Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. 5. Українці та Червона армія (Част. 2.)

Велика кількість євреїв серед евакуйованих пояснювалась насам­перед високою їх часткою серед представників тих категорій насе­лення, які підлягали евакуації в першу чергу, — мешканців міст, фа­хівців з вищою освітою, інтелектуальної еліти тощо. Немаловажним було й те, що, зважаючи на відомі факти переслідувань та знущань нацистів над німецькими й польськими євреями, радянські євреї (яс­на річ, ті, хто мав можливість) значно активніше виявляли бажання виїхати в евакуацію, ніж, скажімо, українці. На думку дослідника ра­дянської евакуаційної політики В. Дубсона, з українських земель (у кордонах 1939 р.) загалом виїхало у східні райони СРСР близько 700 тис. євреїв, що й врятувало їх від загибелі349. Однак і кількість єв­реїв, які були змушені залишитись на окупованій території, вочевидь так само була значною. Враховуючи те, що сталінський уряд був доб­ре обізнаний відносно антисемітської політики нацистської Німеччи-ни, невиокремлення єврейської спільноти в категорію тих, хто в першу чергу підлягає евакуації, опосередковано робило його відпо­відальним за вочевидь трагічне майбуття залишених напризволяще євреїв, переважна більшість яких невдовзі стала жертвою нацистсь­кого геноциду.

Прикре враження на радянських військових, які відходили з Укра­їни, справляли непоодинокі випадки негативного ставлення до них з боку місцевого населення, чому також є чимало документальних свід­чень. Про це, зокрема, згадував у своїх мемуарах і М. Хрущов та пояс­нював таке поводження українців образою за те, що Червона армія ки­дає їх напризволяще. Він наводив тут випадок, що стався з генералом К. Москаленком, якого місцева колгоспниця просто вигнала з корівни­ка, де він переховувався від німців. Генерал був просто обурений і від того дуже озлоблений проти українців, ганив їх за те, що "вони всі зра­дники і їх треба виселити до Сибіру". "Ви, мабуть, судячи з прізвища, також українець? — запитав Москаленка Хрущов, добре знаючи, що той родом з Донбасу. — А як же тоді бути з вами?" — "Я зовсім не та­кий", — відповів генерал, маючи, мабуть, на увазі, що він не вважає се­бе зрадником чи українцем. Тут втрутився у розмову розлючений мар­шал С. Тимошенко. "Ти ж не в генеральській формі заліз до корівні, а, мабуть, був одягнений, як голодранець, — гримнув він. — Ось вона і прийняла тебе за злодюжку".

У цілому ставлення східноукраїнського населення до окупацій­ної армії попервах коливалося від пасивно-вичікувального до позір­но-дружелюбного. Літні жінки в українських селах хрестили німець­ких військових, які визволили їх від безбожного режиму, а українські націоналісти з числа місцевої інтелігенції за радянським звичаєм ор­ганізовували мітинги на честь приходу німців. Вступ частин вермах­ту до української столиці чимало киян сприйняли без трагедії. Серед тих, хто спостерігав за входженням німців до української столиці на Хрещатику, як можна судити з фотодокументів, було чимало чоло­віків призовного віку. Нерідкими були випадки зустрічі німців на ву­лицях міста хлібом-сіллю, жінки танцювали. Навіть дехто з київських євреїв, мабуть, тих, хто пережив "тиху німецьку окупацію 1918 ро­ку", не виявляли надмірного занепокоєння. У дворі на вулиці Жилян-ській, де мешкали родичі автора цих рядків, до німецьких солдатів підійшла баба Хая і, промовляючи мовою їдиш, запропонувала їм по­чистити піском казанки. Німці радо погодилися. Навряд чи хтось із мешканців будинку міг тоді здогадуватись, що їхня сусідка зробила перший крок на шляху до Бабиного Яру...

