2. 1. Українці і росіяни в ієрархічній піраміді "дружби народів" (Част. 2.)

Експансіоністська політика сталінського уряду, по суті справи, відкрила скриню Пандори, активізувавши шовіністичні й націоналіс­тичні настрої в СРСР. Агресія проти інших народів і країн, масштаби анексії і легкість, з якою це здебільшого робилося, провокували в сус­пільній свідомості зростання такого специфічного явища, як "черво­ний імперіалізм". Останній являв собою чудернацьку суміш, чи то ідеологічний суржик з реваншистських, імперіалістичних, револю­ційно-радикальних та великодержавно-шовіністичних ідей.

У період примирення з Гітлером у радянському суспільстві майже припинилася пануюча досі пропагандистська істерія з приводу очікува­ного ворожого нападу, натомість її змінив «синдром наступальної вій­ни», як назвав це один російський дослідник52.

Найбільш поширеними такі настрої були серед командного скла­ду Червоної армії. "Я вражений червоним імперіалізмом, — із гордіс­тю заявив у вересні 1939 р. майор Володін з Артуправління РСЧА. — Нам треба захопити Варшаву"53. Такі ж думки висловлював і майор Швецов з 4-го відділу Генерального штабу, який пропонував вимага­ти у Німеччини відновлення старих кордонів царської Росії54. У доне­сеннях НКВС про настрої в Червоній армії у цей період нерідко зу­стрічалися повідомлення про вимоги військовослужбовців "захопити всю Польщу"55, "провчити її за те, що завдала нам національного приниження"56, "не віддавати німцям Варшаву, Варшава — це росій­ське слово"57, "Польща належала Росії"58, "зробити прибалтійські республіки радянськими"59, "вдарити по фінській козявці" і "перетво­рити її на країну соціалізму"60, "тиснути на Румунію, щоб вона мер­щій віддала Бессарабію..."61, "чому не забрали всю Румунію та всю Буковину, черга за Туреччиною. Вони мають віддати нам протоки, тоді на наших кордонах буде спокійніше62. "Коли будемо воювати з Туреччиною?"63 тощо.

І все ж у армії лунали поодинокі голоси, в яких військовослужбо­вці з почуттям гіркоти й сорому відзначали, що на Заході радянську анексійну політику називають "червоним фашизмом"64. До того ж у неросіян викликало роздратування й те, що Гітлер замість "СРСР" використовує слово "Росія"65.

Радянська творча еліта також здебільшого гаряче підтримала ста­лінський зовнішньополітичний курс. Письменник В. Вишневський 25 червня 1940 р. на нараді письменників і поетів, скликаній газетою "Красная Звезда" та часописом "Знамя", описував у своєму виступі пануючі серед працівників творчого цеху настрої: "З ким не зустріне­шся, виникає розмова про Прибалтику, про процес закріплення нашо­го історичного правого флангу, про перспективи на Чорному морі — на південному фланзі тощо"66. Радянський письменник вихваляв німецьку пресу за "роздуми про війну", про німецьку армію, її тради­ції. Наголошуючи на тому, що мало знімається фільмів про "визволь­ні походи", Вишневський пропонував: "Якщо нам доведеться займа­тися Чорним морем, Кавказом, Балканами тощо, давайте подумаємо про це (тобто про зняття фільмів про "визвольні походи" до цих ре­гіонів. — Авт.) завчасно"67.

Серед службовців та інтелігенції великих міст України, згідно з інформацією спецорганів, існувало в цілому схвальне ставлення до факту приєднання Західної України й Південної Бессарабії до СРСР68. Виступ СРСР проти Польщі було сприйнято багатьма вихо­ваними в комуністичному дусі громадянами як "крок, спрямований до початку світової революції та активної боротьби з фашизмом"69. Молодь великих міст подавала колективні заяви з проханням зараху­вання їх до лав РСЧА. Таку заяву, приміром, подала група студентів з Миколаївського педінституту70.

