2. 8. "Націоналістичний НЕП": російський фактор у воєнній політиці Сталіна 1941 — 1945 pp.

Знаменною подією в радянській пропаганді початкового пе­ріоду війни стала поява назви — "вітчизняна війна". Як зазнача­лося вище, саме це поняття було реабілітоване в СРСР лише на­прикінці 30-х pp. у контексті формування моделі радянського патріотизму. Однак, враховуючи те, що війна, до якої готувало­ся керівництво Радянського Союзу, мала, згідно з сталінською концепцією, бути наступальною та вестися "малою кров'ю на чужій території", вона апріорі не могла бути "вітчизняною". Ту май­бутню війну, що її вестиме незабаром Радянський Союз, називали по-різному. Так, в підготовленому 26 травня 1941 р. "Проекті розділу про завдання політичної пропаганди в Червоній армії, що виплива­ють з виступу тов. Сталіна 5 травня 1941 p.", який підготував началь­ник Головного управління політичної пропаганди Червоної армії А. Запорожець для загальної директиви, що її мало виробити ЦК ВКП(б), зазначалося, що "виховання особового складу має проводи­тися в войовничому, наступальному дусі, в дусі неминучого зіткнен­ня Радянського Союзу з капіталістичним світом і постійної готовнос­ті перейти в нищівний наступ"446. Червоноармійцям пропонувалося роз'яснювати, що війна з боку СРСР буде "великою справедливою війною", натомість будь-яка війна з боку капіталістичних країн буде

несправедливою.

У проекті директиви "Про завдання політичної пропаганди в Червоній армії на найближчий час" від 9 червня 1941, що її знов-таки підготував А. Запорожець для ЦК ВКП(б), зазначалося, що "нові умо­ви, в яких живе наша країна, сучасна міжнародна обстановка, що та­їть в собі непередбаченість, і завдання, які поставили партія Ле­ніна—Сталіна і Радянський уряд перед Червоною армією, вимагають рішучого повороту в пропагандистській роботі, більшовицького ви­ховання особового складу в дусі полум'яного радянського патріотиз­му, революційної рішучості й постійної готовності перейти в нищів­ний наступ на ворога"448. Попередня робота критикувалася за мирний характер, що вважалося абсолютно неприпустимим за умов, коли "перед Червоною армією стоять завдання всесвітньо-історичного значення"449. (Зазначимо, що після Жовтневої революції такі завдан­ня могла вирішувати лише Світова революція. — В.Г.). Особовий склад РСЧА, згідно з цим документом, мав готуватися до "ведення справедливої наступальної та всепереможної війни     .

В тому, що війна неминуче насувається на Радянський Союз, ніхто в цій країні не сумнівався. Проте увесь попередній досвід свід­чив, що практично завжди ініціатором агресії виступав сам СРСР. Так було з Польщею та Фінляндією, а згодом — з країнами Прибалти­ки та Румунією. До такого порядку речей звикли, і це, як ми вже за­значали вище, в цілому сприймалося радянським населенням доволі природно. Розгортання на початку 40-х pp. сталінським керівницт­вом пропаганди наступальної війни ще більше підсилювало такі на­строї. "Якщо війни між СРСР і Німеччиною та Англією нема, — казав 15 травня 1941 р. один червоноармієць своїм товаришам, —то це че­рез те, що СРСР іще неготовий до війни, а коли буде готовий, то нака­же вам іти, й підемо визволяти братів Англії та Німеччини..."451

Навесні 1941 р. органи НКВС із Західної України інформували про поширення "нездорових" чуток як у військах, так і серед цивільного населення про те, що ось-ось має розпочатися війна між СРСР і Німеччиною і її ініціатором буде Радянський Союз. "СРСР веде під­готовку до війни з Німеччиною", — подейкували у травні 1941 р. ме­шканці Рівного, — адже сюди перекидають чимало людей і техніки, прибуло багато генералів тощо452. "Нас ведуть на війну", — говорили у військах, що зосереджувалися на західних кордонах. "Кажуть, що ми приїхали на навчання, — ділився з однополчанами попереднім до­свідом лейтенант Цаберяний, — проте ми не віримо, тому що така са­ма кількість начскладу понаїхала до Проскурова напередодні насту­пу на Польщу"453.

