Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

У повоєнні десятиріччя, коли ідеологема "монолітна єдність ра­дянського народу в боротьбі з фашизмом" набула статусу аксіоми, іс­торики практично не вивчали національного складу радянських збройних сил та нерегулярних збройних формувань, взаємин, що складалися між представниками різних народів. Спроби з'ясувати роль національного чинника в Червоній армії могли трактуватися як прояви націоналізму і не заохочувалися. Лише у 90-х роках минулого століття з'явилася низка публікацій, автори яких розглядають дану проблематику на обширному архівному матеріалі й дають йому від­повідну оцінку.

Попри всю складність "українського питання", незапереч­ним залишається факт спільної боротьби українців та росіян проти гітлерівської навали в лавах регулярної армії, партизанських загонах та підпільних організаціях.

За підрахунками І. Муковського, протягом перших місяців німе­цько-радянської війни з 16 областей України (за неповними даними) військкоматами було мобілізовано 2 515 891 особа. На боротьбу з во­рогом стали 1 млн 300 тис. бійців народного ополчення з лівобереж­них та південних областей республіки. А всього, на думку дослідни­ка, у 1941 р. до Червоної армії та Військово-морського флоту було на­правлено 3 184 726 громадян УРСР різних національностей372. Попо­внюючи здебільшого з'єднання Південного й Південно-Західного фронтів, мешканці України склали основу 37,38,40-ї армій, 13 та 17-ї стрілецьких бригад. Завдяки мобілізаційним акціям, питома вага гро­мадян республіки у частинах, що воювали на південно-західному на­прямі, сягнула 50 %373. Це значно перевищувало відсоток вихідців з України в цілому по діючій армії   .

Українці й росіяни, які становили ядро Червоної армії та її офіцерського корпусу, разом з представниками інших народів винес­ли важкий тягар оборонних боїв. У складі Окремої Приморської армії (близько 65 тис. воїнів) в березні 1942 р. налічувалося 15 893 україн­ців та 28 134 росіян375. У квітні 1942 р. у частинах і з'єднаннях Пів­денно-Західного фронту воювали 31 тис. українців та 210 тис. ро­сіян376. Подібна національна структура склалася у військах Донсько­го фронту напередодні Сталінградської битви: 33 554 воїни-українці та 216 412 воїнів-росіян377.

У пам'яті народній завжди залишаться епізоди героїчної бороть­би представників братніх народів проти агресора. Серед перших, хто прийняв виклик ворога у червні 1941 p., — військовослужбовці 3-ї прикордонної застави 90-го Володимир-Волинського прикордонного загону, який охороняв 150-кілометрову смугу по р. Західний Буг. Протягом 9-го динного бою загинули начальник застави О. Максимов, політрук П. Киян, прикордонники С. Юхименко, М. Козлов, Л. Бохлу-нов, М. Колосов, І. Пархоменко378. Самовіддано билися з гітлерівцями воїни 17-ї застави 91-го Рава-Руського прикордонного загону під ко­мандуванням лейтенанта Ф. Моріна і його заступника К. Тарана379. Одним з найбільш яскравих епізодів перших днів війни стали дії бій­ців 92-го Перемишльського прикордонного загону, які разом з воїна­ми 99-ї стрілецької дивізії полковника М. Дементьева відбили у нім­ців Перемишль й утримували місто протягом кількох діб380.

Безприкладний героїзм виявили радянські війська в ході танко­вих боїв у районі Рівне — Дубно — Броди.

Короткоплинна, але кровопролитна прикордонна епопея виявила не лише сильні й слабкі ланки оборонної стратегії радянського ко­мандування, але й незбориме бажання рядового складу й польових командирів до кінця боронити рідну землю від загарбника. На шляху ворога пліч-о-пліч стояли українці й росіяни, білоруси і євреї, пред­ставники всіх народів Радянського Союзу, яких об'єднувала спільна мета — розбити і вигнати війська агресора за межі країни.

Масовий героїзм і справжню бойову дружбу воїни української та російської національностей виявили в ході оборони Києва. Непідвла­дний часу пам'ятник мужності радянських солдатів залишився непо­далік столиці у вигляді пошкодженого вибухом доту № 205. 16 воїнів різних національностей складали його гарнізон, що з 5 до 15 серпня 1941 р., не маючи зв'язку зі своїм командуванням, захищав ділянку на підступах до міста. Командир доту лейтенант В. Ветров з Росії та його підлеглі зуміли частково деблокувати вогневу укріплену точку, але евакуюватися погодилися лише після того, як надійшов наказ ко­мандування Київського укріпрайону381.19-річний лейтенант з Астра­ханської області В. Якунін став комендантом доту № 131, розташова­ного на центральній ділянці оборони, поблизу с. Кременище. Спалив­ши село, гітлерівці оточили дот, підігнали вогнеметні танки і розжа­рили стінки споруди. Всі 11 бійців, яким ледь виповнилося 19—20 років, згоріли заживо. їх останки мешканці села поховали поблизу доту, а потім перенесли до центру села.

