Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2. 9. У пошуках українського радянського патріотизму (Част. 3.)

Спеціальним проектом Постанови ЦК КП(б)У була визначена ціла низка різноманітних заходів — проведення мітингів, лекцій, бе­сід для населення на звільнених територіях та видання листівок, ра­діотрансляцій і т. ін. для населення окупованих територій з приводу відзначення цієї дати. Нагальна потреба такої кампанії, на думку Хрущова, обумовлювалась "скаженою антиісторичною агітацією проти об'єднання українського і російського народу, що її проводи­ли на Україні німецько-фашистські і українсько-німецькі націона­лісти"637.

18 січня 1944 р. всі українські газети вмістили передовиці чи роз­логі статті, присвячені знаменній даті. В них Переяславська Рада зва­лася "священним союзом", "епохальною подією", яка 290 років тому "заклала вічний союз українського і російського народів"638. Мета за­ходу була абсолютно зрозумілою: ще раз провести думку про те, що "і воля, і щастя України — у непорушному сталінському союзі з ро­сійським народом і всіма радянськими народами — братами"639. Чер­говий раз також було наголошено, що гетьман Богдан "обрав єдиний вірний шлях — об'єднання з братнім російським народом". "Політи­чний план Хмельницького, — писала "Радянська Україна", — таким чином, був блискуче здійснений. Внаслідок цього народ отримав сво­боду й незалежність і міг впевнено дивитися у майбутнє. В цьому іс­торична заслуга Хмельницького перед Україною"640.

Під час війни через різні причини ця кампанія не набула бажано­го для Хрущова масштабу і звучання, і лише в 1954 році, вже ставши першим секретарем ЦК КПРС, він провів її так, як вважав за доціль­не. Святкування 300-річчя возз'єднання (!) України з Росією вилило­ся у грандіозне пропагандистське дійство з псевдоінтернаціоналіст-ською риторикою та заграванням перед українцями, на підтримку владних еліт яких новий радянський лідер спирався після приходу до влади у Кремлі. Місто Проскурів було перейменоване на Хмельниць­кий, а Кам'янець-Подільська область, відповідно, — у Хмельницьку. Апофеозом прояву "українсько-російської дружби" стало передання Україні від РРФСР Криму, вчинок, який і досі не можуть пробачити Хрущову російські націоналісти.

У контексті творення українського радянського патріотизму най­більшу увагу привертає один з наймасштабніших заходів, що його планував провести в Україні Хрущов під час війни. Мова йде про свя­ткування 14 і 15 жовтня 1944 р. дня визволення України641.

Дозвіл на його проведення було отримано особисто від Сталіна під час перебування лідера УРСР восени 1944 р. в Москві, після чого Микита Сергійович письмово узгодив з Г. Маленковим низку запро­понованих з цього приводу ЦК КП(б)У заходів. Згідно з програмою свят, у перший їх день планувалося прийняти на урочистому засідан­ні партійних і суспільних організацій у Києві текст "Звернення уряду України до українського народу", «Лист-поему "Слово Великому Сталіну від українського народу» (пропонувалось подати її в цент­ральній пресі мовою оригіналу, позаяк Хрущов вважав, що український оригінал звучить краще за переклад)642, "Лист — подяку від уря­ду України на ім'я голови Державного Комітету оборони т. Сталіна", а також "Лист бійцям і командирам Червоної армії"643.

Наступного дня, 15 жовтня, у всіх населених пунктах України ма­ли бути проведені мітинги й збори трудящих, які передбачалося за­кінчити масовими народними гуляннями644.

Для увічнення пам'яті Дня визволення уряд України та ЦК КП(б)У мали прийняти спеціальну Постанову (проект було вже під­готовлено), згідно з якою цей день проголошувався "загальнонарод­ним святом українського народу"645. Згідно з Постановою, також пе­редбачалося побудувати в Києві пам'ятник-монумент "Перемога", який мав відобразити "боротьбу радянського народу проти іноземних загарбників і допомогу російського та інших народів СРСР та Велико­го Сталіна українському народу у визволенні території Радянської України"646. Передбачалося також запроектувати для побудови в міс­тах і населених пунктах УРСР різноманітні пам'ятники героям Вітчи­зняної війни, а в окремих визначених містах спорудити пам'ятни­ки—монументи "Слава" та "Перемога", а також пам'ятники героям партизанської війни в ряді населених пунктів Сумської, Чернігівсь­кої, Сталінської та Ворошиловградської областей та пам'ятники ге­роям війни, які загинули смертю хоробрих647.

Планувалося запровадити для частин, дивізій, які брали участь у визволенні України, прапори від Українського радянського уряду, почесні грамоти та заснувати спеціальну медаль "За визволення України"648, а також випуск марок, листівок та багато інших захо-Дів649.