Коли 22 червня 1941 р. було повідомлено про початок боїв на ра­дянсько-німецькому кордоні, головним завданням радянської пропа­ганди стала її кардинальна переорієнтація з наступального на обо­ронний кшталт. Протиставляти нацистській пропаганді вирішили не комуністичні, а національно-патріотичні гасла. Як з точки зору пояс­нення оборонного характеру війни, так і в національно-патріотично­му плані концепція "вітчизняної війни" пасувала якнайкраще. Вже у перший день німецької агресії заступник голови РНК СРСР В. Моло­тов у своєму виступі по радіо провів пряму аналогію між походом на Росію Наполеона в 1812 р. і гітлерівською навалою на СРСР454. А 23 червня у "Правде" було надруковано розлогу статтю одного з чіль­них ідеологів більшовицької партії О. Ярославського під назвою "Ве­лика вітчизняна війна радянського народу". Невдовзі її було видано колосальним тиражем окремою брошурою455.

Саме в цій статті було детально визначено оборонний характер війни з Німеччиною та накреслено основні завдання радянської про­паганди за нових умов. О. Ярославський не згадував про революційні символи більшовиків, проте нагадував співвітчизникам про боротьбу російського народу із загарбниками в минулому й закликав орієнту­ватися на такі найкращі взірці воєнних перемог росіян, як Льодове побоїще, Вітчизняна війна 1812 р. і, врешті-решт, бої Червоної армії з німецькими окупантами в Україні і Білорусії в 1918 р.456

Проведення прямої паралелі між нацистською агресією та вітчиз­няними війнами, що їх вели народи Росії в минулому, мало чітко роз­тлумачити населенню, що цього разу напали не ми, а напали на нас, що ця війна не ведеться внаслідок чергової спроби когось "визволяти від капіталістичного гноблення" чи "навертати на шлях соціалізму", що наразі ми обороняємося і йдеться не про приєднання до СРСР но­вих територій, навіть не про захист комуністичної влади, а про саме існування радянської держави як такої. Водночас влада відверто де­монструвала свої наміри спертися у війні, що почалася, не на "позір­ну революційну свідомість мас", а на такий не раз перевірений істо­рією засіб, як національно-патріотичні почуття.

Пропагандистська перебудова виявилася для більшовиків не лег­кою справою, передовсім через те, що вони не відчували міцної під­тримки свого режиму знизу. Нагальна потреба роз'яснювати "справе­дливий характер війни" залишалася актуальним питанням і через рік після її початку. На перший погляд, це виглядає доволі дивним, адже навряд чи після нападу німців на Польщу, Францію чи Британію уря­дам цих країн потрібно було пояснювати своїм народам "справедли­вий характер війни". Сталінському режиму, який щойно лише був со­юзником Гітлера, який два роки разом з Німеччиною кроїв мапу Єв ропи, приєднуючи до СРСР нові території і цілі країни, режиму, який був перманентно невпевненим у міцності свого власного тилу, це бу­ло вкрай необхідним. У тезах партії та уряду, виданих до дня 1 -го тра­вня у 1942 році, Сталін наголошував, що сила Червоної армії полягає насамперед в тому, що вона "веде не загарбницьку, не імперіалістич­ну, а війну вітчизняну, визвольну, справедливу"457. В наказі наркома оборони від 1 травня 1942 р. Сталін, немов би виправдовуючись за можливі звинувачення, ще раз підкреслив, "що у нас нема таких цілей, щоб захопити чужі країни, підкорити чужі народи.. ."458

Назва не лише вдало прижилася, але й набула значної популярно­сті серед широких верств населення Радянського Союзу. Невдовзі на­родницький наголос у ній, запропонований О. Ярославським, — "Ве­лика вітчизняна війна радянського народу" — було замінено Ста­ліним на державницький — "Велика вітчизняна війна Радянського Союзу". Так звалася його книга, до якої були зібрані всі промови, на­кази і виступи вождя за перший рік війни459, і це ще більше підкрес­лило спадкоємність Росії та СРСР, російської і радянської історії.