Самовіддано стримували лівий фланг оборони солдати й офіцери зведеного загону генерала П. Матикіна, який мав досвід боїв під Мад­ридом. Внаслідок жорстоких сутичок з ворогом у загоні, який склада­вся з танкового й мотострілецького батальйонів, мотоциклетного та артилерійського полків, залишилося близько 300 бійців і три гарма­ти. П. Матикін дістав тяжке поранення, а командувач 2-ї повітряноде­сантної бригади Д. Климов (вона взаємодіяла з загоном) загинув382.

Хоробро билися з наступаючими частинами вермахту воїни 5-ї повітрянодесантної бригади генерала О. Родімцева. Російські бійці та офіцери обороняли столицю України так само мужньо, як і свої рідні міста і села. В ході контратак німці збивали їх з зайнятих позицій і тіс­нили від околиць міста. В нічній контратаці 8 серпня бригада Родім­цева просунулася на 2—3 км, а батальйон капітана І. Сімкіна очистив від противника частину Голосіївського лісу й одне з приміщень сіль­ськогосподарського інституту. Протягом двох діб всі спроби ворога відбити позиції не увінчалися успіхом383. Росіянин за національніс­тю, колишній ливарник заводу "Запоріжсталь" єфрейтор О. Цибу-льов, викотивши гармату на пряме наведення, знищив опорні вогневі гнізда противника в приміщенні політехнічного інституту, чим спри­яв просуванню десантних підрозділів. Навіть отримавши поранення, відважний артилерист не залишив позиції   .

На Голосіївських висотах ходив у рукопашні сутички з ворогом чемпіон Радянського Союзу з популярного в передвоєнний час війсь­ково-прикладного багатоборства О. Бабакін, який з початком війни добровільно вступив до Червоної армії.

Під час серпневого контрудару радянське командування скорис­талося важливими даними, добутими розвідником 212-ї повітряноде­сантної бригади Я. Ватомовим, вихідцем з Уралу. В районі с Чабани він дістав поранення і помер у госпіталі. У листопаді 1941 р. Я. Вато-мов був удостоєний звання Героя Радянського Союзу, а с. Чабани вже в наш час увійшло до Зводу пам'яток історії та культури м. Києва як пам ятне місце, пов язане з подвигом уральського розвідника   .

У ході оборони Києва сухопутні війська отримували підтримку бійців Дніпровського загону Пінської військової флотилії, які ціною значних втрат до останньої можливості утримували переправи в ра­йонах Ржищева, Канева, Трипілля, Кременчука. За вміле керівництво інтернаціональним екіпажем командир канонерського човна "Вір­ний" А. Терьохін був нагороджений орденом Леніна386.

Інтернаціональний склад мало народне ополчення, сформоване напередодні боїв за Київ. Разом з регулярними частинами ополченці стояли на смерть на головних напрямах наступу ворога. Основну уда­рну силу народного ополчення становили бронепотяги "Літер-А", "Літер-Б", "Дарничанка" під командуванням А. Тихохода, Л. Васи-левського, М. Богданова. Вогневий потенціал бронепотягів було ви­користано на критичних ділянках фронту та для підтримки оточених військ.

В обороні столиці України відзначилися авіатори. 4 липня в ра­йоні Києва командир ланки 2-го винищувального авіаполку Д. Зай­цев здійснив таран німецького бомбардувальника, після чого вдало приземлився. У серпні 1941 р. відважному льотчику присвоїли зван­ня Героя Радянського Союзу. Здійснивши таран ворожих літаків, за­гинули льотчики І. Юрченко, С. Зайцев, Тихомиров. А всього в дні оборони столиці в київському небі обірвалося життя 20 повітряних бійців387.

Особливо трагічним виявився останній етап Київської оборонної операції, датований 21—26 вересня 1941 р. 5-а, 26-а, 37-а і 38-а армії потрапили у вороже оточення і з боями пробивалися на схід. Ситуа­цію ускладнила відсутність у Ставки адекватної інформації про ста­новище армій, що спричинило запізнілі накази. Невдалі рішення при­ймало й армійське командування. Так, командувач З 7-ї армії генерал А. Власов без належної розвідки обрав шлях, уже перерізаний воро­гом, і його війська потрапили в центр оточення. За умов, коли оточен­ня ще не було суцільним, командування З 7-ї армії, замість організації концентрованого удару з метою прориву кільця, наказало виходити малими групами. Фактично управління військами здійснював на­чальник штабу армії К. Добросердов, в той час як командарм з неве­ликою групою штабістів виходив з оточення осібно388.

Стратегічні й тактичні прорахунки радянського командування спричинили не лише здачу Києва, але й величезні втрати. 665 тис. червоноармшщв потрапили в полон, у ході відступу загинули ко­мфронту М. Кирпоніс, член військради фронту, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко, начальник штабу фронту В. Тупиков.