В міру подальшого розширення кордонів СРСР територіальні апетити почали зростати навіть у пересічних радянських громадян. Серед робітників і службовців лунали думки про те, що треба, як це було у випадку з Румунією, "висунути ультиматум Туреччині й пове­рнути назад наші території, відібрані у царської Росії", а також "при­бирати до своїх рук ключ від Чорного моря — протоку Дардане­лли"71.

Погляди і росіян, і українців на шокові події 1939 року визнача­лися надзвичайно широким спектром — від уславлення мудрої по­літики Сталіна до суцільного її заперечення, адже "союз з Гітлером — це ганебний союз: Гітлер злодій, з ним не можна миритися". Ви­словлювалася також думка, що мир із Гітлером був викликаний побо­юванням влади відносно надійності радянського тилу: "Ми спасува­ли перед Гітлером тому, що хоча наша армія і міцна, проте тилу у нас немає: у разі війни тил буде проти радянської влади"72.

І все ж таки слід зазначити, що між українцями й росіянами існу­вали у цьому питанні суттєві відмінності. Відносно приєднання укра­їнських земель росіяни, і це також відзначали деякі західні аналітики, здебільшого сприйняли процес приєднання до Радянського Союзу нових земель позитивно, ще й як факт повернення до старих російсь­ких кордонів73. Наприклад, академік Ротмістров із Харкова вітав "по­вернення законних російських земель — Галичини і Білорусії" і вва­жав це "зворотним ходом Росії на захід"74.

Щодо української національної інтелігенції, то її ставлення до радянської експансії не було однозначним. З одного боку, українці не приховували свого задоволення відносно входження Західної Украї­ни до складу УРСР. Більше того, дехто з них навіть згоден був багато чого пробачити за це радянській владі. Характерні думки з цього при­воду висловив художник Середа: "Скільки сторіч боролися кращі люди за об'єднання українського народу, скільки крові пролито за це, і лише тепер так неочікувано для всіх нас і так безболісно все це ста­лося. Такої мудрої політики не очікував ... За своїм впливом на уми подія ця вчинить повний переворот у поглядах української націона­лістичної інтелігенції і зблизить її з радянською владою"75.

Водночас в українському суспільстві спостерігалося негативне ставлення до "червоного імперіалізму" в усіх його проявах. При­міром, перекладач видавництва "Мистецтво" С. Драгоманов (син ви­датного українського мислителя) назвав приєднання Західної Украї­ни "четвертим розподілом Польщі" і зазначив, що його було здійсне­но за обопільної домовленості з Німеччиною76. Засуджував напад СРСР на Польщу як "антигуманний і несправедливий" акт поет М. Рильський77, а письменник А. Любченко прямо назвав його "роз­бійним"78.

Разом з тим серед тих українців (а таких було чимало), хто очіку­вав на війну з Гітлером, вбачаючи в цьому крок на шляху до вирішен­ня українського питання, панувало засмучення. "Якщо з Гітлером у більшовиків буде дружба, — казав викладач з Харкова "націоналіст" Іваненко, — то справу українців буде відсунуто у довгу шухляду"79.

Проте мало хто вірив, що ця дружба буде довготривалою. "Нічо­го доброго для нас, українців, від приєднання Західної України очіку­вати не слід", — казала дружина колишнього міністра Директорії Пе­тлюри, завідувачка однієї з київських бібліотек (за оцінкою органів, "провідна українська націоналістка") Беляшевська. І все ж, попри все, вона сподівалася на певну перспективу визволення України.

"Німеччина рано чи пізно воюватиме з СРСР і воюватиме за Україну, за її самостійне існування", — зазначала вона80.