Війна суттєво змінила характер сталінської національної політи­ки. Остання, за спогадами колишнього військового журналіста, зго­дом відомого британського історика О. Верта, була схарактеризована "одним дуже ортодоксальним комуністом" як справжній "націона­лістичний НЕП"460. Тут аналогія була самоочевидною. Так само, як у 20-ті pp., коли задля врятування зруйнованої громадянською війною економіки країни більшовики тимчасово відмовилися від комуністи­чних експериментів — військового комунізму — і частково поверну­лися до ринкової економіки — "нової економічної політики", так само з початком радянсько-німецької війни сталінське керівництво відкинуло інтернаціоналістичні гасла та взяло на озброєння російсь­кий націоналізм-патріотизм. У період битви під Москвою, коли май­же всі західні республіки СРСР опинилися під ворожою окупацією, лише Росія залишалася тією потугою, яка реально була здатна зупи­нити ворога. Режим давав собі ради, що за цих умов він може сперти­ся не на ефемерну комуністичну свідомість мас, а на таку перевірену історією потужну зброю, як російський націоналізм-патріотизм. У вересні 1941 р. в бесіді з американським послом в Радянському Союзі А. Гарріманом Сталін так прямо і зазначив: "У нас нема жодних ілю­зій, буцімто вони (радянські люди) б'ються за нас. Вони б'ються за матір — Росію"461.

7 листопада 1941 p., під час параду на Червоній площі на честь чергової річниці Жовтневої революції, Сталін звернувся з патріотич­ною промовою до радянських військ, які відправлялися на фронт. "Хай надихають вас у цій війні, — сказав він, — мужній образ наших великих предків — Олександра Невського, Дмитра Донського, Кузь­ми Мініна й Дмитра Пожарського, Олександра Суворова, Михайла Кутузова. Хай осяє вас переможний прапор великого Леніна!"462. Така згадка в єдиній обоймі з російськими національними героями більшовицького вождя мала ще раз засвідчити єдність російської історії з історією СРСР.

Певний час і комуністичні, й націоналістичні гасла існували в ра­дянській пропаганді вкупі. Проте нарешті (хоча, слід визнати, не без­болісно) російський націоналізм на певний час майже повністю ви­тіснив інтернаціоналізм, що знайшло своє найяскравіше відображен­ня в офіційній відмові від головних комуністичних постулатів, пере­довсім пролетарського інтернаціоналізму. "Ненависть до німця, бий німця" — таким було і залишається гасло буржуазного патріотизму, — писав Ленін у березні 1918р. під час наступу кайзерівської армії на Петроград. — А ми скажемо: ненависть до імперіалістичного хижака, ненависть до капіталіста, смерть капіталізму"463. В період німецького наступу під Москвою взимку 1941 р. радянські ідеологи цілком і пов­ністю занедбали цей ленінський заповіт і натомість активно викорис­товували націоналістичні заклики доби Першої світової війни. Знако­вою датою в цьому контексті стало 10 грудня 1941 p., коли, згідно з Наказом начальника Головного Політичного Управління Червоної армії Л. Мехліса, гасло "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!", яке, як він відзначив, "може невірно зорієнтувати деякі прошарки військовослу­жбовців", належало зняти у шпігелі з усіх без винятку воєнних газет і замінити його гаслом "Смерть німецьким окупантам!" Щодо гасла "Пролетарі усіх країн, єднайтеся!", то його залишили лише для воро­га, тобто тільки для пропагандистської літератури, що видавалася для військ противника . Зі шпальт газет не лише зникло наріжне камін­ня марксистського віровчення, навіть слово "радянський" не часто з'являлося у пропаганді тієї доби. О. Верт зазначав, що слово "радян­ський" вступило в свої права лише після Сталінграда, а до того радян­ська пропаганда обходилася без нього, суцільно зосередивши свою увагу на Росії, на величних російських традиціях, яким загрожувала небезпека465.

Російська радянська творча інтелігенція була безпосередньо під­ключена до процесу активізації у населення нового-старого російсь­кого патріотизму. У своїх творах ("Російський характер" О. Толсто­го, "Російське серце" К. Симонова, "Батьківщина" Б. Горбатова, "Ро­сійське поле" Вс. Іванова та ін.) кращі письменники Росії спрямували свої зусилля на пробудження приспаних за радянських часів кращих якостей російського національного характеру, російської національ­ної свідомості, намагаючись зіграти на інтимних струнах російської душі.