Відзначення дня визволення України, як і передбачалося, відбу­лося 14—15 жовтня 1944 р. в усіх обласних і районних центрах та ін­ших населених пунктах УРСР. Всі передбачені листи було прийнято, і поема зачитана. Як повідомив про це Сталіна М. Хрущов, "святку­вання дня визволення України викликало нову хвилю патріотичного піднесення серед трудящих, полум'яне почуття подяки всього укра­їнського народу Червоній армії і великому вождю народів товаришу Сталіну". Робітники, селяни й інтелігенція України клялися на цих мітингах вождю "працювати по-фронтовому" і давати багато надпла­нових тонн вугілля, сталі, хліба тощо. Вчені України, які висловили в окремому зверненні свою любов до Сталіна, нагадували, що ще у 1941 році він передбачив розгром Німеччини, і наразі це пророцтво збулося650. Хрущов докладно розповів вождеві, як відбувалося покла­дання вінків і квітів до могил загиблих героїв Вітчизняної війни в міс­тах України і, зокрема, в Києві до могили генерала Ватутіна тощо651. "Святкування дня визволення радянської України від німецько-фа­шистських загарбників в цьому році, — підсумував свої враження Микита Сергійович, — виробило ряд заходів, які мають бути покладеними в основу творення традиційного святкування українського народу щорічно"652.

Хоча в повідомленні не йшлося про закладання нових пам'ятни­ків героям війни, це було справою близького майбутнього, організо­вані Хрущовим заходи засвідчили про закладання дещо більшого — підвалин того, що невдовзі оформилося в міф Великої вітчизняної війни, одного із найпотужніших з усіх інтеграційних радянських міфів.

Цей міф був для України, по суті, продовженням старих інтегра­ційних радянських міфів: про "вітчизняну війну" проти кайзерівсь­ких окупантів у 1918, міфу про Україну як "ініціатора творення Сою­зу РСР в 1922 році" тощо653.

Ще одним виразним свідченням прагнення влади до творення ра­дянського патріотизму-націоналізму стало прийняття в роки війни Державного гімну СРСР, а потім, вже після її завершення, і Держав­ного гімну У РСР.

Як стверджує Е.Сміт, гімн разом із гербом і прапором належить до найважливіших національних символів, які поряд з іншими зви­чаями та церемоніями обертають принципи абстрактної ідеології на відчутні, конкретні вирази, які породжують миттєвий емоційний від­гук усіх верств спільноти і покликані виступати її об'єднуючою си­лою. Роблячи приступнішою й увиразнюючи ідеологію націона­лізму й концепції нації, ці символи допомагають забезпечити непе­рервність абстрактної спільності історії та долі654.

Зовсім не випадково робота над створенням гімну СРСР розпо­чалася навесні 1942 p., коли після перемоги в битві під Москвою спа­лах російського патріотизму-націоналізму набув у СРСР потужного розвитку. Прийняття нового Державного гімну СРСР не тільки мало завершити оформлення основних атрибутів радянської державності (остання досі не мала свого державного гімну, за який їй слугував "Ін­тернаціонал"), але дозволяло звільнитися від інтернаціоналістських символів, що були не на часі, та створити офіційну патріотичну піс­ню, яка б відбивала основні ідеї радянського патріотизму. Сталін, як свого часу перший китайський імператор доби Цинь, виступив бать­ком — творцем гімну, вбачаючи в ньому запоруку міцності й трива­лості збудованої ним імперії.

У Москві була створена спеціальна урядова Комісія, яку очоли­ли маршал СРСР К. Ворошилов, начальник Головного політично­го управління Червоної Армії А. Щербаков і голова Комітету в справах мистецтв М. Храпченко. До складу комісії увійшли також і представники творчої інтелігенції655.

Процес написання гімну, який спочатку називали по-різному — народний, національний, державний, не був швидким. На травень 1943 р. здали тексти лише 19 авторів (27 текстів) та написали музику до них лише 8 композиторів656.3 метою прискорення роботи над Гімном та заохочення поетів і композиторів О. Щербаков вирішив, крім патріотизму, задіяти при цьому ще й матеріальний стимул і попросив у Сталіна дозволу організувати "закритий конкурс" на кращий текст і кращу музику, встановивши для переможців такі премії: по одній першій премії за текст і музику (по 100 тис. крб.), по дві другі премії за текст і музику (по 50 тис. крб.)657.

12 червня 1943 р. голова Комісії у справах мистецтв при РНК СРСР М. Храпченко подав О. Щербакову список 14 поетів і компози­торів, які мали брати участь у закритому конкурсі. Серед них були С. Михалков, М. Рильський, М. Бажан, В. Лебедєв-Кумач, К. Симо­нов, Є. Долматовський та ін.658 У вересні 1943 р. К. Ворошилов і О. Щербаков доповіли Сталіну про низький рівень варіантів гімну 1942 року та поскаржилися на млявість роботи. Було вирішено при­скорити темпи праці та завершити її за три місяці: впродовж 1,5 міс. створити музичний ряд та ще за 1,5 міс. — віршований ряд659. Всі під­готовлені варіанти гімну вивчали хори й оркестри Великого театру, Радіокомітету, ансамблю під керівництвом О. Александрова та регу­лярно прослуховувала Комісія.

Слід відзначити, що на замовлення Комісії здійснювалась і пев­на науково-дослідницька робота. Було, зокрема, проведене спе­ціальне дослідження щодо питання про поширення в радянській Ро­сії гімну "Інтернаціонал", яке досі не з'ясовувалось660, була підгото­влена історична Довідка про національні гімни661, а також здійснено переклад (для порівняння) кількох десятків іноземних гімнів росій­ською мовою662.