Ще однією трагічною сторінкою оборонних боїв стало оточення і розгром 6-ї і 12-ї армій Південно-Західного фронту в районі Умані. І знову до загибелі десятків тисяч радянських воїнів, полонення понад 100 тис. червоноармійців спричинилися невдалі рішення і дії коман­дування Південно-Західного фронту, в тому числі члена військради М. Хрущова, як ведеться, провину скинули на тих, хто цього не заслу­говував. Командарми М. Потапов, І. Музиченко й П. Понєдєлків, отримавши поранення, потрапили в полон і були звинувачені у зраді.

Безсмертною славою вкрили себе героїчні захисники Одеси. На­селення міста, яке протягом віків на поліетнічній основі допомагало діючій армії, також складалося з представників різних національнос­тей.

Створена у липні 1941 р. Окрема Приморська армія (командуючі — генерали Г. Сафронов, а потім — І. Петров) увійшла до складу Одеського оборонного району (OOP), яким командував контр-ад­мірал Г. Жуков. Це угруповання військ призначалося для оборони Одеси — другого за величиною морського порту в країні, а також од­нієї з головних баз Чорноморського флоту.

Населення Південної Пальміри взяло масову участь у зведенні трьох смуг оборони. Понад 100 тис. одеситів зводили протитанкові надовби, дзоти й доти, рили окопи, 2027 осіб вступили до винищу­вальних батальйонів. У стислі терміни підготовлено 1,5 тис. сандру-жинниць і 2 тис. медичних сестер. З 24 серпня у місті почалося фор­мування загонів робітничої самооборони винищувальних загонів (го­ловним чином зі складу народного ополчення), до яких увійшло 3,6 тис. осіб, серед них — сотні жінок і навіть підлітки, вихованці ди­тячих будинків.

Однак сили були нерівними. Проти 17 дивізій і 7 бригад ворога командування OOP мало 34,5 тис. бійців та офіцерів, в яких було на озброєнні 660 автоматів, 418 станкових і 703 ручних кулемети, 303 гармати, 2 танки і 19 вцілілих літаків, і утримували фронт завширшки 80 км389. 22 серпня командування Південно-Західного напряму в осо­бі маршала С. Будьонного адресувало військраді ОПА наказ будь-що утримати позиції. Але не грізні накази і розпорядження вирішували результат кожного бою, а самовідданість кожного бійця і командира, які, незважаючи на матеріальну й чисельну перевагу противника, би­лися не за страх, а за совість. Це під Одесою командувач 95-ї дивізії ге­нерал В. Воробйов, кинувши в бій останній резерв — дивізійний роз-відбатальйон під командуванням старшого лейтенанта М. Дологого, вирішив долю сутички на свою користь, а один з командирів полку ра­зом з групою солдатів та офіцерів відбив у ворога висоту...390

Ціною важких втрат (лише 23 серпня вибуло з ладу близько 1 тис. бійців та офіцерів, а загальні втрати OOP за 10 днів становили 9 тис. осіб) німецько-румунські війська були зупинені на всіх ділянках фро­нту391.

Більше того, 22 вересня в районі Східного сектора оборони сила­ми Приморської армії, Чорноморського флоту й авіації було здійсне­но контрудар, в результаті якого територія Одеського плацдарму збільшилася на 120 км, а 13-а і 15-а румунські дивізії були вщент роз­биті.

Однак наступ групи армій "Південь" на Харків і Донбас, настій­ливі спроби гітлерівців прорватися у Крим змінили стратегічні плани Ставки ВГК, яка 30 вересня віддала наказ про евакуацію військ OOP.

16 жовтня одеський порт залишили останні захисники міста і ко­мандування OOP на чолі з контр-адміралом Г. Жуковим, які вийшли в море на крейсері "Червона Україна".

У боях за Одесу ворог втратив 160 тис. солдатів і офіцерів, війсь­ка OOP — 41 268 осіб. Масовий героїзм радянських воїнів високо по-цінований: вже 16 вересня 1941 р. групу захисників міста нагородже­но орденами й медалями. 14 бійців та офіцерів удостоєні Золотої Зір­ки Героя: льотчики Л. Шестаков, М. Асташкін, А. Єлохін, С. Куниця, І. Корольов, А. Малаков, П. Полоз, Ю. Рикачов, В. Сергодський, піхотинець Я. Бреус. 30 тис. бійців та командирів одержали медаль "За оборону Одеси", причому багато з них — посмертно. Нескорена Одеса стала символом братства по зброї воїнів різних національнос­тей.

Історично склалося так, що економічний потенціал Донецького басейну освоювався українцями й росіянами. Змішаний склад насе­лення, відсутність конфліктів на національному підґрунті, давні про­летарські традиції — такими були особливості краю, який дав армії у роки війни тисячі генералів, офіцерів та бійців, що уславили рідну зе­млю героїчними вчинками.