"Хто з нас не ходив просторами батьківщини, не милувався могу­тніми її рівнинами, не бачив її гір, лісів! — риторично запитував у своїй статті В. Вишневський. — Все це наше рідне, російське тисячу років. Все обмито кров'ю поколінь. Народ наш весь просяк войовни­чим духом. Тисячу років народ бився, щоб існувати на цій землі"466.

Ортодоксальні марксисти, лідери IV Інтернаціоналу, відразу ж відреагували на "ідеологічні збочення" в СРСР, як на зраду Великому вченню. "Країна, в якій "соціалізм переміг остаточно", — говорилося в одній з їхніх відозв у серпні 1941 p., — перебуває у війні, проте на­віть саме слово "соціалізм" зникло із словника ставлеників бюрокра­тії. Кремль на чолі зі своїми продажними письменниками відроджує патріотичні спомини царської Росії. Він навіть не наважується нага­дати радянським масам грандіозний досвід громадянської війни"467.

Російський патріотизм-націоналізм у 1943 р. розквітав буйним цвітом. О. Верт охарактеризував події тієї доби як "сталінську ма­леньку націоналістичну оргію"468. Ще під час Сталінградської битви (Указ Президії Верховної Ради СРСР від 6 січня 1943 р.) розпочалося впровадження погонів та офіцерських відзнак — подія, зважаючи на соціалістичний характер Червоної армії та перманентне шельмуван­ня в ній "золотопогонників", досить неординарна. її було розгорнуто в чергову пропагандистську кампанію. "Введення традиційного сол­датського й офіцерського погона, — не приховувала газета "Красная звезда", — символічно підкреслює спадкоємність слави російських воїнів"469. "Золотий галун генерала на моєму погоні того ж самого малюнка, що й погон мого прадіда — генерала Вітчизняної війни 1812р., — писав у зверненні до воїнів колишній граф, генерал-лейте­нант Червоної армії А. Ігнатьєв. — Цей традиційний знак російського мундира ти, молодий солдате Червоної армії, отримав у дні Вітчизня­ної війни, ти своїм геройством перевищив подвиг своїх батьків і дідів"470.

З відновленням російських традицій Червона армія поступово позбавлялася комуністичних. У жовтні 1942 р. в армії було скасовано інститут воєнних комісарів та відновлено єдиноначалля, відмінено соціалістичне змагання. Єдиний обов'язок солдата, як підкреслювала у цей час радянська пропаганда, є служіння батьківщині, як це робили їхні предки. Ще раніше, відповідно до історичних традицій росій­ської армії, в Червоній армії почали створюватися гвардійські з'єд­нання (з вересня 1941 p.), козачі корпуси (з грудня 1941 p.), а згодом ще й суворовські та нахімовські училища (відповідно з серпня 1943 р. та червня 1944 p.).

Ще одним відверто націоналістичним кроком стало запрова­дження в армії нових орденів, які мали імена російських героїв-сим-волів — полководців та флотоводців, князів і дворян: "Олександра Невського" (1942 р.), "Кутузова" та "Суворова" (1943 p.), "Нахімова" та "Ушакова" (1944 p.), що зовсім не пасувало до звичного робітни­чо-селянського іміджу РСЧА. Навіть солдатський орден Слави, за­проваджений у 1943 p., було суцільно скальковано з царського Георгіївського хреста. Невдовзі й сам Верховний головнокомандую­чий поміняв скромний кітель більшовицького комісара на мундир ро­сійського генералісимуса, і це також мало глибоко символічний зміст.

Хоча особисто Сталін серед усіх російських національних героїв віддавав перевагу цареві Петру І, все ж першим у списку відроджених більшовиками під час війни російських національних героїв було поставлено генералісимуса Суворова. Слід зазначити, що цей росій­ський полководець ні за якими параметрами не вписувався у маркси­стське класове бачення історії. Крім своїх славетних перемог над тур­ками, відзначився він ще й тим, що на чолі військової сторожі супро­воджував на страту вожака селянського повстання Омеляна Пугачо-ва, а також боротьбою з революційною Європою, жорстоким приду­шенням польського національно-визвольного повстання. Звісна річ, в революційній Росії цей "царський сатрап" не мав жодного шансу потрапити до пантеону героїв. Під час Вітчизняної війни все змінило­ся. Занедбання культу Суворова було списано на "ворогів народу — зінов'євців", які "в 1925 в Ленінграді закрили суворовський музей" та припинили справу дослідження суворовських архівів471.