Проблема нелояльності українського населення до радянської влади, дезертирства, колаборації дуже скоро стала вкрай дражливою темою для української радянської творчої еліти, яка розглядала це як свою особисту трагедію. В щоденниках О. Довженка за першу поло­вину 1942 р. можна знайти чимало роздумів з цього приводу. Він кілька разів згадує про "необхідність написати новелу про дезерти­рів", причому ця тема носить у нього суто український вимір. Він за­значає, що "понад два мільйони нещасних синів України блукають у прифронтовій смузі, щоб перейти до нас". А тут, замість того, щоб допомогти їм перейти фронт і кинути у бій, їх проголошують держав­ними злочинцями, гонять у табори351.

Нацистський окупаційний режим викликав жах і ненависть май­же серед усіх верств українського населення. І все ж, незважаючи на в цілому негативне ставлення до німців, повернення радянської влади сприймалося в Україні досить неоднозначно. Для мешканців східно­українських міст, які більше за інших потерпали під час окупації і бу­ли фактично приречені нацистською політикою на поступове вими­рання, повернення радянської влади означало відродження надії на життя. Навіть роль "гвинтика" у сталінській тоталітарній системі ви­глядала значно привабливішою у порівнянні з перспективою лиши­тися назавжди німецьким рабом, представником нижчої раси — ун-терменшином. Повернення радянської влади означало також отри­мання сталої роботи й платні, налагодження притаманної радянсь­кій системі певної соціальної допомоги (видачі пайків, допомоги сім'ям фронтовиків, медичного обслуговування тощо), отже, відновлення вже призабутого за часи окупації звичного радянського способу життя.

З іншого боку, значна частина населення очікувала на помсту з боку сталінського режиму за виявлену нелояльність, і це не могло не турбувати. Це були не лише ті, хто відверто колаборував з ворогом, але й ті, хто працював на нього у промисловості й сільському госпо­дарстві. Це були й чоловіки, які дезертирували з армії у 1941 p., і жін­ки, які жили з німцями. Не могли відчувати себе у небезпеці й пред­ставники ряду національних меншин, лідери яких співпрацювали з німцями, і члени партії, які залишилися на окупованій території і не пішли до партизанських загонів тощо. Слід також зазначити, що українських селян, які на той час (після евакуації до тилу мешканців міст) становили переважну більшість українського населення, хви­лювала перспектива повернення до старої колгоспної системи. Такі настрої вповні вбиралися у сентенцію, поширену на селі на початку 1943 p., щодо німців і більшовиків: "Дай, Боже, щоб це минулося, а те не вернулося"352.

У свою чергу сталінська влада, що поверталася, не могла проба­чити українському населенню виявлену ним нелояльність у 1941 ро­ці, про що після повної окупації України з болем пророкував О. Дов­женко. "Нікому нічого не буде прощено, — писав він у своєму що­деннику 1 червня 1942 р. — Скільки нещасних обездолених мучени­ків чи темних недоумків, спантеличених повним провалом початку війни, скільки їх, битих, палених, стріляних, зневажених, буде бито, зневажено, карано по недорозвинутості людських відношень, і злу, і поганому нашому бездушному вихованню"353.

З іншого боку, після майже двох років німецької окупації влада розглядала українське населення як суцільно винне у колаборації з ворогом. 7 лютого 1944 р. на IX пленумі письменників СРСР у Моск­ві таку позицію проартикулював Петро Панч, зазначивши, що "все населення, що мається зараз у визволених районах, по суті не може вільно дивитися в очі нашим визволителям, позаяк воно якоюсь мірою заплуталося у зв'язках із німцями"354. "Хтось грабував кварти­ри і установи, — пояснив він, — хтось допомагав німцям в їхньому розбої і розстрілах, хтось спекулював, торгував, а дехто з дівчат, втративши відчуття патріотизму, «подекуди жили з німцями»"355.

Згодом підозрілими були визнані всі, хто залишався на окупова­ній території, що знайшло своє офіційне відбиття у сумнозвісній гра­фі радянської анкети "Чи були ви чи ваші родичі на окупованій тери­торії?".

Ще одним важливим фактором, який значно знижував градус оп­тимізму серед українського населення з приводу його звільнення від німців, стала радянська військова мобілізація, форми проведення якої виявилися вкрай жорсткими, щоб не сказати жорстокими.

