовляв, "у пролета­рів немає своєї батьківщини". Захист і творення "соціалістичної бать­ківщини" відповідно потребували формування специфічного "соціа­лістичного патріотизму", в який спочатку щільно впліталися ідеї світової революції та пролетарського інтернаціоналізму. Водночас з початком 30-х pp. розпочалися спроби поєднати радянський патріо­тизм з поняттям Батьківщини. Так, уже в 1931 р. на Всесоюзній кон­ференції працівників промисловості Й. Сталін заявив: "В минулому у нас не було і не могло бути Батьківщини. Проте тепер, коли ми скину­ли капіталізм, а влада у нас, у народу, у нас є батьківщина, і ми буде­мо відстоювати її незалежність"8.

Тема захисту Батьківщини від зовнішніх ворогів дедалі більше посилювалася в радянській пропаганді. В червні 1934 р. в газеті "Правда" в статті "За Батьківщину" (інспірованій самим Сталіним) зазначалося, що "лише вона одна - Батьківщина — підтримує горіння патріотизму, горіння творчої ініціативи у всіх областях, у всіх сферах нашого багатого багатостороннього життя ... захист батьківщини є вищий закон"9.1 все ж тут існувала певна проблема, адже цей патріо­тизм аж до початку війни з Німеччиною все ж продовжував спирати­ся на принцип пролетарського інтернаціоналізму, і більшовицькі во­жді всіляко заперечували будь-який його зв'язок із націоналізмом. "Радянський патріотизм зовсім не є ознакою національної обмежено­сті, — підкреслив на VII з'їзді Рад В. Молотов, — він виступає як ус­відомлення великого інтернаціоналістичного значення успіхів будів­ництва соціалізму для трудящих усіх країн"10. Примат інтернаціо­нального над національним у державному будівництві продовжував відстоювати наприкінці 30-х pp. і Сталін. "Не зміцнення якоїсь націо-нальної держави, а зміцнення держави соціалістичної, — зазначав він, — а значить, інтернаціональної, причому всіляке зміцнення цієї держави сприяє зміцненню усього міжнародного робітничого кла­су11.

До послаблення в радянській ідеології та пропаганді ідей інтер­націоналізму призводило також розчарування доктриною "світової революції". Натомість зростав інтерес до ідеї великодержавності. Останнє природно випливало із поступового перетворення СРСР на велику світову потугу, якою до того була її попередниця Росія. Сам Сталін у близькому оточенні не приховував своїх уподобань. На уро­чистому обіді у К. Ворошилова 7 липня 1937 р. він виголосив доволі показовий тост на честь російських царів. "Вони грабували й понево­лювали народ, - сказав він, - вони вели війни й захоплювали терито­рії в інтересах поміщиків. Проте вони зробили одну добру справу -збили величезну державу аж до Камчатки"12. Не випадково серед усіх російських царів Сталін найбільше захоплювався Петром І, порівню­вав епоху Петра з сучасною російською дійсністю і, мабуть, самого себе - з царем-реформатором13.

Сталінський курс на відродження великої держави об'єктивно призводив до розмивання старої інтернаціоналістської закваски ра­дянського патріотизму новими етатиськими й націоналістичними ба­рвниками14. Сталінське керівництво дедалі більше починало усвідом­лювати, що ігнорування глибинного співвідношення між поняттями "нація" і "патріотизм" та відсутність у останньому здорового фер­менту націоналізму не може не впливати на внутрішню потенцію со­ціалістичного патріотизму, роблячи його доволі аморфним і абстрак­тним, а отже — малозрозумілим для широких мас поняттям. Відтак, крок за кроком відбувався подальший відхід від ідеологічних засад класичного марксизму. В 1938 р. офіційний теоретичний журнал ВКП(б) "Більшовик" надрукував статтю Б. Воліна "Великий російсь­кий народ", в якій цілком у примордіалістському дусі подавалася прадавня історія "безсмертного" російського народу. Такий підхід до теорії нації кардинальним чином відрізнявся від попереднього, ви­кладеного самим Сталіним (марксистського) твердження про те, що нація є модерним конструктом доби капіталізму15. Отож одним з ос­новних стовпів концепції "дружби народів" почала виступати при-мордіальна етнічність, а її іншим стовпом став російський центра­лізм16.

