2.1. Компоненти iндивiдуальної пропозицiї на ринку праці

У попередньому розділі ми встановили, що основними типами ринків є ринок товарів і послуг, ринок капіталів та ринок праці. На ринку праці та ринку капіталів підприємці купують фактори виробництва, а на ринку товарів і послуг вони виступають як продавці продукту. Тобто на практиці підприємці одночасно беруть участь у різних ринках — щонайменше, на ринках праці, капіталів та продукту.

Основними суб’єктами на ринку праці є, як відомо, роботодавець і найманий працівник. Останній пропонує на ринку певний товар з метою обміняти його на інші товари. Цей товар має здатність задовольняти потребу підприємця у виробництві певного обсягу продукту, яка значною мірою залежить від попиту споживача на певний товар чи послугу фірми. У свою чергу потреба підприємця в певному обсязі виробництва продукту формує його попит на ринку праці та на ринку капіталів. У такий спосіб на ринку праці формуються попит і пропозиція, співвідношення яких певною мірою визначає рівень ціни робочої сили, а також кон’юнктуру ринку праці. В разi збiгу попиту та пропозицiї кон’юнктура ринку працi буде врiвно­важеною, в разi перевищення попиту над пропозицiєю — трудо­дефiцитною, в разi перевищення пропозицiї над попитом — трудонадлишковою.

В економiчнiй лiтературi вiдсутня єдина думка про те, що слiд вважати пропозицiєю на ринку працi: робочу силу, працю чи результати працi. Iнакше це питання формулюється так: «Що слiд вважати товаром на ринку робочої сили?» Полемiку з цього приводу можна знайти в роботах [22; 27; 31; 37; 48]. Однак бiльшiсть спецiалiстiв вважають, що вiн виступає у виглядi iндивiдуальної робочої сили. Iндивiдуальна робоча сила розглядається як сукупнiсть фiзичних і духовних якостей, якими володiють органiзм, жива особа i користуються кожного разу, коли вони виробляють будь-якi споживчi вартостi. Це специфiчний товар, який:

є живим товаром, купiвля якого називається наймом. Вiдповiдно продана в такий спосіб робоча сила називається найманою робочою силою, а працiвник — найманим працiвником;

не вiдчужується вiд його власника — найманого працiвника в процесi купiвлi-продажу. Працiвник продає пiдприємцю користування своєю робочою силою на певний час, залишаючись носiєм i власником цього своєрiдного товару. Найманий працiвник i пiдприє­мець — юридично рiвноправнi люди i однаковою мiрою користуються правами людини та громадянина. Вiдносини мiж найманим працiвником і роботодавцем юридично оформляються трудовим договором (контрактом), у якому зазначаються взаємнi права та обов’язки сторiн щодо виконання всiх умов купiвлi–продажу робочої сили. Зокрема, за трудовим договором найманий працiвник зобов’язаний працювати в господарствi пiдприємця за певною професiєю (спецiальнiстю), кваліфiкацiєю, на певному робочому мiсцi й дотримуватися режиму працi даної фiрми. Пiдприємець, зі свого боку, зобов’язаний виплачувати найманому працiвниковi заробiтну плату згідно з виконаною роботою, забезпечувати умови працi, передбаченi законодавством про працю, зайнятiсть i трудовим договором (контрактом);

передбачає продовження безперервних вiдносин роботодавця й найманого працiвника з моменту найму працiвника аж до його звiльнення. Ця обставина свiдчить про унiкальнiсть ринку робочої сили, його принципову вiдмiннiсть вiд iнших товарiв: вiн iснує не лише за межами господарства, а й у ньому самому; вiдiграє значну роль у створеннi доходiв суспiльства. Про це свiдчать ряд економiчних теорiй i економiчна практика. Так, за трудовою теорiєю вартостi продукт створюється двома факторами — робочою силою i засобами виробництва. Проте нову вартiсть, умiщену у виробленому продуктi, створює жива праця, тодi як вартiсть матерiальних факторiв виробництва лише переноситься на вироблений товар як складова частина витрат на виробництво. Уся знов створена живою працею протягом року вартiсть створює нацiональний доход, який є джерелом доходiв усiх верств населення (заробiтної плати, прибутку, процента (вiдсотка), ренти, дивiдендiв тощо), а також коштiв на нагромадження, тобто на розширення виробництва i капiтальнi вкладення. Згiдно з iншою теорiєю — теорiєю граничної продуктивностi — продукт створюють чотири фактори продуктивностi: капiтал, земля, праця, пiдприємницька дiяльнiсть. Теорiя граничної продуктивностi стверджує, що участь кожного з факторiв у створеннi цiнностi визначається його граничною продуктивнiстю, тобто величиною створюваного ним граничного продукту. Економiко-математичнi дослiдження граничної продуктивностi працi показали, що обсяг виробленої продукцiї на 75 % створюється працею найманих працiвникiв i на 25 % — капiталом. Крiм того, треба додати, що, як свiдчить практика, заробiтна плата в розвинених країнах становить близько 75 % нацiонального доходу;

не можна покласти на зберiгання, як це можна зробити з iншим товаром;

не приносить доходу, якщо його не продати, i, крiм того, потребує додаткових життєвих благ для його пiдтримання; оплачується роботодавцем пiсля використання його протягом певного часу, встановленого договором купiвлi–продажу робочої сили. Найманий працiвник дозволяє використовувати свої здiбностi ранiше, нiж вони оплачуються, тобто працiвник наче кредитує пiдприємця;

не знищується в процесі використання, а навпаки, примножується й сам бере участь у створеннi благ;

не може бути абсолютно однаковим у рiзних iндивідiв, якщо навiть вони належать до однiєї й тiєї самої професiї та спецiаль­ностi, на вiдмiну вiд iнших товарiв і послуг, вироблених за одним стандартом та технологiєю.

На наш погляд, пропозицiя на ринку працi не обмежується лише робочою силою. У цьому розділі ми почнемо розгляд iндивiдуальної пропозицiї на ринку працi (скiльки робочого часу, який темп роботи, а також якої якостi робочу силу окремий працiвник пропонує на ринку), тобто тих проблем, якi вiтчизнянi дослiдники обходять стороною, вважаючи їх проявами технократичної теорiї. За основу вiзьмемо роботи зарубiжних авторiв росiйською та англiйською мовами [24; 42; 47; 48; 49; 52; 53]. За одиницю часу вiзьмемо тиждень (хоча можна використати будь-який короткий термiн).