2. 2. Зовнішньополітична дихотомія Москви та Чигирина другої половини 1656—1657 pp. її внутрішня обумовленість й екстраполяція на двосторонні взаємини

Зовнішньополітична дихотомія Москви та Чигирина другої половини 1656—1657 pp. її внутрішня обумовленість й екстраполяція на двосторонні взаємини

Зовнішньополітична діяльність уряду Б. Хмельницького пер­шої половини 1656 р. передбачала як мінімум два варіанти можли­вого розвитку: або політичний компроміс з Річчю Посполитою та воєнна співпраця з Кримським ханством, як заслін для стримуван­ня Швеції, або ж — створення антипольської коаліції як засіб ра­дикального вирішення українсько-польського конфлікту. Але обидва вони не виключали можливості збереження протекції московського царя, яка й надалі залишалася актуальною.

Щоправда, навесні 1656 р. уряд Олексія Михайловича пробує налагодити контроль за діяльністю гетьмана та козацької старши­ни, про що було засвідчено місією Л. Лопухіна в Україну. Так, у його посольському наказі, датованому квітнем 1656 p., йшлося про введення воєводської форми правління в козацькій Україні ("...без воєвод в черкасских городах бьіть непригоже..."), причому

це мали бути не лише начальники військових гарнізонів ратних людей, а й представники царської адміністрації, наділені певними розпорядчими функціями стосовно місцевого, некозацького населен­ня — "...жилецьких всяких людей учнут оберегать, а в обиду никому не дадуть и расправу учнут чинить добрую (виділено нами. — В. Г.)"67. Про наміри уряду російського царя говорилося і в новій інст­рукції київським воєводам, надісланій з Москви 19 (29) квітня 1656 р.68 Крім того, суттєво ускладнювали стосунки сторін і ті непорозуміння, що не раз виникали на білоруських землях і частота повторюваності яких визначала становлення певної політичної тенденції.

Атому, враховуючи перераховані вище обставини, можна з впевне­ністю констатувати, що повідомлення про можливе російсько-польське зближення (про яке Хмельницький вперше почув, вочевидь, з уст царсь­кого посланця до Варшави стряпчого Ф. Зикова в середині травня 1656 р.) в Чигирині не могло зустріти позитивного відгуку і підтримки.

Невдовзі, на початку червня, до Богдана надійшла царська грамота, де офіційно викладалася позиція уряду Олексія Михайловича щодо при­мирення з Річчю Посполитою та намірах з нею "... в совете жить..."69.

Реакція українського керівництва на повідомлення про початок війни зі Швецією та наміри царського уряду скласти мир з Річчю По­сполитою була різко негативною. Протягом літа Хмельницький актив­но листується з Москвою, переконуючи царя та його оточення в поми­лковості обраного курсу та застерігаючи їх стосовно того, що "...коли нині ляхам пощастить і шведа вигонять...", то король і шляхта неод­мінно відмовляться від взятих зобов'язань щодо дотримання миру і"... всі землі на віру православну та на державу його царської величності будуть схиляти"70.

У Москві залишилися байдужими до застережень Хмельницько­го, хоч, як засвідчив наступний розвиток подій, прогнози українсько­го гетьмана виправдалися повністю. Більше того, вже під час наради короля із сенаторами стала очевидною недовговічність польсько-ро­сійського зближення. По-перше, учасники наради однозначно висло­вилися за примирення з Москвою, але за умови повернення козацької України в підданство польського короля. По-друге, одночасно з від­правкою Голінського до Москви з Варшави вирушив у посольство до Стамбула В. Бенєвський, а до Бахчисарая — Я. Шумовський. Інстру­кція, надана урядом Яна Казимира В. Бенєвському, зобов'язувала то­го, крім передачі прохання про допомогу в умовах шведського "потопу", звернути увагу керівництва Високої Порти на небезпеку, яку породило не лише стосовно Польщі, а й Туреччини, приєднання України до Московської держави71.

