Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. 5. Українці та Червона армія (Част. 1.)

Хоча на момент німецького вторгнення армія агресора ані за чи­сельністю в живій силі і техніці, ані за якістю останньої, ані за інши­ми основними показниками матеріального забезпечення мобілізацій­ного розгортання не мала переваги над Червоною армією, фатальний прорахунок радянського керівництва з вибором моменту й часу за­вдання випереджувального удару по вермахту, що готувався до напа­ду на СРСР, виступив однією з основних причин поразок початково­го етапу війни297. Не встигнувши зосередитись та розгорнути бойові порядки, скупчені в прикордонних районах, значні контингенти ра­дянських військ зазнавали колосальних втрат: лише за перші три ти­жні війни вони склали 815 700 осіб, 4013 літаків, 11 783 танки, 21 500 гармат і мінометів298. Захопивши стратегічну ініціативу, німецькі вій­ська швидко просувалися в глиб України, подолавши за місяць від 360 до 600 км. На початку другої декади липня 1941 р. вони вже були під Києвом.

Героїчний опір частини військовослужбовців у прикордонних боях був нездатним стримати наступ противника та зростання паніки й безладдя, що наростали на фронті і в найближчому тилу. Опосеред­кованим визнанням цього стало особливе наголошення Й. Сталіним у зверненні до радянського народу по радіо від 3 липня 1941 р. на по­требі нещадної боротьби зі всякими дезорганізаторами запілля, де­зертирами, панікерами, розповсюджувачами чуток тощо299.

Між тим численні донесення особливих відділів НКВС армій і фронтів продовжували інформувати центр про зростання демораліза­ції у військах. Подекуди частини вдавалося утримувати на передовій лише за допомогою загороджувальних загонів НКВС. За донесенням наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії тільки з 20 по 26 липня 1941 р. військами НКВС було заарештовано 1189 осіб, 234 з них були визнані зрадниками, 206 — боягузами і панікерами, 109 — шпигуна­ми, 26 — диверсантами, 196 поплатилися "за розмови контрреволю­ційного змісту", проте найбільшу кількість — 408 осіб — становили дезертири300. За цей же час 505 дезертирів було розстріляно, в тому числі 168 — перед строєм. 25 355 військовослужбовців енкаведисти затримали як таких, що втратили свою частину301. Всього за перший місяць війни військами НКВС були затримані через "безладний від­ступ" і повернуті на фронт 203 867 червоноармійців302. Впродовж другої половини 1941 р. на фронті і в тилу було затримано 638 112 осіб, запідозрених у дезертирстві303. Втім, безсумнівно, це була лише верхівка айсберга.

Значні маси червоноармійців і командирів — подекуди цілими дивізіями і арміями — потрапляли до німецького полону. Із загальної кількості радянських військовополонених (5,7 млн осіб) на 1941 рік припало 3,3 млн осіб304. Ставлення радянського керівництва до цих людей було визначено наказом № 270, виданим Й. Сталіним 16 серп­ня 1941 p., невдовзі після оточення німцями під Уманню понад 100 тисяч червоноармійців і командирів. "1) Тих, хто зриває під час бою знаки відмінності і здається в полон, — зазначалося в ньому, — вва­жати злісними дезертирами, їхні сім'ї заарештовувати, як сім'ї пору­шників присяги і зрадників батьківщини. Розстрілювати на місці та­ких дезертирів. 2) Тим, хто потрапив в оточення, битися до останньої можливості, пробиватися до своїх. А тих, хто надасть перевагу поло­ну, знищувати всіма засобами, а сім'ї таких червоноармійців позбав­ляти державної допомоги"305.

12 вересня 1941 р. Сталіним було видано директиву фронтам про боротьбу з панікерством. Вказуючи на наявність у стрілецьких ди­візіях чималої кількості "панічних і відверто ворожих елементів", го­ловнокомандуючий пропонував створити у п'ятиденний строк при кожній стрілецькій дивізії загороджувальний батальйон, призначе­ний для встановлення твердої дисципліни та припинення втечі охоп­лених панікою військ306. Проте досягти цього було неможливо ані су­ворими наказами верховного командування, ані жорсткими заходами з боку НКВС.

