Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. 9. У пошуках українського радянського патріотизму (Част. 2.)

11 листопада 1943 року він виступив з доповіддю "Київ в історії України" на урочистих зборах АН УРСР у Москві (сюди влітку 1943 за рішенням РНК СРСР переїхала Академія Наук УРСР), присвяче­них визволенню столиці Радянської України567. З огляду на панівну концепцію "старшого брата", інакше як шокуючою цю доповідь важ­ко було назвати.

З одного боку, Рильський не заперечував теорію "спільної колис­ки", однак з огляду на те, що Київ — українська столиця, пріоритет у розвитку спільної культури й мови він віддавав українцям. "Одним із головних і славних творців цієї "російської" — як тоді розуміли це слово — мови, тієї культури, — підкреслював Максим Тадейович, — був, зрозуміло, наш Київ, де виникло й розвинулося наше письменст­во"568. Власне, сам Київ був для нього синонімом України, українсь­кої нації. "Говорити про роль Києва в історії української землі, укра­їнського народу, — зазначав Рильський, — те саме, що говорити про роль серця в людському організмі — матір міст руських і перша ук- раїнська столиця"569. Рильський підкреслює також роль Києва як державницького центру за доби козацької держави. "Мій Київ—я воєвода київський", — наводить він слова Богдана Хмельницького.

Окреме місце у своїй доповіді Максим Тадейович відвів розгля­ду періоду українського національного відродження, згадавши про братства, українське бароко і т. ін. Він також, попри існуючі заборо­ни, насмілився віддати данину поваги таким непересічним постатям, якими були в історії України Костомаров, Куліш, Зібер, Драгоманов, Антонович, Максимович, Подолинський, Лазаревський, Грушевсь-кий.

Про приєднання України до Росії в доповіді говорилося доволі скупо, більшою мірою про те, що відтоді вона стала провінцією ро­сійської імперії — "тюрми народів", як її називав Ленін. Занепад української культури й державності Рильський вбачав передусім у колоніальній політиці царату, яка, відібравши в українців автономію, призвела кінець кінцем до русифікації570.

Звісно, таке трактування української історії не могло не виклика­ти обурення з боку ідеологічних церберів, і на неї, як вже у 1947 р. відзначав секретар ЦК КП(б)У К. Литвин, "зреагували навіть у ЦК ВКП(б)"571. Однак під час війни критика видатного українського пое­та носила кулуарний характер і не набула широкого розголосу. В ко­лишньому партійному архіві зберігаються дві рецензії на доповідь Рильського — професора-філософа Ф. Єневича (його невдовзі було призначено директором українського філіалу інституту Маркса, Ен­гельса, Леніна) та партпрацівника Л. Новиченка, зроблені в березні 1944 р. за дорученням Управління агітації і пропаганди ЦК КП(б)У, які до пори до часу зберігалися під сукном572.

У чому ж, на думку рецензентів, полягали ідеологічні помилки М. Рильського? Першою з таких помилок було визнано "затушову­вання впливу російської культури на українську". Зокрема, Єневич зазначав, що Рильський не лише "не підкреслив прогресивного зна­чення впливу російської культури на українську культуру, а, навпаки, висунув невірну тезу про те, що Київ і Україна були творцями росій­ської культури, що російська культура багато чого запозичила в укра­їнській і є її продовженням"573. У цьому контексті подавався як нега­тивний наведений Рильським факт про навчання в Києво-Могилянсь-кій академії по єдиному на той час київському підручнику "Слов'ян­ської граматики" видатного російського вченого М. Ломоносова574.

Критикували партократи М. Рильського і за "вульгарну тезу" про те, що "радянська українська культура є продовженням духовної культури 17 сторіччя", за "ідеалізацію буржуазних мислителів і особ­ливо буржуазних націоналістів". "Навіть такий махровий націона­ліст, як Грушевський, — обурювався Єневич, — і той знаходить у Рильського найзахоплюючу оцінку"575.

Поету-академіку закидали також ігнорування ролі більшовиць­кої партії. Щодо останнього, дійсно, в доповіді а ні жодним словом він не обмовився про "боротьбу більшовиків проти українських на­ціоналістів" і не показав "вирішальну роль більшовизму в керівницт­ві українським народом за встановлення радянської влади" і т. ін. Більше того, Максим Тадейович зовсім обійшов увагою роль "вели­кого російського народу в визволенні України" і не надав відповідної шани вождям. "Із 33-х сторінок доповіді, — гнівався Єневич, — тіль­ки на двох аркушах, наприкінці, Рильський сказав найбільш загальні фрази про більшовиків, про Леніна і Сталіна"576.

Слід зазначити, що викладена Рильським у його доповіді концеп­ція української історії фактично була ні чим іншим, як концепцією "тяглості української держави" М. Грушевського, доволі популярної серед української творчої еліти577. Така схема української історії тра­ктувала її як прагнення України до своєї національної незалежності й державності, а не як "боротьбу" за возз'єднання з Росією.

