Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. 3. Роль етнічного чинника в міжконфесійних стосунках в Західній Україні напередодні німецько-радянської війни

Етноконфесійна строкатість західноукраїнського регіону, по­літика урядів II Речі Посполитої, Чехословаччини та Угорщини ство­рювали підґрунтя для антагонізмів у національній та релігійній сфе­рах. Особливу роль у цих процесах відігравали Православна і Греко-католицька церкви. Практично все населення Західної Волині й бли­зько 28 тис. осіб у Східній Галичині (станом на 1934 р.) сповідували православ'я. З Православною церквою значна частина української громадськості пов'язувала надії на ефективну протидію окатоличен­ню та ополяченню. Але до того, щоб стати одним з вирішальних еле­ментів національної самоідентифікації української меншини у Поль­щі, не готова була сама Православна церква, більшість духовенства якої дотримувалося проросійської орієнтації. Релігійна література та проповіді російською мовою, богослужіння церковнослов'янською не сприяли тому, щоб православ'я взяло на себе функцію консоліда-ційного чинника українства.

Та все ж у надрах Православної церкви поволі розгортався рух за її українізацію, який у 20—30-ті роки охопив Волинь, Холмщину, Підляшшя. Ця тенденція певною мірою збігалася з виразно антиросійською позицією польської верхівки та її бажанням звільнити Пра­вославну церкву з-під впливу Москви.

Зі згоди Вселенського патріарха 1925 р. Православна церква у Польщі проголосила автокефалію, хоча матірна церква — Російська православна — не визнала канонічним цей статус*. Після того, як творця Автокефальної православної церкви у Польщі (АПЦП) митро­полита Юрія Ярошевського вбив фанатик, який мстився за відрив від РПЦ, митрополитом АПЦП обрали Діонісія Валединського. Хоча но­вий першоієрарх прихильно ставився до українців, йому доводилося балансувати між польською адміністрацією і проросійською части­ною кліру. Аналізуючи ситуацію, що склалася всередині АПЦП, український політичний діяч та історик Д. Дорошенко писав: "Треба пригадати, що православне духовенство на Волині й на Холмщині складалося здебільшого з елементів змосковщених, що пройшли школу митрополитів Антонія й Євлогія, які виховувалися в дусі ідей Почаївської лаври, коли там верховодили і задавали тон цілій церков­ній політиці на Волині й Холмщині відомі агітатори Іліодор і Віталій. Часи української державності й революції проминули для нього наче безслідно, й, опинившись під "твердою" польською владою, воно мріяло про поворот "добрих старих часів", принаймні в своїй вужчій церковній сфері. Український елемент, представлений переважно молодими священиками або емігрантами, був спочатку дуже слаб­кий. Цілий єпископат (з ієрархів) складався виключно з росіян, так са­мо як і центральна управа — митрополича консисторія. Духовенство міське теж було російське й перебувало під впливом своїх російських парафіян — решток колишньої російської бюрократії або людей віль­них професій, що залишилися в Польщі. В російських руках залиши­лася і єдина середня школа, духовна семінарія в Крем'янці (так само, як і друга семінарія — у Вільні). Характеризуючи українську течію в Православній церкві, Д. Дорошенко вказує, що її спочатку репрезен­тувала нечисленна група інтелігенції, емігрантів та духовенства. Не маючи впливу в церковному керівництві, вони почали активну діяль­ність "знизу"231.

Усвідомлюючи необхідність змін, керівництво АПЦП пішло на певні поступки: Священний Синод 1924 року дозволив уживати українську вимову в ході богослужінь, виголошувати проповіді та читати Святе Письмо українською мовою. Однак вті- лення цих рішень у життя зустріло спротив проросійської частини духовенства. Натомість у середовищі української інтелігенції зростала кількість прихильників українізації церкви, а також створення окремої право­славної єпархії на Волині та Поліссі на чолі з українським архієреєм. У червні 1927 р. вони провели церковний з'їзд, нащо Священний Си­нод скликав у Почаєві альтернативне зібрання, учасники якого висло­вилися проти українізації церковного життя232.

Польські правлячі кола підтримали українізаційні ініціативи в АПЦП, що викликало загострення суперечностей в її середовищі. Урядові чинники долучилися до кадрових змін. Так, митрополита Діонісія усунули від виконання обов'язків керівника Волинської ка­федри, яку посів Олексій (Громадський). Послідовний апологет укра­їнізації Іван Власовський став секретарем Волинської консисторії. Ще до того, у 1932 p., висвячено в єпископи Полікарпа (Сікорського), якого призначено вікарієм до Луцька. З цього часу тиск на проросій-ськи орієнтованих священиків, серед яких особливою непоступливіс­тю вирізнявся популярний на Волині єпископ Симон (Івановський), ще більше посилився.