З метою оволодіння Донбасом командування вермахту спланува­ло зустрічний удар: силами 1-ї танкової групи з району Дніпропет­ровська та 11-ї армії з району Каховки взяти в "кліщі" основні сили Південного фронту й знищити їх. На 17-у армію покладалося завдан­ня виходу з району Краснограда до р. Сіверський Донець, а на 6-у — оволодіння Харківським промисловим районом. На підступах до До­нецького регіону ворогу протидіяли 6-а армія Південно-Західного фронту та 12-а і 9-а армії Південного фронту. Німці та їх союзники мали перевагу в живій силі у 2,5 раза, в гарматах і мінометах — у 4 ра­зи (у смузі 6-ї армії) та відповідно у 2 і 3 рази у смузі 12-ї армії.

29 вересня 1941 р. основні сили 1-ї танкової армії завдали удару по правофлангових з'єднаннях 12-ї армії і зуміли просунутися на 12—15 км. Щоб ліквідувати загрозу, військрада Південного фронту створила угруповання з 15-ї танкової бригади, 30-ї кавдивізії, стріле­цьких батальйонів 174-го запасного полку та інших підрозділів під командуванням полковника М. Колосова (т. зв. "група Колосова"). Прибувши на вказану ділянку фронту, ці частини відразу вступили в бій. Протягом ЗО вересня і 1 жовтня особовий склад 15-ї танкової бригади знищив 33 танки і 7 протитанкових гармат противника. Му­жньо стримували атаки ворога бійці 477-го полку 274-ї стрілецької дивізії — майор Отрищенко, червоноармійці Храпай, Савенко, Мала­хов, Чистов та інші. Але навіть масовий героїзм радянських воїнів не дозволив зупинити моторизовані й бронетанкові з'єднання вермахту, які вміло використали неузгодженість у прийнятті рішень, а також розрив, що утворився на стику Південно-Західного й Південного фронтів.

Зазнаючи великих втрат, радянські війська змушені були зали­шити позиції. Так, у 261-й та 273-й стрілецьких дивізіях до 1 жовтня 1941 р. залишилося відповідно близько 200 і 300 військовослужбов­ців, причому була втрачена практично вся матеріальна частина392.

Відведені на рубіж Павлоград — Оріхів — Мелітополь війська 12-ї, 18-ї та 9-ї армій мали зупинити наступ гітлерівців. Утворивши ударний кулак з трьох танкових і двох моторизованих дивізій, німе­цьке командування протиснулося у стик 12-ї та 18-ї армій і швидко розширило розрив до 40 км. І знову на блокування противника було кинуто "групу Колосова", яка зуміла лише сповільнити його наступ. 5 жовтня німці вийшли у район Гуляйполе — Пологи.

6 жовтня навальним ударом 11-ї армії радянські війська були від­кинуті в район м. Осипенко (Бердянськ), де потрапили в оточення чо­тири стрілецькі дивізії. У надзвичайно складних умовах безпосеред­ньо на полі бою керував військами командувач 18-ї армії генерал А. Смирнов. Діючи в оточенні, воїни 96-ї стрілецької дивізії генерала І. Шепетова знищили 26 німецьких танків. Попри всі спроби закрити кільце оточення, більшість частин і з'єднань ціною великих втрат зу­міли вирватися з нього. Загинули командарм А. Смирнов, член війсь-кради 18-ї армії бригадний комісар А. Миронов, багато бійців та по­льових командирів.

Стійко тримали оборону воїни 6-ї армії, позиції якої атакувала 17-а німецька армія. У ті жовтневі дні фельдшер 123-го полку 26-ї ка­вдивізії молодший сержант Клюев особисто врятував життя 63 бойо­вим побратимам, які дістали поранення і контузії393. Але й тут ворог відтіснив радянські з'єднання на рубіж Павлоград — Василівка — Гаврилівка.

Натомість рухомі частини 1-ї танкової армії (створеної з 1-ї та 2-ї танкових груп) були зупинені на р. Міус. Саме тут було здійснено спробу контрудару двома угрупованнями під командуванням генера­лів І. Хоруна і Ф. Ремезова. Після короткочасного тактичного успіху гітлерівці зупинили контрнаступ і захопили Таганрог. Намагаючись з ходу оволодіти Ростовом, німецьке командування зосередило удари на позиціях 9-ї армії. На ділянку 1-го батальйону 2-ї танкової бригади гітлерівці кинули 60 танків. Лише протягом одного дня воїни відбили

9             ворожих атак, а екіпаж Героя Радянського Союзу лейтенанта Пере-
ходцева знищив у тих боях три танки противника.

Героїчно захищали шахтарську столицю Сталіно бійці та офіце­ри 383-ї стрілецької дивізії, особовий склад якої становили гірники -ополченці Сталінської області. Лише протягом 15—22 жовтня ди­візія завдала ворогові відчутних втрат у живій силі (понад 5 тис. уби­тими) і знищила 30 танків, 16 мотоциклів, 9 авто, 2 артилерійські і 4 мінометні батареї, 16 станкових кулеметів. Військрада Південного фронту оголосила подяку всьому особовому складу, а багатьох воїнів різних національностей представила до урядових нагород   .