Більш рельєфно антимосковський характер тогочасної зов­нішньополітичної діяльності Варшави засвідчувала вже згадувана вище місія Я. Шумовського до Криму. Перед ним було поставлено

завдання переконати хана та його оточення в тому, щоб він усіма способами схиляв українське керівництво до повернення під вла­ду польського короля, що дало б тоді змогу "...хану його милості особою своєю з усіма ордами та уродженому гетьману Війська За­порозького з усіма силами та можливостями [...] виступити проти Москви, аби їх витверезити. Щоб таким чином і Князівство Литов­ське звільнити, і Москву схилити до згоди як з королем Й. М., так і з ханом Й. М. А якби Господь Бог допоміг, щоб король Й. М. і Річ Посполита шведів знесли, обернувся б тоді король Й. М. з усіма силами супроти Москви (виділено нами. —В. Г.)"11.

Після того, як у Москві досить приязно зустріли королівського посла і в ході розмов з ним окольничого Богдана Хитрово та на­чальника Посольського приказу Алмаза Іванова було домовлено про припинення бойових операцій на терені Великого князівства Литовського та взято обопільні зобов'язання сторін уникати сепа­ратних переговорів зі шведами аж до владнання російсько-польсь­ких відносин73,7 липня 1656 р. Ян Казимир підписав інструкції ко­місарам на переговори з послами московського царя. Інструкції передбачали декларування готовності польської сторони йти на примирення з царем, улагоджування справи стосовно царських титулів (які з формального боку були претекстом для початку ро­сійсько-польської війни), однак у принципових питаннях, як-то: територіальні поступки в Білорусі чи питання зверхності над Україною, позиція польського керівництва була в цей час досить категоричною. Інструкція давала можливість задовольняти тери­торіальні претензії Москви лише коштом Стародубського по­віту та частини князівства Смоленського (які відійшли до Речі Посполитої в результаті переможної Смоленської війни кілька де­сятиліть тому).

Для залагодження "української проблеми" Ян Казимир через комісарів повідомляв царських послів, що він готовий "вибачити козакам усі їх провини" та відновити довоєнний стан речей (modus vivendi) між обома народами на основі засад Зборівської угоди 1649 р. Коли б присутня на переговорах українська сторона твердо дотримувалася Переяславської угоди з Москвою, комісари мали б звернутися до Варшави за додатковими повноваженнями та інст­рукціями. Крім того, король наказував комісарам докласти макси­мум зусиль до того, щоб дискредитувати Хмельницького в очах Москви, зокрема наголошувати на його нелояльності цареві, що знайшло свій вияв у зносинах гетьмана з шведським королем74.

Таким чином, королівська інструкція від 7 липня 1656 р. в по­єднанні з повноваженнями, наданими перед тим польським посла­нцям до Стамбула та Бахчисарая, однозначно свідчила про став­лення уряду Яна Казимира до переговорів з Москвою, лише як на одне з нагальніших тактичних завдань тогочасної польської по­літики. Головні суперечності в стосунках між Варшавою та Моск­вою не усувалися, а лише на деякий час консервувалися, гальмува­лися в своєму розвитку75.

На переговорах, що розпочалися 22 серпня 1656 р. в селищі Нємєжі під Вільно, чітко простежувалися дві протилежні за зміс­том тенденції: прагнення сторін до налагодження воєнного парт­нерства в умовах посилення позицій Швеції та небажання йти на скільки-небудь серйозні територіальні поступки на українських та білоруських землях, які кожна зі сторін, хоч через різну мотива­цію, але з однаковою наполегливістю бажала бачити в межах своєї держави. Боротьба цих тенденцій і визначала перебіг пересправ у Нємєжі. Зокрема, польська сторона вимагала повернення всіх втра­чених в роки війни земель, у тому числі Смоленська та України, а також компенсацію понесених втрат; російські ж представники прагнули визнання Варшавою належності території України та Великого князівства Литовського до держави московських царів.