Поставши перед складним завданням творення нової інтеграцій­ної ідентичності, більшовицькі ідеологи наполягали, що саме історії належить провідна роль у конструюванні цієї ідентичності. Відповід­но до великоросійської домінанти формувалася й історична схема ра­дянської минувшини. У другій половині 30-х років вульгарно-класо­ва марксистська модель історії СРСР, вироблена школою академіка М. Покровського, була замінена новою —російськоцентричною. Ви­даний під редагуванням професора А. Шестакова підручник з історії СРСР було вже написано цілковито у великоросійському дусі зби­рання Росією народів17. Відтоді класова парадигма радянської ідео­логії дедалі більше почала витіснятися національною, і не лише кла­сові, але й російські національні герої, міфи й символи почали фор­мувати новий образ радянської держави18.

Пов'язана з творенням нової російськоцентричної схеми радян­ської історії "дружба народів" поступово модифікувалася в істори-ко-ідеологічну концепцію, сутність якої зводилася до того, що всі не­російські народи приєдналися до Російської імперії добровільно, а всі національно-визвольні рухи, які цьому протидіяли, були реакцій­ними. Включення всіх народів до складу Росії визнавалося прогреси­вним актом. Виходячи з цього, всі дружні зв'язки між російським та іншими народами широко висвітлювалися, а всі ворожі — затушову­валися і замовчувалися. Водночас велася постійна координація кон­цепцій історії неросійських народів відповідно до російської, внас­лідок чого їхня національна історія поступово розмивалася і розчиня­лася в російській, маючи тенденцію до остаточного зникнення. В ім'я дружби народів, а по суті з метою поглиблення інтеграції неросійсь­ких народів до нової радянської імперії, творення загальної радянсь­кої ідентичності, відбувалася перманентна фальсифікація історії, ос­новна ідея якої зводилася, на слушну думку А. Авторханова, до того, щоб "видати радянський тип колоніалізму за ідеальне вирішення національного питання, а радянську великодержавну політику ру­сифікації — за політику інтернаціоналізму"19.

Наприкінці 30-х pp. концепція дружби народів офіційно репре­зентувала образ багатонаціональної радянської держави й подавалася як невід'ємна складова радянського патріотизму, передусім щодо її обов'язкової компоненти — любові до старшого брата, його культу­ри, мови, історії тощо. Характерно, що від росіян не вимагалася симе­трична прихильність і любов до мов і культур нацменів. Якщо навіть росіяни й мешкали в національних республіках, достатньо було того, щоб вони плекали там свою власну культуру.

Всі ці трансформації врешті потягнули за собою не лише реа­білітацію російської культури, яка почалася ще з кінця 20-х pp., і до 1937 р. в ній вже було відновлено свій власний пантеон героїв, але й сприяли русифікації неросійських народів. Російська мова стала обо­в'язковою для вивчення в неросійських республіках, а російська культура почала відігравати домінуючу роль, подекуди навіть стаю­чи нав'язаною часткою їхньої національної культури. Все це, на дум­ку більшовицьких вождів, мало слугувати консолідації радянської імперії. Слід зазначити, що елементи російськості проростали в радянсь­кому патріотизмі не стільки через прищеплення любові до всього ро­сійського (ця тенденція допоки ще стримувалась), скільки через не­нависть до зовнішніх ворогів країни. Такими до початку Другої світо­вої війни були офіційно визначені німці й поляки, що й спонукало ра­дянських ідеологів до висвітлення періодів героїчної боротьби з ни­ми в російській історії.

Наприкінці 30-х pp. у СРСР навіть з'явився новий жанр кіно - іс-торико-патріотичний, такий собі "кліоматограф", який за підтримки партійних функціонерів швидко набув популярності. Головними ге­роями радянського кіно стали в 1930—40 pp. Олександр Невський, Мінін і Пожарський, Суворов, Кутузов, царі Петро І, Іван Грозний та ін. Саме кіно надавало необмежені можливості для міфотворчості. На відміну від підручників, яким закони жанру не дозволяли кроїти як заманеться історичний матеріал без очевидних порушень достовір­ності, в кіно це було можливо. Сталінський кліоматограф заради фор­мування у народу "потрібної історичної свідомості" міг собі дозволи­ти устами історичних героїв формулювати нагальні для влади по­літичні завдання. Через сталінське кіно, як зазначає дослідник В. Баг-дасарян, преломлялася російська цивілізаційна самосвідомість. "Свя­та Русь — окаянна нерусь", а сюжетна лінія кінофільмів визначалася через антагонізм наші—вороги20.