Без перебільшення можна стверджувати, що як серед російсь­ких, так і серед українських селян спостерігалася більша спіль­ність думок, ніж серед інтелігенції, адже серед селянства було не ба­гато симпатиків радянських "визвольних походів". Це зумовлювало­ся кількома чинниками. По-перше, саме селянство з часів колекти­візації було однією з найбільш незадоволених радянською владою со­ціальних страт, перманентне падіння рівня життя якого ще більше по­силилося після підписання пакту з Гітлером та активізації радянської військової експансії. По-друге, саме селяни складали основний мо­білізаційний контингент до Червоної армії, що не викликало в біль­шості з них особливого ентузіазму. Більше того, початок війни в Єв­ропі посилив у найбільш радикально наставленої до радянської влади частини селянства, як російського, так і українського, надії на при­скорення зіткнення СРСР з Німеччиною і крах внаслідок цього ра­дянської влади в СРСР. "Ну, ріжте, паразити, — казав одноосібник с Нечаєво Бурьєнського р-ну Ізмаїльської обл., — скоро прийде Гіт-лер, тоді з радянських керівників і колгоспників будемо драти шкіри. Радянській владі лишилося існувати недовго"81. Аналогічні думки висловлював і колгоспник с Вереси Житомирської обл. Литвин: "Скоро прийдуть німці, й будемо активістам забивати цвяхи у спи­ну"82.

Колгоспник колгоспу "Краще життя" Веселовського району Бо-ровко, почувши про початок війни, з полегшенням і надією проголо­шував: "Ось коли прийшов кінець радянській владі, тепер почнемо жити по-людськи і заведемо своє власне господарство"83.

Схожі висловлювання спостерігалися і в Росії. "Добре, що буде війна, — фіксували спецоргани висловлювання місцевих громадян після початку війни з Польщею, — тоді нам легше буде жити, а то вже дожилися гірше нема куди... Бог нам війну посилає, можливо, влада зміниться — і жити буде легше"84.

Слід особливо відзначити з цього приводу, що за цими, здавало­ся, поодинокими висловлюваннями крилася для радянської влади се­рйозна загроза. Після двох десятків років кривавих соціальних експе­риментів влада навряд чи могла сподіватися на лояльність переваж­ної більшості населення. Радянське керівництво добре усвідомлюва­ло всю реальність небезпеки й у передвоєнні роки постійно непокої­лося з приводу того, як поведе себе населення СРСР у випадку "інозе­мної інтервенції". Те, що в перспективі такого сценарію може виник­нути проблема в радянському тилу, свідчить зауваження, зроблене Сталіним під час обговорення на квітневій нараді 1940 р. в ЦК ВКП(б) наслідків Фінляндської війни. Одним з позитивних наслідків цієї війни, з точки зору вождя, було усунення можливості "нової громадянської війни в СРСР", позаяк, якщо б кордони СРСР не було від­сунуто від Ленінграда - другої столиці - у разі ворожого нападу, з її втратою там міг би утворитися "буржуазний білогвардійський центр", а це зазначало б "появу серйозної бази для громадянської війни всередині країни проти радянської влади   .

Україна перманентно вважалася "слабкою ланкою" цієї влади. Сталінський режим добре давав собі ради, що, нав'язавши шляхом терору, голодом українському селянству глибоко чужий його со­ціальній психології колгоспний спосіб життя, він не здатен примуси­ти селян (а останні, згідно з переписом в СРСР 1939 p., становили 2/3 населення республіки86) залишатися лояльними до нього у разі війни. Досягнення масової підтримки радянської влади з боку українців ма­ло грунтуватися не на примусі, а на їхній свідомій ідентифікації себе з радянською владою.

