2. 3. Витоки і характер українсько-російських конфліктів на землях Південно-Східної Білорусі

Витоки і характер українсько-російських конфліктів на землях Південно-Східної Білорусі

Українська революція середини XVII ст., що за масштабами розмаху та глибиною спричинених суспільно-політичних, со­ціальних, ідеологічних і загалом ментальних зрушень в суспільстві по праву займає особливе місце у вітчизняній історії, мала до­сить відчутний вплив і в середовищі сусіднього, близького в етнічно­му та релігійному відношенні білоруського етносу. Уже перші звіст­ки про перемоги козацького війська під Корсунем, Жовтими Водами та Пилявцями, здобуті в 1648 p., спричинюють на білоруських тере­нах хвилю селянських виступів проти існуючих там соціально-еко­номічних відносин і всевладдя польської та литовської адміністрації. Налякана їхнім розмахом польська шляхта з тривогою писала до Варшави: "В тому разі, коли це зло й надалі буде поширюватися, вар-то очікувати повторення и тут жахів козацьких війн    .

Однак відсутність козацьких традицій на Білорусі не дає змоги місцевому населенню повторити в себе український сценарій. Біло­руські партизани йдуть у ліси, здійснюють звідти вилазки проти міс­цевої адміністрації та шляхти, але досягти таких значних успіхів, як українським козакам, їм не вдається. Не маючи достатніх сил, щоб переломити хід українсько-польської війни на свою користь, Богдан Хмельницький також не може надати білорусам дійової допомоги. Крім того, від рішучого втручання в справи на білоруських землях Хмельницького та його уряд стримують чинники зовнішньополітич­ного плану. Справа в тому, що розклад сил у Великому князівстві Ли­товському на кінець 1640 — початок 1650-х pp. склався таким чином, що домінуючі позиції на політичному Олімпі тут посідала партія лідера литовських дисидентів, польного гетьмана князя Януша Ра­дзивілла. "Некоронований король литовський" мав у своєму розпо­рядженні не лише значні військові сили, а й неабиякий політичний вплив. І саме його Хмельницький намагався використати на свою ко­ристь, аби не допустити появи литовської армії на українських землях, а при сприятливому розвиткові ситуації — залучити литовських сепа­ратистів до участі в акціях, спрямованих проти польського короля92.

Таке положення триває до середини 1651 p., коли князь Януш Ра-дзивілл, стурбований заворушеннями білоруських селян на українсь­кому прикордонні, а також тією допомогою, яку вони отримують з боку українських козаків в умовах військового приборкання козаччи­ни керівництвом Речі Посполитої, 14 червня у відповідь на пропозиції Хмельницького щодо збереження приязні та організації спільного ви­ступу проти Польської Корони, заявив, що справи Литви та Корони спільні, поляки та литовці є одним народом політичним, існує одна Річ Посполита, отож і прихильність Радзивілла до гетьмана Запорозького та козаків можлива лише за умови примирення останніх з Річчю По­сполитою та підкорення владі короля польського. Коли ж цього не ста­неться, пригрозив князь, "чекайте мене на Петра..."93.

Свою погрозу литовський гетьман реалізував, розпочавши 1 ли­пня широкомасштабні бойові операції проти Війська Запорозького, в результаті яких, як зазначає Самовидець, не лише військо козацьке на кордоні "зломив и много козаков порубав...", у тому числі й само­го Небабу, "неуважного полковника", а й витіснив українські залоги з Кричева, Любеча, Рославля, Чорнобиля, Лоєва та інших населених пунктів українсько-білоруського порубіжжя. Після маршу по Сівер-щині Радзивілл пішов на Київ, сплюндрувавши який, "...войско лито-вское потягнуло под Білую Церков, где, скупитися з войском корон­ним, наступили на Хмелницкого гетмана"94.

У другій половині 1653 p., коли справа доходить до попередніх узгоджень майбутніх спільних українсько-російських стратегічних завдань, Хмельницький пропонує московській стороні план спільно­го наступу на Велике князівство Литовське. Гетьман запевняє, що, як тільки цар прийме Україну під свою протекцію, він негайно відпра­вить до Могилева, Орші та інших білоруських міст звернення до міс­цевого населення, яке, як був абсолютно переконаний український правитель, зараз же виступить проти Литви і таким чином цар мати­ме ще близько 200 тис. війська на своєму боці95.

І справді, після вступу на білоруські землі 18-тисячного корпусу на чолі з наказним гетьманом Іваном Золотаренком упродовж другої половини літа — початку осені 1654 р. йому вдалося оволодіти Гоме­лем, Режицею, Жлобином, Рогачовом, Горвалем, Чечерськом, Про-пойськом, Новим Биховом, узяти в облогу Старий Бихів96.