Слід зазначити, що радянська військова мобілізація виступала в Україні певною формою помсти сталінського режиму тим, хто зали­шився під ворожою окупацією356. Жорсткий характер їй надавало те, що до її здійснення була підключена діюча армія, яка отримала карт-бланш на майже необмежене використання місцевих людських ре­сурсів згідно зі своїми потребами.

Дійсно, підключення діючої армії до процесу мобілізації давало можливість значно прискорити введення до бойових дій нових резер­вів. Однак водночас така форма постачання військ людськими ресур­сами значно впливала на якість відбору й підготовки мобілізованих, призводила до численних порушень усіх можливих стандартів призо­ву — вікових, медичних і т. ін., строків їхньої підготовки, а отже, в кінцевому підсумку впливала й на боєздатність радянських військ. Від самого початку повернення Червоної армії в Україну скоріше правилом, ніж виключенням з правил, стала практика кидання у бій погано озброєних і не підготовлених у військовому плані людей, що значно більше нагадувало жорстокий акт помсти, ніж надання мож­ливості українцям помститися своїм кривдникам — німцям.

Власне, навіть цим останнім було незрозуміле таке ставлення до своїх людей. Провівши в цей період обстеження полонених червоно-армійців, німці дійшли парадоксального висновку, що Радянський Союз остаточно вичерпав всі свої людські ресурси, адже серед ново­го поповнення виявилося чимало підлітків, людей похилого віку, які були мобілізовані з числа місцевих мешканців кілька тижнів тому.

Німецькі джерела також повідомляли, що після першого взяття Харкова тут було мобілізовано до Червоної армії 15 тис. осіб віком від 15 до 45 років, яких негайно, без підготовки послали на фронт. Ці чоловіки були вдягнуті у власний цивільний одяг і майже не мали зброї — 1 гвинтівка на 5—10 осіб357. Німецький документ стверджу­вав, що, коли одного радянського лейтенанта призначили керувати ротою неозброєних підлітків, щоб вести їх у бій на фронті, він нака­зав їм розбігтися у лісі, зазначивши, що відмовляється вести дітей

■Э СО

на смерть, а сам застрелився   .

Однак, мабуть, такі випадки були поодинокими. Здебільшого за­черствілі у війні радянські командири, якщо й мали якісь сентименти, мусили виконувати наказ, а нерідко самі обурювалися тими, хто "від­сиджувався під час німецької окупації". Наприклад, український пи-сьменник-емігрант М. Дорошенко розповів у своїх мемуарах, як під час призову до Червоної армії в його рідній Кіровоградській області людей гнали до бою без зброї, наказуючи здобувати її самим у бою з ворогом. При цьому політруки та командири говорили: "Цим трудом і своєю кров'ю ви повинні змити вашу провину перед Батьківщиною та її великим вождем Сталіним"359.

Про занепокоєння української радянської інтелігенції станом з мобілізацією свідчать щоденники О. Довженка. Наприклад, восени 1943 р. він занотував розповідь письменника Віктора Шкловського про те, що в боях гине велика кількість мобілізованих в Україні звіль­нених громадян, що їх звуть чорносвитками, позаяк вони воюють у домашній одежі без жодної підготовки, як штрафні. Один генерал ди­вився на них у бою і плакав...360. "Усіх мучить думка про нелюдські небачені страждання народу, — записав Довженко після зустрічі з кількома своїми знайомими. — Розповідають, що в Україні почина­ють уже готувати до мобілізації 16-річних, що в бій гонять погано навчених, що на них дивляться як на штрафних, і нікому їх не жалко. Як страшно думати, що внаслідок отакого Україна може лишитися без людей. Адже 19-річних дівчаток уже теж призивають до армії, а скільки понищив і погнав до клятої Німеччини Гітлер"361.

У Західній Україні військова мобілізація набула ще гострішої форми й проводилася значною мірою примусово, подекуди методом облав на місцевих мешканців, що переховувалися по лісах. Спочатку тут навіть постало питання, чи варто мобілізувати до Червоної армії західняків, які не виявили лояльності до радянської влади. Проте Хрущов запевнив вождя, що це необхідно робити. Крім всього іншо­го, це давало можливість позбавити ОУН і УПА потенційних людсь­ких ресурсів, з яких вони формували свої загони.