Питання про увічнення пам'яті генералісимуса Суворова розгля­далося на найвищому рівні. 10 листопада 1943 р. було підготовлено Проект постанови ЦК ВКП(б) про наукову розробку й видання доку­ментальної спадщини великого російського полководця О. Суворова. З цією метою передбачалося створити при Управлінні Держархіву НКВС СРСР Центральний державний архів О. Суворова, науково-до­слідницький інститут О. Суворова. Планувалося для керівництва справою розробки та видання документальної спадщини Суворова створити спеціальну Державну комісію, до її складу увійшли нарком НКВС Л. Берія, заступник Наркома НКВС Круглов, член ЦК ВКП(б) О. Щербаков, академік Ю. Гот'є та ін.472 Цікаво, що поруч з відтво­ренням культу героя придушення росіянами польського повстання під проводом генерала Косцюшка, в СРСР йшло санкціоноване ра­дянським урядом творення польської дивізії ім. Т. Косцюшка.

У концепцію активізації російського патріотизму цілком впису­валися відродження у 1943 р. раніше скасованого більшовиками Пат­ріаршества та загравання радянської влади з Російською православ­ною церквою. Водночас у травні 1943 р. було розпущено бойове зна­ряддя світової революції — Комінтерн. До речі, розпуск Комінтерну серйозно обговорювався сталінським керівництвом ще в 1940 p., про­те його вирішили відкласти, щоб це не виглядало, як очевидна посту­пка Гітлеру473.

На цьому тлі доволі природно в радянській політиці й пропаганді почав культивуватися ще один релікт російського націоналізму — панславізм. Вже у липні 1941 р. Управління Пропаганди й Агітації при ЦК ВКП(б) розгорнуло широкомасштабну пропагандистську кампанію під гаслом "Слов'янської єдності у боротьбі з німецьким фашизмом"474. 5 жовтня 1941 р. було створено Всеслов'янський ко­мітет, головним завданням якого було встановлення зв'язків з анти­фашистськими національно-визвольними рухами в слов'янських країнах, із закордонними прогресивними слов'янськими організа­ціями та суспільними діячами475.

Піднесення і роздмухування чеснот російської нації, її великої культури та героїчної історії рішуче протиставлялися всьому німець­кому. З перших днів війни в радянській пропаганді доволі виразно за­звучали антинімецькі мотиви, й надалі ця тенденція набула гіпертро-фованого характеру. Німці практично не розрізнялися на "добрих" і "поганих". Могутніми засобами радянської публіцистики, літерату­ри, мистецтва, кінематографа було створено узагальнений "образ во­рога" — жорстокого, кровожерливого й паскудного "Фріца". Ворог не мав жодної позитивної риси, він мав обурювати, викликати огиду и ненависть, його вчинки спонукали до помсти и покарання '.

Вітчизняна війна почала подаватися радянською пропагандою не стільки як війна між нацизмом та комунізмом, скільки як війна німців проти росіян або ще ширше — германців проти слов'ян. Не випадко­во особливо популярними серед відроджених російських військових героїв і символів того часу стали саме ті, хто "бив німців". У 1942 р. на честь одного з цих героїв — князя Олександра Невського — було запроваджено спеціальний військовий орден. Радянська преса чима­ло писала про Грюнвальдську битву, здобуття російською армією Бе­рліна в 1760 р. і навіть підняла на щит раніше замовчувані перемоги російської царської армії під час Першої світової війни (зокрема "Брусиловський прорив"). Прагнучи забезпечити "спадкоємність" російських перемог над німцями, радянська пропаганда вдалася і до міфологізування історії Громадянської війни. Так, запущена ще 1938 р. "Коротким курсом ВКП (б)" міфологема про перші перемоги 23 лютого 1918 р. червоних військ під Псковом і Нарвою набула в 1942 р. нового звучання: "виявилося", що в лютневі дні 1918 р. черво-

• '    • сс           її        '  • '         477

ногвардшщ розгромили вщент кайзерівські війська   .