Інколи дії прихильників негайної українізації Православної цер­кви набували демонстративно-радикальних форм. Виступи проти зросійщення православ'я набували особистісного забарвлення, пере­носилися на шпальти періодичної преси і набували широкого відлун­ня в суспільстві. До таких належали вересневі події 1933 p., що мали місце в Почаївській лаврі. Газета "Діло" вмістила про них таку інфор­мацію: "Коли 10 вересня в Почаєві закінчилося богослужіння і руши­ла процесія з прахом Св. Йови, на дзвіниці Лаври всі раптом побачи­ли кількаметровий жовто-блакитний прапор, і з грудей багатьох при­сутніх вирвалося: "Слава, слава!". Молодь, що заповнила алею від Собору до архієпископського будинку, почала вигукувати: "Геть ру­сифікаторську політику і московських ієрархів в українській право­славній церкві!", "Запровадимо українського єпископа для Волині та українську мову богослужінь!", "Розпочнемо відродження українсь­ких традицій у церкві православній, здійснимо устрій соборний у це­ркві!". Під окрики "Геть!" процесія пройшла до архієрейського бу­динку, під вікнами якого продефілювали учасники маніфестації. Піс­ля цього вони влаштували мітинг, на якому з критикою існуючого ла­ду в церкві виступили посли Сейму Бура, Скрипник, Серафимович і сенатор Гловацький. Учасники мітингу прийняли ухвалу такого зміс­ту: "Ми, православні українці з різних сіл та міст Волинського воєводства, зібравшись з усіх кінців Волині в Почаєві в день Св. Йови Почаївського 10 вересня 1933 р. на вічі, стверджуємо, що: 1) українському народу в православній церкві в Польщі діється крив­да, зневага; 2) влада церковна не задовольняє бажань і потреб церков­но-релігійного життя української пастви; 3) мо- сковське, вороже на­шому народу керівництво панує, як і раніше, у всіх церковних інсти­туціях та митрополичій пресі; 4) Св. Синод не зважає на прохання українського православного населення, що останніми днями особли­во виявлялось у ставленні Св. Синоду до меморіалу Товариства ім. Петра Могили про потреби Православної церкви". Автори резо­люції закликали архієреїв АПЦП зважати на згубність "проросійського й антинародного курсу", "моральний розклад, безладдя й зане­пад", що мали місце в житті церкви233.

Справу українізації православ'я підтримувала наддніпрянська еміграція, діячі та учасники Української революції 1917— 1921 pp. І. Огієнко, В. Біднов, О. Лотоцький, який у 1928 р. став професором православного теологічного факультету Варшавського університету і директором Українського наукового інституту, організував пере­клад богослужбових книг українською мовою. Спеціальна комісія УНІ переклала з давньоєврейської та грецької мов "Часослов", "Пса­лтир", дві літургії, чин охрещення, шлюбу й похорону "Октоїх". На чолі комісії стояв митрополит Діонісій, тому апробовані ним пере­клади було запроваджено до вжитку в православних приходах Поль­щі.

Незалежно від названої комісії над перекладом богослужбових книг працював І. Огієнко234.

Незважаючи на загалом антиукраїнську політику польського уряду, Православна церква мала автокефальний статус, в той час, коли УАПЦ В. Липківського на території Української РСР була роз­пущена, а її провідні діячі заарештовані й фізично знищені.

На 1938 р. під омофором АПЦП діяло 1624 парафії, 9 чоловічих і 5 жіночих монастирів, об'єднаних у 5 єпархій: Варшавську (на чолі з митрополитом Діонісієм), Волинську (архієп. Олексій Громадсь­кий), Поліську (архієп. Олександр Іноземцев), Віленську (архієп. Феодосій), Гродненську (архієп. Сава Советов). Згідно з декретом президента Польської республіки (листопад 1938 р.), АПЦП зміни­ла назву на Польську автокефальну православну церкву (ПАПЦ)235.

Наявність розгалуженої мережі політичних і громадських орга­нізацій, власної преси надавала резонансу та особливого звучання будь-яким тертям між українською та російською спільнотами в По­льщі. Як приклад можна навести гостру полеміку з приводу увічнен­ня пам'яті жертв Талергофу — табору для російських військовополо­нених періоду Першої світової війни. Глорифікуючи Талергоф, ро­сійський табір відмовляв українцям у праві брати участь в урочистос­тях, оскільки ті з них, які мешкали в межах Австро-Угорської імперії, воювали проти Росії. Однак у Талергофі перебувало чимало бранців з Наддніпрянської України, і це, на думку української громадськості, зобов'язувало її відзначати подію.