Позаяк ні про що інше, крім створення найкращого гімну всіх ча­сів і народів, не могло йти й мови, то численні варіанти радянських гімнів перевірялися на якість у порівнянні з уже перевіреними часом взірцями.

Мабуть, це справді мало фантасмагоричний вигляд: представни­ки Комісії та члени Політбюро слухали, сидячи в ложах Великого те­атру, "Боже, царя бережи", потім "Гімн партії більшовиків" О. Алек­сандрова з новим текстом, який заступав англійський національний гімн "Боже, бережи короля", і врешті перший блок закінчував варіант гімну, запропонований А. Хачатуряном і Д. Шостаковичем663. Серед призначених для порівняльного прослуховування були такі гімни, як французька "Марсельєза", американський "Зоряний прапор", німець­кий кайзерівський "Німеччина, Німеччина понад усе у світі", німець­кий фашистський "Вище прапор", італійський фашистський гімн "Юність", японський імператорський, слов'янський — "Гей, слов'я­ни" та ін.

Слід зазначити, що від самого початку серед поданих на конкурс текстів було чимало таких, в яких радянський патріотизм відверто підмінявся російським. "Скорее все звезды погаснут // И солнце изменит свой путь, // Чем русского недруг заставит // Колени согнуть". Та­ку версію гімну пропонував, наприклад, К. Симонов664.

Поет Я. Кувшинов намагався у своїй версії гімну об'єднати в єди­не ціле російське і радянське минуле:

От Грозного славится наша держава, // Могучую силу несет от Петра.

За нами сверкает Суворова слава // И веют кутузовской славы ве­тра. ..

И варварской мрачной разбойницкой силе // Над Родиной нашей в господстве не быть // Врагов мы с Донским и со Сталиным били // И племя грядущее станет их бить665.

Показово, що у Максима Рильського, який разом із видатними українськими поетами П. Тичиною і М. Бажаном також брав участь у конкурсі, не було у тексті гімну СРСР жодної згадки ні про Росію, ні про "Великий російський народ". Натомість він застосував словоспо­лучення "Великий радянський народ". Рильський, мабуть, не випад­ково ввів до свого тексту поряд із обов'язковою темою уславлення вождів переспіви про волю народів з Шевченківського "Заповіту":

В семье мы великой, и вольной, и новой // И дружбы сияет звезда

Как Ленина слово, как Сталина слово, // Как воля народа, всег-да!666

За результатами закритого конкурсу, переможцем було визнано гімн "Союз нерушимый республик свободных" (поети С. Михалков і Г. Ель-Регістан) на мелодію написаного ще у 1939 році композитором О. Александровим "Гімну партії більшовиків".

Рішення конкурсної комісії було фактично визначене зауважен­ням Й. Сталіна, який на завершальному етапі конкурсу зазначив: "Краще всіх звучить поки музика Шостаковича й Хачатуряна, проте на всяк випадок слід мати на увазі і вже відому музику Александрова до "Гімна партії більшовиків". Куплети нового тексту добре наклада­ються на цю мелодію. Можливо, доведеться звернутися до цієї музи-ки"667.

Чим же привабив Сталіна цей гімн?

Зазначимо, що хоча в СРСР досі не було державного гімну, уро­чисті пісні гімничного типу, в яких уславлювалися партія, армія, ге­рої, більшовицькі символи тощо, були в радянській країні найулюб­ленішим жанром. Композитор Александров вважався батьком гімно-творення. Він мав у своєму доробку такі пісні, як "Святий ленінський прапор", "Кантата про Сталіна", "Пісня про Сталіна", "Пісня про Клима Ворошилова", "Гімн партії більшовиків"668. Отож не було ви­падковим, що не мелодійна музика Д. Шостаковича, а урочиста, пом­пезна, важковагова музика Александрова була обрана вождем за візи-тівку та символ створеної ним імперії. Важче на перший погляд зрозуміти, як у змаганні між найкращи­ми радянськими поетами перемогу отримали два пересічні літерато­ри — 30-річний дитячий поет майор С. Михалков і 42-річний вій­ськовий журналіст капітан Г. Ель-Регістан, які спочатку навіть не були запрошені до конкурсу.

Таємниця "доброго накладання" куплетів на музику полягала в тому, що автори від початку своєї роботи взяли за основу мелодику улюбленого Сталіним "Гімну партії більшовиків"669.

Впадає також у очі і смислова схожість між цими двома гімнами.

Гімн партії більшовиків: "Дорогу к коммуне наметил нам Ленин // И Сталин великий по ней нас ведет".

Гімн СРСР: "И Ленин великий нам путь озарил // Нас вырастил Сталин — на верность народу... Знамя советское, знамя народное // Пусть от победы к победе ведет".

Якщо "Гімн партії більшовиків" був гімном боротьби із внутріш­німи ворогами ("Изменников подлых гнилую породу // Ты грозно сметаешь с пути своего"), гімн СРСР став гімном боротьби з ворога­ми зовнішніми — "Захватчиков подлых с дороги сметем".