19 вересня 1941 р. після двомісячної оборони Червона армія зда­ла ворогові Київ. Ця поразка стала однією з найбільших військових катастроф у світовій воєнній історії, адже в німецькому "котлі" опи­нилися 660 тис. військовиків Південно-Західного фронту. Переваж­на їх більшість здалася в полон. До кінця 1941 р. радянські війська в Україні ще двічі потрапляли в масштабні оточення: в Приазов'ї та в Криму. Так само, як це було під Уманню та Києвом, більшість з них практично не чинили опору противнику і здавались у полон. До кінця осені 1941 р. ворог захопив переважну частину України. У травні 1942 p., після невдало проведеного радянським військовим команду­ванням наступу під Харковом, внаслідок якого до німецького полону потрапило ще 214 тис. бійців, Червоною армією було втрачено решт­ки української території.

Як вважають сучасні історики, на початковому етапі війни наци­стської Німеччини проти СРСР від остаточного розгрому сталінське керівництво врятували не тільки військова звитяга бійців і команди­рів Червоної армії, але й безмежні простори, колосальні людські ре­сурси країни та військові помилки Гітлера307. У чому ж полягали го­ловні причини поразок Червоної армії?

Аналізуючи військові поразки Червоної армії на початковому етапі війни, слід вказати насамперед, що, як зазначалося вище, тут да­лися взнаки політичні прорахунки і воєнно-стратегічні помилки ста­лінського керівництва, яке забарилося із випереджувальним ударом, пропустивши натомість німецький. Разом із тим паніку і дезорганіза­цію в дії радянських військ і вищого керівництва країни внесли не тільки раптовість німецького нападу, але й те, що останній припав са­ме на момент розгортання військових контингентів Червоної армії на західних кордонах. Це сплутало усі радянські стратегічні плани308.

Ще однією причиною поразок стало погане керування і управлін­ня військами внаслідок нестачі досвідчених військових кадрів, десят­ки тисяч яких було репресовано під час Великого терору. Морально-психологічні наслідки терору виразно проявились з початком війни, позначившись у низькій ініціативі, боязні командних кадрів брати на себе відповідальність у прийнятті самостійних рішень за складної об­становки.

Однією з найважливіших причин поразок був низький мораль­но-психологічний стан Червоної армії зокрема і значної частини ра­дянського суспільства в цілому. Це зумовлювалось багатьма факто­рами. Справді, експерименти сталінського режиму в галузі соціаль­ної інженерії та національної політики, які проводились упродовж останніх десятиліть, не могли не датися взнаки за екстремальних умов війни. В 1938 р. В. Винниченко у своєму відкритому листі до Й. Сталіна прямо вказував на те, що ця остання може створити біль­шовикам в Україні такий тил, який можуть побажати їм тільки воро-ги309.