Задовго до т. зв. Талергофського з'їзду в пресі з'явилися публіка­ції зі взаємними звинуваченнями і претензіями. Тривожні нотки зане­покоєності з приводу "Русофільських акцій" звучали в статтях часо­писів "Новий час", "Діло", "Наш прапор", "Пролом" та інших. В од­ній з передовиць "Нашого прапору" з приводу запланованого росій­ськими силами форуму зазначалося, що часопис "не писав би про ту акцію москвофільських недобитків, якби не конечність застереження широких несвідомих мас від участі в антиукраїнській демонстрації . "Москвофільство, — наголошував автор матеріалу, — є ганьба українського народу і повинно зникнути раз і назавжди з народного організму. Одна з головних причин його існування є недостатня ор­ганізація людності по всіх повітах, а крім того, легковаження моск­вофільства з боку українців". У статті містився заклик до наполег­ливої національно-освідомчої роботи в селах серед української мо­лоді236.

Власне бачення проблеми подав уніатський офіціоз "Мета". «Ви­раз "Талергоф", — зазначалося у статті "Трагедія Талергофа" (27 травня 1934 p.), — зазнав значних змін з часу великої війни і став сим­волом трагедії українського народу. В той час, коли вирішувалася йо­го доля, він не мав окресленої політичної концепції, ані тез плану здо­буття політичної незалежності. Темний бік слова "Талергоф" є те, що сталось воно випробуваним серед боротьби українських політичних намагань. Зазвичай те слово експлуатується як галицький москво-філізм, який, втративши політичний сенс, шукає власного богатирсь­кого пафосу. Звичайно, провідники москвофільства стояли перед ди­лемою: самоліквідація чи опертя об нову ідеологічну підставу. Ту підставу прагнуть знайти в трагічному талергофському епізоді». Автор публікації вважав недоцільним легковажне ставлення до моск­вофільського руху і радив українцям найширшу участь у талергофсь-ких урочистостях, вчинити богослужіння і тим самим "вибити найси-льнішии козир з рук москвофілів    '.

31 травня на Личаківському цвинтарі Львова в урочистостях взя­ло участь понад 4 тис. громадян, частина яких прибула з Лемківщини. Вулицями міста пройшли православна, а потім — греко-католицька процесії.

На "Талергофському з'їзді" виступив голова Союзу російських організацій у Польщі, посол Сейму Пимонов, який, зокрема, сказав: "Талергоф — то символ нашої народної волі. Той символ свідчить, що нема в світі сили, яка зуміла б знищити стихію, вічну й безмежну волю до життя російського народу. Перед тим символом однаково згинають коліна всі племена й гілки великого російського народу, але й приятелі й вороги вбачають у тому символі вічну правду, що була, є і буде з російським народом    .

Ситуацію загострювало те, що російські кола не хотіли рахувати­ся не лише з державницькими прагненнями українців, але й ігнорува­ли й зневажали їх суверенне право бути самодостатнім, повноправ­ним членом європейської спільноти народів. Так, російськомовний часопис "Наше время" помістив на своїх шпальтах зізнання голови Російського національного об'єднання барона В. Штейгена, які від­дзеркалювали позицію російської політичної еміграції щодо україн­ців. Керівник РНО вважав, що "невідворотною проблемою" стало "внесення ясності до т. зв. українського питання. Російська меншість, яка сама боронить право самовизначення за формулою, що росіяни­ном є той, хто себе таким визнає, визнає рівним чином таке ж право для інших народів. Власне для того ми повинні рахуватись з фактом, що частина людей означить себе як український народ. Але, визнаю­чи цей факт, ми одночасно твердимо, що таке явище згідно історич­ної правди приналежності тієї людності до кореня загальноросійсь-кого не суперечить тому, що той відлам має свої натуральні місцеві характерні мовні, звичаєві та інші особливості. Беручи до уваги ці за­уваження, висуваємо таку тезу: не боротьба з українством як з окре­мим народом, а боротьба з його тяжінням до відриву від загальноро-сійського коріння і взагалі від усього, що є російським. До розвитку такого відособлення, на нещастя, спричиняються не тільки люди, які стоять на Грунті самостановлення народу, але й особи, що стоять на загальноросійській платформі, які не відрізняють народних особли­востей від прагнення непідлеглості" (суверенітету, незалежності. — Авт.). З приводу ситуації, що склалася в АПЦП, В. Штейген зазна­чав: "Не треба забувати, що Автокефалія нашої Церкви є лише зов­нішня поволока (наліт. — Авт.), якій повинен відповідати внутріш­ній автокефальний зміст, тобто істинне самоврядування церкви, згід­не з її канонами і державною конституцією". Отже, й автокефальний статус Православної церкви у Польщі українці й росіяни трактували по-різному239.