Українська сторона, отримавши з Москви запрошення на пе­реговори, висунула вимогу, аби кордони Козацького Гетьманату охоплювали "володіння давніх князів руських". На переговорах зі стольником В. П. Кікіним козацька старшина пояснювала, що в князівські часи кордони України проходили по Віслі і доходили до угорських земель. Як компромісний варіант пропонувалося встано­вити рубежі по Південному Бугу, "...а за рікою Бугом міст і повітів Малої Росії, Волині і Поділля, заселених і порожніх, де були раніше міста, Польська Корона нехай не займає, не засідає і свого війська польського чи найманого — туди не посилає..."76. На випадок, коли б не вдалося зберегти старий кордон, гетьман пропонував ужити за­ходів, які б гарантували захист українського населення, що залиша­лося під владою польських королів. Зокрема, пропонувалося лік­відувати унію, передати православним общинам усі захоплені ра­ніше уніатами церкви та церковні маєтності, застерегти право на безперешкодне здійснення всіх обрядів, звільнення православного духовенства від податків і повинностей. Крім того, вимоги україн­ського уряду стосувалися й гарантування політичних прав право­славної шляхти, а саме: безперешкодного допуску до всіх посад і урядів Речі Посполитої, вільного користування привілеями.

Зіткнення діаметрально протилежних інтересів сторін робило безперспективним дальше проведення переговорів. З метою вихо­ду з патової ситуації російська сторона запропонувала нівелювати суперечності шляхом введення в дію династичної унії, а саме: об­рання царя спадкоємцем бездітного Яна Казимира — варіант мож­ливий "в принципі", але — з огляду хоч би на несумісність по­літичних культур двох суспільств — абсолютно нереальний. В умовах шведського "потопу" в Польщі та зростання в Росії по­літичних амбіцій щодо Шведського королівства 3 листопада 1656 р. було підписано Віденський трактат, який встановлював перемир'я між Росією та Польщею. Припинення воєнних дій базувалося на по­передній домовленості сторін щодо елекції російського царя на поль­ський трон, згоду на яку мав дати найближчий сейм. Передумовою вступу Олексія Михайловича на правління після смерті Яна Казими-ра мало стати прийняття ним спеціальних пактів-конвенцій, зобов'я­зання гарантувати католикам Речі Посполитої всі права і привілеї, а також реалізація ним своїх владних повноважень в Польсько-Литов-ській державі особисто, а не через свого намісника77.

Політичні наслідки російсько-польських мирних переговорів 1656 р. для характеру стосунків Війська Запорозького з Москвою, зокрема, та напрямів розвитку регіональних процесів, загалом, в історичній літературі знайшли неоднозначну оцінку. Так, польсь­кий історик Я. Качмарчик стверджує, що Богдан доволі спокійно сприйняв інформацію про події, які відбулися у Вільно, оскільки вже принаймні рік чекав оказії для розірвання "...нещасливої для козацтва угоди з царем...", і тепер він її мав78. Американський до­слідник Дж. Вернадський вважав, що переговори завершилися лише тимчасовим перемир'ям, яке не завдало шкоди Україні, а то­му гетьман заспокоївся, хоч підозра в нього залишилася — "...медовий місяць царської вірності закінчився..."79.

Натомість вітчизняні історики (М. Грушевський, В. Липин-ський, Д. Дорошенко, І. Крип'якевич, Б. Крупницький, Н. Полон-ська-Василенко, В. Смолій, В. Степанков та ін.) розцінюють даний інцидент як рубіжну віху в історії союзницьких відносин Війська Запорозького та Російської держави. Зокрема, В. Липинський стверджував, що дії московського уряду суперечили найважли­вішим політичним інтересам Української держави: Москва става­ла союзницею Варшави, а тому мілітарний союз з нею втрачав для Війська Запорозького будь-який сенс. Більше того, при реалізації гетьманської програми державного будівництва протекція царсь­кого уряду відтепер була не лише зайвою, а й небезпечною та шкідливою. Тому, на думку вченого, пріоритетним напрямом ге­тьманської політики стає "унезалеження" України від "агресивних" планів і дій Москви80.

Сучасні дослідники В. Смолій і В. Степанков, будучи більш обережними в своїх оцінках, все ж констатують той факт, що Хме­льницький, розчарувавшись у політиці Москви, вносить суттєві ко­рективи до зовнішньополітичного курсу Війська Запорозького81.

Прибічник ідеї польсько-російського зближення в середині — другій половині XVII ст. польський історик 3. Вуйцік розцінює Віденське перемир'я як значний обопільний успіх, який дав можливість сторонам хоч на короткий час спільно виступити в одному антишведському таборі82.