Якщо фільм "Петро І" (1937—1939 pp., режисер В. Петров), зня­тий за однойменним романом О.Толстого, вочевидь проводив пара­лелі між двома великими перетворювачами епох - російським царем і Сталіним ("Йосипом Петровичем", як жартували тоді), то фільм "О-лександр Невський" (1938 p., режисер С. Ейзенштейн) демонстрував патріотизм через яскравий прояв германофоби. Режисер не прихову­вав політичних інтенцій щодо головної ідеї фільму, назвавши свою статтю про нього "Патріотизм — наша тема"21. В кінокартині також чітко проводилася думка про те, що СРСР має геополітичних против­ників як на Сході, так і на Заході і що тільки-но Русь переможе більш серйозного противника на Заході, вона відразу візьметься за ліквіда­цію загрози зі Сходу. Після підписання пакту з німцями цей фільм відклали на певний час у довгу шухляду, щоб пізніше, з початком вій­ни, знову активно задіяти в германофобській пропаганді. В 30-ті pp. також вийшли до прокату такі відомі фільми історико-патріотичного жанру, як "Мінін і Пожарський" (1939 p., режисери В. Пудовкін та М. Доллер; цю стрічку, до речі, купила для пропаганди антипольсь-ких настроїв нацистська Німеччина), "Суворов" (1941 p., режисер В. Пудовкін) та деякі інші. Принагідно зазначимо, що в цьому контек­сті зовсім не на часі виявилася знята українським кіномитцем І. Кава-лерідзе картина "Прометей", в якій висвітлювалася у критичному ра­курсі тема колонізації царизмом горців на Північному Кавказі. Режисер був звинувачений у формалізмі, а його фільм так і не випустили на екран22. Отже, радянське історичне кіно 1930-х — поч. 1940-х pp. виразно демонструвало ідеологічну трансформацію сталінського ре­жиму від революційного інтернаціоналізму до націонал-більшовиз-му .

Такі ж тенденції простежувалися і в інших сферах радянського мистецтва. 21 лютого 1939 р. у Великому театрі відбулася прем'єра відродженої російської патріотичної опери Глінки "Життя за царя", щоправда, під назвою "Іван Сусанін". її неприховане антипольське й російське патріотичне спрямування якнайкраще відповідало завдан­ням тогочасної радянської пропаганди24.

Водночас творення моделі радянського патріотизму було щільно пов'язане з творенням культу особи Сталіна. 1939 рік до певної міри виявився знаковим у цьому плані. До ювілею Сталіна було підготов­лено його офіційну біографію, яка мала відверто сфальсифікований і захвалювальний характер. За умов винищення в СРСР усіх потенцій­них конкурентів на владу Сталін вже міг собі це дозволити. Як і в усьому Радянському Союзі, день народження вождя відзначався в Україні широко і помпезно. Крім перейменування на його честь чис­ленних колгоспів, заводів, пароплавів тощо, подарунком вождеві ста­ло, зокрема, видання п'ятимільйонним накладом у республіці (2,7 млн російською і 2,3 млн українською мовами) "Короткого кур­су" історії ВКП(б)25. Водночас прохання ЦК КП(б)У про випуск IV повного зібрання творів В. Леніна українською мовою у зв'язку із не­стачею вишерського паперу (на якому лише дозволялося друкувати Леніна) Москва у 1940 р. відхилила, й цей захід було відкладено до 1942 року26.

Святкування сталінського ювілею виразно засвідчило тенденцію до зрощування культу вождя з радянським патріотизмом, в якому "відданість і любов до Сталіна" були піднесені до однієї з найбільших чеснот і обов'язків радянської людини. "Глибока любов до того, хто уособлює щастя Країни Рад, — до Сталіна, є одним з наймогутніших проявів радянського патріотизму", — зазначав у 1940 р. провідний орган КП(б)У часопис "Більшовик України"27.

Дещо раніше, у 1938 p., з легкої руки сталінських ідеологів наро­дилося також нове бойове гасло, що поєднало в єдине ціле поняття радянської батьківщини та її вождя. Згідно з версією газети "Тихоо­кеанская звезда", під час боїв на оз. Хасан лейтенант С. Христолюбов подав бійцям команду "Вогонь!" і з голосним вигуком "За товариша Сталіна! За Сталінську Конституцію! За Батьківщину! Ура!" — кину­вся в бій проти японців. "Гаряча відданість улюбленому вождеві і Ба­тьківщині, — писала газета, — надавала бійцям сили". Внаслідок вдалого наступу 400 японців утекли від 70 червоноармійців, а сам Христолюбов із 4-ма кульовими пораненнями і 37-ма гранатними осколками у тілі довів-таки своїх бійців до перемоги28.