Початок війни красномовно засвідчив кризу лояльності сталінсь­кій владі в Україні. Зокрема, на заході республіки. Тут короткотер­мінове радянське правління виступило каталізатором поширення і зміцнення антирадянського націоналістичного руху, який розглядав "московський більшовизм" найголовнішим ворогом побудови само­стійної української держави. З перших днів війни українські націона­лісти, спираючись на підтримку значної частини населення, почали підіймати повстання проти радянського режиму, здійснювати напади на військові комунікації та окремі гарнізони. Наприкінці червня 1941 р. спалахнули заворушення у Львівській області. Для їх приду­шення довелося кинути відступаючі війська Червоної армії та НКВС310. У самому Львові в перші дні війни радянська влада фактич­но втратила контроль за ситуацією. Місто охопила паніка. Місцеві партійні й радянські органи, мобілізувавши весь наявний транспорт, спішно втікали, вивозячи сім'ї та майно. Повстання спалахнуло й у львівській пересильній в'язниці. Командуючому 6-ю армією гене­рал-лейтенантові І. Музиченку знадобилося два дні, щоб до 24 червня відновити порядок у Львові. Виставлені загороджувальні пункти довкола міста силоміць завертали біженців додому311. В іншому об­ласному центрі Галичини — Тернополі, згідно з повідомленнями спецорганів, так само відзначались випадки нападів на радянські військові об'єкти, обстріли будинків начскладу та окремих червоно-армійців, серед яких були жертви312. 26 червня 3-й відділ НКВС КО-ВО ліквідував у м. Теребовля збройний загін ОУН кількістю до 50 осіб. При цьому 6 повстанців було вбито, 26 заарештовано, іншим вдалося втекти. Були втрати і з боку чекістів313. На Волині повстан­ня проти радянської влади піднімали озброєні загони Т. Бульби-Бо-ровця. Вони вдавалися до нападів на невеликі групи радянських со­лдатів з метою їх роззброєння, знищували командний склад і навіть захоплювали окремі населені пункти у Сарненському, Здолбунівсь-кому та інших районах на півдні Рівненської області314.

Діяльність західноукраїнських повстанців, як свідчить аналіз ар­хівних документів, не лише деморалізувала особовий склад Червоної армії, викликаючи значну нервозність і посилюючи панічні настрої, але й призвела до фактичного зриву радянських військових мобіліза­цій у регіоні. Характерний приклад: за повідомленням спецорганів від 28 червня 1941 р., у Галичині не вдалося підняти другий ешелон 12-і гірсько-стрілецької дивізії, оскільки приписний склад з місцево­го населення до військкоматів не з'явився, розбігся по домівках та пе­реховувався у лісах. Також місцеве населення саботувало поставку коней до дивізії, що унеможливило пересування військового майна і техніки315.

Там, де радянській владі все ж вдалося провести мобілізацію, призовники масово дезертирували, нерідко прихопивши з собою зброю. Так, згідно з донесенням особливого відділу НКВС фронту, з 12-ї армії Південно-Західного фронту у перші тижні війни дезертиру­вала більшість приписників західних областей. Чимала їх частка зі зброєю переходила на бік повстанських загонів, які формувала ОУН316. Ці загони здійснювали напади на колони радянських частин, не лише захоплюючи військове майно, амуніцію та зброю, але й від­биваючи мобілізованих до Червоної армії земляків. Наприклад, під час нападу українських повстанців на колону візків 279-го гірсько­стрілецького полку 58-ї гірсько-стрілецької дивізії до нападників приєдналися 24 приписники317. А в с Братки Станіславської області оунівцям вдалося захопити і увести до лісу радянський панцерник. Два дні по тому радянські війська відбили його і повернули до час­тини318.

Вкрай високим був рівень дезертирування й на Південному фро­нті, що частково охоплював терени Північної Буковини, де за відсут­ністю спочатку активних бойових дій існували відносно сприятливі умови для проведення мобілізації. Так, на 13 липня 1941 р. у 60-й стрілецькій дивізії з 4900 призовників, мобілізованих з Чернівецької області, залишилося всього 800—1000 осіб. Більше 1000 осіб дезер­тирувало з 96-ї стрілецької дивізії. Загалом же з корпусних частин фронту в перші дні війни дезертирувало до 30 % особового складу319.

Провал мобілізаційної кампанії в Західній Україні ніколи не афішувався радянською владою. Втім, у таємних документах після­воєнного періоду про це не забували. Зокрема, в 1961 р. в одній із до­повідних записок Станіславського обкому партії Першому секрета­реві ЦК КПУ М. Підгорному підкреслювалось: "Досвід комплекту­вання військових частин з резервістів у 1941 році на території захід­них областей України ... свідчить, що велика кількість осіб з числа во­рожого елементу, призваного по мобілізації, отримавши зброю, ухо­дила до націоналістичних формувань — банд ОУН"320.