Під час боїв за Донбас високі морально-вольові якості продемон­стрував особовий склад 395-ї стрілецької дивізії, основу якої стано­вили шахтарі Ворошиловградської області, переважно українці та ро­сіяни за походженням. У жовтневих боях вони знищили близько пол­ку живої сили противника. Артилерійська батарея лейтенанта Банова

10           жовтня підбила 9 танків і на кілька годин затримала атаку гітлерів­
ців, що дозволило здійснити перегрупування дивізії395.

Свій посильний внесок в оборону рідного краю зробили підрозділи народного ополчення і 33 винищувальні батальйони, в лавах яких на­лічувалося 6,5 тис. бійців, переважно українців та росіян. Особливо вда­ло діяв ополченський бронепотяг "За Родину" (командир — О. Бонда­ренко), екіпаж якого складали робітники й службовці Ворошиловград-ського паровозобудівного заводу396.

Однак масовий героїзм українських, російських солдатів та вої­нів інших національностей не зміг компенсувати стратегічні прора-хунки радянського командування і перевагу агресора в озброєнні та спорядженні. Зламавши опір 51-ї окремої армії генерала Ф. Кузнецо­ва, гітлерівці захопили в полон понад 100 тис. червоноармійців і ово­лоділи Кримським півостровом. 4 листопада 1941 р. з сухопутних військ та підрозділів Чорноморського флоту було створено Севасто­польський оборонний район на чолі з адміралом П. Октябрським. Ма­сштабна Керченсько-Феодосійська десантна операція (кінець грудня 1941 р.) дозволила відбити м. Керч і на певний час зняти небезпеку висадки ворожих військ на Тамані.

Щоб перехопити ініціативу, Ставка ВГК спланувала кілька опе­рацій, покликаних унеможливити вермахту захоплення Москви. Од­ну з них здійснено силами Кримського фронту (командувач — гене­рал Д. Козлов). З кінця лютого до середини квітня 1942 р. здійснено три спроби потіснити гітлерівців з півострова, але всі вони виявилися безрезультатними. У травні 1942 р. 11-а танкова армія генерала Е. Манштейна відбила Керч і майже повністю оволоділа Кримом. Втрати Червоної армії склали тут 170 тис. лише полоненими.

Та ще більша катастрофа сталася під Харковом, коли війська Пів-денно-Західного фронту (генерал Ф. Костенко) й Південного (гене­рал Р. Малиновський) під загальним керівництвом головкома Пів-денно-Західного напряму маршала С Тимошенка в період з 12 до 29 травня здійснили спробу наступу проти 6-ї армії генерала Ф. Паулю-са. Неузгоджені дії фронтів, затримка наказів про своєчасне відведен­ня військ спричинили оточення в районі Балаклеї з'єднань 6-ї армії генерала А. Городнянського, 57-ї армії генерала К. Подласа, 9-ї армії генерала Ф. Харитонова, З 8-Ї армії генерала К. Москаленка. Радянсь­ка сторона втратила 267 тис. (200 тис. полоненими) бійців та офіце­рів, 1200 танків, 2 тис. гармат. У боях загинули генерали Ф. Костенко, А. Городнянський, К. Подлас. Харківська трагедія на тривалий час затримала звільнення України від окупантів, відкривши вермахту шлях до Волги й Кавказу.

Ситуацію ще більше погіршила здача Севастополя, де в полон потрапили близько 90 тис. його захисників, кинутих напризволяще своїм командуванням397. Значна частина бійців та командирів про­довжувала боротьбу до останньої можливості й гинула на узбережжі, притиснута до моря. Відомий російський письменник Є. Петров, який був учасником оборони Севастополя, занотував під час боїв: "Нині це місто моряків та червоноармійців, з яких просто неможливо когось виділити, оскільки всі вони герої"398.

З втратою 22 липня 1942 р. м. Свердловськ (Ворошиловградська область) вся територія України опинилася під чоботом агресора.

Українці й росіяни воювали пліч-о-пліч на всіх фронтах, від Ба-ренцевого до Чорного морів. На підступах до Смоленська влітку 1941 р. особливу мужність серед інших виявили воїни-українці І. Ко­лесников та І. Нагорняк, нагороджений медаллю "За відвагу" І. Бров­ко, який став кавалером ордена Червоного Прапора, та О. Москален-ков, удостоєний ордена Червоної Зірки. Москвичка А. Лисицька (ст. військфельдшер 228-го с.п. 252-ї с.д.) винесла з поля бою 25 поране­них червоноармійців зі зброєю, серед яких були й українці399.

Чимало громадян України перебували в лавах 16-ї, 19-ї, 20-ї, 24-ї і 32-ї армій, оточених ворогом під В'язьмою у жовтні 1941 р. У битві за Москву відзначилися наші співвітчизники кавалери ордена Черво­ної Зірки М. Ледухов, В. Батюк, Я. Хоружий, майбутній Герой Радян­ського Союзу В. Шкіль, ордена Леніна — військфельдшер К. Золота-ревська (винесла з поля бою 78 поранених бійців та командирів), українець за національністю, який мешкав до війни у Москві, М. Костюк, нагороджений орденом Червоного Прапора, та інші. Генерал Д. Лелюшенко, згадуючи ті події, писав: "Нам здавалося, що ми сто­їмо перед обличчям історії, і вона сама велить нам: не зганьбіть сла­ву тих, хто поліг тут смертю хоробрих, примножте їхню доблесть новими подвигами, стійте на смерть, але перепиніть ворогові шлях до Москви"400.