На наш погляд, справедливіше буде розглядати Віденське пере­мир'я лише як успіх польської дипломатії, яка, завдяки досягнутим у Нємєжі домовленостям, змогла відтягнути частину військ з російсь­кого фронту на шведський. Крім того, позитивні наслідки для Вар­шави мало перемир'я і в питанні суперництва за Україну, оскільки українсько-російські суперечності, що поволі визрівали протягом попередніх двох років, з осені 1656 p., тобто в поствіленський час, на­бувають якісно нового звучання. А це, в свою чергу, дає змогу поль­ському керівництву вже в першій половині 1657 р. здійснити спроби політичного розв'язання "української проблеми" через досягнення нових сепаратних (на цей раз з Україною) домовленостей.

Як уже згадувалося вище, Хмельницький із самого початку негативно ставився до перспектив російсько-польського прими­рення та початку війни з Шведським королівством. Ще напередо­дні Віденського з'їзду гетьман у листі до київського воєводи А. Бутурліна з тривогою зазначав: "Чули ми, військові люде й. ц. в. й з шведами вже [...] задор учинили — бо-зна, як то воно далі піде..."83. Історики цілком слушно наголошують з цього приводу на тому, що гетьманський лист містить не лише гостру критику зо­внішньополітичної діяльності Москви, а й пряме попередження стосовно намірів українського керівництва проводити власний зо­внішньополітичний курс: "Ми вважаючи незручним в таких об­ставинах роздражнювати на себе всіх сусідів, волимо мати собі приятелів, ніж неприятелів..."84.

Загроза зовнішньополітичної ізоляції Війська Запорозького та ігно­рування Москвою позиції офіційного Чигирина щодо напрямів міжна­родної політики підштовхують гетьманський уряд Б. Хмельницького до коригування свого зовнішньополітичного курсу на основі надання пріо­ритету союзам із вороже налаштованими стосовно Корони Польської державами. Уже в жовтні 1656 р. гетьман підписує договір про дружбу з представниками трансільванського князя, а в другій половиш січня 1657 р. поновлює українсько-шведський діалог.

Варто відзначити, що в умовах воєнного протистояння з Мос­квою позиція шведського керівництва щодо територіальних пре­тензій Війська Запорозького в Західній Україні значно пом'якшу­ється завдяки його зацікавленості в укладенні військово-політич­ного союзу з козаками. Так, уже в травні 1656 р. Карл X Густав пи­сав Хмельницькому, що виникли нові обставини — "...порушивши заприсяжену угоду, без усяких приводів, великий московський цар з Лівонії спрямував проти нас військо...", і тому пропонував якнайшвидше надіслати повноважних послів для оформлення приязні85. В доповіді державній раді 17 липня 1656 р. король категорично заявив: "Що стосується козаків [...], то ми ма­ємо намір [...] спробувати їх з московітами роз'єднати, чим би була до­сягнута для нас вигода..."86. Щоправда, Карл X найважливішим своїм союзником у боротьбі з Річчю Посполитою та іншими католицькими державами Центральної Європи, вочевидь, й надалі вважав трансіль­ванського князя. Аби схилити Д'єрдя II Ракоці до воєнного союзу ан-типольського спрямування, шведський король погоджувався на пере­дачу тому Белзького і Руського воєводств, а також Перемишльської і Сяноцької земель, на які претендувало керівництво Війська Запорозь­кого. Передбачаючи ж негативну реакцію Хмельницького на характер таких шведсько-трансільванських домовленостей, Карл X доручив своєму послові Г. Веллінгу будь-що пом'якшити невдоволення коза­цької старшини шляхом передачі трансільванському князеві Червоної Русі, населення якої сповідувало "грецьку віру"87.