Полковник і наказний гетьман на терені Білорусі виявив, крім здібностей стратега та військового організатора, також неабиякий хист політика, державного діяча та дипломата. Військові успіхи Зо-лотаренко намагався супроводити такими ж масштабними політич­ними акціями, спрямованими на закріплення цього стратегічно важ­ливого регіону за Українською державою.

Варто зазначити, що на середину 50-х pp. для цього склалися до­сить сприятливі умови. Як уже говорилося вище, лозунги визвольної боротьби українського народу, насамперед соціальної спрямованості, знаходили широку підтримку в середовищі білоруських селян і міщан.

Вступ до Білорусі козацької армії в середині 1654 р. значно акти­візував антифеодальну боротьбу в регіоні, викликавши тут хвилю масового покозачення місцевого населення. Корпус Золотаренка по­чав швидко поповнюватися білоруськими козаками-неофітами. Цікаво, що уряд Олексія Михайловича, готуючись до війни з Річчю Посполитою (в ході якої саме білоруський напрям розглядався росій­ським командуванням як пріоритетний), допускав можливість фор­мування спеціальних військових підрозділів з-поміж місцевого насе­лення. З цією метою влітку 1654 р. був сформований білоруський ко­зацький полк на чолі з місцевим шляхтичем К. Поклонським. Саме цією обставиною й пояснювалася певна толерантність царського уряду щодо покозачення білоруського населення та вступу його до корпусу Золотаренка, чисельність якого після кровопролитних боїв літа—осені 1654 р. істотно зменшилася (на осінь 1654 р. залишилося близько 8, а за деякими даними — близько 6 тис. осіб97). Так, Москва дозволила наказному гетьманові висилати від себе "товариша", щоб той "козаков из уездов вьісьшав и вольньїх людей прибирав..."98. Проте дуже швидко стало очевидним, що через соціально привабливі гасла визвольної боротьби українського народу, демократизм орга­нізації козацького життя та соціально-економічної практики Україн­ської держави царський уряд в своєму прагненні прилучити білору­ські землі до своєї держави в особі Війська Запорозького має серйоз­ного конкурента.

Уже 17 вересня 1654 р. Поклонський скаржився в царську став­ку, що білоруські козаки від нього "...отступили и никто со мною уже не хочет бьіти, но все к нему (І. Золотаренку.—В. Г.) передалися"99.

Намагаючись зупинити небажаний для нього процес, могилівсь-кий шляхтич розіслав своїх людей з погрозами, "что голови отсече-ньі будут, которьіе до войска казацкого приставать будути". На що білоруські козаки відповіли одному з його емісарів: "Не поривайся, чтоб еси не посетил реки; мьі хочем пана гетмана себе за полковника имети, нежели на всяко время умирати от наезду татарского и моско-вского..."100.

Стихійні процеси покозачення місцевого населення, його симпа­тії до козацького устрою Золотаренко прагнув використати не лише з метою поповнення своїх поріділих у боях підрозділів, а й становлен­ня на терені Білорусі притаманного Українській державі політико-адміністративного устрою, козацького присуду, елементів соціаль­них відносин. Адже політична програма українського керівництва, як уже зазначалося, передбачала становлення Української гетьмансь­кої держави як спадкоємиці княжої Київської Русі, в тому числі воло­дільниці земель, розташованих на північ від Прип'яті, населених православним руським населенням. Виходячи з цього, уряд Хмель­ницького радо приймає під своє покровительство білоруську шлях­ту, сприяє становленню на південно-східних білоруських землях ко­зацтва. Саме тому й Золотаренко всілякими способами відмовляєть­ся від участі в осаді Смоленська, переконуючи царя, що більше кори­сті буде в оволодінні ним Гомелем, Могилевом, іншими містами на півдні Білорусі. Наказний гетьман намагається взяти під свій конт­роль, а також осадити козацькими залогами якомога більшу терито­рію. Прагнучи втримати за собою цей регіон, козацька старшина із Золотаренком на чолі порушує перед царем клопотання про надання їй білоруських сіл, а для гетьмана Б. Хмельницького — міста Старого Бихова101.

Варто відзначити, що прилучення придніпровської Білорусі до Козацького Гетьманату не лише істотно зміцнило б політичне стано­вище останнього, а й обіцяло значні економічні вигоди внаслідок від­криття нових, життєво необхідних для її господарського розвитку виходів на західноєвропейські ринки, оскільки старі — через Поль­щу — в умовах війни були порушені.

У міру того, як українська політика в Білорусі набирала дедалі виразніших державницьких обрисів, все різкішою ставала й реакція Москви на неї. У вересні 1655 р. обнародуються нові царські титули, зокрема "великий князь Литовський і Білої Русі". Цим самим Москва промовисто вказала на власне бачення майбутнього відвойованих у Речі Посполитої земель.