Відтак модель твореного в Україні радянського патріотизму та радянської ідентичності мала бути прилаштована до місцевої со­ціальної і національної специфіки. На відміну від Росії, де "радянсь­ке" сприймалося більшістю населення як еквівалент і продовження "російського", врахування національних особливостей в УРСР при­зводило до ефекту формування подвійної ідентичності — як україн­ської, так і радянської. Отож, починаючи з 1939 p., процес активізації українських національних почуттів довелося реанімувати. Загроза Великої війни та приєднання західноукраїнських земель примусили сталінське керівництво загальмувати в республіці потужну кампанію русифікації, що сягнула свого піку наприкінці 30-х pp. Враховуючи на плачний досвід 1918 року, коли німецька окупація призвела до швидкого падіння більшовицького режиму в Україні, а також непо­коячись постійною увагою нацистської Німеччини до надзвичайно важливих у геополітичному та економічному відношенні українсь­ких територій, сталінське керівництво почало приділяти посилену увагу формуванню у місцевого населення стійкого образу зовнішніх ворогів, творенню "народної опозиції" до потенційних супротивни­ків — німців і поляків. Залучення з цією метою лише російської істо­рії та російських національних героїв мало чому могло тут зарадити. Отож довелося залучати матеріали для пропаганди з української спа­дщини.

Показовою у цьому відношенні стала постанова ЦК КП(б)У (ли­пень 1939 р.), в якій розглядалося питання про підготовку до мо­білізації в Україні. В першому варіанті цього документа Воєнному відділові ЦК КП(б)У, ПУКОВО і Укррадіокомітету було надане роз­порядження розробити тематику оборонних лекцій, лекцій з історії громадянської війни і техніки військової справи. Проте в остаточній редакції до тематики лекцій були додані ще й історико-патріотичні теми: з історії "боротьби й розгрому російським народом інтервентів псів-лицарів, з історії боротьби й розгрому українським народом з допомогою великого російського народу польської шляхти, німе­цьких окупантів, які в минулому намагалися поневолити російський і український народи"87.

Особливість української історико-патріотичної тематики полягала в тому, що вона не існувала сама по собі, а мала право на життя лише у контексті пропаганди російсько-української дружби — "допомоги Україні з боку великого російського народу".

Такий підхід до національної історії України повністю укладався в річище щойно виробленої історико-ідеологічної концепції "дружби народів".

Процес реабілітації низки колись підданих анафемі національ­них героїв відбувся в Україні дещо пізніше, ніж в Росії, — з кінця 30-х pp. Передовсім це стосувалося великого гетьмана Богдана Хмельни­цького, образ якого завжди надихав український патріотизм і націо­налізм. Переоцінка діяльності цієї доволі контроверсійної історичної постаті справді зазнала кардинальних змін. "Хмельницький Богдан-Зіновій, — повідомлялось у Великій Радянській Енциклопедії видан­ня 1935 p., — політичний діяч середини XVII віку у Польщі і на Укра­їні, ім'я якого пов'язано з найбільшою селянською війною на Украї­ні, яка в дворянсько-буржуазній історіографії зветься "Хмельниччи­ною"... Але Хмельницький насправді не був і не міг бути вождем ре­волюції і зіграв у ній роль зрадника й лютого ворога повсталих коза­цько-селянських мас", який "сприяв закріпленню колоніального па­нування Росії над Україною і кріпосного гноблення"88. Енциклопедія не приховувала також факту участі Хмельницького в польських по­ходах проти Московської держави і без жодного пієтету оцінювала Переяславську раду, називаючи її "договором, що знаменував собою спілку українських феодалів з російськими, і по суті юридично офор­мила початок колоніального панування Росії над Україною"89.

Така оцінка була кардинально змінена. Згідно з новим сталінсь­ким тлумаченням, Переяславська рада отримала формулювання "приєднання, що було якнайменшим злом для України у той час"90. На ці спроби Сталіна реабілітувати царську Росію, а з нею разом і ве­ликого гетьмана звернув увагу російський філософ Г. Федотов. "Дер­жава Російська, — писав він, — грабіжницька й загарбницька від по­чатку і до кінця, уявляється все ж таки позитивним явищем, навіть в імперській своїй експансії. Це спеціально підкреслюється щодо України (навіть з грубою ідеалізацією приєднання) і щодо Грузії"91.

