2. 6. Переяславський проект 1659 p.: дихотомія підходів Чигирина та Москви

Переяславський проект 1659 p.: дихотомія підходів Чигирина та Москви

Отримана в ході битви під Конотопом в середині літа 1659 р. блискуча перемога над російськими військами воєвод О. Трубець-кого, С. Пожарського та М. Хованського стала найбільшим тріум­фом антимосковської політики гетьмана І. Виговського. Втім, пере­мога ця не вберегла гетьмана від політичного фіаско, що очікувало на Виговського вже у вересні 1659 р. і в причинах якого ще варто розібратися історикам.

Обравши на гетьманство Юрія Хмельницького (не стільки за його власні заслуги, скільки за одне лише прізвище), оточення но­вого регіментаря намагається неконфронтаційно вибудувати влас­ну політику в стосунках з російським і польським монархами. Того­часний польський експерт української політики С. Потоцький, три­валий час перебуваючи в козацькій Україні, в донесенні королю ро­бить висновок, що оточення Юрія Хмельницького прагне досягти власних політичних цілей, "...обманюючи і лякаючи Вашу Королів­ську Милість царем, а царя Вашою Королівською Милістю..."242. Так, дійсно, гетьманський уряд, декларуючи свою вірність гадяць-кому курсу І. Виговського, разом з тим прагне поновити союзниць­кі стосунки з царем.

Реанімація союзу Війська Запорозького та російської прав­лячої династії в Чигирині планується на основі українського проекту від 17/27 лютого 1654 p., тобто без врахування доповнень російської сторони щодо обмеження суверенітету гетьманського уряду у сфері зовнішньої політики та фінансів. Концептуальний ви­клад нового бачення союзу подається в так званих Жердівських статтях — проекті української сторони, ухваленому у вересні 1659 р. на козацькій раді в Жердовій Долині. Відмінності проекту 1659 p., обумовлені тривалими стосунками Війська Запорозького з російським царем, виразно вказують на бажання старшини уникну­ти прикрих непорозумінь, що траплялися в попередні роки. Так, зо­крема, Жердівські статті, поряд з вимогами про надання Війську За­порозькому гарантій непорушності його вільностей і прав, зафіксо­ваних угодою 1654 p., у пункті другому наголошують на тому, що присутність царських воєвод має локалізовуватися лише Києвом. У разі, коли виникне потреба у введенні ратних людей царя до інших українських міст, вони повинні перебувати в підпорядкуванні укра­їнського гетьмана. Четвертий та п'ятий пункти акцентують увагу на праві Війська Запорозького на вільну, ніким не обмежену геть­манську елекцію. Шостий пункт вказує на гарантії владних повнова­жень полкової старшини у ввірених їй полках, причому в Києві, де мав розміщуватися російський гарнізон, і в Старому Бихові, з при­воду підпорядкування якого точилися гострі суперечки з Москвою за гетьманства Б. Хмельницького та І. Виговського. Сьомий пункт застерігав право Війська Запорозького на ведення зовнішньопо­літичної діяльності. На увагу заслуговує також положення, що кон­ституювало васальний принцип взаємин Війська Запорозького з царем. Відповідно до цього (положення) будь-яка кореспонден­ція, надіслана з України в російські державні структури, обов'яз­ково мала бути завізована гетьманським урядом    .

Отже, із запропонованого урядом Ю. Хмельницького проекту договору з царем напрошується висновок, що козацька еліта воліла й надалі перебувати під протекцією династії Романових, однак умо­ви цієї протекції не мали виходити за межі середньовічної васальної залежності, причому — доволі м'якої форми, фактично номіналь­ного васалітету.

Однак офіційна Москва з цього приводу мала принципово інші міркування. Під час попередньої зустрічі представника гетьмансь­кого уряду Петра Дорошенка з царським представником князем Олексієм Трубецьким останній відмовився навіть обговорювати Жердівський проект, мотивуючи своє рішення тим, що в ньому ".. .многое написано вновь сверх прежних статей, которьіе даньї пре-жнему гетману (мався на увазі гетьман Б. Хмельницький. —Авт.)", запропонувавши натомість перенести обговорення умов майбут­нього союзу на загальну козацьку раду, де були б присутніми і геть­ман, і старшина, і козаки244.

Зрозуміло, що апелювання до волі всього козацького товарист­ва вповні влаштовувало російську сторону. Доречно пригадати, що саме О. Трубецькой восени 1657 р. брав активну участь у плануванні російським урядом провести загальну козацьку раду в Києві та винести на неї питання ревізії реального стану взаємин Війська За­порозького з російським монархом.

Утім, восени 1659 р. питання щодо місця проведення Генераль­ної ради викликало жорсткі дебати сторін. Усі добре розуміли, що приїзд Трубецького на Правобережжя, у давню козацьку столицю Трахтемирів (на чому наполягав гетьманський уряд, зважаючи на пануючі в цьому регіоні суспільні настрої та нечисленність симпа-тиків царя), змусить російську сторону бути більш поступливою на переговорах. Натомість, проведення Генеральної ради в Переясла­ві, оточеному царськими полками та в присутності промосковськи налаштованої старшини (зокрема, уряд переяславського полковни­ка обіймав один із лідерів антигетьманського та промосковського повстання на Лівобережжі Тиміш Цицюра), робитиме більш уразли­вою позицію Ю. Хмельницького.