З огляду на це, дедалі категоричніше з вуст представників царсь­кої адміністрації починають лунати вимоги про локалізацію військо­вої присутності Війська Запорозького в Білорусі, невтручання коза­цької адміністрації в справи місцевого самоврядування, припинення процесу покозачення білоруського населення. Варто зазначити, що остання вимога, крім політичних міркувань (звуження соціальної ба­зи Війська Запорозького в Білорусі), диктувалася й приватними ін­тересами російських поміщиків. Адже вступ до козацького війська як засіб досягнення особистої волі та певного матеріального добро­буту видавався вельми привабливим не лише для пригнобленого пе­реважно литовською шляхтою білоруського селянина, а й підневіль­ного російського кріпака. Внаслідок чого до царя та його воєвод по­сипалися скарги від російських поміщиків на своїх підданих, які, за­лишивши власника, записалися "до полку в черкас..."102.

На перших порах Золотаренкові, який спирався як на могутню вій­ськову силу, так і значний власний авторитет у Війську Запорозькому, вдається досить впевнено представляти українські інтереси на білорусь­ких теренах. У стосунках з царем та його воєводами наказний гетьман намагався не йти на конфронтацію, був щедрим на вірнопідданські за­яви й компліменти Олексію Михайловичу. Але українські інтереси від­стоював твердо й послідовно. Так, наприклад, ще 7 серпня 1654 p., отри­мавши вже повторний наказ з царської ставки про залишення під Гоме­лем частини війська та вихід з рештою козаків під Оршу на допомогу князеві Черкаському, Золотаренко негайно ж відписує Олексієві Ми-хаиловичу, запевняючи у своїй готовності виконати його волю . Од­нак надалі, незважаючи на постійний тиск з боку царської ставки, наказ­ний гетьман протягом тижня продовжує наполегливо штурмувати Го­мельську фортецю, аж поки 13 серпня не здобуває її104.

Але й після цього Золотаренко не поспішав виконувати царський наказ, обмежившись лише відправленням на допомогу Черкаському тисячного корпусу на чолі зі своїм братом, наказним полковником ніжинським Василем Золотаренком. Особисто ж наказний гетьман на Білорусі після взяття Гомеля вирушив спочатку під Чичерськ, зго­дом під Новий Бихів, а після його здобуття — під Старий Бихів, щоб тим самим закріпити за Козацьким Гетьманатом стратегічно важли­вий для нього регіон Посожжя та Верхньої Подніпрянщини105.

Вельми характерним є й те, що довірена особа Івана Золотарен-ка, його духівник протопіп ніжинський Максим Филимонович (май­бутній місцеблюститель Київської митрополії єпископ Мето дій), ко­трий на аудієнції в царя 7 жовтня 1654 р. в надзвичайно барвистій промові вихваляв останнього за його старання щодо збирання "...синів руських [...] злохитрієм лядським розігнаних...", а до цього (12 вересня) звертався до бурмистрів і райців могилевського магіст­рату, схиляючи їх, щоб "...до Війська Запорозького [...] прихилився, віддаючися під оборону гетьманів запорозьких (крім гетьмана Б. Хмельницького, мав на увазі й наказного гетьмана Івана Золота-ренка. — В. Г.) і всього Війська Запорозького [...] Аби — не дай Бо-г—не захотіла Москва своїх звичаїв і свого права в вашім місті заве­сти, але щоб вам тішитися тими ж статтями і правами, які його царска величність призволив і дав нашій Україні з паном гетьманом (виділено нами. — В. Г.)"ш.

Під час облоги Старого Бихова 7 жовтня 1655 р. Іван Золотарен-ко отримав смертельну рану, і в грудні того ж року його не стало. Смерть сіверського гетьмана співпала з важливими змінами в регіоні. На кінець року керівництво Росії дедалі більше схиляється до по­літичного способу боротьби за Білорусь. У Москві починають вино­шувати досить привабливі (але, як показала практика, абсолютно ефемерні) плани прилучення Великого князівства Литовського (в то­му числі й Білорусі) шляхом обрання царя або його спадкоємця вели­ким князем литовським. Внаслідок нового політичного курсу росій­ського керівництва ситуація в регіоні тимчасово стабілізується, бо­йові дії вщухають і тому для Москви відпадає потреба у присутності українських військ у Білорусі.

У січні 1656 р. Хмельницький проводить у Чигирині старшинсь­кі наради, на яких широко дебатується проблема зовнішньополітич­ної орієнтації Української держави в умовах Віденських домовленос­тей Росії та Польщі, а також, ймовірно, обговорюється й білоруське питання. Брак достовірної інформації не дає можливості реконстру­ювати перебіг нарад і зміст їхніх головних резолюцій. Однак на принципову позицію українського керівництва в цьому питанні до­сить промовисто, на наш погляд, вказує вже сам факт появи гетьман­ського універсалу від 29 січня 1656 p., яким Хмельницький призна­чав Івана Нечая, "...нам и всему войску нашему [...] жичливого и в де-лах рьщарских взятого от боку нашого...", на полковництво "...в Білую Русь до Могилева, Чаусова, Новобьіхова и Гомля и иньіх мест, и местечек, и сіл тамже знайдуючих..."107.