Правда, використовувати нове поповнення як "гарматне м'ясо", як це було на сході, виявилося в західних регіонах значно складніше. ОУН та УПА змінили свою попередню тактику використання вишко-льних можливостей Червоної армії задля підготовки і озброєння за її рахунок своїх кадрів і вдалися до тактики суцільного зриву радянсь­ких мобілізацій, що певною мірою загальмувало її проведення. У свою чергу й саме нове поповнення, яке кидали до бою непідготовле-ним, вдавалося часто до масового переходу на бік німців, що приму­сило радянське командування відводити галичан у тил для підготов­ки362.

В Україні було мобілізовано до Червоної армії від 2,7 до 3 млн осіб, тобто приблизно 10 % населення, а значить, була проведена за­гальна мобілізація. В деяких областях (передусім на Волині) вона ма­ла тотальний характер. Скажімо, на Волині мобілізували 16 % насе­лення363, що вочевидь демонструвало радянські плани використати мобілізацію як захід боротьби з українськими націоналістами.

Мобілізація в Україні спричинилася також до фізичної україніза­ції Українських фронтів, адже кількість українців у їхніх частинах (передусім у піхотних частинах діючої армії) досягла 60—80 %. Наприклад, у 4-й гвардійській армії 2-го Українського фронту навесні 1944 р. налічувалось 57 % українців, 35 % росіян, 0,8 % білорусів, 1,3 % татар, 1,5 % євреїв, 1,4 % представників республік Закавказзя, 1,7 % — Середньої Азії, 1,3 % — інших народів364.

У контексті сталінської мобілізаційної політики в Україні, що спричинилася до високих втрат серед особового складу, постає пи­тання про сталінську військову стратегію в цей період. Від Курської битви Червона армія захопила стратегічну ініціативу на всьому ра­дянсько-німецькому фронті і вже не випустила її до кінця війни. З се­редини 1943 р. майже за всіма показниками (жива сила, техніка тощо) радянські війська переважали війська вермахту у кілька разів. Дода­мо, що нестача людської сили у самій Німеччині змушувала гітлерів­ське військове командування шукати інші джерела поповнення своїх військ. Так, у 1943 р. розпочалося творення у складі вермахту націо­нальних військових формувань, що складалися з представників поне­волених Німеччиною народів, у тому числі й з Радянського Союзу. Вже у 1944 р. на Східному фронті діяли різноманітні національні ле­гіони та з'єднання — закавказькі, середньоазіатські, прибалтійські, російські. В 1943 р. за ініціативою мельниківського крила ОУН роз­почалося творення 14-ї гренадерської дивізії СС "Галичина". Зросла кількість добровольців з числа місцевого населення у вермахті. Від 1—1,5 мільйонів радянських громадян одягнули шинелю ворога.

У 1944 р. відчутно проявилася перевага Радянського Союзу над Німеччиною і в економічній сфері. В той час, коли радянська військо­ва промисловість нарощувала свою потужність, видаючи фронту все більше танків, гармат та літаків, німецька промисловість помітно від­ставала, внаслідок чого вермахт почав відчувати нестачу військової техніки. СРСР у 1944 р. не тільки випередив фашистську Німеччину за кількістю військової техніки, але у багатьох випадках — і за її якіс­ними показниками. На озброєння радянських частин та з'єднань над­ходила автоматична зброя нових зразків, удосконалені танки Т-34 з 85-міліметровою гарматою та підвищеною швидкістю, важкі танки "Йосип Сталін", самохідні артилерійські установки ІСУ-122 та ІСУ-152, більш потужні 100-міліметрові гармати, а також реактивні установки М-13 та М-30, модернізовані та нові винищувачі Як-3, Ла-7, штурмовики Іл-10 тощо.