Усвідомлення важливості перемоги в цій "географічній" поле­міці провокує ситуацію, за якої напруга в ході дебатів зростає на­стільки, що Трубецькой навіть змушений був вдатися до погроз ге­тьманському урядові: в разі відмови дослухатися його побажань за­стосувати наявну в нього воєнну силу. А оточення новообраного ге­тьмана, пішовши на поступку в цьому питанні, випустило ініціати­ву зі своїх рук під час самих переговорів, на яких уряд Хмельниць­кого не лише не відстояв положення Жердівського проекту, а й був змушений прийняти цілу низку нововведень, що суттєво обмежува­ли повновладдя гетьманського проводу навіть у порівнянні з дого­вором 1654 р. Власне, на раді було підтверджено відновлення право­мочності так званих "Прежних статей Богдана Хмельницкого", тобто формально — договору Війська Запорозького з царем 1654 р. Але, як переконливо довели П. Шафранов та А. Яковлів245, зачитана на Переяславській раді 1659 р. редакція договору 1654 р. була свідомо сфальсифікована російським урядом. Так, незважаючи на визнання царем і боярською думою права Війська Запорозького ".. .самим меж себя гетмана обират...", до процедури виборів було внесено принципової ваги доповнення. На відміну від редакції 1654 p., якою передбачалося лише надсилати до Москви відповідну ін­формацію про результати елекції — ".. .а кого гетманом обирут, и о том писать к нам.. ."246, відтепер необхідною передумовою визнан­ня правомочності гетьманського обрання ставала поїздка претен­дента до Москви та отримання там царського затвердження — ".. .по обранню гетману ездить к великому государю [...] и великий государь [...] пожалует гетмана по чину: булаву и знамя и на гет-манство свою государеву жаловальную грамоту дати ему ве-лит..."247. Пам'ятаючи розвиток взаємин козацької еліти з царем у другій половині 1657 — на початку 1658 pp. та наполегливі заклики дипломатів Олексія Михайловича до Виговського прибути до біло­камінної, аби там узгодити нові принципи взаємовідносин, неважко зрозуміти, коли московське керівництво усвідомило необхідність правового закріплення візиту до царської столиці новоприбулого регіментаря Війська Запорозького і які наміри при цьому пере­слідувались.

Надзвичайно принциповим було й спотворення змісту щодо пра­ва гетьмана й Війська Запорозького на ведення зовнішньополітичної діяльності. Так, якщо угода 1654 р. забороняла українській стороні зно­ситися лише з польським королем і турецьким султаном (а про кон­такти з іншими правителями вона повинна була інформувати царя), то текст 1659 р. декларував: "гетману послов и посланников и гонцов из окресньїх и ни из которьіх государств к себе не принимать и про-тив тех присьшок в окресньїе и ни в которьіе государства не посьі-лать...". Гетьман міг вступати в дипломатичні зносини з іноземними правителями, коли ".. .о каких делех поболить великий государь, его царское величество ему, гетману, в которое государство по­слать..."248.

Крім цих принципових нововведень, до списку 1659 р. було внесено положення про перебування українського духовенства під благословенням "святейшего патріарха Московского и всія Вели-кія, и Мальїя, и Більїя Росіи"249. Водночас з тексту договору 1654 р. було вилучено положення, які підтверджували військові зобов'я­зання Москви про надсилання допомоги для охорони українських кордонів, відвоювання Смоленська тощо.

Ще більше обмежували прерогативи українського уряду так звані "Нові статті Юрія Хмельницького"250, які були ухвалені на Ге­неральній раді в Переяславі як додаток до "Прежних статей Богдана Хмельницкого".

Відповідно до них, гетьманському урядові заборонялось без до­зволу царя воювати та надавати військову допомогу сусіднім пра­вителям, натомість він повинен був виконувати царські накази про виступи в похід. Договірні статті зобов'язували Ю. Хмельницького ви­вести козацькі залоги з білоруських земель та передати Старий Би-хів "государевим людям". Надалі жителі Білої Русі втрачали право називатися козаками, тобто козацький устрій на білоруських зем­лях ліквідовувався.

Важливим обмеженням повновладдя козацької адміністрації було введення російських залог на чолі з царськими воєводами, крім Києва, також до Переяслава, Ніжина та Чернігова на Лівобе­режжі та Брацлава й Умані на Правобережжі.

Ціла низка положень стосувалася адміністративно-політичного укладу Гетьманату. Зокрема, Війську Запорозькому, тобто козаць­кій старшині, заборонялось зміщувати гетьмана "без радьі и совету всей черни", хіба що у випадку зради останнім царя. Те ж саме сто­сувалося й прерогатив гетьмана, котрий не мав права самостійно зміщувати полковників і старшину. Крім того, деякі козацькі стар­шини, які були ініціаторами промосковських виступів на Лівобе­режжі — Іван Безпалий, Тиміш Цицюра, Васюта Золотаренко та ін., отримували царський імунітет щодо гетьманського та військового суду, який не міг засудити їх до смертної кари. Як уся старшина, так і рядові козаки були зобов'язані заприсягнути на вірність цареві. Усіх, хто відмовлявся це зробити або, склавши присягу, її порушив — наказувалося карати на смерть.

Умови, накинуті восени 1659 р. в Переяславі урядові Ю. Хмель­ницького, суттєво посилювали залежність Гетьманату від царя в порівнянні з тією ситуацією, що була конституйована угодою 1654 р. І якщо за умовами останньої політико-правовий статус Гетьмана­ту в стосунках з російським царем можна класифікувати як по­літичну автономію, що гарантувала збереження внутрішнього са­моуправління на основі власного законодавства та звичаєвого пра­ва, а також забезпечувала (з певними обмеженнями) право зовніш­ньополітичної репрезентації, то тепер автономія набирала форм ни­жчого рівня — адміністративної автономії, причому з елементами певного її обмеження.