Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. 4. Українсько-російський фактор у політиці ОУН 1939—1941 pp.

Актуальність проблеми українсько-російських стосунків загострило наближення Другої світової війни. Геополітична ситуа­ція, яка склалася на кінець 30-х років, сприймалася в середовищі української політичної еміграції як така, що створює передумови для успішної боротьби за відродження національної державності. Оскільки головною перешкодою на шляху до цієї мети українські по­літичні й громадські кола різної орієнтації вважали Радянський Союз та Польщу, саме ці два політичні вектори боротьби набули першочер­гового значення.

Найбільш виразно й послідовно ідею відродження суверенної, соборної української держави формулювали й відстоювали представ­ники Організації Українських Націоналістів. Втім, представники ін­ших політичних партій, груп і течій, а також інтелектуальної еліти, що поділяли самостійницьку платформу, також активно долучалися до її теоретичного обгрунтування й практичного втілення в життя. В їх публікаціях періоду 30-х років політика сталінського режиму в "українському питанні" кваліфікувалася як "російський імперіалізм". Саме проти цього феномену, а не проти російського народу спряму­вали свої зусилля українські самостійники. І. Лисяк-Рудницький з цього приводу наголошував: "Український націоналізм був протиро-сійським і протипольським не в сенсі ворожості до російського й польського володіння над Україною. Українські націоналісти не ма­ли претензій до територій, що не були заселені українцями. Але, об­стоюючи самобутність власної країни, вони неминуче мусили бути противниками Росії і Польщі, які панували над нею. Так само природною й законною була ворожість українського націоналізму до чужих колонізаторських елементів на Україні"271. Саме такими підходами позначений текст однієї з летючок ОУН (початок 30-х років), у якій одне з завдань майбутньої української держави формулюється так: "... 8) видалить поза межі свої ворожий московський і польський еле­мент, який відбирає землю і працю в українців та допомагає їх поне­волювати..."272.

Очевидно, подібним чином, а не звинуваченням націоналістів у ксенофобії слід трактувати гасла, вміщені у відозві II Великого збору українських націоналістів (серпень 1939 p.): "Україна для українців! Не залишити ні грудки української землі в руках ворогів і чужинців!"

Великий збір закликав "усі поневолені окупантами України на­роди, що борються за своє визволення, до співпраці з Організацією Українських Націоналістів"273.

Визначаючи головних супротивників української суверенної державності, А. Мельник зазначав: "Москва, червона чи біла, боль-шевицька чи націоналістична, Польща і другі окупанти українських земель, під якими формами вони не виступали б, зостануться ворога­ми української нації.

Змаг проти Москви й актуального вияву її імперіалізму, боль­шевизму і проти всіх окупантів українських земель вестиме Україна невтомно, навіть коли б прийшлося її вести самотньо" 274.

Теоретики українського націоналізму проводили (хоч і в різний спосіб) одну думку: лише сильна українська держава може протисто­яти експансії сусідів. Досить точно її виклав один з керівників ОУН Д. Андрієвський: "Український народ може зорганізуватися політич­но і забезпечити свою виборність лише в формі сильної національної держави; інакше він не стане нацією, а зостанеться етнографічною масою"275.

У питанні ж про територію майбутньої незалежної України існу­вали істотні розходження. Член ПУН Є. Онацький у щоденникових записах підкреслював: "Не треба нам чужих територій, але бодай не відмовляймося від тих, що заселені українським народом і станов­лять його історичну спадщину!"276 Натомість той же Д. Андрієвський обстоював можливість мирної експансії на схід, де вже існували ареа­ли української спільноти277. В одній з листівок крайової екзекутиви ОУН і крайової команди УВО (Полісся, вересень 1932 р.) висувалося гасло: "Хай живе українська національна революція, яка створить ос­нови розвою української імперії"278.

Автор Конституції України 1940 p. M. Сціборський вважав, що "національно-державний імперіалізм — це неминучий вияв істоти", природна якість кожної "здорової" нації, що прагне утвердитися у світовому співтоваристві279. Слід зауважити, що досить часто в на­ціоналістичній літературі термін "імперіалізм" асоціюється з могутньою і впливовою державою, здатною ві- діграти роль лідера у своєму регіоні280.

У повній програмі ОУН, ухваленій на II Великому зборі, в якості стратегічної мети декларувалося не лише "здійснення всієї етнічної території у власній державі", але й збільшення нацією своєї біофізич­ної сили шляхом поширення територіальної бази281. При цьому став­лення до всіх національних меншин, в тому числі й російської, зале­жало від того, як вони сприйматимуть питання про визвольні змаган­ня українського народу і державності України282 і яку позицію пося­дуть у ньому.