Українсько-російське протистояння простежувалося і по лінії Греко-католицької церкви на Лемківщині. Сильні проросійські наст­рої у поєднанні з прагненням правих польських кіл денаціоналізува­ти мешканців цього регіону зустріли спротив українства. Газета "Нова Зоря" (24 вересня 1933 р. ) назвала спроби деукраїнізації Лемківщини "дезінфекцією", зауважуючи, що деякі діячі намагалися зробити з лем­ка спочатку "поляко-роса", а потім 100%-го "поляка". Як приклад зу­силь проросійських кіл наводилися таємні збори москвофілів у Гор­лиці, на яких обговорювалося впровадження лемківських абетки та букваря замість українських, переслідування українських "Просвіт", прагнення витіснити українських учителів з Ясельського і Горлиць-кого повітів, антиукраїнська налаштованість російськомовної преси. Єдиний часопис "Земля і Воля", який намагався зважено висвітлюва­ти події, в одному з чисел помістив матеріал, де роз'яснювалося, що "рух російський, який називається москвофільським, є не рух україн­ського народу до Москви, а рух росіян, які не хочуть відриватись від свого народу"240.

У статті "Лемківський сепаратизм" ("Новий час", 28, ЗО вересня 1933 р.) автор зазначав, що під час перепису 1931 р. для лемків у руб­риці "мова" фіксувалося: "лемківсько-руська", в той час як у польсь­кій пресі лемки час від часу подавались як "гірське польське плем'я".

Простежуючи зацікавленість певних сил у поширенні на Лемківщині православ'я, автор публікації називає серед них лемківську емігра­цію в Америці (переважно православну), а також галицьких москво­філів, що робили це "з причин практичного порядку, аби викорінити з лемків український дух". У відриві та ізоляції Лемківщини від впли­вів уніатської Галичини були зацікавлені польські чинники. У статті з приводу цього вказується: "Москвофіли побачили, що з поширю­ваного православ'я користується хтось третій, і в тому криється сек­рет нинішнього їх повороту й прагнення здобути для Лемківщини осібно-католицької дієцезії з єпископом-москвофілом. Тим часом той "третій" будує високий мур між Східною Галичиною і Лемків-щиною"241.

Гостра полеміка з даного питання розгорнулась у російськомов­ній та україномовній пресі. Львівський "Русский голос" полемізував з греко-католицьким "Ділом": «"Діло" уникає навіть виразу "російсь­кий", окреслюючи його як москвофільський. Знаменно, що "Діло", будучи уніатським органом, з надміру русофобії виступає проти ін­тересу самої уніатської церкви. Опутане українським шовінізмом, во­но відмовляє російським уніатам у праві мати власного російського єпископа. Неправда, що Зенківки перейшли до православ'я внаслідок агітації. Унія була тривалою в Лемківщині і в Галичині, поки свяще­ники були росіяни». Перехід у православ'я характеризується як "вте­ча від українських священиків", духовна, доброчинна й культурно-освітня діяльність яких серед "руського люду" "Русский Голос" ви-

94? СМ1ЮЄ    .

Зрештою, в 1936 р. у структурі Греко-католицької церкви з'яви­лася нова одиниця —Апостольська Адміністратура Лемківщини. Пе­редісторія її виникнення була пов'язана з тим, що Лемківщина входи­ла до складу Перемишльської єпархії, де традиційно сильними були русофільські настрої. Спроби єпархіального архієрея Й. Коциловсь-кого за допомогою нововисвячених пастирів після Першої світової війни українізувати релігійне життя викликали спротив місцевого на­селення. Близько 60 тис. віруючих повернулося в православ'я. Це примусило Ватикан вжити екстраординарних заходів: 136 приходів Греко-католицької церкви виведено зі складу Перемишльської єпар­хії і виокремлено в Апостольську Адміністратуру Лемківщини, не пов'язану з Галицько-Львівською митрополією, на чолі з о. доктором Мецюхом, а потім о. доктором Я. Медвецьким243. Адміністратура ма­ла 127 парафій (120 тис. віруючих), які обслуговували 130 уніатських пастирів. Це була порівняно невелика гілка Греко-католицької церк­ви, частка неукраїнців у якій на 1931 р. ледь сягала 8,2 %244.

1939 рік УГКЦ зустріла авторитетною, матеріально і морально впливовою суспільною силою. Вона мала 5 єпархій, 2 апостольські візитатури й адміністратури, 10 єпископів, 2950 представників "біло­го" духовенства, 540 ієромонахів, 1090 черниць, 540 семінаристів, 3040 парафій, 4440 каплиць, 195 церковних будівель, 9900 церко­вних народних шкіл, 380 народних шкіл, 41 церковну організа­цію, 38 друкарень, 35 видавництв, 4 млн 283 тис. віруючих245.

На території колишньої Польщі, що у вересні 1939р. відійшла до Німеччини, продовжувала діяти Апостольська Адміністратура Гре­ко-католицької церкви. У серпні 1940 р. сталися зміни у її керівницт­ві. За погодженням з окупаційною адміністрацією генеральним віка­рієм Лемківщини став Олександр Малиновський, який мав українсь­ку орієнтацію.