У насаджуванні антинімецьких настроїв була певна логіка, адже вони мали підживлювати супротив радянських людей ворогові. Про­те парадокс полягав у тому, що на жорна ідеологічної машини потра­пили й радянські німці, яким довелося повною мірою відчути на собі тягар германофобських настроїв у СРСР. Відтак, з початком війни во­ни одразу ж опинились у зоні відчуження і підозри. Не мало значен­ня, ким ти був до війни: комуністом, стахановцем чи командиром Червоної армії. Належність до німецької національності вже сама на­кладала на її носіїв безжалісне тавро — "Німець — значить, во-рог!"478

Оцінюючи наслідки від запровадження в країні цього "націона­лістичного непу", можна без перебільшення стверджувати, що так са­мо, як її економічний аналог у 20-х роках, "нова сталінська націо­нальна політика" виявилась надзвичайно ефективною. Значною мірою саме російському націоналізму, рівно як і побудованій на Схо­ді економічній базі, радянська влада могла завдячувати своїм вряту­ванням. Політика спирання на російський патріотизм-націоналізм та активізація російської національної свідомості не лише сприяла кон­солідації найчисленнішої нації країни, але й дала змогу зміцнити, зда­валося, вже остаточно втрачений більшовиками зв'язок із народом. Це не могло не викликати справжнього подиву й захоплення навіть у тих, хто досі не виявляв особливої симпатії до режиму. Наприклад, академік АН УРСР Яснопольський у 1942 р. задавався питанням, як так сталося, що навіть у колгоспників пробудився дух російського па­тріотизму, не кажучи вже про козаків. Останні, мовляв, кажуть: "Б'ємося за російську честь, а не за радянську владу"479. "За радянсь­кої влади, — міркував академік, — слова і справи розходилися, і, зда­валося, народ остаточно втратив віру в слова наших вождів. Виявля­ється — ні. І в тяжкий час народ відповідає піднесенням на слова вож­дів"480. Цей феномен багато хто не лише із пересічних громадян, але й з верхівки радянської творчої та наукової інтелігенції пов'язував із харизматичною постаттю Сталіна, авторитет якого, сильно підупа-лий під час катастрофи 1941 p., знову почав зростати. "Що пробудило до життя старий російський дух? — запитував член-кореспондент АН УРСР Попов. — Думаю про Сталіна і схиляюся перед його розу­мом"481.

Щодо Червоної армії, то, зважаючи на її переважно російський офіцерський корпус, там в цілому схвально сприйняли національно-патріотичні новації та швидко перейнялися духом російського пат­ріотизму. Армія пролетарського інтернаціоналізму, армія світової ре­волюції, армія робітників усіх країн, як називав РСЧА колись Сталін, надягнула під час війни мундири і погони взірця старої російської ар­мії, стала звати своїх командирів офіцерами, прикрасилась російсь­кими орденами. Серед тем лекцій і бесід, що проводились із бійцями і офіцерами українських фронтів наприкінці 1943 — на початку 1944 pp., переважали такі: "Про традиційну нестримність російської атаки", "Про стійкість російських солдатів", "Про російську гвар­дію", "Росіяни завжди били пруссаків", "Традиції російського офіцерства", "О.В. Суворов", "M.I. Кутузов", "Червона армія — носій кращих традицій російської армії"482 тощо. Таке захоплення російсь­ким патріотизмом викликало навіть певне занепокоєння у політпра-цівників, адже, як відзначав один інспектор політуправління фронту, внаслідок такої однобокої пропаганди виходило, "що російська армія є для нас неперевершеним взірцем, а в Червоній армії багато недо­ліків"483.

Щодо бійців нового поповнення, яких щойно мобілізували до Червоної армії із визволених від німців районів, то для них доволі ди­вними та незрозумілими виглядали ті зміни, які сталися за роки війни в радянській ідеології і пропаганді. Через три роки до них повернула­ся армія, яку не впізнали. "Чому запроваджені погони в Червоній ар­мії і чи нема у цьому повернення до старого? Чому командирів звуть тепер "офіцерами"? — запитували у політпрацівників мобілізовані до військ 4-го Українського фронту484. Схожі питання звучали у 1944 році і на 1-му Українському фронті, у складі якого значно зріс україн­ський прошарок: "Війна закінчиться, і все буде по-старому, як до рево­люції,— з неприхованим сарказмом ділилися враженнями бійці ново­го поповнення. — Погони ввели, командирів стали офіцерами звати, церкви відкрили — все буде по-старому"485.