Агресія Німеччини та СРСР проти Польщі стимулювала актив­ність ОУН, яка сприйняла нову ситуацію як перший крок до відро­дження української державності. Разом з тим, тверезо оцінюючи ба­ланс сил і геополітичну стратегію керівництва III рейху та Радянсько­го Союзу, націоналістичний провід готував організацію до тривалої і важкої боротьби. 1 вересня 1939 р. оприлюднено інструкції "Націо­налістичної пресової служби", в яких, зокрема, наголошувалося: "1) Українські визвольні змагання мають власну мету, і на них не мо­же впливати ніяка міжнародна ситуація; 2) ОУН виступить лише то­ді, коли для цього буде "найвигідніша хвилина", негайний виступ з початком війни був би на користь "сторонніх сил"; 3) Українські виз­вольні змагання, спрямовані проти Москви, є фактором міжнародно-

..лот

го значення    .

Критично оцінюючи німецько-радянські угоди 1939 p., українсь­ка еміграція національно-демократичної орієнтації позитивно сприй­мала їх наслідки у формі соборизації українських етнічних земель. Так, в одному з записів у щоденнику С. Русової (листопад 1939 р.) на­водяться слова Є. Камінського (колишнього офіцера УГА, мешкав у Празі): "...це добре, що совіти зроблять соборну Україну, легше одно­го ворога опанувати, аніж трьох"284. Дещо по-іншому сприйняли нові реалії в таборі ОУН. Як згадував член ОУН Д. Куп'як, на Львівщині "раптова зміна з напівтоталітарного польського режиму на диктатор­ську московську тиранію викликала велике почуття переляку серед національно і політично вироблених мас, які мріяли про незалежність своєї батьківщини". В результаті практично призупинилася діяль­ність місцевих осередків ОУН. І лише з весни 1940 р. керівництву ор­ганізації вдалося активізувати їх роботу285.

Тим часом керівництво ОУН вживало заходів, аби після початку німецько-радянської війни перебрати на себе функції управління те­риторіями, які залишають більшовики. Бандерівці з цією метою ство­рили "Державну комісію", а мельниківці — "Комісію державного планування", на які покладалися вироблення правових нормативів, структуризація органів влади тощо. Окрім контактів з німецькими чинниками, оунівці прагнули поінформувати західну громадськість і політичні кола про українську справу, створити довкола неї позитив­ний резонанс. У березні 1940 р. відбувся візит до Німеччини держсек-ретаря США С. Уоллеса, під час якого представники ПУН переда­ли йому листа. У ньому йшлося про нагальність пошуку засобів уре­гулювання суперечливих і складних проблем на європейському кон­тиненті, а також підкреслювалося, що український чинник є одним з найбільш важливих у стратегії центрально- та східноєвропейських держав; автори документа наголошували, що "українці ніколи не по­годяться на залежність від Росії і вважають рішуче неприйнятною для себе та суперечною з цілями направлення відносин у Східній Європі відбудову т. зв. Великої Польщі коштом земель українців"286. Лист не мав жодних дипломатичних і юридичних наслідків, що демонструва­ло ставлення Білого дому до апологетів самостійницького руху в Україні.

Розкол в ОУН 1940 р. викликав оформлення двох стратегій у про­тистоянні з "червоною" Москвою. Бандерівці висловили готовність розгорнути масштабну "революційно-партизанську боротьбу" на ви­падок, коли радянська влада розпочне масове виселення чи знищення національного активу на західноукраїнських землях. Мельниківці вважали, що до відкритого зіткнення з більшовиками військова орга­нізація не готова, і тому пропонували приховати зброю і зайнятися підготовчою роботою.

Документальних підтверджень гіпотези про причетність Кремля до розколу ОУН немає. Натомість відомо, що агентура НКВС воло­діла інформацією про становище в організації. Вона лягла в основу тактичної лінії радянських спецслужб, спрямованої на "підпорядку­вання" насамперед бандерівського напрямку як "найбільш реакцій-ного і впливового в німецьких силових структурах  '.

Після розриву з мельниківцями ОУН С. Бандери оприлюднила текст "Маніфесту українських націоналістів". Автори документа за­кликали до боротьби "за визволення українського народу та усіх наро­дів, поневолених Москвою", всіх українців, незалежно від їх політич­них уподобань і партійної приналежності — з комуністами й комсо­мольцями включно288. Та вже на II ВЗ ОУН С Бандери (квітень 1941 р.) керівництво Революційного проводу відмовилося від ідеї єдиного фронту і знову повернулося на позиції беззаперечної моно-партійної диктатури ОУН.