Крім того, цей текст вигравав і через те, що творчий дует, взявши за відправну ідею єднання усіх націй і народностей довкола російсь­кого народу (як потім згадували — з директивного листа Головного Політуправління РСЧА), зробив його, як зазначав Сталін, політично влучним і "дохідливим"670. Якщо додати до всього вищесказаного ще й "інтернаціональний склад" авторів —росіянина і вірменина, то стає цілком зрозумілою причина їхнього успіху.

Додамо, що Сталін не лише особисто опікувався роботою мало­відомих авторів, але й підказував їм ідеї (наприклад, про потребу дода­ти третій куплет про роль Червоної армії) та активно редагував тексти, відточуючи потрібне політичне значення671.

14 грудня 1943 р. постановою ЦК ВКП(б) "Про гімн Союзу Ра­дянських Соціалістичних Республік" було вирішено прийняти за­мість Інтернаціоналу новий Державний гімн СРСР, затвердити слова гімну та доручити Президії Верховної Ради СРСР у двотижневий строк організувати переклад нового тексту державного гімну на мови народів СРСР тощо672.

Україна першою серед союзних республік здійснила цей пере­клад. Уже в січні 1944 р. Микола Бажан за участі групи українських діячів культури (поета Т. Масенка, письменників Л. Новиченка, Ю. Яновського, А. Головка, П. Панча, народного артиста М. Круше-льницького, диригента О. Сороки, журналіста Л. Паламарчука, заслу­женого діяча мистецтв УРСР А. Пащенка) зробив переклад нового те­ксту гімну СРСР українською мовою.

Наприкінці січня 1944 p. M. Хрущов доповів Сталіну про те, що гімн "Союзом незламним республіки вільні" було прослухано в Харкові й Києві у виконанні українських хорів, і він дістав позитивні оцінки музичних виконавців і партійного керівництва   .

Переклад Державного гімну мовами народів СРСР в цілому було виконано в строк, хоча й не обійшлося без недоліків. Критиці, зокре­ма, були піддані ряд невдалих перекладів. Так, наприклад, у молдав­ському варіанті фразу "и Ленин великий нам путь озарил" було пе­рекладено як "и Ленин тропинки нам озарил"674.

Хоча український переклад влада оцінила позитивно, несподіва­но ідеологічні хиби в ньому виявив сільський учитель Плаксін з Біло­церківського району. На початку грудня 1944 р. він надіслав листа до редакції газети "Правда", в якому ретельно проаналізував усі припу­щені, на його погляд, хиби. Плаксін передусім наполягав на тому, що в українському перекладі гімну було невірно висвітлено роль Вели­кої Русі. "Ця ідея є початком, що об'єднує і згуртовує, цементуючою для союзу ідеєю", — пояснював ідеологічно пильний вчитель, однак її було викривлено в українському перекладі, що докорінно змінило головний сенс російського тексту, позаяк акцент з Великої Русі, яка "Союз нерушимый республик свободных // Сплотила навеки", тут бу­ло зміщено у бік союзу — "Союзом незламним республіки вільні // Навік об'єднала Великая Русь"675.

Критику знизу було проігноровано, а листа Плаксіна відклали у довгу шухляду. Однак, повертаючись до цього доволі показового мо­менту, слід зазначити, що пильний вчитель дійсно мав рацію: навряд чи висококваліфіковані українські перекладачі несвідомо змінили ак­центи.

Пояснюючи населенню сенс прийняття нового гімну, газета "Правда" зазначала, що "теперішній державний гімн Радянського Со­юзу "Інтернаціонал" за своїм змістом не відбиває докорінних змін, які відбулися в нашій країні внаслідок перемоги Радянського устрою, та не відбиває соціалістичної сутності радянської держави"676. Однак саме слово "соціалізм" не згадувалося в тексті гімну жодного разу, а слово "радянський" подавалося лише у приспіві як визначення знаме­ні: "знамя советское, знамя народное". Як справедливо відзначив іта­лійський історик Д. Боффа, текст цього гімну став "першим відвер­тим проявом російського націоналізму, як майже природного про­довження великого патріотизму військового часу"677. До цього мож­на додати, що це був також гімн Сталіну, який уособив у собі в роки війни як ідею держави, так і ідею нації.

Проти ночі на 1 січня 1944 року гімн уперше було виконано по Всесоюзному радіо. Січневий (1944 р.) пленум ЦК ВКП(б) ухвалив рішення про те, щоб Гімн "Інтернаціонал" зберегти як гімн ВКП(б). Указом Президії Верховної Ради СРСР новий Державний гімн Радян­ського Союзу затверджувався з 15 березня 1944 р. для повсюдного виконання.

Ідея щодо творення Державного гімну УРСР була висловлена М. Хрущовим під час визволення Києва678. Але Указ Президії Верхо­вної Ради СРСР "Про державні гімни радянських республік", згідно з яким всі союзні республіки дістали розпорядження утворити свій власний державний гімн, було видано 3 лютого 1944 р.679, після того, як 1 лютого цього ж року X сесія Верховної Ради СРСР затвердила за­кони про розширення прав союзних республік у сфері оборони й зо­внішніх зносин. (Див. про це нижче у розділі Конституційні пере­творення 1944 p.: український вимір).