До цього бойового кличу армію привчали під час військових кам­паній на Халхін-Голі, в Польщі, Фінляндії, проте найбільш активно він почав експлуатуватися пропагандою вже під час німецько-радян­ської війни.

На перший погляд, таке поєднання вождя і батьківщини нагаду­вало модель австро-угорського наднаціонального етатиського патріо­тизму, символом і уособленням якого виступав цісар. Так і Сталін в контексті радянського патріотизму перетворювався з суто партійного на загальнонаціонального лідера — "батька усіх народів". Під час німецько-радянської війни все більше почала проявлятися глибинна спорідненість гасла "За Батьківщину! За Сталіна!" з тим, що викорис­товувалось у російській армії: "За Бога, царя і Батьківщину!", що, по­при позірну безнаціональність, мало безпосередньо етнічне напов­нення.

Творення нової моделі радянського патріотизму було доволі не­однозначно сприйняте комуністами як у самому СРСР, так і серед ортодоксальних прихильників Марксової доктрини за кордоном. Показово, що троцькісти, які пильно стежили за "чистотою вчення", вже після перших спроб легітимізувати в СРСР слова "патріотизм" та "батьківщина" відразу "забили у дзвони", звинувативши сталінську верхівку у "термідорі", "зраді революцїі", "великому відступі" та "ле-гітимізації обивательського патріотизму"29. Стала тенденція роздму­хування російського патріотизму непокоїла і правовірних комуніс-тів-інтернаціоналістів у самому СРСР. "Соціалістичний патріотизм, — писав у січні 1939 р. у своєму схвильованому листі до Й. Сталіна театральний критик В. Блюм, — подекуди і в деяких місцях починає відбивати всі характеристики расового націоналізму... Наш народ не розуміє, що бити ворогів-фашистів ми за жодних обставин не маємо їхньою ж зброєю (расизмом), проте більш потужною — інтернаціо­нальним соціалізмом"30.

Натомість у фашистських державах саме напередодні зближення з СРСР схвально спостерігали за змінами радянського ідеологічного курсу. Співробітник Міністерства закордонних справ Німеччини К. Шнурре 26 липня 1939 р. відзначив позитивні, як на його думку, зрушення, що відбулися в радянському більшовизмі за останні роки. Він вважав, що Комінтерн вже замінено Політбюро, яке слідує зараз зовсім іншій політиці31. "Єднання більшовизму з національною істо­рією Росії, що відбивається в уславленні великих російських людей та подвигів (святкування річниці Полтавської битви Петра І, битви на Чудському озері Олександра Невського), змінило інтернаціональний характер більшовизму... особливо з тієї пори, як Сталін відклав на не-визначений строк світову революцію", — зазначав він. А 2 серпня 1939 р. голова зовнішньополітичного відомства Німеччини Й. фон Ріббентроп спитав у запрошеного для бесіди повіреного у справах СРСР Г. Астахова: "Чи не здається вам, що національний принцип у вашій країні починає переважати над інтернаціональним? Це пи­тання, яке найбільше цікавить фюрера..."32

Справді, Гітлер цікавився цим питанням і в одній з розмов з іта­лійським дуче висловив думку, що Росія здійснює поворот надзви­чайної ваги. "Схоже, — сказав він, — що шлях, на який став Сталін, веде до чогось на кшталт слов'яно-московського націоналізму і від­даляється від юдео-інтернаціоналістського більшовизму". В свою чергу сам Б. Муссоліні, починаючи з жовтня 1939 p., пояснював іта­лійцям, що більшовизм у Росії помер і поступився місцем слов'янсь­кому типу фашизму33.