Після того, як у 1936—1937 pp. відбувся конкурс на кращий під­ручник з історії СРСР і одну з перших премій дістав "Короткий курс історії СРСР" під редакцією професора Шестакова, в якому на пер­ший план були висунуті такі постаті "захисників і збирачів російської держави", як О. Невський, І. Грозний, Петро І, у цій почесній компанії опинився і реабілітований сталінським режимом український ге­тьман. Заради головного, — об'єднавчої місії — йому навіть проба­чили усі його попередні "гріхи". До певної міри Богданові Хмельни­цькому відводилася в Україні така ж роль, як Петру І в Росії — бути батьком-засновником національної держави. Суттєва відмінність по­лягала в тому, що в українському варіанті образ великого гетьмана мав закарбувати у свідомості українців думку про те, що єдиний мож­ливий шлях для України як держави — лише союз із Росією. Цю ідео­логічну аксіому художньою мовою в 1939 р. висловив драматург О. Корнійчук у п'єсі "Богдан Хмельницький", а у 1941 р. — од­нойменний кінофільм режисера І. Савченка.

Щодо українських радянських істориків, то вони у 1939—1941 pp. у своїх розвідках з давньої і середньовічної історії, виходячи з ідеологічного замовлення партії, почали висвітлювати "боротьбу українського народу проти гніту шляхетської Польщі, проти польських загарбників як таку, що мала за кінцеву мету приєд­нання України до Росії"92.

Нищівно критикуючи буржуазно-націоналістичну історіогра­фію, радянські історики водночас продуктивно брали собі на озбро­єння її основні ідеї і концепції. Скажімо, наприкінці 30-х pp. стара те­за української національної історіографії про іманентно задане тя­жіння українців до возз'єднання всіх українських земель з'являється в Радянській Україні, передовсім після анексії Західної України. Остання подавалася як акт відновлення історичної справедливості та повернення "загарбаних", навіть "окупованих" Польщею україн­ських земель93.

Окрема роль у формуванні українського радянського патріотиз­му відводилася темі "боротьби українського народу проти німецької окупації 1918 року". Радянськими ідеологами у зв 'язку з цим була ак­туалізована давня стаття Сталіна "Український вузол", що побачила світ у березні 1918 р. У цій написаній на часі і з конкретними політич­ними завданнями роботі Й. Сталін назвав події, що відбувалися в Україні, "визвольною Вітчизняною війною проти іноземного ярма, що йде із заходу"94. Отже, тиха німецька інвазія, що розпочалася з благословення Української Центральної Ради і яка спочатку майже не зустріла супротиву з боку місцевого населення, під пером більшо­вицького керівника набула епохально-драматичного характеру. "Ко­жен пуд хліба і кусень металу, — писав тоді Сталін, — доведеться брати германцям з бою внаслідок відчайдушного зіткнення з україн­ським народом"95.

Звісна річ, у пантеоні офіційних героїв-патріотів Радянської Укра­їни (знов-таки не без участі Сталіна) посилилося звучання одного з по­льових командирів часів громадянської війни М. Щорса. Геніальний фільм О. Довженка (1939 р.) надав цьому образу всесоюзного статусу — "українського Чапаева", а українці отримали яскравий художній кіношедевр про "свою" "вітчизняну війну" і своїх національних героїв, а отже — нові історичні міфи для творення власної української радян­ської ідентичності96.

Тривалий час в Україні національно-патріотична тематика жорс­тко регламентувалася, зводячись переважно до антипольських і анти-німецьких сюжетів при рясному насиченні її загальноросійськими іс­торичними міфами, героями і символами. Так, улітку 1939 р. у респу­бліці вперше широко відзначалося 230-річчя розгрому росіянами і українцями під проводом Петра І "шведського війська інтервентів" під Полтавою. Серед численних ювілеїв і річниць, що їх святкували в УРСР напередодні німецького нападу (відзначали різноманітні па­м'ятні дати, присвячені М. Коцюбинському, Панасу Мирному, І. Кот­ляревському, В. Маяковському, М. Лєрмонтову, В. Шекспіру, П. Чайковському та ін.), вирізнялася передусім 125-та річниця з дня народження Т. Шевченка.