З початком звільнення від німців України та інших західних рес­публік почала й радянська пропаганда повертатися до призабутої "союзної" та "радянської" тематики. Потужний імпульс пропаганди­стському розкручуванню "союзної" теми було покладено прийнят­тям на початку 1944 р. нового Державного гімну СРСР, за який досі слугував "Інтернаціонал". Правда, і тут проглядалася певна амбіва­лентність. З одного боку, це був яскравий вияв радянського патріоти­зму, водночас у тексті гімну доволі виразно проглядалася великоро­сійська домінанта: "Союз нерушимый республик свободных /Сплотила навеки Великая Русь..."

У контексті повернення до "союзної" теми можна розглядати й рішення X Сесії Верховної Ради СРСР (лютий 1944 р.), про що мова піде нижче. В промовах Сталіна також дедалі більше російський пат­ріотизм поступався місцем загальносоюзній тематиці. Водночас з да­ного ним визначення поняття "радянський патріотизм" практично випала основна складова — пролетарський інтернаціоналізм. "Сила радянського патріотизму, — стверджував Сталін у своєму наказі до 21-і річниці Великої Жов-тневої Соціалістичної Революції у листопа­ді 1944 p., — полягає в тому, що він не має в своїй основі ані расові, ані національні забобони, а глибоку відданість і вірність народів сво­їй Радянській батьківщині, братерській співдружності трудящих усіх націй нашої країни. В радянському патріотизмі гармонійно сполуча­ються національні традиції народів і загальні життєві інтереси усіх трудящих Радянського Союзу. Радянський патріотизм не роз'єднує, а, навпаки, єднає всі нації і народності нашої країни в єдину братню сім'ю. В цьому треба вбачати основи непорушної дружби народів СРСР, що все більше зміцнюється"486.

Водночас до коржика позірних національних поступок націо­нальним республікам додавався батіг розгортання чергового витка боротьби з ідеологічними ухилами. 1944 рік — рік найбільших посту­пок — став водночас і роком найбільшого національного тиску. Ця кампанія проходила під призабутим гаслом боротьби з місцевим на­ціоналізмом і великодержавним шовінізмом, хоча основним об'єк­том нападів було обрано саме місцевий націоналізм. В ряді постанов, підготовлених ЦК ВКП(б) у 1944—1945 pp., були піддані нищівній критиці "серйозні ідеологічні помилки", припущені у висвітленні іс­торичного минулого Казахстану, Татарії та Башкирії, в яких, як стверджувалось, "ідеалізувалися феодальні відносини і вихвалялися, прославлялися порядки і звичаї, що віджили". Так, у Постанові по Та­тарії (1945) критикувалося "прикрашення Золотої Орди, популяриза­ція хансько-феодального епосу про Адигея"487. Казахських учених ганили за те, що вони проголошували прогресивним будь-який ви­ступ, спрямований проти дореволюційної Росії, а приєднання Казахс­тану до Російської імперії розглядалося як акт негативний. Башкирам дісталося за те, що, наприклад, у п'єсі "Кахим-Туря" була спотворена історія участі башкирів у Вітчизняній війні 1812 року, в якій немовби протиставлялися один одному російські і башкирські воїни488. Не об­межуючись однією лише критикою, партійні документи давали конк­ретні вказівки з приводу того, як треба правильно писати історію. "При правдивому висвітленні минулого, — зазначалося в одному з них, — необхідно приділяти першочергової уваги сумісній боротьбі неросійських і російських народів проти царизму та іноземних загар­бників, історії соціалістичних перетворень, що сталися зароки радян­ської влади в національних республіках"489.

Розпинаючи місцевий націоналізм, у Москві майже не помічали найяскравіших проявів великоросійства. Офіційна радянська пропаган­да проголошувала будь-які російські досягнення чи то в галузі філосо­фії, чи то економіки, політики, військової справи тощо такими, що ма­ють всесвітньо-історичне значення, найкращими, найліпшими, передо­вими і т. ін. В історії йшло неприховане вихваляння експансіоністської політики царської Росії.