Навесні 1944 р. було призначено Комісію для створення проекту державного гімну УРСР, яку очолив заввідділом агітації і пропаганди ЦК КП(б)У К. Литвин. До конкурсу, що мав проводитися з цього при­воду, було залучено кілька десятків найкращих українських поетів і композиторів.

Цей захід, звісна річ, не міг не викликати піднесення серед діячів української інтелігенції. Чимало текстів гімну з числа поданих на конкурс оспівували державність України, об'єднання її етнічних зе­мель, красу рідної землі, славний історичний шлях, національних ге­роїв тощо.

"Ростем з народної криниці // В сторіччях чистої до дна //

Кармелюка і Кобилиці, // Хмельницького і Богуна"680, — так під­креслював народницький дух українських витоків один з авторів.

Не уникали поети обігравати в своїх текстах національного гімну войовничий і вільнолюбний козацький дух: "В когортах Богдана за вольную волю, // Як море, вставала чубатая Січ"681. Чи у такий штиб: "Була ти в ярмі, наша нене кохана, // Здавалось, так буде віки. // Та встали на поклик орлиний Богдана // Козацької слави полки"682.

Оспівуючи красу рідного краю, митці не скупилися на яскраві об­рази українського фольклору: "Мов квітка червона в зеленому листі // Мов в низці коралів чудова перлина"683. Називали Україну "маковим цвітом", бажали їй віки квітчатися "барвінками слави" і т. ін.684 Не бу­ло забуто й такий виразний символ України, як калина: "Од краю до краю — до моря — Дунаю, // На кручах привільних Дніпра і Дністра, // Як в лузі калина, // Цвіте Україна, // Радянських республік сестра685.

Цікаво відзначити, що тексти варіантів гімну були також просяк­нуті характерними переспівами тем і образів з українського націо­нального гімну, подекуди — певним внутрішнім діалогом з ним. Ска­жімо, замість песимістично-обнадійливого "Ще не вмерла Україна" пропонувалася нова життєстверджуюча формула "Живи, Україно, ра­дянська державо, // Живи, Україно, на віки віків". А ось омріяна украї­нцями соборність "Від Сяну до Дону" подавалася в деяких текстах, як вже цілком реалізована справа: "Збулася, ще предками мрія плекана //

Існує держава без чвар і незгод // У дружню сім'ю от Дінця і до Сяна// Навіки з'єднався вкраїнський народ"686.

Як це робилося і в національному гімні, поети часто згадували в своїх віршах такі старі й нові українські етнічно-географічні символи, як річки Дніпро, Дунай, гори Карпати, землі Волинь, Донбас тощо.

Даниною щойно проголошеної обіцянки щодо створення респуб­ліканських збройних формувань стала поява у текстах образу україн­ського війська:

Славлю військо України, // Оборонця її прав,

Оборонця прав Союзу, // Всіх надбань, що Жовтень дав687.

Чи таким чином: "Гнобителі, знайте: пощади не буде!" // Україн­ське військо з військами Русі

Загарбників громить й громитиме всюди, // За щастя народів ра­дянських усіх688.

Проте ця національна тематика не стала домінуючою при ство­ренні українського державного гімну, про що подбав головний літе­ратурний і ідеологічний редактор текстів К. Литвин.

"Не варто говорити "мати — Вкраїно". Тут це недоречно", — за­значав він в одному випадку689. "Священна" Україна не кажуть", — стверджував він в іншому, мабуть, маючи на увазі, що священною може бути лише Русь.

Проте невірно було б стверджувати, що роль Литвина полягала лише у тому, щоб не пропустити виявів українських сантиментів (в одному випадку він навіть критикував автора за те, що "замало націо­нального українського"690). Його головне завдання полягало в іншо­му — простежити за вірним ідеологічним відбиттям основних тем.

А такими темами для українського гімну мали стати не стільки любов до України, її культури, історії, скільки любов до великого старшого брата Росії, Москви, більшовицьких вождів, тобто всіх тих, кому українці мали дякувати за допомогу у творенні своєї державнос­ті та возз'єднанні їхніх етнічних земель. І, добре відчуваючи ко­н'юнктуру часу, українські поети видавали на-гора такі шедеври: "Росія — це наша свобода і слава, // Народ возз'єднала — і край наш розцвів"691. Поети закликали українців "жити під сонцем Кре­мля із Москви"692, "йти по дорозі волі, під зорями дружби — зірка­ми Москви"693, славити "в серці України Великого друга — нашо­го руського брата"694 тощо.

Як нерозривні розглядалися подекуди теми любові до вождів і любові до Москви: "Зоря нам червона горить на Кремлі // Це Сталін підніс п'ятикутню"695, "Два сонця у тебе — одно у Кремлі, а інше в блакиті горить".

Політ творчої фантазії конкурсантів, здавалося, не знав меж. Хтось назвав Сталіна і Леніна "братами України", а Русь — її "поса­женою матір'ю". У звичному вже комуністично-націоналістичному стилі в текстах поєднувалися російські и українські націоналістичні герої з більшовицькими вождями: "Нащадків Суворова, плем'я Шев­ченка — Ленін і Сталін на вічність з'єднав. // Нащадкам Хмельниць­кого, дітям Шевченка Ленін і Сталін вітчизну віддав"696.