Щодо Великого кобзаря, то тут сталінські ідеологи давно собі уяснили, що боротися з національними міфами можна, лише взявши їх собі на озброєння. На відміну від гетьмана Богдана Хмельницько­го, "народного демократа" Тараса Шевченка вже давно було залуче­но до офіційних героїв Радянської України. Проте у 1939 р. його ша­нування в республіці набуло справжнього апогею. Воно почалося 6 березня 1939 р. урочистим відкриттям у Києві пам'ятника і тривало до травня того ж року. На могилі великого українця також було від­крито величний монумент, а Київський державний університет і ряд інших установ отримали його ім'я. Великими накладами видавалися в країні твори поета, що перекладалися на мови народів СРСР. Під час цього святкування більшовицька "Правда" не скупилася на комп­ліменти, називала Шевченка "великим сином українського народу, який підніс українську літературу до вершин, гідних народу з бага­тим історичним минулим"97.

Звісна річ, трактування творчості поета відбувалося у вульгар­но-класовому дусі з потужним наголосом на темі українсько-російсь­кої дружби та критики українських буржуазних націоналістів. Остан­ні таврувалися передусім за те, що "з усіх сил намагаються відірвати Тараса Шевченка від свого народу та посварити його з найкращими представниками Великого російського народу"98.

Сутність цих заходів влади влучно оцінив політичний вигнанець Л. Троцький: "Сталінська бюрократія будує пам'ятники Шевченкові, однак лише задля того, щоб міцніше придавити тим пам'ятником український народ і примусити його мовою Кобзаря складати славу кремлівській кліці насильників"99.

Формування нової радянської ідентичності в Україні було немо­жливим без зміцнення тут позицій комуністичної партії, передусім шляхом залучення до неї місцевого українського населення, що, зва­жаючи на специфіку соціальної структури республіки, також являло для влади перманентну проблему. В Радянській Україні від початку її виникнення українці не становили в партії переважної більшості, а на чолі КП(б)У аж до кінця 40-х pp. назагал не було етнічних українців. З січня 1938 p., з прибуттям з Москви в Україну М. Хрущова та Бур-мистренка, почалася кампанія розширення партії, яка фактично мала характер її українізації. Полегшення умов прийняття до партії "про­летарсько-селянських низів" призвело до того, що за дворічний пе­ріод між XIV і XV з'їздами чисельність Компартії України збільши­лась на 82,5 %, склавши на 1 травня 1940 р. 521078 осіб (члени пар­тії — 319523, кандидати — 201555 осіб)100. Кількість українців серед комуністів республіки суттєво збільшилась, і вони за своєю чисель­ністю стали значно перевищувати неукраїнську частину партії. Це дало змогу М. Хрущову в 1940 р. з погордою констатувати на XV з'їз­ді КП(б)У, що "корінне українське населення є основним кістяком партії."101 Однак, як і в минулому, частка партійців серед українсько­го населення все ж залишалася меншою, ніж серед представників ін­ших національностей — передусім росіян і євреїв. Зокрема, українці, які за переписом 1939 р. становили 73,5 % населення України, скла­дали 63,1 % членів КП(б)У, росіяни — відповідно 13,4 % і 19,1 %, єв­реї — 4,9 % і 12,9 %102.