Для влади ця подія стала важливим сигналом щодо посилення пильності на "історичному фронті". Вже в травні 1944 p., невдовзі після повернення з евакуації, Інститут історії України АН УРСР "з упередження" було піддано гострій критиці. Надалі основною фор­мою здійснення політико-ідеологічного контролю над істориками стали т.зв. наради при Управлінні агітації і пропаганди ЦК КП(б)У, які регулярно проводилися з лютого 1945 р. і на яких розносили в пух і прах наукові доробки школи Грушевського578.

І все ж у питанні про "київську колиску" певний час тривала плу­танина. Ставалося, наприклад, що в захопленні від російсько-україн­ської дружби із цієї колиски "виплескували" третього — білорусько­го брата. "Наш золотоверхий Київ, колиска слави російського і укра­їнського народів, знову вільний, — говорилося у "Листі-зверненні українського народу до великого російського народу", — до лона ма-тері-України повернуто її першу столицю, древню святиню всіх сло­в'ян. З одного кореня зросли два брати..."579 Щодо М. Хрущова, то він на вищезгаданому мітингу переважно співав осанну "тому, хто орга­нізував перемогу над німцями, хто організував удар нашої Червоної Армії, визволителю нашого славного Києва, нашому великому Ста­ліну..."580 А ось у своїй доповіді до 26-ї річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції від 6 листопада 1943 р. Хрущов зробив свій внесок до ще більшого заплутування вищезгаданої теми. Він назвав Київ не лише "святинею українського народу", але й "колис­кою східного слов'янства і російської держави"581, тобто звалив до однієї купи й націоналістичну українську, і шовіністичну російську, і радянську "дружбонародівську" концепції.

Увага, яку приділяли представники української еліти Києву, звісна річ, не була випадковою, адже з ним було пов'язано творення одного з найважливіших національних міфів — Києва золотоверхого, прадав­ньої і споконвічної української столиці. Як і міф про Москву білока­м'яну, збирачку російських земель, чи про Єрусалим, вічну й невмиру­щу столицю єврейського народу, український міф належав до різнови­ду інтеграційних, національно-державних міфів.

Для українських націоналістів Київ завжди був справж­ньою святинею, сакральним, навіть містичним поняттям, вони його обожнювали, адже це місто сприймалося ними, як бать-ко-творець не лише української давньої держави, але й укра­їнської нації взагалі. Після приходу німців "На зов Києва" українські патріоти потяглися до столиці, щоб здійснити тут свою заповітну мрію — створити національну державність.

Ще й наче ствердження надії, Яку плекали ми давно, Маячить на святій Софії Жовто-блакитне знамено, —

— писав поет Анатоль Вільховець у вірші "Ніч у Києві" 5 жовтня 1941 р. у газеті "Українське слово"582.

Фактично у баченні місця і ролі Києва в історії України радянські українські інтелігенти не далеко відійшли від своїх умовних "візаві" "українських буржуазних націоналістів". М. Бажан, виступаючи на загальноміському мітингу, присвяченому визволенню Києва від німецьких окупантів, що відбувся 27 листопада 1943 р., так само (як раніше його колега Рильський) назвав українську столицю — серцем, центром України, підкресливши його важливе місце у творенні укра­їнської нації і держави. "З Києва йде луна до Карпат, до Дінця, по всіх просторах єдиного монолітного українського народу, по всіх просто­рах возз'єднаної Української держави", — зазначав він583. Однак Ба­жан підкреслив, що такою цю державу створила радянська влада, а німці хотіли її знищити. "Єдину вікодавню культуру, освіту і мову українського народу оголосили неіснуючими. Нема Києва — є Куна-гард", — гнівно зазначає він584. Поет-державник ганив всіх тих украї­нців, які опинилися на боці ворогів, тих "жовто-блакитних зрадни­ків", які, "замість сісти у міністерське крісло, сіли в камери гестапо", "замість булави, отримали від німців кулю в потилицю". "Такої долі зазнали від німців бандери й багазії, теліги й сагайдачні. Не нам шко-дувати за ними , — наголосив на кінець він   .

Про те, що Київ був символом української радянської державності не лише для однієї творчої інтелігенції та партократів і не лише для наддніпрянців, свідчить лист до К. Литвина від його знайомого з Дон­басу, фронтовика Д. Тимонникова "Серце не може сьогодні вмістити тієї великої радості, — писав той (російською мовою). — Київ, рідний, любимий наш, квітучий, політичний, державний центр України, відби­то у проклятих німців"586.

Варто відзначити ще такий аспект. Українська інтелігенція, залу­чена радянським керівництвом до панслов'янської пропаганди, нама­галася через київський міф віднайти тут своє не останнє місце. У 1944 році член Всеслов'янського комітету президент Академії наук УРСР академік О. Богомолець запропонував провести пленум Всеслов'ян­ського комітету в липні 1944 р. у визволеному від німців Києві — цій "колисці великої слов'янської держави СРСР, столиці українського народу, другого за чисельністю серед слов'янських народів". Родзин­ка пропозиції полягала в тому, що, на думку президента АНУ, саме "з Києва має символічно піти визволення слов'янських народів від фа­шизму"587. Висуваючи столицю України в авангард процесу визволення слов'янства, академік, здавалося, призабувся на хвильку, що це звільнення фактично вже почалося від стін столиці першого за чисе­льністю слов'янського народу, а це навряд чи Москві може сподоба­тися.