З перших днів війни серйозне занепокоєння радянського військо­вого командування викликала також діяльність українських націона­лістів усередині самої Червоної армії. Крім десятків тисяч західняків, призваних на початку війни, у радянських військах перебувало понад 112 тис. мешканців Західної України з осіннього призову 1940 р.321 Саме серед цієї категорії військовослужбовців спецоргани частіше за все викривали націоналістичні групи. Наприклад, 10 жовтня 1941 р. у Куйбишевському військовому гарнізоні особісти викрили націона­лістичну організацію "Вільне козацтво", що складалася з 11 уроджен­ців Рівненської області. її учасники відстоювали ідею створення Української незалежної держави322.

Політизація етнічного чи етнізація політичного фактора в цей пе­ріод доволі виразно проявлялися в Червоній армії. До категорії підо­зрілих та нелояльних радянською владою був віднесений цілий ряд національностей. Стосувалося це передовсім представників так зва­них "ворожих" націй (осіб титульних національностей країн, що вою­вали проти СРСР, — німців, румунів, угорців, болгар, фінів та ін.), які активно вилучались спецорганами з діючої армії. Внаслідок роз­початих влітку 1941 р. "етнічних чисток" з Червоної армії було усу­нуто кілька десятків тисяч німців, пізніше репресії поширились на фінів і т.д. Як правило, представників цих народів виселяли на спец-поселення ГУЛАГУ, де включали до так званих трудових армій323. Негативний досвід мобілізацій початкового періоду війни, активна діяльність українських націоналістів призвели до того, що до катего­рії підозрілих і потенційно нелояльних стали відносити й західних українців. Показово, що в грудні 1941 р. на Карельському фронті се­ред "потенційно ворожих елементів" було виявлено 23 німці, 376 фінів, а також 602 західняки324. Останніх, щоправда, вилучаючи з частин, не висилали до ГУЛАГУ, а відправляли до тилових частин і округів, де використовували на будівельних та господарських робо­тах. До категорії нелояльних і підозрілих з початком війни потрапили "бессарабці" — уродженці новоствореної Молдавської РСР та ряду районів Одеської області УРСР. Так, влітку 1941 р. спецоргани про­типовітряної оборони Одеського військового округу, повідомляючи про "засміченість частин великою кількістю практично неблагона-дійного елементу", просили замінити "західників" і "бессарабців", мотивуючи це тим, що "велика кількість з них вороже наставлена до радянської влади"325. В документі вказувалось як на неприпустимий факт, що тільки в 504-му окремому зенітному артдивізіоні "бессара­бці" становили до 50 % рядового й молодшого начскладу326.

Значною мірою впливав на морально-психологічний стан україн­ського населення і армії суто військовий фактор. Як відомо, політика домінує над військовою стратегією і майже цілковито визначає її. Во­дночас діалектика взаємовідносин між політикою і стратегією поля­гає і в тому, що опосередковано стратегія також впливає на політику, політичний клімат у країні. Військові успіхи й перемоги підносять морально-політичний стан армії і суспільства в цілому, зміцнюють легітимність влади. І навпаки, лояльність населення до існуючого ре­жиму може занепадати внаслідок військових невдач і поразок, особ­ливо тоді, коли її легітимність і раніше піддавалася сумніву.

На Сході України деморалізація і стрімка втрата лояльності до сталінського режиму з боку значної частини місцевого населення підсилювалися не лише незадоволенням попередньою політикою сталінського керівництва, але й катастрофічними поразками Черво­ної армії. Отож після відступу радянських військ в Наддніпрянщину випадки дезертирування та переходу на бік ворога не зменшились, а мали більш масовий характер. За повідомленнями німецьких військо­вих документів, українці становили більшість серед тих, хто здавався в полон на початку війни327. Останнє було цілком зрозумілим, зважаючи на те, що після поразок у прикордонних боях першого ешелону радянських частин (укомплектованих переважно професійними кад­рами, непогано спорядженими і озброєними) до Червоної армії масо­во пішов призовник зі східноукраїнських областей, бойова підготов­ка якого була умовною. Поспіхом скомплектовані, майже не навчені, погано споряджені бійці фактично були приреченими, і це добре ро­зуміли військові фахівці. "Де там зараз до навчання, — з болем казав уже у перший день війни начальник відділку 4-го відділення управ­ління бойовою підготовкою Червоної армії комбриг Федоров, — вчи­ти будуть про те, як — лише б умів тримати гвинтівку та загубник у роті. Зараз будуть давити масовістю — людьми, та й чи варто добре навчати, коли будуть кидати у бій дивізію за дивізією, допоки не зло­млять" (німецький наступ. — Авт.)?1*