На відміну від свого попередника І. Золотаренка, який носив ти­тул наказного гетьмана, тобто начальника над козаками, що вируши­ли в похід, Нечай отримує уряд власне полковника білоруського (або посаду білоруського намісника, як класифікує це М. Грушевський), що недвозначно вказувало насамперед на адміністративний характер його повноважень.

Для реконструкції проектованих гетьманським урядом методів прилучення Білорусі до Української держави значний інтерес стано­вить визначення політико-адміністративних прерогатив білорусько­го полковника108. У листі до могилевського воєводи князя І. Рєпніна від 2 (12) лютого 1656 р. Іван Нечай титулує себе полковником біло­руським, гомельським і чаусівським, повідомляє, що гетьман дору­чив йому в Білій Русі "панувати і рядити"109. Але універсал від 29 січ­ня 1656 p., на жаль, мало проливає світла на повноваження новопри-значеного полковника та межі його "панування". В. Смолій і В. Сте-панков стверджують, що наприкінці січня Іванові Нечаю було від­правлено з Чигирина ще один гетьманський універсал, зміст якого, на жаль, на сьогодні встановити неможливо110. Логічно припустити, що саме в ньому й були сформульовані основні завдання білорусько­го полковника та визначено межі його повноважень. На користь да­ного припущення служить той факт, що трохи згодом, під час слідст­ва, яке проводив у Білорусі А. Жданович, Іван Нечай пред'являв універсал Хмельницького на підтвердження того, що в своїй діяльно­сті він не виходить за межі повноважень, окреслених Чигирином.

Отримавши уряд білоруського полковника, Іван Нечай діє швид­ко й рішуче. Насамперед припиняє виведення українських залог з Могилевського повіту, звідки російське командування їх почало ви­тісняти після смерті Золотаренка. Більше того, силою змушує царські війська залишити підвладні йому території.

Царські воєводи вже в січні 1656 р. інформують Москву, що "...по присьшке полковника Йвана Нечая..." козаки з Кричева й Чау-сів нападають на шляхетські маєтності та на царських ратних людей, б'ють їх, грабують і чинять "всякое разоренье". Крім того, білорусь­кий полковник заохочує місцеве населення до покозачення, в резуль­таті чого, як видно зі скарг воєвод, "...многие места запустели"111. Могилевський воєвода також інформував свій уряд, що І. Нечай виг­нав із сіл Могилевського повіту всі російські залоги, натомість роз­містивши там своїх козаків, та звелів місцевому населенню не вико­нувати жодних розпоряджень царських воєвод. Смоленський воєво­да, в свою чергу, також доносив у Москву, що козацький полковник відмовляється вивести свої залоги з Мстиславського, Горського, Ду-бровенського, Шкловського та Копинського повітів.

Діяльність Івана Нечая у Білорусі викликає значне занепокоєння у Москві. Особливе роздратування царського уряду спричинила заява козацького полковника щодо його "пановання" в Білій Русі. При перекладі "з білоруского письма" вираз трансформувався у "государствование", що було розцінено у Москві як виклик російсь­кому монархові, оскільки "на всей Великой и Малой и Белой Руси, — як зазначалось у грамоті Олексія Михайловича, — по милости божей государствуем и пишимся государем мьі, великий государь...     .

У першій половині березня уряд Олексія Михайловича відправ­ляє до Чигирина посольство на чолі зі стрілецьким головою Аврамом Лопухіним. У його наказі саме білоруська проблема посідала пріори­тетне місце. На переговорах з гетьманом, що розпочалися 6 квітня, царський посланець передав здивування царя з приводу того, що український уряд без попереднього узгодження з Москвою приписав до Війська Запорозького Могилев і призначив сюди осібним полков­ником Івана Нечая. У Могилеві стоїть царська залога, села, що нале­жать до нього, роздані на приготування воєвод, ратних людей і шлях­ті, яка присягнула цареві, а тому російська сторона наполягала на ви­веденні козаків з Могилевського повіту та накладенні заборони на покозачення місцевого населення.

Особливу увагу в ході переговорів А. Лопухін приділяв скаргам на неправомірні дії Івана Нечая. Він вимагав не лише заборонити йо­му титулувати себе полковником могилевським, вивести своїх коза­ків з Білорусі, а й притягти його до судової відповідальності: "...тому полковнику Йвану Нечаю за такое его многое воровство учинить на-казанье жестокое, чтоб на то смотря, иньім не повадно бьшо само­вольство чинить"113.