Якщо офіційна радянська концепція історії України виходила з ідеї боротьби за об'єднання з російським народом, відповідно, що і герої, і антигерої української історії мали формуватися за вищезазна­ченим принципом. Отож справжнім національним героєм міг бути тільки той, хто був лояльним до Росії, всі, хто виступав проти союзу з нею, однозначно визнавалися зрадниками й ворогами України.

Тож, як це вже зазначалося вище, попри сумнівну любов до Мос­кви, Богдану Хмельницькому судилося стати одним з чільних радян­ських українських героїв-символів. Особливість його пропагандист­ської "розкрутки" (про це докладніше піде далі) полягала ще й у тому, що це, по суті, був міф гетьмана, без міфу козацтва. Хоча з метою під­несення бойового духу українців подекуди й звали "славними синами козаків-запорожців", в Червоній армії, на відміну від донських, ку­банських і т. ін., не створювалися українські козачі частини. Нато­мість українські націоналісти активно використовували міф козацт­ва, передовсім у своїй військовій пропаганді й вихованні. Наприклад, в УПА відновлювалися козацькі традиції в системі військових рангів, назв куренів, впроваджувалися свята (14 жовтня — День Покрови) тощо. Серед української еміграції поширився запроваджений генера­лом О. Трековим рух за творення козацького лицарського ордена і т. ін.

Одним з чільних антигероїв української історії відповідно висту­пав Іван Мазепа, який хотів відірвати Україну від Росії і який був ду­же популярний на заході республіки. Ще в жовтні 1945 р. на нараді з питань "боротьби з залишками націоналістичної ідеології серед насе­лення західних областей УРСР" зазначалося, що "міста і села облас­тей західної України наводнено портретами Мазепи, на яких він зо­бражений як народний герой України. На противагу цьому пропону­валося, приміром, розповсюджувати тут репродукції картини росій­ського художника І. Рєпіна "Мазепа і шведський король"588.

Якщо великий гетьман Богдан Хмельницький дуже вдало монту­вався до великоросійських схем радянських ідеологів, то Т.Шевченка залучали до свого табору з метою його примусової "радянізації". День народження Кобзаря відзначали вперше після початку війни 10 березня 1942 р. на урочистих зборах, що відбулися у військах Півден-но-Західного фронту, у складі якого було чимало вихідців з України. Показово, що біля пам'ятників Т.Шевченку влаштовувалися урочис­ті мітинги на честь звільнення радянськими військами Харкова, а по­тім і Києва та інших українських міст. Фото з гіпсовим бюстом Шевченка, пробитим ворожою кулею, яке багаторазово друкувалося ра­дянськими газетами, стало символом німецької ворожості українсь­кій культурі, хоча за часів окупації німці практично не руйнували па­м'ятників Т. Шевченку, а українські націоналісти планували відкрит­тя нових.

Без перебільшення можна стверджувати, що для свідомих украї­нців образ Тараса Шевченка, його поезія були тією духовною силою, що надихала їх на боротьбу в умовах жорстокої війни. "В наших сум­ках був його "Кобзар", і голос його нас вів до помсти ворогові", — за­писав 28 лютого 1944 р. у "Книзі вражень" після відвідування могили поета радянський офіцер589.

Шевченківську тему обігрували в пропагандистських плакатах художники В. Касіян — "Гнів Шевченка — зброя перемоги"; І. Круж­ков, С. Отрощенко — "І вражою злою кров'ю..."; С. Цибульник — "Вперед, хоробрі нащадки Богдана" та ін.

Під час війни постійно зростала потреба в книгах Т. Шевченка. До Спілки письменників надходили численні листи з фронту, в яких бійці й командири висловлювали прохання надіслати "Кобзар". Пи­тання про видання творів Т. Шевченка після окупації України німця­ми стало важливим політичним актом. Лише в 1942 р. твори Т. Шев­ченка були надруковані 6-ма окремими виданнями (3 — українською мовою ІЗ — в російському перекладі) загальним тиражем 0,25 млн примірників590. їх відправляли до армії, в партизанські загони, на окуповану територію України. Зокрема, для окупованих територій впродовж 1942—1943 років було підготовлено три видання: "Чер­нець", "Причинна" і поема "Сон". А всього за роки війни Шевченкові твори видавалися окремими книжками 14 разів загальним накладом в 0,5 млн прим. Два видання "Кобзаря" вийшли в Уфі і 2 — в Москві591. Останнє мало певне символічне значення, адже в окупованій німцями Україні твори Шевченка здебільшого використовувалися у "антимос-кальській" і антисемітській пропаганді.