Слід зазначити, що рівень радянського військового командуван­ня та радянської військової стратегії був, на відміну від початкового періоду війни, досить високим. Значною мірою цьому посприяло за­лучення до вищого ешелону військового керівництва молодих тала­новитих генералів, які за цей час багато чого навчилися (зазначимо, що середній вік радянського генералітету приблизно на 10 років був меншим, ніж у німців). Починаючи з середини 1943 р., й особливо в 1944 p., радянське військове командування почало використовувати принципово нові форми стратегічних дій — операції групами фрон­тів. Це були надзвичайно складні, ретельно сплановані комплекси бо­йовищ і битв, підпорядкованих єдиному задумові, узгоджених за ме­тою, місцем та часом. У деяких з таких операцій брали участь від 100 до 150 дивізій, десятки тисяч гармат, 3—5 тис. танків, 5—7 тис. літа­ків. Смуга наступу у таких операціях нерідко досягала 500—700 км по фронту, а глибина — 300—500 км, тривалість — до місяця.

Незважаючи на кількісні та якісні переваги Червоної армії, її втрати продовжували значно перевищувати німецькі. У 1944 р. спів­відношення радянсько-німецьких втрат на Східному фронті станови­ло 3,89 до 1: відповідно 7 млн (5 млн — бойових та 2 млн — небойо-вих) з радянського боку проти 1,8 млн (1,1 млн — бойових та 700 тис. — небойових) у німців365. Крім кидання в бій як "гарматне м'ясо" з числа непідготовлених і погано озброєних призовників, пояснювало­ся це і деякими загальними принципами радянської військової стра­тегії.

Маючи потужну військову машину, що перевищувала міць воро­га у кілька разів, а також добре налагоджену систему поповнення військ, радянське військове командування не ставило досягнення стратегічних цілей у залежність від рівня втрат — їх просто не раху­вали. Навіть Гітлер у 1941 р. вирішив блокувати Ленінград, а не брати його штурмом з ходу задля того, щоб зберегти німецьких солдатів, втрати яких неминуче зросли б під час вуличних боїв. А сталінські полководці діяли відповідно до наказу свого вождя — "не шкодувати сил і не зупинятися ні перед якими жертвами". Тож і тактика розроб­лялася відповідна — "людина нічого не варта, а техніку потрібно збе­регти". Недарма у 1944 р. солдати 1-го Українського фронту зітхали: "Німці краще кинуть десять автомашин та танки, а людей збережуть, а в нас із солдатами не рахуються"366.

Слабким місцем Червоної армії залишалась, як це було й раніше, погана підготовка молодшого офіцерського складу. Хоча за період 1941—1943 pp. офіцерський корпус радянських військ кардинально поновився, наслідки важких втрат, заподіяних сталінськими репре­сіями у 30-х роках, давалися взнаки упродовж усієї війни. Масовий випуск нових офіцерів вдалося налагодити, але рівень їх військової освіти був доволі низький. Наприклад, серед офіцерського складу 109-ї гвардійської дивізії Ударної армії 3-го Українського фронту на 5 травня 1944 р. із 710 офіцерів вищу військову освіту мали 2 %, за­кінчили військові училища — 38 %, прискорені військові курси — 50 %, не мали військової освіти — 10 %. Тобто 60 % офіцерського складу дивізії, по суті, не мали військової освіти367. Тож не дивно, що багато радянських офіцерів нерідко не вміли читати чи погано читали карту, поверхово орієнтувалися у питаннях військової тактики то­що. Болюче позначалася на армії і застаріла хвороба часів сталінсь­ких репресій — боязнь ініціативи серед офіцерів середньої та ниж­ньої ланки.

Принагідно слід зазначити, що не кращими були справи і з політ-складом Червоної армії. На 17 лютого 1941 р. 62 % політ- працівників не мали військової освіти, 71 % не мали загальної середньої освіти, а 47 % всіх політпрацівників мали стаж політроботи не більше двох ро­ків368. Звісна річ, що за умов війни ці показники значно не покращи­лися. Головним критерієм відбору до політорганів лишалися не до­свід і знання, а партійний квиток і фанатична віра у вождя. Тож, як це було й раніше, політпрацівники лишалися найменш шанованою се­ред вояків категорією військовослужбовців.