Реагуючи на скарги московської сторони щодо службових злов­живань Івана Нечая, Богдан Хмельницький висловив готовність ство­рити спільну українсько-російську комісію, яка б на місці розслідува­ла пред'явлені звинувачення. У той же час гетьман досить рішуче за­перечив стосовно виведення українського війська з Білорусі, послав­шись на загрозу нового збройного протистояння з Річчю Посполитою.

Військова рада на Росаві, що відбулась у перших числах травня, згідно з твердженням М. Грушевського, підтримала політику гетьмана щодо білоруської проблеми, прийнявши рішення при її розв'язанні вдаватися до тактики своєрідного саботажу — не доводити справу до гострого конфлікту з Москвою, але й не поспішати з виконанням ви­мог царського уряду, які б завдавали шкоди українським інтересам.

Тим часом 19 (29) травня колишній київський полковник Антон Жданович і царський представник Микита Сивцов розпочали слідст­во в справі І. Нечая. В ході його було опитано велику кількість свідків і потерпілих, проведено допит над самим Іваном Нечаєм. В результа­ті було встановлено повну непричетність полковника до грабежів і розбоїв, які траплялися в даному регіоні. З'ясувалося, що вони відбувалися не лише без його відома, а навіть і не козаками його полку. На раді, скликаній за наказом Ждановича ЗО травня (н. а), з Нечая було також знято звинувачення московських воєвод у належності його до католицької віри. Присутні на раді одностайно заявили, що полков­ник сповідує православ'я та відвідує службу в "руських" храмах114.

Тут же, на раді, Жданович оголосив гетьманський наказ усім ко­закам, приписаним до Ніжинського та Чернігівського полків, зали­шити Могилевський повіт і повернутися до своїх осель. Як сатисфак­цію московській стороні кількох козаків, участь яких у розбоях і гра­бежах була доведена, за вироком військового суду, очолюваного Ждановичем, прилюдно стратили.

У ході слідства Жданович отримав довгі реєстри кривд, заподія­них місцевому населенню царськими воєводами та їхніми ратними людьми. У них ішлося про замучених чоловіків і жінок, ґвалтування неповнолітніх дівчат, спалення садиб, пограбування майна тощо115.

Що ж до використання Іваном Нечаєм титулу полковника білору­ського, могилевського і гомельського, слідство встановило, що саме так називав його в універсалах і листах гетьман Б. Хмельницький, а тому полковник не поніс за це ніякого покарання, лише на майбутнє йому було заборонено іменуватися білоруським полковником. Саме цими півзаходами гетьманський уряд сподівався на деякий час задовольнити претензії московської сторони, щоб самому тим часом продовжити ро­боту з утвердження своїх позицій у Південній та Східній Білорусі.

Реляцію Ждановича про завершення слідства і ліквідацію непо­розумінь між царською та гетьманською адміністраціями в Білорусі в ставці Олексія Михайловича отримали 2(12) червня, а вже 10 (20) чер­вня надійшла відписка мінського воєводи Ф. Арсеньєва, де йшлося про те, що до Мінського повіту вступило чимало козаків на чолі з на­казним полковником І. Нечая Филимоном Бутком, який шляхту і се­лян силоміць записує в козаки. Крім того, воєвода повідомляв, що Не-чай відправив козацькі загони за Березину, щоб і там місцеве населен­ня вписували до козацького компуту. Ще через два дні, 12 (22) червня, у ставці отримали інформацію про те, що Нечай, всупереч розпоря­дженню Ждановича, і надалі пишеться полковником білоруським, "приписує собі городи в титул", а також продовжує тримати козацькі залоги в Чаусах, Горах і Горках, Барзилівськім війтівстві116.

Дійсно, по завершенні роботи комісії Ждановича—Сивкова білоруський полковник продовжує діяльність, спрямовану на утвер­дження козацьких порядків у Білорусі. Так, універсалом від 11 (21) червня 1656 р. він сповіщає царську й гетьманську адміністрації, міс­цеве населення про призначення ним Якуба Харитоновича до села Жаливля, ймовірно, на уряд отамана городового, "щоб бідним селя­нам не було кривд". А 14 (24) червня надає сотницький уряд місцевому шляхтичеві Андрію Качановському і призначає його комендан­том козацької залоги117.

Варто зазначити, що тогочасна суспільно-політична обстановка в Білорусі об'єктивно сприяла зростанню тут прокозацьких настроїв. Справа в тому, що вже на початку бойових операцій у Білорусі, ЗО липня 1654 р. (за с. а), цар Олексій Михайлович законодавчо санк­ціонував повернення захоплених на Литовсько-Білоруському фронті полонених у підданство російських поміщиків. У 1655 р. патріарх Никон писав про намір царя поселити на своїх обезлюднених землях 300 тис. полонених білорусів118.