Як і у випадку з мовою, розбудова нової концепції української іс­торії, її історичних міфів і героїв скінчилася кінець-кінцем русифіка­цією. Це красномовно засвідчувала тематика розробленого наприкін­ці війни ЦК КП(б)У циклу лекцій на допомогу політосвіті партійних, радянських кадрів та інтелігенції, який носив назву "З історії нашої батьківщини"592. Цей цикл складався з 40 лекцій, 30 з яких були при­свячені дожовтневому періоду й носили неприховано великоросійсь­кий характер. У них від періоду Київської Русі висвітлювалися поста­ті найбільш відомих російських князів, царів і полководців впереміш­ку із ватажками селянських повстань і російськими революціонера­ми. Власне української історії в циклі "історії нашої батьківщини" було важко відшукати. Навіть ті окремі лекції, що присвячувалися Україні, подавалися виключно в російському контексті. Наприклад, окрему лекцію було присвячено царю Петру І та його перемозі в Пол­тавській битві. Далі в такому ж дусі: "Боротьба українського народу проти польських завойовників за возз'єднання з російським народом. Богдан Хмельницький", "Російське і українське мистецтво у XIX ст." тощо. Доволі показовим був той факт, що замикався цей лекційний цикл темою "Героїчні традиції Великого російського народу"593.

Така практика тривала й надалі, проте навряд чи вона носила кон­структивний характер. На "Нараді з питань боротьби з залишками на­ціоналістичної ідеології серед населення західних областей УРСР", що відбулася в жовтні 1945 p., якийсь "товариш Воскобойников" у своєму виступі наполягав, що "велике значення мають популярні лекції істо­ричного порядку про "російський народ" та "про дружбу народів з ро­сійським народом"594. Проте місцевий партапаратник Паламарчук за­значив, що лекції про російський народ, які читаються в Західній Укра­їні, "носять занадто великоросійський характер". Він також відзначив, що серед статей на цю тематику практично немає таких, які були б на­писані українцями. "Про російський народ, — підсумував свій виступ Паламарчук, — здебільшого самі ж росіяни й пишуть. Звідси можуть піти розмови про російський націоналізм...

Формування українського радянського патріотизму під час Дру­гої світової війни відбувалося у двох основних напрямках — етнічно­му та етатиському. У першому випадку перед вели представники творчої інтелігенції, які робили спроби, як образно висловлюється Е. Сміт, "відшукати національне коріння в етнічній минувшині, нама­гаючись через філологію, історію тощо виявити свою автентичну іден­тичність під чужими нашаруваннями сторіч"596. На відміну від культу­рницької моделі патріотизму-націоналізму, що її намагалась творити українська інтелігенція, партократи здебільшого "працювали" у цивіль­ному чи державницькому форматі, що, по суті, мало не менш плідні на­слідки.

Найважливіше місце у цьому контексті займала ідея "возз'єднан­ня усіх українських земель в єдиній українській радянській державі", що набула актуальності ще в довоєнний період   .

Як відомо, ідея єдності має виразне націоналістичне значення, позаяк вона означає об'єднання національної території або рідного краю, якщо той поділений, повернення невизволених земель (irredenta)598. В цій ідеї немов би сходилися культурницький і держав­ницький націоналізми — історична спадщина і єдина етнічно-істори­чна територія. "Історизм, — відзначає з цього приводу американсь­кий дослідник О. Мотиль, — забезпечує нації місце у плині часу, тоді як кордони гарантують їй сьогоденну визначеність    .

Специфіка "українського радянського іредентизму" полягала в тому, що він, по суті справи, не був природним, тобто не виходив з внутрішніх процесів, притаманних нації, що пробуджується, а скоріше відбувався завдяки потугам сталінського імперіалізму. Відтак, "соборність і незалежність" — ці провідні гасла українського націо­нально-визвольного руху — сприймалися партократами як ворожі й націоналістичні. Натомість вони воліли вживати такі визначення, як "возз'єднана" та "вільна" Україна у складі СРСР.

На початку 1943 р. українців було підключено до політичної бо­ротьби, що її розпочала Москва з польським емігрантським урядом за західноукраїнські землі. Це мало надати імперським зазіханням Кре­мля характеру "законних" національних вимог. З цією метою драма­тург О. Корнійчук підготував на замовлення центру статтю "Возз'єд­нання українського народу в надрах своєї держави". Спочатку в щой­но відбитому у німців Харкові її надрукувала "Радянська Україна", а наступного дня статтю передрукували "Правда" та "Известия", мов­ляв, Україна має свою пресу та підіймає голос на захист власних кор­донів600. Невдовзі, і це було доволі символічно, О. Корнійчука при­значили заступником народного комісара закордонних справ у спра­вах слов'янських країн.

Восени 1943 року, під час радянського наступу в Україні, партій­но-державна верхівка УРСР виступала у ролі ініціатора кампанії за повернення етнічних українських земель. Радянська періодика дру­кувала карти України з включеними до її складу західноукраїнськими землями. Водночас під час переліку в засобах масової інформації українських міст поряд з Києвом, Одесою, Харковом підкреслено згадувалися (ще задовго до їх звільнення) Львів і Станіслав, що воче­видь мало розвіювати будь-які сумніви відносно подальшої долі цієї території.

У 1944 p., коли Червона армія увійшла до західних областей України і наблизилась до нових кордонів СРСР, у виступах українсь­ких радянських діячів залунали відверті заклики до "іреденти". Ви­ступаючи на початку лютого 1944 року на сесії Верховної Ради СРСР у Москві, голова Президії Верховної Ради УРСР М. Гречуха заявив: "Враховуючи деякі безпідставні претензії сусідньої з нами держави, я дозволю собі від імені українського народу просити союзний радян­ський уряд розглянути питання про відновлення державного кордону між СРСР та іноземними державами із заходу, враховуючи цілком за­конне і справедливе бажання нашого народу — возз'єднати усі віко­вічні українські землі у складі єдиної української держави"601.