Ратною співпрацею воїнів різних національностей позначені бої в Прибалтиці й районі Ленінграда. Поблизу Шауляя самовіддано дія­ли воїни 28-ї танкової дивізії, якою командував полковник І. Черня-ховський, 9-ї протитанкової артбригади полковника В. Горбачова, 2-ї танкової дивізії генерала Е. Солянкіна. Екіпаж 10-го швидкісного бо­мбардувальника авіаполку в складі росіянина Л. Мізайлова, україн­ців Г. Левинця й І. Шереметьева 4 липня 1941 р. спрямував палаючу машину на колону танків, що рухалася по шосе Резекне — Острів. Та­кі ж подвиги вчинили інтернаціональні екіпажі в районі ст. Сопки Новгородської області і ст. Малукса. В ленінградському небі загинув комеск 13-го винищувального авіаполку 61-ї винищувальної авіабри-гади молодий авіатор з Донбасу Герой Радянського Союзу П. Бринь-ко (ВПС Балтійського флоту)401.

Під командуванням уродженця Херсонщини старшого лейтенан­та В. Гуманенка загін торпедних катерів лише в сутичках 13 липня, 10 серпня і 27 вересня потопив 2 великих транспорти з бойовою тех­нікою, 2 міноносці402.

Українець з Оренбурзької області, командир ланки 57-го штур­мового авіаполку 8-ї авіабригади ВПС Балтійського флоту старший лейтенант М. Клименко очолив групу літаків, які знищили десант гіт­лерівців на о. Сухо (Ладозьке озеро), що дозволило зберегти конт­роль за тією ділянкою, якою здійснювався зв'язок Ленінграда з Вели­кою землею. Відважні дії авіаторів відзначено урядовими нагорода­ми, а груди М. Клименка прикрасила Золота Зірка Героя403.

У боях за прорив блокади міста на Неві нестандартними діями відзначився екіпаж легкого танка командира роти 549-го окремого батальйону 61-ї окремої танкової бригади Д. Осатюка з Кіровоград-щини, який у січневих сутичках з ворогом знищив 11 ворожих гар­мат, 15 кулеметів, 20 автомашин, багато живої сили. Д. Осатюку й ме-ханіку-водію росіянину І. Макаренкову присвоєно звання Героя Ра­дянського Союзу404.

Вихідці з України та Російської Федерації найчастіше зустрічаю­ться у списках нагороджених, але й загиблих та тих, хто пропав без­вісти. Значна частина воїнів обох республік спізнала всі страхіття гіт­лерівського полону.

До кінця 1941 р. Червона армія втратила близько 6 млн осіб, з них З млн 355 тис. — полонених, а в наступному році в полон потрапило ще 1 млн 653 тис. радянських військовослужбовців.

Щоправда, спочатку, коли в Берліні не визначилися з тим, що ро­бити з такою несподівано великою кількістю полонених, сотні тисяч червоноармійців з України змогли повернутися додому і в ході визво­лення республіки у 1943—1944 р. вдруге були мобілізовані до Черво­ної армії.

Окупація України унеможливила використання цього значного мобілізаційного резерву, тому до лав діючої армії потрапляли тіль­ки ті громадяни республіки, які евакуювалися у східні райони краї­ни. Враховуючи, що в числі 3,5 млн евакуйованих переважаючу більшість становив непризовний контингент (жінки, фахівці, вчені, творча інтелігенція, партійно-господарська номенклатура та інші), поповнення збройних сил вихідцями з УРСР скоротилося до мініму­му. Однак ряд з'єднань і об'єднань Червоної армії, які діяли в райо­нах, що межували з Україною, мали у своєму складі досить високу частку громадян республіки. Так, у березні 1942 р. у Окремій При­морській армії воювало 64 971 солдатів та офіцерів, і серед них від­повідно 15 893 — українці та 28 134 — росіяни405. Після невдалого наступу під Харковом (квітень 1942 р.) у частинах і з'єднаннях Пів-денно-Західного фронту налічувалося 31 тис. українців та 210 тис. росіян406. Напередодні Сталінградської битви (вересень 1942 р.) національний склад військ Донського фронту був таким: 33 554 українці, 216 412 росіян, атакож близько 40 тис. воїнів інших національностей407. У складі 1-ї гвардійської, 21-ї, 63-ї та 64-ї армій воювало від 9 до 11 % українців, а 62-ї армії — 29 %408.