Узаконене полювання на людей в Білорусі набрало вражаючих масштабів. Так, наприклад, лише один воєвода Р. Бабарикін у містеч­ку Білому (на православній Смоленщині!) взяв "с посаду [...] к себе неволею ж семей з двадцать, а проголовно будет с женами и з детьми блиско за двести человек"119. Вартість захопленого царськими ратни­ками білоруського селянина чи міщанина коливалася від З до 5 рублів120.

Жорсткий окупаційний режим російських військ у Білорусі, на­сильницьке переселення місцевих селян і ремісників до Росії, приму­сові реквізиції та розорення господарства краю викликали поширен­ня тут антимосковських настроїв, активізацію партизанського руху, спрямованого проти присутності на білоруських землях царських військ (російські воєводи називали їхніх учасників "шишами", "ворогами", "изменниками").

Воєнні приготування польської сторони, спроби вірних королю військ прорвати блокаду Старого Бихова й успішна протидія цьому з боку козаків І. Нечая у поєднанні з посиленням дипломатичних акцій останнього, спрямованих на зняття напруги в українсько-російських стосунках у даному регіоні, в другій половині літа 1656 р. дещо пом'я­кшують гостроту протиріч. І в другій половині вересня через посла білоруського полковника сотника Р. Ракушку-Романовського російсь­кий цар надсилає Нечаю грамоту, в якій, хоч і забороняє надалі запису­вати селян і міщан у козацький стан, все ж санкціонує перебування на козацькій службі "старих" козаків з-поміж місцевого населення. Зро­зуміло, що за таких умов царський уряд уже не ставить питання про безумовний вихід полку Івана Нечая з білоруської території.

Таким чином, українсько-російські стосунки в Білорусі на де­який час нормалізуються й білоруський полковник мобілізує всі свої сили на взяття фортеці Старий Бихів, яка вже протягом двох років ус­пішно відбивала наступ як військ наказного гетьмана І. Золотаренка, так і царських воєвод. Після чергового безуспішного штурму й оди­надцяти тижнів облоги російських військ на чолі з воєводою Хован-ським Нечай бере місто в тісне кільце облоги, надійно перекриває комунікації противника і, врешті-решт, змушує захисників Старого Би-хова капітулювати.

Коли це сталося — точних відомостей не збереглося. Вперше про "биховську фортуну" Хмельницький говорить у листі до львівського магістрату від 9 (19) березня 1657 р.121 Однак сам тріумфатор — пол­ковник Нечай — прибув до Чигирина ще в лютому 1657 р. Важко при­пустити, що він залишив своє військо до моменту успішного розв'я­зання кількарічної епопеї навколо Старого Бихова. Імовірніше, що місто на той час уже капітулювало або ж, принаймні, заявило про свій намір зробити це вже найближчим часом. А тому прибуття І. Нечая до гетьманської резиденції, на наш погляд, було обумовлене саме потре­бою обговорення з Хмельницьким форми протекції над містом.

Після обговорення з І. Нечаєм ситуації в Білорусі 15 (25) березня Б. Хмельницький підписує універсал, в якому вказувалося: "Иж з во­лі Божое упаметавши се шляхта, месчане и вси обивателі Старого Би­хова цале и вірне поддало се под владзу и протекцию нашу и присягу виконали нам, же нігдьі юж нікому иншому той фортеци не подадут, але по вік при Войску Запорозком оную заховати мают"122. Заради того гетьман доручав київським купцям і міщанам установити торго­вельні зв'язки з містом, обіцяючи їм, зі свого боку, "мьіт жадньїх тор-говьіх и подачок" з них не брати і гарантуючи захист з боку козаць­ких залог, розташованих на білоруських та північноукраїнських зем­лях123. Цілком імовірно, що, згідно з планами уряду Б. Хмельницького, Старий Бихів мав стати важливим економічни-м форпостом Української держави, який не лише забезпечував би в-ведення білоруських земель в сферу української торгівлі, а й з'єдну­вав би український ринок із західноєвропейськими ринками.

Напередодні підписання універсалу про прийняття Старого Би­хова під свою протекцію Б. Хмельницький 13 (23) березня відправив листа до Москви, де повідомляв про військовий успіх І. Нечая. Праг­нучи дещо пом'якшити негативне враження московського керівниц­тва від суттєвих здобутків Війська Запорозького в Білорусі, гетьман наголошував, що жителі міста "присягнули на ім'я в. цар. величності піддалися". Щоправда, тут же містилося уточнення — бихівляни ма­ють залишитися при Війську Запорозькім124.