Місяцем пізніше, вже на 6-й сесії Верховної Ради УРСР у Києві, М. Хрущов прямо заявив про українські претензії на землі колишньої Польської держави і висловив вимогу відносно того, щоб демогра­фічне розселення українців співпадало з кордонами їхньої держа-ви602.

Українська інтелігенція не тільки була активно задіяна в цьому процесі, але й не пасла тут задніх. Ще у 1942 році директор інституту історії АН УРСР М. Петровський пропонував свої послуги ЦК КП(б)У для написання історичної розвідки, в якій мали бути обгрун­товані етнічно-історичні претензії України на Закарпатські землі. А наприкінці лютого 1944 р. він виступив із розлогою статтею в "Ра­дянській Україні" — "Возз'єднання українського народу в єдиній українській радянській державі", в якій вмотивував необхідність приєднання до України Подністров'я і гирла Дунаю, а також Пів­нічної Буковини та Галичини603.

Щодо М. Хрущова, то він не обмежувався лише закликами до приєднання українських земель, але й активно діяв у цьому напрям­ку, намагаючись скористатися нагодою, що відкрилася у зв'язку із виходом Червоної армії за межі СРСР. Наприклад, у листі до Сталіна від 20 липня 1944 р. Микита Сергійович пропонував утворити в райо­нах Польщі, які не увійшли після вересня 1939 р. до складу СРСР і бу­ли заселені переважно українським населенням, радянське правління з метою надалі, "коли це буде вигідно, проголосити офіційно про входження цих районів до складу Радянського Союзу з приєднан­ням до Радянської України"604. Так, з Холмського, Грубешівського, Замостського, Томашівського, Ярославського районів і деяких ін­ших населених пунктів, за планами голови РНК України, могла бути створена Холмська область УРСР з центром у м. Холм605. Пропону­вав М. Хрущов забрати й у Румунії ряд районів Південної Бессара-бії, населених етнічними українцями, однак ці пропозиції "з по­літичних міркувань" не знайшли тоді підтримки в Москві. Нато­мість були враховані його ідеї відносно Закарпатської України.

Наприкінці жовтня 1944 p., невдовзі після звільнення від німців Закарпаття, туди приїхав М. Хрущов, як він писав у листі до Сталіна, з метою "з'ясувати настрої місцевого населення щодо його ставлення до СРСР"606. У районі Мукачева в партизанському загоні Героя Ра­дянського Союзу А. Тканка він зустрівся з членом Компартії Чехос-ловаччини Туряницею. Останній запевнив Хрущова, що великих зу­силь приєднати Закарпаття до СРСР не знадобиться, адже населення прагне до Радянського Союзу, і лише треба оформити це прагнення у вигляді відповідних резолюцій і петицій. За допомогою таємно надіс­ланих з Києва працівників ЦК КП(б)У та членів Військової Ради 4-го Українського фронту на чолі з Л. Мехлісом це питання швидко було влаштоване607.

Однак із Закарпаттям несподівано виникла не передбачена укра­їнським лідером проблема. Знайшлися сили, які виступили проти включення цього краю до складу УРСР. Це були передусім москво-філи-русини, яких очолювали ієрархи місцевої православної церкви. При цьому діяли вони не через Хрущова, а безпосередньо звернулися до Сталіна.

З 7 по 13 грудня 1944 р. у Москві перебувала делегація правосла­вного духівництва Мукачівсько-Пряшевської єпархії на чолі з засту­пником єпископа ігуменом Феофаном Сабовим. "Ми всі віддані Ра­дянському Союзу, — говорилося в тексті підготовленого ними до Сталіна листа, — проте ми рішуче проти приєднання нашої території до УРСР. Ми хочемо бути руськими і свою землю бажаємо бачити ав­тономією, проте в межах Радянської Росії"608. "Висловлюючи волю всього нашого руського православного народу, — йшлося далі, — просимо включити Закарпатську Україну (Карпатську Русь) до скла­ду СРСР у формі Карпаторуської Радянської республіки"609. Таке своє прохання вони обґрунтовували тим, що не вважають себе украї­нцями ("Ми народ руський — "сини Русі — русини") і навіть назву "українці" вперше почули від галичан за часів Чехословацької держа­ви, а також тим, що не погоджуються із ідеологією "галицьких укра-їнствуючих"610. Водночас делегація православного духівництва про­сила про переведення їхньої єпархії у канонічне ведення Московської патріархії, а також про передання їм церковних приміщень Греко-ка-толицької церкви. Якщо останнє згодом було здійснено, то відносно долі Закарпаття у сталінського керівництва були свої міркування. Не останню роль тут відігравало урахування настроїв української еліти, яка прагнула певної компенсації за втрату ряду українських етнічних земель у Західній Галичині. Відтак прохання православних ієрархів лишилося незадоволеним.