Власне кажучи, союзна й російська теми залишалися в радянсь­кій пропаганді у значній диспропорції на користь останньої, а ідея старшого брата — великого російського народу — лишалася альфою і омегою сталінської національної політики та радянського патріоти­зму. Влітку 1944 р. на нараді істориків, що відбувалася при ЦК ВКП(б), А. Жданов наголосив, що "в царській Росії не було грунту для розквіту патріотизму. Радянський патріотизм виріс і зміцнився внаслідок повалення влади поміщиків і буржуазії, встановлення ра­дянської влади, побудови соціалістичного суспільства і створення в особі СРСР братерського союзу рівноправних народів, в якому про­відна роль належить російському народу"490. А сам Сталін у своєму знаменному тості, виголошеному на честь російського народу, навіть назвав його "найбільш видатною нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу"491.

Процеси, що відбувалися в Радянському Союзі в цей період, не можна назвати унікальними. Вони відбивали певні загальні тенден­ції, притаманні війні як соціально-політичному явищу. Національне питання завжди посідало одне з найповажніших місць в ідеології та пропаганді воюючих держав, що знаходить свій прояв у таких момен­тах: піднесення авторитету, всіляке возвеличення і уславлення пану­ючої (титульної) нації ("великий російський народ" — в СРСР і "нім­ці — вища раса" в Німеччині); певні поступки малим народам, націо­нальним меншинам у культивуванні їхнього патріотизму-націоналіз-му; приваблювання на свій бік союзників з числа пригноблених воро­гом націй, причому нерідко з наголосом на певній етнічній чи істори­чній спорідненості, належності до одного суперетносу (панславізм чи пангерманізм) тощо; пробудження ненависті до народів — ворогів на етнічному чи то расовому грунті зокрема, формування у свідомості населення відрази та презирства до їхньої мови, культури, способу життя і т. ін. Фактично зворотним боком постання російського пат-ріотизму-націоналізму стала германофобія.

На цьому тлі великороси за виявлену лояльність до режиму за­кріпилися в піраміді "Дружби народів" на недосяжній для інших ет­носів вершині. Тут слід зазначити доволі характерний момент. Засто­совуваний відносно націоналів у Червоній армії термін "воїни неро­сійської національності" (немов справді існувала така "неросійська національність") також зазнав нової інтерпретації. Якщо до війни до цієї категорії військовослужбовців спочатку відносили лише серед-ньоазіатів та закавказців, тобто тих, хто внаслідок мовних і етнокуль­турних особливостей погано інтегрувався до російськомовного зага­лу, то під час війни цей поділ став виступати як свідчення певного рівня політичної лояльності: росіяни — не росіяни. Дуже скоро по-літвідділи почали зараховувати до категорії воїнів неросійської на­ціональності спочатку усіх не слов'ян, а в період звільнення від німців західних республік — всіх неросіян назагал. Отже, до кате­горії воїнів неросійської національності фактично потрапили й

492

українці   .

З українцями ситуація видалася складнішою, ніж з іншими наро­дами. Перші місяці війни нацистської Німеччини проти СРСР воче­видь засвідчили кризу лояльності сталінському режиму в Україні. Неоднорідне соціально і етнічно українське суспільство виявилось розколотим, при цьому значна його частина продемонструвала або відверто вороже, або пасивне ставлення до радянської влади, що за умов війни не мало принципової різниці. До того ж майже 90 % насе­лення республіки залишилося на окупованій німцями території. Все це фактично поставило українців у ряд нелояльних та підозрілих на­цій. Як розповідав М. Хрущов під час XX з'їзду КПРС, Й. Сталін на­віть виношував плани помсти та розмірковував відносно можливих перспектив виселення всіх українців з терену республіки493.

Проте політична прагматика зумовила більш ефективний метод використання величезного людського та економічного потенціалу України. Українцям було повернуто тимчасово втрачений титул "ве­ликого українського народу" та друга сходинка в радянській імперсь­кій ієрархії. їм також було дозволено (хоча й під пильним контролем Москви) творити власну модель націонал-патріотизму.