Успішне завершення Сталінградської епопеї, результати битви під Курськом дозволили радянським збройним силам перехопити стратегічну ініціативу й розпочати визволення окупованої тери­торії України, Російської Федерації, Білорусії, Прибалтики. І скрізь бойове братство воїнів різних національностей, скріплене кров'ю, спільними поразками й пе-ремогами, рухало вперед нестри­мно наступаючі війська Червоної армії.

Під час Сталінградської та Курської битв з кращого боку виявив­ся військовий талант генералів українського походження А. Єремен­ка (командувач Сталінградського фронту), Г. Стельмаха (начальник штабу Південно-Західного фронту), А. Кравченка (командувач 2-го гвардійського корпусу), О. Бурдейка (командувач 5-го гвардійського корпусу), С Руденка (командувач 16-ї повітряної армії), С. Красовсь-кого (командувач 2-ї повітряної армії), а також офіцерів середньої ланки.

У боях за Донбас і Харків умілим керівництвом військами відзна­чилися російські полководці М. Ватутін (командувач Воронезького фронту), І. Манагаров (53-я армія), В. Крюченков (69-а армія), С. Горюнов (5-а повітряна армія), М. Гаген (57-а армія), С. Трофименко (27-а армія), М. Попов (командувач Брян- ського фронту), маршал О. Василевський та інші.

Вдалі стратегічні й тактичні рішення командування підтриму­вали високий бойовий дух на передовій, хоча ворог чинив відчай­душний опір і чіплявся за кожен клаптик землі. 16 бійців під ко­мандуванням старшого лейтенанта Белова протягом півтори доби стримували контратаки противника на західному березі Сіверсь-кого Дінця. Майже всі герої загинули, але позиції втримали. Пер­шим форсував річку старший сержант В. Прицепов, відділення якого ЗО годин утримувало плацдарм.

У небі Харківщини билися проти ворога льотчики 36 національ­ностей, серед яких більшість становили росіяни й українці. У 311 по­вітряних боях з 3 до 24 серпня пілоти 5-ї повітряної армії збили 350 ворожих літаків409.

Бойова співдружність воїнів різних національностей широко ви­світлювалась у військовій та цивільній пресі. Щоденна червоноар-мійська газета "Вперед к победе" 9 березня 1943 p. опублікувала ма­теріали, присвячені боям за Україну. В одному з них розповідалося про подвиги російського сержанта Катукова, який знищив кількох ворожих снайперів, та українця І. Бондаря, що мав на бойовому ра­хунку своєї зенітної гармати кілька ворожих літаків.

Заключним акордом в ході визволення Лівобережжя від гітлерів­ських загарбників стала битва за Дніпро. Дніпровська епопея описана в мемуарній та науковій літературі досить детально, й донині залиша­ється гіркота й біль від того, що битва на берегах "сивого Славути" забрала невиправдано багато жертв. Водночас слід визнати, що "Східний вал" на Дніпрі німецьке командування перетворило на глибокоешелоновану оборону, насичену технікою, живою силою та складними інженерними спорудами. Розраховувати виключно на вій­ськову майстерність та успіх малою кров'ю тут не доводилося.

Не вдаючись до викладу стратегічних розрахунків і перебігу по­дій, звернемо увагу лише нате, про що нині все менше згадується в іс­торичних публікаціях, —ратну співпрацю українців та росіян в одній з найбільших битв Другої світової війни.

Попри те, що в ході звільнення території України від нацистсь­ких окупантів до лав діючих збройних сил надходило все більше гро­мадян республіки, росіяни становили у 1943 р. більшість у частинах і з'єднаннях. Наприклад, у складі 60-ї армії налічувалося 20 970 ро­сіян, 3213 українців, а також представники ще 45 народів Радянсько­го Союзу410. У середині 1943 р. співвідношення росіян і українців у 350-й та 71-й дивізіях 1-го Українського фронту становило відповід­но 49043 і 1006 та 536 і 442 осіб411.

Форсування Дніпра на 750-кілометровому фронті увінчане масо­вим героїзмом воїнів Червоної армії. Першим 21 вересня 1943 р. по­долав цю надскладну водну перешкоду в районі с Теремці (на північ від Києва) 2-й батальйон 203-го стрілецького полку 70-ї дивізії гене­рала І. Гусєва, яким командував гвардії-майор О. Бербешкін. До під­ходу основних сил 13-ї армії її передові підрозділи розширили відби­тий плацдарм до 40 км по фронту. Одночасно в районі Димера розпо­чали форсування війська 60-ї армії генерала І. Черняховського. Знач­ну допомогу розвідданими і плавзасобами надали бійці Чернігівсько­го партизанського з'єднання "За Родину", які захопили три перепра­ви через Дніпро й одну — через Прип'ять і утримували їх під шкваль­ними атаками ворога до підходу підрозділів 17-го гвардійського кор­пусу. Найбільшу операцію з оволодіння переправами на Прип'яті здійснили бійці Київського партизанського з'єднання І. Хитриченка, з'єднання під командуванням В. Ушакова й комісара В. Волкова й за­гону імені Чапаева (командир — Ф. Головач, комісар — В. Миронен-ко) в районі с Новошепеличі й залізничної станції Янів. Самовіддані дії народних месників сприяли успішній переправі частин 13-ї армії. 10 переправ на Дніпрі та Прип'яті захопили й передали 8-й стрілець­кій дивізії з'єднання М. Таранущенка.