Після ретельної відбірки у другий тур конкурсу вийшло кілька десятків віршів, проте остаточно текст державного гімну УРСР під час війни так і не був прийнятий. Тільки у 1949 р. його було остато­чно затверджено. Авторами слів стали П. Тичина і М. Бажан, музи­ки — авторський колектив під керівниц- твом А. Лебеденця. Тоді ж затвердили нові республіканські прапор і герб.

Слід зазначити, що в тексті українського державного гімну, крім фрази "Живи, Україно, прекрасна і сильна", власне, не було нічого українського. Гімн вихваляв і славив СРСР, Леніна, Жовтень, кому­нізм, комуністичну партію і, звісна річ, старшого брата — російський народ: "Нам завжди у битвах за долю народу // Був другом і братом російський народ". Цікаво, що любов до Росії мала символізувати та­кож і синьо-лазурова смуга на українському прапорі697.

До речі, сама РРФСР так і не створила власного державного гім­ну (хоча за конституцією мала це зробити ), як і не було утворено Наркомату закордонних справ Російської Федерації. Проте це аж ніяк не свідчило про "національну дискримінацію" росіян, скоріше цим самим ще раз наголошувалася реальна тотожність РРФСР і СРСР.

Навряд чи хоч в одному з державних гімнів країн світу варто було шукати вияв національного патріотизму через демонстрацію любові до іншого народу, і це викликає роздуми про такий історичний фено­мен українства, як малоросійство. Чи варто так характеризувати на­ціональну ідентичність української еліти за часів війни? Що тут було щирою подякою братньому народу, а що нав'язано пануючою ідеоло­гією? Відповідь на ці питання пояснює певною мірою і феномен українського радянського патріотизму.

Як вже про це йшлося вище, великоросійська пропаганда набула в Радянському Союзі за часів війни панівного і навіть ритуального значення. Без славослов'я на честь "великого російського народу, старшого брату народів СРСР" не обходилося жодного політичного заходу, жодного мітингу, жодної відповідної публікації. Партійні іде­ологи постійно пильнували за тим, щоб ця залізобетонна формула не випала з жодного виступу, не вислизала з текстів і т. ін., привчаючи до обов'язковості її повсякденного вживання. Наприклад, при аналізі української преси увагу заступника завідуючого відділом пропаган­ди і агітації ЦК КП(б)У Шуйського привернула невдала фраза з "Со­ветской Украины" від 16—21 квітня 1942 р., в якій стверджувалося, що "українці на фронті виконують найтяжчу і найпочеснішу частку нашого загального завдання". Партійний чиновник не тільки скрити-кував цей вислів за "надмірне підкреслення особливої ролі українців на фронтах вітчизняної війни", але й вказав на відсутність згадки про допомогу інших народів і "передовсім російського народу"698.

Можна констатувати, що ця насаджувана з кінця 30-х років ідея остаточно перетворилась у роки війни на центральну в радянській на­ціональній політиці, визначивши в ній специфічну ієрархією народів. Показовий приклад, коли після мітингу, що відбувся у Києві 29 лис­топада 1943, з приводу визволення міста від німецьких загарбників, його учасники направили Г. Александрову текст прийнятого ними послання російському народу для узгодження, той заборонив його до друку, позаяк український і російський народи там були названі рів­ними^). На думку партійного ідеолога, це було невірним, адже "всім відомо, — підкреслював він, — що російський народ є старшим бра­том в сім'ї народів СРСР", звісно, старший не може бути рівним699.

Після такого зауваження московського бонзи українські парток­рати стали "дути на воду". К. Литвин звернув увагу на фразу в тексті одного з запропонованих на конкурс гімнів: "В братерській єдності слов'ян // Наш перший брат — народ Росії" — і виправив на полях: "Не перший, а старший брат"700. У 1951 р. В. Сосюра був підданий нищів­ній критиці газетою "Правда" за вірш "Любіть Україну", уявний гріх якого полягав передусім не в занадто великій любові поета до України, а в тому, що він недостатньо подякував у ньому "старшому братові"701.

Відтак, формування українського радянського патріотизму постійно відбувалося в межах прокрустового ложа концепції "вели­кого російського народу". З огляду на це він весь час виходив яки­мось урізаним, неповноцінним, меншовартісним, "малоросійським". Але для української творчої еліти таке "малоросійство" не було доб­ровільно обраною формою патріотизму на кшталт, скажімо, Кочубея чи зрусифікованої української шляхти, яка робила свій вибір на ко­ристь інтеграції до російського дворянства. За умов існування україн­ської радянської державності це виглядало, як примусово нав'язане малоросійство.

Саме тут посідало корінне протиріччя між українською парток­ратією і представниками творчої еліти. Перші фактично виступали у ролі церберів Москви, оберігаючи від "націоналістичних викрив­лень" "лінію партії", тоді як інші, перманентно стикаючись з невід­повідністю проголошеної партією політики інтернаціоналізму з ру­сифікацією, мали можливість на власному досвіді засвідчитись, що ця лінія давно вже втратила свою "прямість".