А вже у 1945 р. "Радянська Україна" у своїй редакційній статті з приводу підписання відповідної радянсько-чеської угоди тріумфаль­но повідомляла про чергове возз'єднання: "Збулися надії і мрії, що плекалися століттями... Закарпатська Україна, наша дорога і багато­страждальна сестра, приєднана, нарешті, до своєї батьківщини. Не відрізаною від єдиного українського дерева гілкою вона буде жити, а єдиним життям, щасливим і сонячним, з усіма українськими ЗеМЛЯ-ми

У цілому ж радянський іредентизм мав не лише політичні наслід­ки. За 25 років існування української радянської державності на Схо­ді республіки вже в цілому (з певними поправками на регіони) була сформована єдина етнічна ідентичність. Не склалося чітко визначе­ної національної ідентичності передусім у тих українців, які перебу­вали у складі інших держав, як і у тих, хто після визначення кордонів радянських республік опинився за межами Української РСР. Наприк­лад, навіть у сусідніх з Україною регіонах РРСФР українці продовжу­вали звати себе "хохлами"612.

До 1939 року, коли Польща розглядалася радянськими ідеологами виключно як ворожа країна, западенців навіть у зведеннях НКДБ звали "галичанами", а не українцями. І це попри те, що пропаганда постійно оплакувала тяжку долю братів-українців. Після 1939 p., коли до складу УРСР увійшли нові території, тут розпочалися потужні інтеграційні процеси, не лише політичні та економічні, але й духовні. Отож сталінсь­ка "іредента України", попри все, сприяла творенню єдиної української ідентичності.

Коли йдеться про націоналізм української творчої еліти й націо­налізм партократії, ми фактично говоримо про різні типи націоналіз­му. Як вказує відомий західний дослідник К. Симмонс-Симонолевич, більшість визначень націоналізму вкладаються у три семантичних поля — націоналізм як ідеологія, як соціальний рух і як групова свідомість чи, інакше кажучи, як ідеали, колективні дії та культура613. Тож, якщо у випадку творчої еліти націоналізм виступав у формі ко­лективної свідомості, для партократії це була передусім ідеологія, той "націоналістичний неп", про який йшлося вище.

Питання про те, хто був під час війни основним агентом націо­нальної мобілізації, тобто хто інспірував процес активізації націона-лізму-патріотизму, влада чи національна еліта, має у випадку Украї­ни свою специфіку. В Росії серед представників вищої партійно-ра­дянської верхівки було чимало російських націонал-патріотів, і вони відверто це демонстрували. До їх числа належали такі поважні пар­тійні бонзи, як А. Жданов, О. Щербаков та багато ін. Серед представ­ників вищої політичної еліти було чимало й таких, які здебільшого виявляли російський патріотизм, аж нітрохи ним не захоплюючись, розглядаючи його як тимчасовий, викликаний війною відхід від ін­тернаціоналізму. Здебільшого це були представники етнічних мен­шин, наприклад, начальник Головпуру Червоної армії Л. Мехліс, го­ловний редактор "Красной звезды" Д. Ортенберг, голова ТАРС Я. Ха-винсон та ін. Саме вони прикладали на початку війни чимало зусиль, інспіруючи російський націоналізм-патріотизм, і саме їх надалі було замінено етнічними росіянами.

Водночас в умовах війни чимало росіян-партократів, які працю­вали в національних республіках, перебрали на себе роль натхненни­ків місцевого націонал-патріотизму. Наприклад, Ю. Андропов (то­дішній перший секретар ЦК ЛКСМ Карельської АРСР) на сторінках "Комсомольськой правды" ділився досвідом патріотичного вихован­ня карельської молоді. Він розповідав про те, як під знаменитою сос­ною, де Е. Ленрот записав народні руни, організуються зустрічі ком­сомольців з дідами-поморами, народними розповідачами билин. Тут вони слухали давній епос "Калевалу", провадили народні ігри й зма­гання, співали народні пісні та вивчали народні традиції тощо614. Прагматичний бік таких непритаманних для комуністів заходів пояс­нювала дещо раніше ця ж сама газета.: "Той, хто любить свій край і знає його історію, — писала "Комсомольская правда", — йдучи в бій ... згадає про сміливі дерзання своїх земляків і битиметься у десять ра-зів енергійніше.

Натхненником і інспіратором патріотизму-націоналізму в Украї­ні виступав комуніст № 1 М. Хрущов, правда, передусім етатиського, а не етнічного, який намагався по можливості стримувати. "Чи не за­надто дехто з українців заліз у свої українські рахунки? — дорікав він влітку 1942 р. Довженку. — Чи не забули марксизму й історії? Чи не забули, що справа зараз не в українських проблемах?"616.

Особливо це стало помітним у період звільнення українських зе­мель від гітлерівців, коли Хрущов взяв безпосередню участь у тво­ренні нових патріотичних символів УРСР. Мова йде передовсім про ті звичаї, церемонії, воєнні паради, меморіали, традиції вшанування полеглих за націю і т. ін., які Е. Сміт називає найважливішими склад­никами націоналізму, адже такі символи не тільки згуртовують і єд­нають, але й надихають націю особливим емоційним духом617. Війна з її численними виявами героїзму, патріотизму, жертовності являла собою чудовий матеріал для творення патріотичних символів. Більше того, спільна боротьба радянських народів з ворогом давала можли­вість, не ігноруючи, а навіть, навпаки, акцентуючи увагу на місцевій специфіці — етнічній та державницькій, творити спільний патріо­тизм — спільну радянську ідентичність.