За активної участі уніатського духовенства почалося національ­не відродження Лемківщини. Воно спрямовувалося на подолання на­слідків довоєнної полонізації та русифікації місцевого люду. На 1 квітня 1940 р. в повіті Новий Санч вже налічувалося 39 українських шкіл, в яких навчалося 4330 дітей. У цих школах викладало 75 вчите­лів, 60 з яких були українцями, 35 — лемками246.

Греко-католицькі пастирі спрямовували громадське життя в пат­ріотичне русло, брали участь у святкуванні знаменних дат, урочисто­стях з приводу трагічних подій в історії України. У травні 1940 р. у повіті Біла Підляська священики УГКЦ стали активними учасниками відзначення роковин смерті С Петлюри і Є. Коновальця. 23 травня, після урочистої академії у місцевому храмі, відправлено панахиду по загиблих діячах українського руху247.

Як і значна частина західноукраїнської інтелігенції, духовенство очікувало прихід радянської влади з певними сподіваннями на кра­ще. Такі почуття й міркування грунтувалися на тому, що соборизація ("возз'єднання" — по-радянськи) українських земель має сприяти розвитку українського народу в єдиній державі — УРСР. Об'єктивну інформацію про події в Радянському Союзі 20— 30 pp. вони сприйма­ли як дещо перебільшену, а вади сталінського режиму — як такі, що гіпертрофовані його політичними противниками в Європі.

Однак дійсність виявилася більш суворою. Радянізація регіону супроводжувалася застосуванням силових засобів, порушенням со­ціалістичної законності, свавіллям.

Атеїзм як основоположна ідеологічна засада більшовизму зазда­легідь прирікав релігійні об'єднання. Стосовно УГКЦ ситуацію уск­ладнювали ще три чинники: по-перше, неприхована активна позиція уніатського духовенства, його прихильність національно-демократи­чним ідеалам не збігалася з тією роллю, яку відводило радянське ке­рівництво релігії в житті країни. Заперечуючи право на існування будь-яких виявів опозиційності, Сталін не збирався миритися з нею й у формі Греко-католицької церкви, яка, на його думку, підживлювала український сепаратизм; по-друге, Кремль давно конфронтував з Ва­тиканом, якому канонічно підпорядковувалася УГКЦ; по-третє, по лінії радянських спецслужб до Москви надходила інформація про плани ОУН, у сфері інтересів якої перебував також і впливовий уніат­ський клір.

Однак відразу оголосити Греко-католицьку церкву "поза зако­ном" режим не наважився, аби не відвернути від себе суцільно вірую­че населення Західної України. Більше того, підіграючи настроям, які панували в краї, більшовицький ідеологічний апарат через київське радіо 27 березня 1939 р. висловив вдячність галицькому духовенству за те, що воно "так вірно піддержувало духа українського між наро­дом"248.

У відповідь митрополит А. Шептицький закликав уніатську ієрархію до активної діяльності: "Наша програма наступна: ми буде­мо висловлювати послух урядові і виконувати його закони, коли вони не будуть суперечити законам Божим. Ми будемо триматися оподаль від політики та світських справ, але ми не перестанемо активно пра­цювати для діла Христового і для нашого народу"249.

У вересні 1939 р. представники різних політичних партій створи­ли у Львові Допомоговий комітет на чолі з К. Левицьким, що мав ре­презентувати організовану українську громадськість перед радянсь­кою владою. 24 вересня відбулася зустріч українських діячів з війсь­ковим комендантом Львова Івановим і представником цивільної ад­міністрації Міщенком. Депутація запевнила владу у лояльності, а та­кож порушила питання про діяльність УГКЦ, українську пресу, дру­карні тощо. Але обіцянки Міщенка про те, що уніатське духовенство й українські діячі не будуть переслідуватися, вже невдовзі були пору­шені. Першими жертвами арештів стали колишні депутати польсько­го Сейму Г. Тершаковець, В. Целевич, Д. Левицький, а потім сам К. Левицький250.

Не забарилася й антиуніатська акція. Позбавивши церкву голосу (її друкарні були націоналізовані), влада наказала припинити заняття в Богословській академії та духовній семінарії, санкціонувала вилу­чення ікон зі шкільних приміщень, заборонила катехізацію дітей у школах251.

Влітку 1940 р. архієпархіальний Собор УГКЦ зі згоди Ватикану призначив о. Й. Сліпого помічником і спадкоємцем А. Шептицького на випадок арешту чи смерті останнього. Про реальність такої загро­зи свідчила смерть одного з братів Шептицьких — Леона — від рук енкаведистів252. Наприкінці 1939 р. почалися арешти уніатських свя­щеннослужителів. У грудні органи НКВС затримали о. С. Хабурсько-го (пароха с Кудиновичі) та о. М. Іванчука (пароха с Іванчани), при­чому останнього відразу засудили на 6 років ув'язнення. Протягом 1940 р. у Галичині заарештовано кілька десятків греко-католицьких священиків. Минув рік з часу їх затримання, а рідним нічого не по­відомляли про їх долю. Дійшли звістки лише про смерть о. доктора А. Іщака, о. О. Боднара, о. Миколи Конрада й о. Ярослава Чемерин-ського253.