Типовою у цьому відношенні можна вважати історію з обороною Дніпропетровська влітку 1941 р. Упродовж 8—10 серпня у місті по­спіхом були сформовані й одразу ж відправлені на фронт ряд полків і дивізій, особовий склад яких був укомплектований місцевим україн­ським населенням.

Доктор технічних наук, професор Дніпропетровського металур­гійного інституту К. Бунін став червоноармійцем (!) 972-го полку 255-ї стрілецької дивізії, переважну більшість бійців якої складали літні селяни з Вінниччини. Натомість командний склад полку був укомплектований випускниками прискорених командирських курсів з Краснодара. Вчорашні школярі та студенти, вони, як невдовзі стало зрозумілим, зналися на військовій справі не більше за своїх підлег­лих. Контакту між рядовими і командирами налагодити не вдалося: юні командири для піднесення свого авторитету вдавалися до бру­тальних погроз і залякувань. У свою чергу селян-червоноармійців не надихала перспектива опинитись у ролі "гарматного м'яса". Чимало з них стали обмірковувати можливість здачі у полон у першому зруч­ному випадку. Вінничани були переконані в тому, що ті їх все одно відпустять по домівках збирати врожай з полів. 18 серпня 1941 р. ди­візія прийняла свій перший бій і була вщент розгромлена. Така ж до­ля спіткала й сусідні, щойно сформовані з'єднання, — 230-у, 273-ю стрілецькі дивізії. У цьому бою професор К. Бунін був поранений. Невдовзі він опинився у госпіталі на Північному Кавказі. Пережите справило на нього таке враження, що він направив військовому ко­мандуванню схвильованого листа, в якому цілком у дусі того часу охарактеризував як "шкідництво" те, що "найкоштовніший матеріал — людей — було кинуто просто на забій і винищення"329.

Так само, як це було і на західноукраїнських землях, на Сході вій­ськові поразки Червоної армії спричиняли паніку й поразницькі наст­рої як в армії, так і серед місцевого населення. Впроваджені у свідо­мість населення передвоєнною пропагандою стереотипні образи "могутньої і непереможної РСЧА", "війни малою кров'ю на чужій тери­торії", "геніальності полководця Сталіна" стрімко розвіювались, по­роджуючи глибоку зневіру й розчарування.

Характерною особливістю східноукраїнського регіону була ор­ганізація земляцьких груп у військових частинах з метою дезертиру­вання до рідних домівок, розташованих на вже окупованій німцями території. За повідомленнями НКВС, такі групи комплектувалися ки­янами й чернігівцями, сумчанами й полтавчанами таін. Так, 21 верес­ня 1941 р. на Південно-Західному фронті було заарештовано групу киян, яка мала намір повернутися в окуповану українську столицю330.

Водночас почастішали "активні антирадянські прояви" з боку частини червоноармійців і командирів. Так, 21 вересня 1941 р. на базарі с Новий Орлик командир 969-го стрілецького полку 279-ї стрілецької дивізії 6-ї армії підполковник Макаров і комбат Смир­нов закликали селян "боротися проти керівництва ВКП(б) і радян­ського уряду"331.