Слід зазначити, що в ході підготовки та проведення II ВЗ ОУН дискутувалися проблеми українсько-російських стосунків. Теорети­чне обгрунтування платформи ОУН(Б) в цьому питанні здійснив І. Мітринга*, який обгрунтував необхідність різних підходів у тракту­ванні ролі сталінського режиму й російського народу. "Московські большевики, — писав І. Мітринга**, — не тільки приносять шкоду поневоленим народам, але й самому народу московському, бо посвячують його в жертву богові своєї доктрини...". Однак далі констата­ції, що росіяни творять "основну силу", що є "головним знаряддям комуністичної системи", автор не пішов289.

Напередодні агресії Німеччини проти Радянського Союзу банде­рівці зосередили свої зусилля на формуванні збройних підрозділів, які мали засвідчити готовність революційної ОУН до війни і розбудо­ви українських збройних сил. З цього приводу С. Бандера зазначав, що військові відділи Дружини українських націоналістів (ДУН) мали чинно довести, що Україна готова, крім власної революційної боро­тьби, поставити на фронт проти Москви своє військо у спілці з Німеч­чиною290.

Активізацію військових зусиль оунівців можна пояснити багато-обіцяючою позицією, яку займали деякі вищі німецькі посадовці в пи­танні про майбутнє України. Так, у "Загальних інструкціях для всіх рей-хскомісарів окупованих східних територій" (8 травня 1941 p.), підгото­влених А. Розенбергом, передбачалося, що "Україна стане незалеж­ною державою в союзі з Німеччиною"291.

Військова співпраця української еміграції з Німеччиною здійс­нювалася і по лінії розвідслужб. Українці складали третину німецької агентури, закинутої на територію СРСР (для порівняння: поляки — 52,4 %)292. З українців готували перекладачів для польових частин вермахту та різних відомств окупаційної адміністрації.

Та попри всі спроби Берліна тримати український табір в суворо регламентованих межах, ОУН Бандери прагнула вирватися з чіпких обіймів "патрона" й окреслити власну стратегію. У травні 1941 р. з'я­вилися напрямні Революційного проводу під назвою "Боротьба й дія­льність ОУН під час війни (травень 1941 р.)", в яких зазначалося, що війну з Радянським Союзом ОУН використає "для розгортання боро­тьби за суверенну соборну українську державу"293.

Тим часом напередодні війни оунівці активізували підривну ро­боту проти радянської влади у західноукраїнському регіоні. Тільки протягом квітня і травня 1941 р. на території західних областей Укра­їни зафіксовано ПО терористичних актів, нападів, підпалів, заподія­них націоналістичними боївками294. У відповідь органи НКВС прове­ли ряд досить успішних контрзаходів, за допомогою яких з 1 січня до 15 травня виявили й затримали 273 члени ОУН і 212 посібників. Крім того, в глиб країни депортовано 3073 родини (11 329 осіб) членів ОУН, які перебували на нелегальному становищі чи були репресова­ні295.

Дії радянських спецслужб примусили оунівське керівництво ви­вести частину своїх осередків на територію Генерального губерна­торства й констатувати значні прорахунки й невдачі діяльності на підрадянській Україні. У вступі до постанов II ВЗ ОУН визнається, що протимосковські акції з огляду на "основні відмінності умовин революційної праці на східноукраїнських землях не дали змоги досягти Організації того рода зовнішньополітичних успіхів, які здобула ОУН у боротьбі з Польщею"296.

Провідні діячі ОУН хибно оцінювали настрої переважаючої час­тини населення УРСР, які силою об'єктивних чинників не були гото­ві підтримати антирадянський зрив. Навіть на західноукраїнських те­ренах націоналісти не отримали очікуваної підтримки всіх верств на­селення. Курс на українізацію виставляв радянську владу у вигідно­му світлі порівняно з польською антиукраїнською політикою, а со­ціальні заходи привертали симпатії малоімущих верств населення. Негативну роль відіграло міжфракційне протистояння мельниківців і бандерівців, яке поступово набирало все гостріших форм. Виявилося також, що радянські спецслужби добре поінформовані про стан справ і плани ОУН і здатні ефективно протидіяти їм.

Період 1939—1941 pp. став першим у безпосередньому зіткненні самостійницьких сил зі сталінським режимом. Він продемонстрував сильні й слабкі сторони в діяльності ОУН і переконав керівників обох її відламів у тому, що боротьба з більшовизмом за суверенну Україн­ську державу буде затяжною і вимагатиме великих жертв.