На початку 1941 р. інтенсивність антиуніатських акцій різко спа­дає, що пов'язується деякими дослідниками з перенесенням акценту на підрив організаційної єдності УГКЦ та підготовку повної ліквіда­ції даної конфесії254. Погоджуючись з цим твердженням, варто зроби­ти деякі зауваження. По-перше, антирелігійний курс на західноукра­їнських теренах виявився неефективним, а його продовження апро­бованими у 20—30-ті роки методами загрожувало масовим несприй-няттям нового режиму з усіма можливими наслідками. По-друге, на­віть заграючи з українцями (на противагу польському населенню, яке вважалося традиційно ворожим радянській владі), керівництво Ра­дянського Союзу не збиралося йти на будь-які поступки у справі пов­ної уніфікації й інтеграції приєднаного регіону. Оскільки в СРСР до­мінуючі позиції займала поставлена під повний контроль силових структур Російська православна церква, УГКЦ потенційно виступала як конфесійна, а значить, й ідеологічна (читай — українська) альтер­натива. А цього Сталін допустити не міг.

Аби втілити в життя ці плани, спецслужби взялися шукати слабке місце в ієрархії УГКЦ. Оскільки А. Шептицький і єпархіальні ар­хієреї засвідчили свою принциповість і безкомпромісність, креату­рою чекістів став о. доктор Гавриїл Костельник — відомий уніатсь­кий діяч, автор богословських, поетичних праць, видавець пастирсь­кого журналу "Нива", настоятель Преображенського собору у Льво­ві. Костельник спочатку відмовився співпрацювати з "органами", але після арешту 17-річного сина на початку 1941 р. дав свою згоду255. Проте у зв'язку з початком гітлерівської агресії спецслужбам забрак­ло часу, аби довести справу до логічного завершення.

Та все ж останнього удару перед відходом на схід вони встигли завдати. Населення краю сприйняло як акцію помсти непокірному народу фізичну ліквідацію в'язнів, які перебували у переповнених тюрмах Західної України. На кривавому рахунку енкаведистів 680 бранців у Крем'янці, 35 — у Жовкві, 3862 — у Луцьку, 3500 — у Львові, близько 300 — у Дрогобичі, 700 —у Самборі, 480—У Тер­нополі, 649 —у Золочеві, а також сотні жертв у Станіславі, Чортко-ві, Дубно та інших містах. Серед них — чимало духовних осіб. Так, лише у львівських "Бригідках" трагічно скінчилося життя 22 уніатсь­ких священиків Перемишльської єпархії256.

У листі до Апостольської Столиці від 30 серпня 1941 р. митропо­лит А. Шептицький з цього приводу писав: "Немає сумніву, що під більшовиками ми всі були засуджені майже на смерть ..., вони мали на меті нас поневолити. З огляду на нашу національну тотожність з населенням Великої України наше поневолення було для більшови­ків тільки наступним етапом у жорстокій війні, яку вони оголосили двадцять років раніше проти українців Сходу... Вдаряючи нас, біль­шовики хотіли остаточно знищити Велику Україну — та в цьому вони себе показали правдивими спадкоємцями давнього російського націона­лізму"257.

Початок Другої світової війни відкрив новий етап у життєдіяль­ності Православної церкви на території Західної України. Пакт Мо­лотова—Ріббентропа територіально розділив Польську автокефаль­ну православну церкву. Холмсько-Підляська єпархія потрапила до складу Генерального губернаторства, чотири інші єпархії — до скла­ду СРСР. Німці усунули митрополита Діонісія від обов'язків першо-ієрарха ПАЦП, намагаючись підпорядкувати православну ієрархію і приходи загарбаних земель митрополиту Серафиму Ляде, якого вони нарекли "вождем усіх православних" у III рейху.

Нова влада повернула православним "серце українського духов­ного життя" — собор Пресвятої Богородиці в Холмі, інші храми, за­хоплені католиками. В цей час у Варшаві створюється Церковна рада на чолі з І. Огієнком, яка взяла курс на відновлення Автокефальної православної церкви як української (підкреслення наше. — Авт.) це­ркви. Діючи нелегально, Церковна рада домагалася незалежного ста­тусу Української автокефальної церкви, усунення Серафима Ляде і повернення митрополита Діонісія. З часом останній повернувся до виконання своїх обов'язків і висвятив двох єпископів — Івана Огієн-ка і Палладія Видибіду-Руденка (для Лемківщини). Під час хірото-нізації 19 жовтня 1940 р. нововисвячений єпископ Холмський та Підляський Іван Огієнко, який взяв собі чернече ім'я Іларіон, виголо­сив промову, в якій були й такі слова: "Історія нашої Церкви пока­зує, що Український Народ завжди був найміцніше пов'язаний зі своєю Церквою, коли вона була народня й національна.