Вишукана дипломатична риторика Хмельницького, природно, була не в змозі відволікти увагу московських політиків від далеко­глядних політичних наслідків події. Після того, як українські війська захопили Старий Бихів, у взаєминах Чигирина з Москвою зав'язува­вся ще один надзвичайно серйозний вузол, який стане одним із пер­шочергових каменів спотикання у їхніх стосунках протягом найбли­жчих двох років. Адже протягом усієї війни в Білорусі Олексій Ми­хайлович приділяв досить пильну увагу боротьбі за Старий Бихів. На здобуття цієї придніпровської твердині він виряджав війська під командою своїх досвідчених воєвод, не раз звертався з листами до захи­сників фортеці із закликом "государские милости к себе поискати и го­род Старьій Бьтхов [...] сдати" або ж переконуючи їх після взяття ли­товської столиці, що їм "...помощи [...] ниоткуда не чаять, гетьманьї со всем войском побитьі и столица [...] город Вилна за нами..."125.

Іван Нечай, окрилений успіхом під Старим Биховом, значно ак­тивізує свою діяльність у регіоні. Наступник могилевського воєводи Хованського (цілком можливо, відкликаного з Білорусі за прорахун-ки при штурмі й облозі міста, які привели до успіху українського вій­ська) Іван Бутурлін доповідав у ставку Олексія Михайловича про но­ві прояви самоуправства з боку козацького полковника. Зокрема, воєвода звинувачував українського старшину в тому, що той зганяє царські залоги, ставлячи натомість козацькі; його сотники записують (нерідко навіть силоміць) білоруських селян у козаки, чим завдають немалих збитків місцевій шляхті, що склала присягу російському мо­нархові; намагається на противагу Могилеві (який піддався цареві) заснувати козацький Новий Могилев у Лупулові. Крім того, Бутур­лін скаржився, що Нечай вимагає від нього вивести залогу з Дашко-ва, погрожуючи в разі невиконання громити царських людей і битися з ними, як з ворожою стороною126.

Ще більшої гостроти білоруській проблемі надає та обставина, що із зими 1657 р. в урядових колах Москви намітився поворот до значно жорсткішої політики щодо України. Зміну курсу переконли­во засвідчив візит до Чигирина стольника В. Кікіна. Так, у наказі, да­ному стольнику з Посольського приказу 17 лютого 1657 p., вислов­люється здивування з незалежної зовнішньої політики гетьманського уряду: "Да ведомо великому государю [...] учинились, что он, гетман Богдан Хмельницкой, соединился на поляков с Ракоцом, чтоб им над поляками вместе промисел чинить, и на Коруне Полской учинить Ракоца; и великому государю нашому [...] то в великое подивление, какими мерами такое дело начинается". Причому послові наказува­лося не лише передати гетьману царське здивування, а й нагадати про взяті на себе раніше зобов'язання ("великому государю, обеща-ли с клятвою служити, и во всем ему [...] добра хотети") та пригрози­ти карою Божою за відступництво від присяги: "Да надобе им и от Бога, за неправду от бога разни посьшаемьі бьівают"127.

Зміна політичного курсу уряду Олексія Михайловича щодо України, природно, не могла не відбитися і на розв'язанні білорусь­кої проблеми. До того ж своєрідним каталізатором її гостроти висту­пала та обставина, що російський істеблішмент напередодні вально­го сейму з обрання Олексія Михайловича претендентом на польсь­кий трон прагнув опертися на підтримку білоруської шляхти. А дося­гнення цього без урегулювання соціальних відносин та перекривання селянам шляхів виходу із залежності від державців (тобто без за­борони покозачення місцевого населення) видавалося вкрай пробле­матичним. Тому, відправляючи в Україну чергове представницьке посольство на чолі з боярином Ф. Бутурліним і дяком І. Михайловим (травень 1657 p.), царський уряд приділяє значну увагу вирішенню українсько-російських суперечностей на теренах Білорусі. Під час аудієнції у Хмельницького 13 (23) червня 1657 р. Бутурлін скаржив­ся на неправомірні дії Нечая, який виганяє з маєтностей і розорює шляхту, що склала присягу цареві й отримала від нього привілеї; за­писує до козацького компуту селян, чим руйнує господарство краю; створює новий адміністративний центр Могилевського повіту. Крім того, посол наводив цілу низку прикладів інших зловживань козаць­кого полковника, відомості про які було почерпнуто з донесення мо­гилевського воєводи І. Бутурліна128.

Незважаючи на критичний стан здоров'я Богдана Хмельницького, погіршення міжнародного становища Української держави та загострен­ня соціальних і політичних протиріч усередині українського суспільства, гетьман та його оточення відкидають звинувачення московської сторони щодо нещирості зовнішньополітичного курсу Чигирина. Що ж до врегу­лювання українсько-російського конфлікту в Білорусі Хмельницький обіцяв Бутурліну відправити до Нечая листи з наказом не чинити кривди шляхті, що перейшла до царя. Водночас він вимагав, щоб і царські воєво­ди та їхні ратні люди не робили ніяких кривд і насильств білоруській шля­хті, яка проживала "в городах войска Запорожского", тобто тій її частині, що стала під гетьманський протекторат і присуд.