Не в змозі висловити своє незадоволення великоросійською до-мінацією відверто, українська творча еліта робила це еківоками, шляхом наведення певних історичних паралелей і т. ін. Наведемо ще один приклад. У 1943 р., у самий пік "сталінської маленької націона­лістичної оргії", в першому числі наукових записок Інституту мови й літератури була надрукована стаття П. Тичини "Патріотизм у творчо­сті Мажита Гафурі". На перший погляд, звернення до аналізу поезії класика башкирської і татарської літератури у виданому в Уфі часо­писі виглядало цілком природним. Водночас ця тема дала можли­вість П. Тичині висловити близькі українській творчій еліті думки про роль і місце національної інтелігенції в суспільстві як носіїв і тво­рців ідеї не лише соціального, але й національного звільнення. Тим більш актуальною для українців була ця проблема в умовах зростан­ня в радянській пропаганді російського націоналізму. Тичина дозво­лив собі нагадати в статті про політику русифікації — про "смугу осілості" для євреїв, про "втовкмачення" татарам і башкирам з боку царського уряду того, що вони не є татари й башкири702. На фоні реа­білітації в радянській пропаганді та підняття на щит загарбницької політики царизму певним дисонансом звучала й наведена поетом у статті цитата шовіністичної заяви міністра закордонних справ царсь­кої Росії Лобанова-Ростовського: "Нам потрібна Вірменія, проте без вірмен"703.

Як йшлося вище, ще відвертіше українська позиція протидії "ма-лоросійству" була викладена М. Рильським у його московській допо­віді "Київ в історії України". В цій доповіді опосередковано місти­лась критика влади за занедбання нею питань вивчення української національної історії і культури та виховання патріотизму.

З поверненням в Україну деякі представники творчої інтелігенції почали публічно висловлювати своє критичне ставлення до довоєн­ної системи патріотичного виховання. Партії дорікали за те, що вона не виховувала до війни людей у патріотичному дусі чи виховувала їх інакше, не так, як треба, логічним наслідком чого стало масове дезер­тирство та колаборація українського населення з окупантами.

"Пригадайте, — відзначив у своєму виступі на IX пленумі прав­ління Спілки радянських письменників СРСР Петро Панч, — чи дав­но ми почали виховувати молодь у справжньому патріотичному дусі. Щоб любити батьківщину, треба знати її не за підручником, а за худо­жніми образами. Історичні ж романи почали з'являтися лише за де­кілька років перед війною, та й то письменники настільки передали куті меду, що історичних героїв XVII сторіччя не відрізниш від секре­тарів міськкомів чи голів профспілок, і вийшло, як у того бурсака: Суп суцільна гидота, та и того мало    .

У своєму виступі П. Панч прямо вказав на те, що співробітництво з ворогом частини українського населення є прямим наслідком недостатнього патріотичного виховання, і, зрозуміло, провину за це Панч покладав не стільки на письменників, скільки на партократів.

Однак справжню бомбу підклав владі своєю кіноповістю "Украї­на в огні" О. Довженко. Цей твір став певним узагальненням митцем гіркого українського досвіду війни, на сторінках його відбилися ма­гістральні напрямки роздумів, що хвилювали кіномитця впродовж війни. "Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо", — ці "несвоєчасні думки"705 О. Довженко насмілився з потаємних що­денників винести на загальний огляд.

Червоною ниткою через щоденники й твір письменника прохо­дила думка про те, що основною причиною того жахливого стану, в який потрапив український народ (поразка на початку війни, окупа­ція. — Авт.), є відсутність патріотизму, національної гідності й на­ціональної свідомості, що викликане "невірним виховуванням пар­тією народу до війни". Більше того, Довженко вважав, що саме "хиб­не виховання є основним фактором зрадництва і запроданства"706.

У чому ж полягала, на думку мислителя, ця хиба? Царська армія, вважав він, билася краще за Червону, там краща була дисципліна, ви­учка, адже там "було щось вічне, високе, всім дороге. Билися за бо­га і за матінку Росію. Зараз бога нема. Росія класова"707.

Замість класової боротьби, вважає Довженко, треба було вчити народ своїй історії та мові. "Незнання історії, незнання мови є непов­ноцінність державна", — наголошує він і знову повертається до цієї думки у щоденнику. "їх не вчили Батьківщині, їх учили класовій во­рожнечі й класовій боротьбі, їх не вчили історії. Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців"708. "Заговорили про словник українсь­кий і про історію, — записав він у щоденнику 13.04.1942 р. —Боже ж ти мій! Двадцять п'ять років немає історії і нема словника. Яка гань­ба! Яка мерзота! Чия огидна рука тут діяла і в ім'я чого? Країна вихо­вання безбатченків! Безбатченків без роду і племені. Де ж і рости де­зертиру, як не у нас?"709.

Саме ці думки О. Довженко доволі виразно провів в кіноповісті, зазначаючи, що "ми виявилися слабшими за німців передусім через те, що виховували свій народ у дусі класової боротьби. Вчили не ба­тьківщині, а класам". "Попривикали до класової боротьби, мов п'яни­ці до самогону, — говорить головний герой "України в огні" Запоро­жець. — Ой доведе вона вас до погибелі". "Я не знаю ніякої класової боротьби, знати не хочу. Це уявлення треба випалювати печеним за­лізом"710.