Важливою причиною значних втрат, як уже зазначалося вище, була й слабка підготовка рядового складу. Щодо військового вишко­лу нового поповнення, то у переважній більшості він був або вкрай низьким, або його зовсім не було. Характерний приклад: серед 17 797 осіб нового поповнення, що прибуло у травні—червні 1944 р. із Кіро­воградської та Одеської областей у 5-у гвардійську армію 1-го Укра­їнського фронту (13 473 українці, 2907 росіян та ін.), 50—60 % у Чер­воній армії раніше зовсім не служили. 7811 перебували в полоні й оточенні. Навчених військовій справі серед них було 5009, ненавче-них —12 888369.

Під час боїв в Україні при фронтах почали створювати т.зв. ар­мійські запасні стрілецькі полки для підготовки мобілізованих. Стро­ки перебування тут коливалися від 1,5 місяця до 1 місяця. Однак вони рідко витримувалися, особливо під час наступу. Щодо тих, хто відра­зу потрапляв до діючих частин, то вони подекуди не встигали навіть перед боєм потримати у руках зброю. Як зазначав у своїй доповіді "Про роботу з новим поповненням" у лютому 1944 р. начальник По-літвідділу 60-ї армії полковник Ісаєв, "зустрічалися факти, коли нове поповнення ішло в бій, не вміючи володіти ввіреною йому зброєю"370.1 це було не винятком, а швидше — правилом. В умовах важких наступальних боїв, коли особовий склад частин і з'єднань за­знавав значних втрат, армія не встигала не лише проводити військову підготовку нового поповнення, але й навіть розсортувати його за вій­ськовими спеціальностями. Колишній командир полку 5-ї гвардійсь­кої повітряно-десантної дивізії 4-ї гвардійської армії генерал-майор І. Попов згадував у мемуарах "Батальйони ідуть на захід" про бої, що точилися восени 1943 р. на дніпровських плацдармах. Його полк мо­білізував на Черкащині із села Власівка 800 осіб нового поповнення (мабуть, усіх чоловіків, які тут були). У зв'язку з цим стався, як зазна­чав Попов, характерний інцидент. До нього почали звертатися офіце­ри полку відносно розподілу призовників. З'ясувалося, що колишні артилеристи були "загнані" в піхоту, а ті, хто бачив гармати лише у кіно, потрапили до батарей. Старший лікар полку також скаржився, що замість молодих та міцних бійців йому прислали до медроти запа­сників похилого віку. Внаслідок цього вже під час перших боїв серед них були значні втрати.

До речі, саме тут, на Черкащині, дещо пізніше, під час Корсунь-Шевченківської битви, так само призивали та кидали у бій непідгото-влених селян із навколишніх сіл. Багато з них поховані у братніх безіменних могилах за кілька кілометрів від власних домівок і ще й досі вважаються серед зниклих безвісти. Коли під час патріотичних церемоній радянські пропагандисти розповідали про 115 вдів війни з с Тіньки Черкаської області, вони навряд чи пояснювали загалу, що це вочевидь дружини тих мобілізованих селян, яких кидали у бій не-підготовленими і які, мабуть, загинули у першому ж бою.

Отож подібна військова стратегія призводила до слабкої ефекти­вності радянських військ і відповідно невиправдано високих втрат. Особовий склад армій, з'єднань та частин змінювався майже повніс­тю по кілька разів нарік. Наприклад, у 77-й стрілецькій дивізії з 25 ве­ресня 1943 р. до 25 вересня 1944 р. особовий склад змінився майже тричі. Втрати цієї дивізії за цей період становили 15 818 осіб: 2736 вбитими, 506 зниклими безвісти, 31 полоненими, 11115 пораненими, 1369 хворими, 61 тими, хто відстав на марші371.

Бойові якості мобілізованих до Червоної армії українців постій­но зростали. Значною мірою вони підживлювалися, крім військового досвіду, й почуттям патріотизму, чи то радянського, чи то українсь­кого, а передусім — ненавистю до німців. Українці воювали на рідній землі, на яку прийшов жорстокий і безжалісний ворог, і цей ворог не лише принижував національну й людську гідність, але й загрожував самому існуванню їхнього народу та їхніх родин.