Українській столиці в системі цих символів також відводилося важливе місце. Сам факт звільнення Києва Червоною армією і пове­рнення до нього радянської влади планувалося використати для по­тужної пропагандистської кампанії. Ще за кілька тижнів до вибиття німців із міста в ЦК КП(б)У було розроблено відповідний проект документа, який мав назву "Про відзнаку звільнення столиці Радян­ської України м. Києва"618. Згідно з проектом, день звільнення мав бути оголошеним "Національно-державним святом українського народу"619.

У 10 пунктах цього документа передбачалися такі заходи, як спо­рудження монумента визволителям, "пантеону героям вітчизняної війни", встановлення погрудь генералів, які брали участь у визволен­ні Києва, пам'ятника партизанам, які форсували Дніпро, підготовка наукових праць з історії війни, запровадження музею Великої вітчиз­няної війни і навіть заснування спеціального нагрудного знаку "За визволення Києва" для нагороди усіх його учасників620.

Далеко не все із запланованого було відразу реалізовано на прак­тиці, більшість з цих заходів була втілена в життя вже після війни і за часів правління Хрущова, однак початок їм був покладений тоді. Зо­крема, увагу привертає ідея будівництва в Києві пантеону загиблих героїв.

Слід зазначити, що практика спорудження військових пантеонів на могилах загиблих героїв не була раніше поширена в СРСР. Після громадянської війни не багато таких пантеонів було споруджено. Одна з перших масштабних спроб увічнити пам'ять загиблих воїнів і ге­роїв РСЧА була зроблена в СРСР вже після Фінляндської війни621.

Хрущов вдався до активних заходів щодо творення військових пантеонів відразу після повернення до Києва. Вже наприкінці листо­пада 1943 p. M. Хрущов віддав наказ відшукати місце поховання ко­мандування Південно-Західного фронту — генералів Кирпоноса, По­тапова, Тупикова та ін., а після його знайдення звернувся до Сталіна з пропозицією дозволити перепоховати їхні останки в Києві622. Дозвіл було надано, проте справжнього пантеону через низку питань ство­рити відразу не вдалося. Спочатку ця могила знаходилася у Ботаніч­ному саду ім. Фоміна, і лише у 1957 р. її було перенесено до спеціаль­но побудованого на цю честь Парку слави.

Хрущову вдалося також домогтися дозволу на поховання в Києві і героя визволення міста генерала М. Ватутіна, який помер у квітні 1944 р. через поранення українськими націоналістами623.

Тут також не обійшлося без проблем. Передусім це стосувалося запропонованого Києвом тексту напису на пам'ятнику: "Генералу Ватутіну — від українського народу", який голова комітету у справах мистецтв при РНК СРСР М. Храпченко оцінив як націоналістичний. За радянськими канонами, слід було б писати "Від народу України". Мабуть, саме це й мав на увазі Храпченко, коли аргументував свою відмову затвердити проект пам'ятника тим, що, мовляв, "її придумав Бажан, а він націоналіст". Хрущову довелося особисто звернутися за допомогою до Сталіна, який дав українському вождю лаконічну по­раду: "Пошліть їх під три чорти і робіть, як знаєте"624.

Відносно встановлення пам'ятників загиблим радянським воїнам (як кенотафів, так і з людськими похованнями), то тут також була своя специфіка. Наприклад, в Західній Україні з метою боротьби з націона­лістичними символами їх нерідко облаштовували на місті могил — ку­рганів, насипаних українськими націоналістами для вшанування па­м'яті своїх героїв. При цьому радянці збивали з курганів хрести й три­зуби та ставили на їх місті свої пірамідки з червоними зірками625.

Зазначимо, що чимало з тих заходів, що їх запроваджував у Києві в роки війни Хрущов, було зроблено за московським взірцем. Ска­жімо, під час організації навесні 1944 року в Києві Виставки трофей­ної зброї (згодом вона перетворилася на музей Великої вітчизняної війни) враховувався досвід утвореної раніше аналогічної московсь­кої виставки. Ця виставка, на думку Микити Сергійовича, мала бути використана з метою "піднесення патріотичних почуттів українсько­го народу"626. Так само і салюти на честь визволення українських міст почали влаштовувати за московським аналогом, лише у менших розмірах627.

А коли 17 липня 1944 р. 57 тисяч солдатів і офіцерів гітлерівської армії прогнали вулицями Москви, демонстративно помивши після цього бруківку міста, М. Хрущов не зміг утриматись і відразу зверну­вся до Сталіна з проханням провести таку ж саму акцію і в Києві. "Це, — писав лідер українських комуністів, — справить велике враження на населення Києва, воно отримає хоч якесь задоволення, побачивши на вулицях міста полонених німців, які під час окупації завдали меш­канцям столиці УРСР стільки страждань"628.