... Любити Господа Бога — це служити Йому, а служити Богові — то служити його народові. Відроджена Церква відродить Народ наш. ... Нехай усі добре пам'ятають, що українську культуру створи­ла Українська Церква... В кого сильна Церква, в того сильний і На-род!"258

Архімандрит Іларіон обгрунтував суспільно-політичну місію Української православної церкви. У присвяченій цим питанням праці він, зокрема, писав: "Ідеологія церкви складалася довгі роки, спільно з духовенством і народом. Ідеологія ця росла разом з історією україн­ського народу, що довгі роки був змушений сильно боротися і з мусу­льманським сходом, і з католицьким заходом, і навіть з православ­ною північчю". Іларіон наголошував, що церква має всіма силами прагнути до виконання свого первісного призначення — бути духовним провідником народу, стрижнем його повсякденного життя, консолідуючим його елементом   .

За дорученням архієрея духовенство Холмсько-Підляської єпар­хії розгорнуло інтенсивну освітню і культурно-виховну роботу серед віруючих. Значну увагу єпархіальне управління і духовна консисто­рія зосередили на організації видавничої справи, збиранні й упоряд­куванні єпархіальної бібліотеки, перекладі богослужбової літератури українською мовою. Активно проводилося патріотичне виховання молоді, організовувалися національні свята, відзначення пам'ятних дат. Як писав М. Горний, "за змістом і характером діяльності нова українська церква стала центром національного єднання".

Тим часом єпископат колишньої ПАЦП, що залишився на зем­лях, які у вересні 1939 р. відійшли до Радянського Союзу, 1 листопада утворив "Священний Синод святої Православної церкви в кордонах Західної України і Західної Білорусії". Синод підтвердив канонічне підпорядкування митрополиту Діонісію. Правлячими архієреями, які підпорядковувалися Синоду, були архієпископ Олексій (Громадсь­кий) та Олександр, єпископи Антоній, Симон і Полікарп. У грудні 1939 р. рішенням Синоду у відання архієпископа Волинського і Кре-м'янецького передано парафії Ковельського і Любомльського райо­нів, а також доручено керівництво Св. Успенською Почаївською лав­рою та духовна опіка православними віруючими Галичини260.

Спрямовані на самоорганізацію заходи єпископату колишньої ПАЦП не на жарт стурбували Кремль, який і чути не хотів про якісь не підзвітні центру інституції й відразу вдався до звичних засобів роз­в'язання даної проблеми.

Для спрощення контролю над православним духовенством захід­них областей УРСР їх було вирішено перевести під юрисдикцію РПЦ. Це дозволило б невілювати національне забарвлення релігійно­го життя у краї та остаточно поховати ідею автокефалії українського православ'я. Такі підходи збігалися з бажаннями керівництва Росій­ської православної церкви. Місцеблюститель патріаршого престолу митрополит Сергій (Страгородський) у листі до одного з єпископів у такий спосіб висловлював свою стурбованість спробами волинян зберегти свою самобутність й окремішність: "Все у них якось по-сво­єму. Особливо тяжко дається засвоєння того, що попередня їх автоке­фалія церковною мовою називається "розкол"261.

Для виконання делікатної місії, пов'язаної з необхідністю пере­конати "розкольників" стати під омофор РПЦ, на Волинь надіслано керуючого справами Московської патріархії архієпископа Сергія. Його аргументація виявилася достатньою для того, щоб архієпископ Олексій у червні 1940 р. прибув до Москви для підписання деклара­ції про канонічне підпорядкування РПЦ. Його приклад згодом наслідували архієпископ Антоній та єпископ Симон. Архієпископ Оле­ксандр і єпископ Полікарп не погодилися на таке вирішення проб­леми.

З метою прискорення переходу єпархій західного регіону під юрисдикцію Московської патріархії Кремль дозволив висвячувати нових архієреїв, чого вже давно не було. У серпні 1940 р. відбулася хіротонія намісника Почаївської лаври архімандрита Дамаскина (Ма-люти), призначеного єпископом Житомирським. У жовтні до Луцька прибув колишній голова відділу зовнішніх церковних зносин Мос­ковської патріархії Микола (Ярушевич), який суміщав титул правля­чого архієрея Волині з титулом митрополита і екзарха Західної Украї­ни й Західної Білорусії. Волинську єпархію поділили на дві: власне Волинську, що охоплювала Волинську та Ровенську області, і Тер-нопільсько-Галицьку, до якої увійшли всі інші західноукраїнські об­ласті з тимчасовою кафедрою архієрея у Крем'янці. У такий спосіб Москва взяла під контроль діяльність західноукраїнського єпископа­ту, зокрема вікарія Волинської єпархії Полікарпа, який вперто не ба­жав приєднуватись до РПЦ. Колишній єпископ Волинський Олексій зберіг свій вплив лише на Крем'янеччині та 9 парафіях Галичини262.