Союз СРСР з нацистською Німеччиною та їх спільна участь у розподілі Європи суттєво вплинули не лише на "миролюбну", "паци­фістську" радянську пропаганду, яка вдалася до апологетики нового курсу на дружбу з гітлерівською Німеччиною і всіляке паплюження західних демократій, але й ще більше прискорили процес вимивання пролетарського інтернаціоналізму з радянського патріотизму та по­дальше посилення в цьому останньому великоросійського стрижня. Під час радянсько-польської (вересневої) війни 1939 р. сталінська пропаганда вдалася до спроби пояснити агресію проти Польщі не стільки потребою виконання інтернаціональної місії, спрямованої на "визволення повсталих проти капіталістичного режиму народних мас", скільки необхідністю захисту етнічних меншин, "визволення єдинокровних братів-українців". Це, по суті справи, мало чим відріз­нялося від пропагандистського прикриття гітлерівської експансії у Східній Європі — "захистом етнічних німців-фольксдойчів". Пряму аналогію у діях двох країн-агресорів, як засвідчували донесення спецорганів, подекуди проводили й самі радянські військовослужбо­вці. "СРСР зробив із Польщею те саме, що Німеччина зробила з Чехо-словаччиною", — такими були характерні розмови з цього приводу34. Водночас спроби надавати військовим кампаніям Червоної армії кла­сового забарвлення та розглядати їх у контексті допомоги револю­ційній боротьбі повсталих народних мас від початку виявили свою неспроможність, позаяк ані в Польщі, ані у Фінляндії, ані в прибал­тійських країнах, ані в Румунії жодних ознак "класових боїв" не спостерігалося.

27 травня 1940 р. начальник Головного Політичного Управління РСЧА Л. Мехліс на нараді, присвяченій питанням воєнної ідеології, піддав критиці недоліки у справі виховання Червоної армії (зокрема, йшлося про "невірне розуміння тези про непереможність Червоної армії", "шапкозакидання", "абсолютизацію досвіду громадянської війни" і т.ін.) та підкреслив нагальну потребу внесення певних кори гувань у висвітлення військовою пропагандою інтернаціональних за­вдань Червоної армії — передовсім стосовно її визвольної місії35. До речі, в Польовому статуті РСЧА від 1939 р. містилось положення про те, що "Червона армія вступає на територію ворога як визволителька пригноблених і поневолених"36. Начальник Головного політуправ-ління РСЧА прямо вказав на недоцільність подальшого педалювання на ідеї інтернаціональних завдань Червоної армії, зауваживши: "Ані в Монголії, ані у Фінляндії інтернаціональні гасла не спрацювали і не справили очікуваного враження ні на місцеве населення, ні на власну армію"37. Л. Мехліс також нагадав присутнім про те, що в період боїв на річці Халхін-Гол у Монголії радянська пропаганда проводила ро­боту під гаслами "виконання договору про взаємодопомогу з МНР і допомогу дружньому монгольському народу", і це, як засвідчив ана­ліз політичних настроїв, було малозрозумілим для червоноармійців. Згодом завдання пропаганди сформулювали в іншому дусі, наголо­шуючи на тому, що, "захищаючи кордони МНР, ми захищаємо кор­дони СРСР від Байкалу до Владивостока, перешкоджаємо Японії пе­ретворити МНР на плацдарм для війни проти СРСР", і це справило більш позитивне враження на бійців38. Він також звернув увагу на те, що під час війни у Фінляндії радянська пропаганда знову вдалася до експлуатації ідеї про "виконання інтернаціонального завдання", "ве­дення війни за визволення фінського народу від буржуазного уряду Маннергейма" та підтримки уряду Куусінена. І знову-таки це не мало успіху39. Тоді радянські ідеологи ще раз відредагували свої пропаган­дистські гасла, змістивши акценти в них з інтернаціональних на дер­жавно-патріотичні — мовляв, війна з Фінляндією ведеться передов­сім "за безпеку Ленінграда і північно-західних кордонів СРСР, за знищення плацдарму війни імперіалістів проти Радянського Сою­зу"40.

Слід зазначити, що вже під час походу до Румунії радянська про­паганда разом із закликами до визволення етнічних меншин та "пове­рнення відторгнутої раніше нашої території" стала активно наголо­шувати на тому, що, "визволяючи Бессарабію з-під гніту румунських капіталістів і поміщиків, ми захищаємо і зміцнюємо наші південні і південно-західні кордони"41.