Найчастіше антирадянські прояви фіксувалися з боку червоноар-мійців-селян. Із нелюбові до жорстокого сталінського режиму, від якого вони стільки потерпали, народжувалась надія селянства на те, що за німцями їм буде не гірше, ніж за комуністами. З приходом нім­ців вони подекуди пов'язували й сподівання на ліквідацію колгоспів і отримання землі у власність. Типові щодо цього висловлювання були зафіксовані спецорганами у вересні 1941 р. серед українців-військо-вослужбовців Далекосхідного фронту. "Гітлер переможе СРСР, і життя буде добре, — говорили вони. — Буде одноосібне господарст­во і буде продовольство. Якщо б добре життя у нас було, тоді б на­ші у полон не здавалися"332.

Важливим питанням, яке слід розглянути у контексті проблеми лояльності східноукраїнського населення до радянської влади на по­чатковому етапі війни, є питання військових мобілізацій. Дійсно, мо­білізацію слід вважати одним з найважливіших показників підтримки населенням влади. З іншого боку, кількісні і якісні показники мо­білізації засвідчують міцність, а отже, легітимність влади, її здат­ність контролювати ситуацію в країні.

У перші тижні війни радянські газети вміщували численні фото, на яких були зображені натовпи людей біля мобілізаційних пунктів у Києві, Харкові, Одесі та ін. Повідомлялося про те, що молодь бук­вально тримає в облозі військкомати, вимагаючи відправити їх на фронт битися з ненависним ворогом. Здебільшого у великих містах воно так і було. Проте патріотичне піднесення, що охопило міську молодь, виявилось нестійким і по мірі переможного німецького на­ступу стало швидко спадати. Як вже зазначалося вище, на заході України мобілізаційний процес до Червоної армії фактично було зірвано. Однак і на сході України мобілізація проходила з великими ускладненнями. На 16 жовтня 1941 р. у Ворошиловграді на призов­них пунктах явка військовозобов'язаних виявилась вкрай незадовіль­ною: на Артемівський пункт з'явилося лише 10 %, на Климівський — 18 %333. Станом на 23 жовтня 1941 р. по ХВО з'явилося лише 43 %від загальної кількості призваних. Нерідкими були й випадки втечі мо­білізованих під час транспортування їх до діючої армії. За повідом­леннями військкоматів Харківської та Сталінської областей, напри­кінці жовтня 1941 р. відсоток дезертирів з числа новобранців був до­сить високим: по Чугуївському райвійськкомату — до 30 %, Сталінсь­кому — до 35 %, Ізюмському — 45 %, Дергачівському — 50 %334.

Радянські історики подавали необгрунтовано високу цифру мо­білізованих в Україні у 1941 p., причому спостерігалась тенденція до її постійного збільшення (з 2 до 2,5 млн осіб). У сучасній вітчизняній історіографії цю цифру навіть було доведено до понад 3 млн осіб335. Водночас дослідники ніколи не загострювали уваги на тому, що пере­важна більшість мобілізованих в Україні залишилась на окупованій ворогом території. Згідно з неопублікованими даними, зібраними у повоєнні часи Комісією з історії Великої вітчизняної війни, на оку­пованій українській території за різних обставин (дезертирування, недбалість військкоматів, швидкоплинність зміни лінії фронту тощо) залишилось 5,6 мільйона (!!!) військовозобов'язаних, тобто майже стільки, скільки їх потенційно могла дати загальна мобілізація (15 %) українського населення, і майже стільки, скільки всього було призва­но в Червону армію з України впродовж усієї війни336. З тих понад два мільйони мешканців республіки, які все ж потрапили до Червоної армії, після її відступу з українських територій у радянських війсь­ках, імовірно, залишилося не більше половини. Це засвідчує доволі різке падіння відсотку українців серед особового складу радянських військ у 1942 р. Навіть у частинах "південних фронтів" вони в цей період не перевищували 10—11 %337.