16 серпня 1944 р. 36 900 військовополонених-німців (в тому чи­слі 540 офіцерів), захоплених в полон військами 1-го, 2-го Українсь­ких, 1-го, 2-го Білоруських і 1-го Прибалтійського фронтів під час їх­нього літнього наступу, були проведені вулицями української столи­ці. Конвоювали полонених 5 306 енкаведистів. Хода тривала з десятої ранку до третьої години дня, причому загальна довжина колони сяга­ла 5 км629. Місцеве населення в цілому спокійно реагувало на німців. Певне виключення становили поранені та інваліди одного з військо­вих шпиталів, які намагалися кидатися на "фриців" з милицями. Втім, радянськими спецорганами, які уважно стежили за процесією, були зафіксовані й "неприпустимі вияви милосердя" з боку населення: хтось кинув у колону яблуко, хтось — пачку тютюну і шмат хліба. Одну з "порушниць" одразу ж було заарештовано, інших знайти не вдалося. За умов війни вияви милосердя і людяності розглядалися ра­дянським режимом майже як зрада630.

А ось ідею утворити "українську" військову нагороду — орден Богдана Хмельницького — 29 серпня 1943 р. під час радянського на­ступу в Україні підказав Хрущову О. Довженко631. Хрущов з ентузіаз­мом підтримав цю ідею, позаяк вона суцільно вписувалася в контекст концепції російсько-української дружби, і вже 31 серпня із звільненого Харкова виклав свою пропозицію з цього приводу Сталіну по "ВЧ". "У зв'язку з визволенням України, що розпочалося, — зазначав він у лис­ті, — мені здається зараз доцільним заснувати військовий орден Богда­на Хмельницького, що має видаватися офіцерам і генералам Червоної армії. Звістка про заснування такого ордену викличе піднесення серед воїнів Червоної армії, особливо серед української її частини. З особли­вим захопленням і піднесенням буде сприйняте повідомлення про за­снування ордена Богдана Хмельницького серед українського народу, серед української інтелігенції..."632

Принципова згода від Сталіна була отримана, і 2 вересня 1943 р. М. Хрущов дав вказівку заступнику голови Верховної ради М. Бажа­ну підготувати для затвердження макети та описи нового ордена, а та­кож положення про нього. Останній отримав також вказівку постара­тися зробити усе можливе, "щоб орден за своєю красою та якістю ма­теріалу, з якого його буде виготовлено, не поступався би усім орде­нам, що існують", адже, як сподівався Хрущов, "орден 1-го ступеню буде вручатися звуженому колу вищого командного складу"633.

Впродовж місяця усі питання щодо ордена були вирішені, а 10 жовтня 1943 р. вийшов Указ Верховної ради СРСР про його запрова­дження. 12 жовтня 1943 р. було перейменовано на честь великого ге­тьмана і м. Переяслав у Переяслав-Хмельницький.

Та не все сталося, як гадалося. Через цілу низку причин цьому ор­дену не судилося стати таким популярним у Червоній армії, якими (на відміну від екзотичного "українського") були "російські" полко­водницькі ордени. Не останню роль у приниженні статусу ордена Бо­гдана Хмельницького відіграло й те, що ним за статутом мали нагоро­джуватися партизани.

І все ж слід зазначити, що серед усіх союзних республік лише УРСР дозволили мати "свій" орден. Наприклад, коли влітку 1944 р. напередодні звільнення Естонії естонське керівництво звернулося до Сталіна із проханням утворити республіканський чи загальносоюз­ний (за аналогією з Україною) "орден Лембіту", присвячений старо­давньому вождю естів, який об'єднав свій народ на боротьбу з німця­ми, ця пропозиція не була підтримана центром634.

Уявляється, що справа тут полягала не в особистому лобіюванні Хрущовим "ідеї українського ордену", а обумовлювалася передусім політико-пропагандистською відповідністю цієї нагороди моменту. Коментуючи причини появи нового радянського ордена, газета "Кра­сная звезда", зокрема, писала: "Зрозуміло, що тепер, у дні цієї тита­нічної визвольної боротьби, натхненний образ Богдана Хмельниць­кого став особливо близьким і дорогим усім нам... Життя Богдана Хмельницького — це приклад рішучої і самовідданої боротьби за братній союз та нерозривну дружбу українського народу зі своїм старшим братом — російським народом"635.

Звісна річ, тих, хто розумівся на тонкощах української історії, не міг не дивувати вибір Богдана Хмельницького — "героя українських націоналістів і сепаратистів, який воював і з росіянами, і з поляками", як це відзначали британські аналітики із Форін-офісу, за символ укра­їнсько-російської дружби"636. Проте це аж ніяк не бентежило радян­ських ідеологів і передовсім Хрущова, який невдовзі "за допомогою" Великого гетьмана почав "розкручувати" ще одну пропагандистську кампанію в річищі російсько-української дружби. Для цього саме на­спів привід, адже 18 січня 1944 року мало виповнитися 290 років з дня історичного рішення Переяславської Ради, і ця дата ніколи ра­ніше в радянській Україні не відзначалася. Як зазвичай це робилося, Хрущов підготував відповідні документи і звернувся за дозволом до Сталіна.

Продовження - Част. 3.