Радянське керівництво залучило РПЦ до антиунійної акції. Пра­вославним архієреям настійно рекомендувалося посилити місійну діяльність на території Західної України і сприяти переходу уніатів у православ'я. Організаційне забезпечення цих заходів мав здійснити висвячений у квітні 1941 р. намісник Почаївської лаври Пантелей­мон (Рудик), призначений єпископом Львівським. Намісником Поча­ївської лаври замість архімандрита Дамаскина, який відбув на Буко­вину, став архімандрит Панкратій (Гладков), скарбником — архіман­дрит Нектарій, які прибули з Москви. Попередній скарбник, архіман­дрит Веніамін (Новицький), за тиждень до початку війни був хірото-нізований у єпископи і мав замінити архієпископа Пінського та По­ліського Олександра, який не бажав підпорядковуватися Московсь­кій патріархії263.

Обсадження російськими архієреями українських кафедр зовсім не означало, що Кремль створює в регіоні якусь "оазу православ'я". Навпаки, це був перший крок на шляху остаточного підриву самої РПЦ. Та спочатку вона мала виконати кілька завдань: призупинити рух за українізацію церкви, що активізувався після "золотого верес­ня" 1939 p., а також взяти участь в антиунійній акції, з чим світська влада самостійно справитися не могла.

Тим часом входження західноукраїнських земель до складу УРСР підживлювало серед національно свідомої частини мирян і ду­ховенства сподівання на утвердження "українського духу в правосла­в'ї". На хвилі короткоплинної ейфорії швидкими темпами відбувався перехід на рідну мову в парафіях, школах, установах культури. Це не могло не позначитися на стосунках з проросійськи налаштованими священиками та мирянами. Інциденти на цьому грунті зафіксовано в багатьох документах і працях. Наведемо лише один приклад. Коли­шній мешканець с Ви- соцьке Ярославського повіту на Львівщині І. Маковецький згадував, що на території "руських воєводств" до вій­ни зусиллями староруських священиків поборювалося українське відродження, сповідувалися ідеї "єдиної і неподільної Росії". "Коли восени 1939 р. прийшли до Висоцька більшовики, тоді все населення зовсім вилікувалось з проросійського наставления, — зазначав автор спогадів. — Такої гуртової бридоти наші люди ще ніколи у своєму житті не зустрічали. В часі вивозу 12 родин з Висоцька десь на Бесса-рабію навіть такий "кацапський стовп і оборонець російщини, як о. Станьчак, захитався у своїй вірі у Росію"264. Як бачимо, у свідомос­ті віруючих поведінка кліру і частини мирян московської орієнтації залишила сліди образи й неприйняття.

Долю тих православних священиків, які виявляли нелояльність режиму, або прихильність "українській ідеї", вирішували спецслуж-би. Так, протоієрея В. Заха з волинського села Романово енкаведисти затримали вже 21 вересня 1939 р. Після відповідної "обробки" він ви­йшов на волю, але до виконання пастирських обов'язків уже не повер­нувся. Лише втеча за Буг дозволила уникнути депортації о. Віталію Сагайдаківському. Нелегальний перехід кордону до Генерального губернаторства врятував життя настоятелю храма в с Сильно побли­зу Луцька о. І. Кремінському та його неповнолітньому сину. На поча­тку березня 1940 р. він отримав повістку з НКВС і вирішив не випро­бовувати долю265. Священик с. Забороль неподалік від Рівного Іван Сиротинко у березні 1942р. згадував: "Мене забрали чекісти у червні

р. і тримали у в'язниці у Рівному. Більше року мучили мене ен­
каведисти"266. Пастир вийшов на волю тільки з приходом німців. У
Рівненській в'язниці розстріли почалися в ніч з 24 на 25 червня

р. Серед багатьох трупів мешканці міста виявили тіла замордо­
ваних о. Василя Степановича з с Пустиня і дяка Бориса Буткевича з
Олександрії267. Всього ж, за деякими даними, в західних областях
жертвами репресій стали 53 православних священики268.

5 вересня 1940 р. уряди СРСР та Німеччини підписали доку­менти, якими регулювалася процедура реєстрації та евакуації осіб німецької національності з Бессарабії та Буковини до Німе­ччини. До середини листопада 1940 р. межі Радянського Союзу залишило 44 577 осіб німецького походження. Підробивши до­кументи, в їх числі виїхали близько 4 тис. українців, серед яких були, в основному, громадські та політичні діячі, вчителі, духо­венство269. На тих, хто залишився, чекали важкі випробування.