Шведсько-трансільванські переговори про воєнно-політичну спів­працю розпочалися 21 серпня 1656 р. і тривали більше трьох місяців, завершившись укладенням 16 грудня Раднотського договору. Варто за­значити, що договір цей виходив за рамки звичайної двосторонньої угоди, оскільки передбачав принципову зміну конфігурації політичної мапи Центрально-Східної Європи (у польській історіографії договір класифікується як перша спроба розподілу земель Речі Посполитої), а також мав на меті залучити до союзу цілу низку держав регіону, керів­ництво яких було гостро зацікавлене в протистоянні польсько-російсь­кому зближенні, зафіксованому Віденськими переговорами.

По завершенні трактатів з представниками Д'єрдя II Ракоці один із шведських послів Г. Веллінг отримав наказ і ордер Карла X Густа-ва на від'їзд до Чигирина (другий посол Г. Штернбах залишався при трансільванському князеві і мав його супроводжувати в поході на коронні землі). Такий сценарій зовнішньополітичної гри було ухва­лено шведським королем ще в середині жовтня, тобто до завершення переговорів у Трансільванії. Приблизно тоді ж було розроблено й посольський наказ Веллінгу, за яким той мав донести до керівництва Війська Запорозького готовність шведського короля визнати за ге­тьманом три колишніх воєводства Речі Посполитої, а саме: Київсь­ке, Чернігівське та Брацлавське. Стосовно ж долі західноукраїнсь­ких земель — інструкція містила дипломатичну відмову, констату­ючи, що: ".. .коли світлий пан гетьман, окрім цих великих земель і володінь, якими він володіє, бажає прилучити до своєї території ще якісь інші частини Руси, його королівська величність не має проти цього нічого, і навіть щодо тих, які він дозволив окупувати князеві трансільванському, король обіцяє докласти всіх старань, щоб по-приятельськи без ніякої образи й без порушення присяги налагоди­ти цю справу з князем трансільванським, і справедливі бажання п. гетьмана задовольнити..."88.

Москва була однією з небагатьох європейських країн, яка ви­словила рішучий протест проти Раднотських домовленостей. По­сол Олексія Михайловича поставив перед трансільванським князем Д'єрдєм II Ракоці вимогу про виведення військ з Польщі, погрожу­ючи в разі невиконання — виступити на оборону останньої. Одно­часно царські війська перейшли в наступ в Інфляндії, надаючи тим самим дійову військову допомогу Польщі. Натомість Б. Хмельницький, як відомо, 10 січня 1657 р. відрядив на допомогу трансільванському князеві сильний експедиційний корпус на чолі з наказним гетьманом Антоном Ждановичем, що суперечило умовам Віденського перемир'я і переконливо свідчило про повне ігнору­вання їхнього змісту з боку гетьманського уряду.

На переговорах зі шведським послом козацька старшина наго­лошувала на тому, що "...з трансільванським князем та з обома го­сподарями — молдавським і волоським, утворено союз...", спо­віщала про відправку на допомогу Ракоці сильного козацького війська на чолі з наказним гетьманом А. Ждановичем, яке відбуло­ся "...не на основі нового союзу з ним, але тому, що довідалися про його союз з королем... , але від підписання угоди на запропоно­ваних Карлом X Густавом умовах відмовлялася.

Таким чином, у нас немає підстав класифікувати похід А. Ждановича в Польщу як такий, що відбувався в рамках Раднот-ської угоди. В першій половині 1657 р. система міжнародних відно­син у Центрально-Східній Європі, на нашу думку, мала такий ви­гляд: з одного боку, Раднотська коаліція у складі Швеції, Трансіль­ванії та Бранденбургу, з діяльністю якої солідаризувалися (передов­сім через угоди з Трансільванією) Молдавія, Валахія та Військо За­порозьке; а з другого — Річ Посполита та Російська держава з їх не­численними політичними союзниками (передовсім — Австрією).

Відповідно донесенням Г. Веллінга, приєднання Війська Запо­розького до Раднотської коаліції і підписання союзної угоди з шведським королем було можливим лише за умови визнання за останнім "...права на всю стару Україну або Роксолянію, де була грецька віра і мова ще існує — до Вісли, щоб вони могли затрима­ти те, що здобули своєю шаблею". Посол був переконаний у тому, що, коли б він мав таку декларацію, скріплену підписом і печат­кою Карла X Густава, "...то можна було б легко покінчити з сою­зом..."90.