Не менш важливою в контексті порушеної наукової проблеми є також питання евакуації. Важливо враховувати, що звичайно успіх її проведення гарантується не лише адміністративними можливостями влади забезпечити вивіз матеріальних цінностей і людей з територій, що їм загрожує окупація, але й бажаннями самого населення виїж­джати. Під час радянсько-фінляндської війни 1939—1940 pp. десятки тисяч фінів, поставши перед перспективою окупації радянською ар­мією, масово покидали рідні оселі, майно, господарство, залишаючи Червоній армії практично безлюдні міста і селища. Щодо України по­чаткового періоду війни з нацистською Німеччиною, то тут спосте­рігалась дещо інша картина.

Враховуючи поширення у передвоєнні роки концепції насту­пальної війни "малою кров'ю на чужій території", радянське керівни­цтво в цілому майже не приділяло уваги розробці проблем евакуацій­ної політики. Досить відзначити, що принципові засади цієї політики стали визначатись лише за два тижні до початку війни. 7 червня 1941 р. на засіданні РНК СРСР було вирішено приступити до розроб­лення нових евакуаційних планів (відповідні плани розглядалися ли­ше в 1928 і 1930 pp.)338. Нові евакуаційні плани грунтувалися на ви­щезазначеній наступальній стратегії (зокрема, Київ та Лівобережжя розглядалися в них як глибокий радянський тил). Зрозуміло, що з по­чатком війни їх довелося кардинально переглянути.

Специфічною особливістю радянської евакуаційної політики по­чаткового періоду війни було те, що головним її пріоритетом визнава­лись не люди, а техніка, обладнання, сировина, тобто гуманітарний фа­ктор був підпорядкований матеріальному. З початком війни з України було вивезено майже 550 великих підприємств, які невдовзі відновили свою роботу вже на новому місці339. Отож евакуація матеріальних цін­ностей в цілому була проведена досить успішно. Інакше склалося з евакуацією людських ресурсів. В першому ешелоні евакуйованих опи­нилися мешканці Москви й Ленінграда, де були сконцентровані "вер­шки" радянського суспільства — партійна, державна, науково-техніч­на й творча еліта та зосереджувались найпотужніші радянські підпри­ємства оборонного значення. За короткий період з двох вищезазначе­них столиць було вивезено в тил понад 2 млн осіб340. Натомість у захід­них областях СРСР, які з перших днів війни опинилися в загрозливому становищі, евакуація людей не була такою успішною: замість передба­чених 1,6 млн осіб вдалося вивезти не більше 400 тис.341 Останнє мало трагічні наслідки, зокрема для місцевого єврейства. З майже 2 млн єв­реїв, які проживали в нещодавно приєднаних до СРСР західних регіо­нах, після нацистського Голокосту вціліло не більше 5—7 %342.

Загалом з України, за значно завищеними радянськими даними, було вивезено близько 3,5 млн осіб343, тобто менше 10 % її населення. Переважно це були мешканці індустріальних міст, робітники й служ­бовці Східної України. Так, з Києва були евакуйовані 335 тис. інже­нерів, техніків, робітників підприємств, з Донбасу у східні регіони СРСР було вивезено понад 481 тис. осіб344. За рідкісним виключен­ням окремих МТС і колгоспів з технікою, евакуація в селі не прово­дилась. Власне кажучи, і саме селянство не виявляло особливого ба­жання утікати, кидаючи напризволяще власне майно та господарст­во. Більше того, як свідчать новітні дослідження, подекуди українські селяни протидіяли реалізації Червоною армією проголошеної Ста­ліним тактики "випаленої землі" — зривали спроби нищення колгос-пного майна, приміщень, продовольства тощо.

У цілому серед евакуйованих у східні райони СРСР українців ви­явилося значно менше, ніж могло бути, зважаючи на їх питому вагу як у складі республіки, так і в СРСР у цілому. За деякими проміжними даними, у загальній кількості евакуйованих вони посідали третє міс­це після росіян і євреїв346. Натомість останні складали значно більшу частку стосовно їх питомої долі у складі СРСР (за деякими підрахун­ками, у східні райони були евакуйовано близько 1,5 млн євреїв347 — майже шоста частина з тих 8,5—9,5 млн осіб, вивезених у тому числі з України)348.

Продовження - Част. 2.