Як бачимо, червневі переговори в Чигирині не внесли нічого нового у розв'язання білоруської проблеми. Такий стан речей не за­довольняв московське керівництво, а тому в оточенні Олексія Ми­хайловича визріває план радикального збройного розв'язання проб­леми. З цією метою одночасно з проведенням переговорів з україн­ським гетьманом у Смоленську формується спеціальний військо­вий підрозділ на чолі з воєводою С. Змієвим і піддячим К. Мініним, перед якими ставиться завдання витіснити козацькі залоги із Смо­ленського, Добровенського, Оршанського та Могилевського по­вітів. До кінного загону Змієва смоленський воєвода князь П. Дол-горукий прилучив понад 200 піхотинців. Крім того, С. Змієву нада­ється в підпорядкування 5 рот "нового строю" під командою А. Ле-слі, Д. Краферта та Я. Бранцбекова. У червні 1657 р. Зміїв на чолі карального корпусу в кількості 600 чол. вирушає із Смоленська в напрямку Сломіна, Могилева, Копися, Шклова, Мінська, Борисова, змушуючи малочисельні нерегулярні козацькі залоги відступити з цих волостей. З метою зміцнення позицій російської адміністрації в Білорусі уряд Олексія Михайловича призначає воєводою до Борисова боярина В. Б. Шереметєва129. (До цього часу в більшості біло­руських і литовських міст, за винятком Вітебська, Полоцька та Віль­но, воєводами були другорядні особи.) Призначення впливового цар­ського сановника борисовським воєводою, цілком імовірно, мало на меті підняти авторитет царської адміністрації та продемонструвати серйозність намірів Москви в даному регіоні. Саме про такі наміри російського уряду свідчили й перші кроки Шереметєва на посаді бо-рисовського воєводи. Прибувши до Борисова, він зразу ж розіслав по містах і волостях грамоти, в яких гарантував шляхті повну безпеку від утисків з боку козаків. Одночасно воєвода відправив поручика Л. Томановського до Нечая з вимогами заборонити його сотникам, зо­крема Денисові Мурашку, вступати в шляхетські маєтності, грабува­ти й розоряти їхніх власників і записувати місцевих селян у козацьке товариство. Крім того, Шереметєв наполягав на негайному і повному виведенні козацьких залог з Борисовського, Шкловського, Могилев-ського, Оршанського та Мінського повітів "в указанное место, где им указано бьіть"130.

Білоруський полковник відмовився виконувати ультиматум воєводи, посилаючись на те, що козацькі залоги розміщені в зазна­чених повітах не для боротьби з російськими ратними людьми, "...но для воровання ляховського [...] которьіе крестьян до конца ра-зорили"131. Крім того, старшина запевнив Шереметєва, що скарг і чолобитних з приводу зловживань козаків, розміщених на залогах, з боку посадських людей не надходило.

Цілком природно, що відповідь Нечая не задовольнила царсь­кого воєводу, відомого своїми українофобськими настроями. І тоді Шереметєв висунув новий, надзвичайно "вагомий" аргумент — ар­тилерію.

Уже 27 серпня 1657 р. Нечай відправляє до Москви листа, в яко­му скаржиться на воєводу, що той "...з арматою на местьі и деревни, где козаки своє наместье мают, кажет наезджати, козаков имеют и иньіх и вяземе держат, а иньіх невест девает где, в домах козацких бе­рет..."132. Приклад борисовського воєводи наслідують й інші пред­ставники царської адміністрації в Білорусі: силою віднімають у пол­ковника волості, в яких утримувався його полк, козаків виганяють з їхніх помешкань і "...подданья из их, як из мужиков, требуют, до того чюприньі режут, кнутами бьют, грабят..."133. "...Не могучи далей кривд от воєвод [...] учиненьк терпети...", Іван Нечай звертається по захист до царя134.

Однак діяльність царської адміністрації в Білорусі, природно, бу­ла не виявом воєводського самоправства, а чітко спланованою в Мо­скві програмою боротьби за білоруські землі. Про це переконливо свідчить, наприклад, донесення царю від могилевського воєводи С. Змієва, відправлене до Москви в серпні 1657 p., в якому, зокрема, мовиться: "...казаков вьіслал из тех мест, из которьіх, по твоєму вели­кого государя указу (виділено нами. —В. Г.) велено вьіслать и в нака­зе написано..."135.

Переяславський полковник П. Тетеря, який у тому ж серпні 1657 р. на чолі посольства перебував у Москві, повернувшись в Україну, також доповідав старшині про наміри царського уряду ви­вести козацьку залогу із стратегічно важливого Старого Бихова, роз­містивши там царських ратних людей136. Усе вказувало на те, що бо­ротьба за Білорусь між офіційною Москвою та Чигирином в умовах міжгетьманства має розгорітися з новою силою, причому позиція українського керівництва в порівнянні з його опонентами була наба­гато слабшою.