Цікаво, що в кіноповісті ці вистраждані Довженком думки висло­влює ворог. "Ти знаєш, вони не вивчають історію, — каже німецький офіцер. — Дивно. Вони вже 25 років живуть запереченням бога, влас­ності, сім'ї, дружби. У них від слова "нація" лишився лише прийменник. У них нема вічних істин. Тому серед них так багато зрадни­ків"711.

Не лише незнання історії та мови, не лише класова ідеологія, але й, за Довженком, виходило так, що сама реальна радянська політика посприяла занепаду морального стану. На це також звернули увагу партійні ідеологи. "Він зображує справу так, — зазначається у партій­ному документі, — немов би колгоспний устрій убив у людях людську гідність і почуття націонльної гордості, послабив силу і стійкість ра­дянського народу"712.

Безумовно, в своїх роздумах Довженко вочевидь припускався пе­вного романтизму й наївної ідеалізації щодо партії. Йому здавалося, що він критикує не ідею, не партію, не вождів, а лише окремих мало­культурних партократів — суржиків від влади. Він вірив у існування ленінського справжнього більшовизму, у велич і правоту Сталіна, у мудрість Хрущова. Він вірив, що проблема лише в тому, що цих вож­дів оточують погані виконавці — підлота та нездари, які пролізли до лав партії713.

Однак, по суті, безпартійний комуніст О. Довженко, критикуючи владу з середини, був для неї більш небезпечним за багатьох "буржу­азних націоналістів". Висновок, зроблений партійними експертами після ознайомлення з його кіноповістю, був нищівний: "Україна в ог­ні", — зазначалося в документі з красномовною назвою «Про антиле-нінські помилки і націоналістичні збочення в кіноповісті Довженка "Україна в огні", є платформою вузького, обмеженого українського націоналізму, ворожого ленінізму, ворожого політиці нашої партії і інтересам українського і всього радянського народу»714.

26 листопада 1943 р. Довженко довідався про тяжку новину: його повість "Україна в огні" не сподобалася Сталіну, і той заборонив її до друку і для кінопостановки715.

На прийомі у Сталіна, що відбувся ЗО (чи 31) січня 1944 р. у Кре­млі, Довженка, за його власним висловом, "розрубали на куски"716.1 почалося...

Спочатку на ЕХ пленумі правління письменників СРСР начальник управління агітації і пропаганди ЦК ВКП (б) Г. Александров наголосив на тому, що він не хоче розглядати твір Довженка як твір радянської літера­тури. "Це виключення", — констатував він717. Естафету шельмування ми­тця підхопили в Києві. В березні 1944 року на нараді в ЦК КП(б)У завіду­ючий відділом пропаганди й агітації К. Литвин охарактеризував книгу Довженка як "націоналістичну", як "вилазку проти партії"718.

На вищезгаданій нараді дісталося і П. Панчу, якого Литвин кри­тикував за "пошлу аналогію" секретарів міськкомів з історичними ге­роями. Він також заперечив закид письменника про погане патріоти­чне виховання українського населення в передвоєнні часи, викорис­тавши при цьому "залізні аргументи" комуністів. "Ленін—Сталін, — наголосив Литвин, — неодноразово вказували на те, що кожна пись­менна людина має знати історію і тим більше історію свого народу. Проте для нас є головним — це вчення нашої партії, і нашому агітато-рові з цим вченням треба йти в маси     .

Підсумовуючи вищесказане, зазначимо, що, попри все, й інтеліге­нція, і партократія, хоча й у різний штиб, але разом творили новий тип української радянської ідентичності — українського радянського па­тріотизму. Культурницький, етнічний націоналізм творчої еліти і державницький "громадянський" націоналізм партократії на загал доповнювали один одного, адже по суті обидва формували українсь­ку ідентичність через визнання української державності, її етнічних кордонів, власної культури й історії, хоча і в межах єдиної великої ба­тьківщини. Що дійсно їх кардинально роз'єднувало, це ставлення до російської культурно-політичної домінації, головним провідником якої в Україні виступала КП(б)У. Ця культурна домінація нав'язува­лася через ідею "великого російського народу — старшого брата на­родів СРСР" і, як ми могли засвідчитися, щоразу вступала у протиріч­чя з тими моделями історії, мови, культурних традицій тощо, які тво­рила українська творча інтелігенція. Вторинність українського ра­дянського патріотизму витікала передовсім із первинності в СРСР російського націоналізму, який навіть припинив на час прикриватися інтернаціоналістичними гаслами. За таких умов тандем творчої інте­лігенції та партократів не міг бути міцним і час від часу давав збої. Останні не стільки творили модель патріотизму, скільки стежили за політичною і ідеологічною лояльністю творчої інтелігенції, яку над­то небезпечно "заносило". Сам М. Хрущов займав тут специфічну по­зицію: він виступав ініціатором і натхненником творення українсько­го радянського патріотизму і водночас був головним цензором, який "здавав" та віддавав на розправу будь-кого з свого найближчого ото­чення, як тільки справа ставала небезпечною для нього особисто.