Тоді ж, у травні 1940 р., на нараді у наркома оборони СРСР з пи­тань воєнної ідеології, крім інших, було порушено питання про відро­дження російської воєнної спадщини. Л. Мехліс звернув увагу на те, що в армії слабко вивчається воєнна історія, особливо російська, не популяризуються найкращі традиції російської армії42. Він також за­судив "загальне паплюження", як він висловився, всього, що стосу­ється російської армії, шаблону й спрощених оцінок її дій, "зачислен­ня назагал усіх її генералів до бевзів і казнокрадів"43. На нараді згаду­валися імена видатних російських полководців Суворова, Багратіона, Кутузова і навіть героя першої світової російського генерала Бруси­лова. Л. Мехліс закликав "покінчити із замовчуванням і шельмуван­ням історії російської армії, всіляко популяризувати й пропагувати російську воєнну історію і російських воєнних героїв, усіма засобами прищеплювати особовому складу Червоної армії войовничий дух, виховувати його на позитивних прикладах російської армії, на тради­ціях і стійкості її солдатів"44. Начальника ПУ РСЧА було гаряче під­тримано іншими учасниками наради45. Вищому військово-політич­ному керівництву країни та РСЧА, радянській військовій еліті внас­лідок ейфорії від легких перемог подекуди навіть починали маритися лаври спадкоємців Британської імперії. "Ми будемо вчити увесь світ, — зазначив у своєму виступі на травневій 1940 р. нараді з питань во­єнної ідеології один з її учасників, — наші офіцери займуть місце британських офіцерів, нам треба вирощувати своїх Лоуренсів, своїх командирів, які знають іноземні мови, культуру інших народів, воєн­ну історію"46. Цей самий оратор (Самолов) піддав критиці "соціал-де-мократичне розуміння миру". "У нас забагато мирних настроїв. Нема особливої любові до спорту, до строю, до зброї, а ми маємо бути лю­дьми войовничими, вміти воювати й полюбляти військову справу"47. Самолов не був поодиноким у своїх войовничих поглядах. Недолу­гою сентенцією про те, що "російський народ любить воювати", від­значився маршал Ворошилов. Цей вислів потрапив до тематики цик­лу лекцій, що мали читатися для військовослужбовців, щоправда, з деякими змінами: "Радянський народ любить і вміє воювати. Героїч-на військова минувшина російського народу   .

Російська патріотична тема в радянській пропаганді значно поси­лилася з кінця 1940 p., коли з огляду на загрозу німецького нападу ра­дянська ідеологія почала швидко перебудовуватися на наступальний лад. З 5 травня 1941 p., після виступу Сталіна перед випускниками во­єнних академій, мало хто з військових керівників мав сумніви віднос­но того, що невдовзі доведеться вести війну проти німців — війну на чужій території і за умов, коли її ініціатором виступить сам СРСР. Тож навчальні програми Політуправління РСЧА поспіхом перероб­лялися, причому до них уводилася разом із російською патріотичною тематикою заборонена раніше антинімецька. В програмах наголо­шувалося на героїчному військовому минулому російського наро­ду, "вітчизняних війнах", що він їх колись вів, а також на боротьбі з німцями впродовж усієї російської історії (особливо під час першої світової війни)49. Все це мало підготувати суспільну думку в СРСР і в Червоній армії про неминучість зіткнення з Німеччиною.

Хоча перебудова воєнної ідеології з оборонної на наступальну й пришвидшила процес вимивання з радянського патріотизму інтерна­ціонального та посилила в ньому національно-патріотичний момент, все ж робилося це доволі обережно. "Патріотизм радянської людини, — наголошувалось у 1940 р. в органі ЦК КП(б)У журналі "Більшовик України", — нерозривно пов'язаний з інтернаціоналізмом і гуманіз­мом. Такі почуття є чужими буржуазному патріотизму, який давно вже виродився в зоологічний шовінізм і людиноненависництво . Інтернаціоналізм поки що не відкидався геть. З одного боку, це було викликане бажанням не бентежити різкими ідеологічними змінами суспільну думку як всередині СРСР, так і в комуністичному русі поза його межами, з іншого — гасло пролетарського інтернаціоналізму могло ще стати у нагоді у разі здійснення "визвольного походу до Єв­ропи", під час "Великої справедливої війни". У надісланій у січні 1941 р. доповідній записці начальника Головного управління по­літичної пропаганди Червоної армії О. Запорожця до ЦК ВКП (б) за­значалося: "Червона армія в будь-якій війні виконує свої інтернаціо­нальні обов'язки, проте не завжди виконання цих обов'язків є голов­ним завданням. У будь-якій війні, яку вестиме Радянський Союз, ос­новним завданням Червоної армії буде захист Радянського Союзу — батьківщини світового пролетаріату. Де і за яких умов Червона армія не вела б війну, вона буде виходити з інтересів своєї батьківщини, із завдань зміцнення сили й могутності Радянського Союзу, і лише по мірі вирішення цього основного завдання Червона армія здійснює свої інтернаціональні завдання"51.

Продовження - част. 2.