21 вересня 1943 р. у районі Великого Букрина й Григорівки до форсування Дніпра приступили 40-а, 47-а, 27-а та 3-тя гвардійська танкова армія. Однак німецьке командування перекинуло в цей район 19-у танкову й 10-у моторизовану дивізії і не дозволили радянським військам розвинути успіх. Бої на Букринському плацдармі увійшли в позиційну фазу, були надзвичайно кровопролитними і супроводжу­валися масовим героїзмом радянських солдатів та офіцерів. Вся краї­на дізналася про подвиг 21-річного капітана артилерії В. Петрова, який разом зі своїми підлеглими захопив плацдарм й утримував його до підходу основних сил. У результаті важких поранень хлопцеві ам­путували обидві руки, але він повернувся у стрій і закінчив війну на підступах до Дрездена. Відважний син російського народу став двічі Героєм Радянського Союзу. А його співвітчизник, командир взводу молодший лейтенант В. Комаров отримав найвищу нагороду у 18-річному віці після того, як у складі ударної групи форсував Дніпро й відбив у ворога плацдарм412. А 47 бійцям та офіцерам 309-ї дивізії 40-ї армії (командувач — генерал Ф. Жмаченко) присвоїли тоді зван­ня Героя Радянського Союзу.

Дії названих військ всіляко підтримувала радянська авіація. У ВПС росіяни й українці за кількістю помітно переважали представ­ників інших національних груп. Командування 2-ю повітряною ар­мією здійснював генерал А. Красовський, 5-ю — генерал С. Горюнов, 8-ю — генерал Т. Хрюкін, 16-ю — генерал С. Руденко, 17-ю — гене­рал В. Судець. Свій бойовий рахунок у небі над Дніпром поповнили уславлені аси — І. Полбін, І. Кожедуб, М. Гулаєв, А. Ворожейкін, П. Плотников та багато інших413.

З особливим піднесенням воїни різних національностей билися за Київ. 2 листопада військрада 1 -го Українського фронту розіслала у війська звернення, в якому зазначалося: "Перед нами Київ, мати міст руських, колиска нашої Вітчизни. Тут багато віків тому зародилась наша могутня Русь. Тут зі зброєю в руках відстоювали незалежність від ворогів наші батьки й матері, наші діди й прадіди..."414. Апелюю­чи до спільної історії двох народів, армійські політоргани реально зміцнювали бойовий дух червоноармійців різних національностей, їх наступальний порив.

Змістивши акцент Київської стратегічної наступальної операції на північ від Києва, війська 1 -го Українського фронту на початок лис­топада 1943 р. ціною величезних зусиль зламали опір ворога й 6 лис­топада оволоділи містом. Близько 700 солдатів, офіцерів та генералів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу. 17 479 — нагоро­джені орденами й медалями. А всього в битві за Дніпро вищої відзна­ки удостоєні 2605 осіб, представники 41 нації і народностей, в тому числі 1838 росіян і 434 українці415.

У пам'яті обох народів навіки залишаться й ті, хто загинув у боях за Україну. Адже і в 1943, і в 1944 pp., і на завершальному етапі війни втрати Червоної армії, ВПС і ВМФ залишалися досить високими. Так, у Чернігівсько-Прип'ятській операції загальні втрати становили 428 тис. осіб (безповоротні — 103 тис), Нижньодніпровській — від­повідно 754 тис. і 173 тис, Київській оборонній (1943 р.) — відповід­но 87 тис. і 26 тис, Корсунь-Шевченківській — 80 тис. і 24,3 тис, Львівсько-Сандомирській — 289 тис. і 65 тис416 Сотні тисяч україн­ців та росіян загинули або дістали поранення в боях на території євро­пейських країн.

У пам'яті ветеранів радянської армії війна закарбувалась як само­віддана й жертовна боротьба проти спільного ворога — нацизму. В цій боротьбі силою об'єктивних обставин пліч-о-пліч стояли пред­ставники різних народів, хоча найбільшу ціну за перемогу сплатили саме два братні слов'янські народи.

За мужність та відвагу, виявлені у боях із німецько-фашистськи­ми загарбниками, українці та мешканці України отримали 2,5 млн ор­денів та медалей із загальної кількості 7 млн нагород, що були вруче­ні воїнам радянських збройних сил. А серед Героїв Радянського Сою­зу — вищої відзнаки СРСР — українці становили 18,2 %, 2072 особи (для порівняння: росіяни — 71 %, білоруси — 3,3 %, представники ще 40 національностей — 7,4 %). Із 115 двічі Героїв Радянського Союзу, удостоєних цього звання під час війни, — 32 українці та уродженці України, а один — Іван Кожедуб — тричі Герой Радянського Союзу.