Самостійним чинником, який вплинув на зростання українського патріотизму й зміцнення етнічної ідентичності, безсумнівно, висту­пало возз'єднання Західної і Східної України. В цілому воно значно загальмувало процеси русифікації на сході, позаяк цей процес надав "друге дихання" тим прихильникам національного відродження, які залишилися ще в Наддніпрянській Україні після сталінського терору. Основними агентами формування української радянської ідентично­сті на сході виступали як українська радянська інтелігенція, так і пар­тократія, причому щодо останньої, то її національні інтенції інспіру­валися значною мірою зверху — передовсім зусиллями першого сек­ретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова. Новий перший секретар КП(б)У справедливо вбачав у цьому важливий фактор зміцнення легітимнос-ті більшовицької влади в Україні. Микита Хрущов, відчуваючи нові віяння і специфіку політичної ситуації, не лише активно залучав до цього процесу українську творчу еліту, але й, не бувши ані етнічним українцем, ані навіть уродженцем України, сам давав приклад прояву національних почуттів. Скажімо, на XV з'їзді КП(б)У він звертався до залу зі словами: "Ми, українці", "нам, українцям" і навіть перека­зав у зв'язку зі своїм переобранням на посаду першого секретаря ба­єчку про обрання гетьманів на Запорозькій Січі, під час якого козаки обкидали обраного багнюкою, щоб не драв надалі кирпу103.

Однак як інтелігенція, так і партократія дуже обережно ставилися до національних закликів. Після чистки "націоналістів-українізато-рів" з КП(б)У Москва фактично самотужки проводила добір і призна­чення керівництва партії в Україні, що здійснювалися передусім за принципом персональної лояльності і відданості вождеві. Така по­літика мала значний психологічний вплив на місцеву партійну еліту. Для тих українців, які обіймали керівні посади і прагнули зробити ка­р'єру, розправа з націонал-комуністами стала добрим уроком, який мав засвідчити: в першу чергу демонструй свою прихильність кому­ністичним і союзницьким принципам і лише потім — свою українсь-кість і місцевий патріотизм.

У свою чергу українська інтелігенція, яка збереглася після лихо­літь сталінського терору, в цілому позитивно зустріла нові вітри змін і співпрацювала з владою у творенні моделі українського радянсько­го патріотизму, очікуючи, що після возз'єднання українських земель національна культура отримає додатковий поштовх для розвитку. Водночас стара й молода українська культурницькі еліти були на­стільки залякані терором, що намагалися будь-що довести свою лоя­льність владі. На XV з'їзді КП(б)У драматург О. Корнійчук, який по­чав у цей час робити стрімку політичну кар'єру, що невдовзі піднесла його на кремлівські вершини, розповідав як приклад відданості ста­рої інтелігенції радянській владі про академіка А. Кримського. Під час радянсько-фінляндської війни той просився відправити його на фронт, мовляв, гвинтівку він в руках вже утримати не в силах, а ось фінську мову знає добре і може працювати перекладачем104. Занепо­коєння української еліти можна було цілком зрозуміти з огляду на те, що на тому ж XV з'їзді сам М. Хрущов закликав комуністів до "вик­риття і викорінення ворогів народу — буржуазних націоналістів" та "нещадної боротьби з ними"105.

Отже, хоча українці й посіли, як зазначалося вище, другу сходинку в ієрархічній піраміді "дружби народів", все ж, попри свою культурну, історичну й мовну близькість до росіян, вони не розглядалися владою як цілковито лояльні. Те, що серед цієї переважно селянської нації про­довжувала домінувати "контрреволюційна, приватновласницька пси­хологія", а також те, що за часів громадянської війни і під час політики українізації значно зросла національна свідомість українців, робило їх підозрілими в очах радянського керівництва. Проте, зважаючи на кіль­кісний фактор, а також триваючу в республіці потужну індустріаліза­цію і урбанізацію, союзний центр не втрачав надії перетворити україн­ців згодом у другу державну націю в СРСР. Не випадково під час воз­з'єднання українських земель у 1939—1940 pp. ця тенденція знайшла своє відбиття у наданні українському народу почесного титулу "вели­кого", який досі застосовувався лише щодо росіян106.