2.1. Організаційно-управлінські засади практичної реалізації соціальної політики

Соціальна політика вирішальною мірою пов'я­зана із соціальним розвитком конкретного суспільства, зумовлюється і видозмінюється залежно від характеру і особливостей такого роз­витку.

Соціальний розвиток — у широкому розумінні — це сукупність економічних, політичних, соціальних і духовних процесів, які відбува­ються в суспільстві; у вузькому — розвиток соціальної сфери, або сфери соціальних відносин.

Соціальний розвиток, як і будь-який інший, відбувається за певни­ми законами як стійкими зв'язками між людьми, певними соціальними групами, спільнотами.

Зміна, трансформації соціальної політики в сучасному українському суспільстві — об'єктивне явище, зумовлене кардинальною перебудо­вою політичної системи України (від тоталітарного суспільства до демократичного; суттєвою соціальною стратифікацією (розшарування і утворення нових соціальних груп); зміною механізмів захисту, забезпечення і соціальної підтримки різних верств населення.

Розробляючи стратегію соціальної політики в сучасній Україні, важливо врахувати те, що ми мусимо відмовитися від тієї моделі полі­тики, яка була властива для тоталітарного суспільства. Водночас прин­ципово важливо, що для сучасного українського суспільства харак­терні нові різноманітні і досить складні соціальні патології, яких ра­ніше в таких великих масштабах не було. Найпомітнішими серед них сьогодні виявилися такі масові негаразди, як правопорушення, наркоманія, проституція, алкоголізм, націоналізм, фанатизм, ксенофобія, СНІД та ін. Вітчизняні вчені, спеціалісти вважають, що викорінення цих патологій можливе лише тоді, коли суспільство позбудеться тра­диційної монополії на матеріальні і духовні блага, на владу, коли не буде умов для появи таких почуттів, як безсилля, безправність, без­перспективність, соціальна апатія. Однак без відповідних трансфор­мацій саме соціальної сфери розв'язати ці проблеми практично не­можливо. У процесі формування демократичного суспільства, з точки зору соціальної спрямованості, особливостей сучасного розвитку Ук­раїни, вимальовується й головне завдання соціальної політики, яке також відрізняється від раніше існуючого. Воно полягає в тому, щоб макси­мально сприяти дієвій адаптації громадян, усього загалу до принципо­во нових соціально-економічних, політичних умов. Це складна про­блема і розв'язання її потребує часу.

Соціальна політика в колишньому СРСР мала ту принципову особ­ливість, що фактично була похідною від такого явища, як "соціальна сфера". Під "соціальною сферою" розуміли певні невиробничі галузі, сукупність певних суспільних відносин і норм, які, однак, активно впли­вали на різнопланову діяльність людей. Звідси цілком закономірною була і залишається ситуація, коли так звана соціальна сфера фінансу­валася (та й нині фінансується в Україні) за так званим залишковим принципом, що по суті неправильно. І ось чому. Не виробляючи без­посередньо матеріальних цінностей, соціальна сфера разом з тим опо­середковано і досить ефективно впливає на виробництво таких цінно­стей. Адже для продуктивної праці людині потрібні знання, професій­на підготовка, відповідні умови для охорони здоров'я, відновлення сил, відпочинку.

Мало того, саме в умовах тоталітаризму соціальна сфера переваж­но трактувалася як система суто комунального споживання, як така,

де власне відбувається перерозподіл усього виробленого. Тому пізніше ця сфера асоціювалася з "соціальним забезпеченням", "соціальним захистом". Між іншим, і в Конституції України (ст. 46) нині вжи­вається саме термін "соціальний захист" і немає понять "соціальна політика", "соціальна сфера" тощо.

Соціальна політика, її формування і практична реалізація мають суттєве значення для нестабільних суспільств так званого перехідно­го типу, до яких, зокрема, належить нині Україна. Зрозуміло, що в таких суспільствах вона має зумовлюватися, формуватися і практич­но реалізовуватися — і це найголовніше — з урахуванням відповід­них фінансових можливостей, обмежень, дефіциту, інфляції, низького рівня податкової дисципліни тощо. А тому вона має враховувати саме необхідність соціального захисту тих окремих груп населення, які цього конче потребують. Це пенсіонери, ветерани, діти-інваліди, сиро­ти, молоді сім'ї та ін.

Як комплексне, складне і багатогранне явище соціальна політика реалізується завдяки плануванню й управлінню.

Планування, враховуючи наявний стан суспільних, соціальних про­цесів та явищ, дає змогу визначити й спроектувати подальший про­гресивний суспільний розвиток. При цьому враховуються всі скла­дові такого розвитку, ресурси, організаційні можливості і зусилля.

Завдяки управлінню можна забезпечити реалізацію як окремих заходів і планів соціального характеру й змісту, так і втілення окре­мих проектів і програм.

Соціальне управління — це насамперед управління соціальним розвитком. У масштабах суспільства воно має багаторівневу структу­ру із специфічними функціями, критеріями, методами на кожному рівні [9, 533-534].

До основних форм соціального розвитку належать соціальне прогнозування, соціальне проектування, розв'язання (реалізація) со­ціальних програм. Часто такі форми ще називають стадіями, які постій­но чергуються, йдуть одна за одною.

Основними функціями управління соціальною політикою є плану­вання, організація, координація, стимулювання і контроль.

Планування (прогнозування) — це форма цілеспрямованого впли­ву на відповідні колективи, групи людей з тим, щоб розробити поста­новку загальних, насамперед стратегічних завдань у сфері управління соціальними процесами, а також визначення шляхів і засобів реалі­зації планів для досягнення необхідної мети.

Організація — це створення організаційних структур, колективів, груп як обов'язкових елементів і суб'єктів реалізації соціальної полі­тики, соціального характеру програм, планів і заходів.

Координація (регулювання) — це форма цілеспрямованого впливу різних структур на соціальні процеси і явища.

Стимулювання (активізація) — це форма підвищення ефективності різноманітних суб'єктів соціальної політики через заохочення та підтримку їх позитивної діяльності.

Контроль (аналіз, облік) — це форма своєрідного спостереження за діяльністю окремих суб'єктів соціальної політики, визначення ефек­тивності окремих засобів і дій у соціальній сфері, пошук невикорис­таних резервів поліпшення соціальної політики.

Наведені основні функції тісно взаємодіють при переході від одно­го до іншого рівня розв'язання соціальної політики.

Існує кілька рівнів, на яких відповідно реалізується соціальна по­літика.

Перший рівень — загальнонаціональний. Тут провідну роль відіграє держава; розробляючи стратегію та основні напрями соціальної полі­тики, вона визначає і забезпечує відповідні ресурси, без яких здійсню­вати соціальну політику фактично неможливо. Крім того, держава розробляє певні соціальні нормативи і стандарти, до яких належить, зокрема, мінімальний прожитковий мінімум, можливості (доступ) для отримання освіти, умови охорони здоров'я, захист навколишнього се­редовища, забезпеченість продуктами харчування та ін.

На другому рівні — регіональному — таким регіонам, як область, місто, район, делегуються відповідні повноваження, виділяються ресур­си з державних джерел (на доповнення до місцевих), надається відпо­відна організаційно-методична допомога.

Третій рівень становлять конкретні організації, структури, де без­посередньо ведеться робота з людьми, групами людей, соціальними категоріями.

Потреба узгодження стратегії, ресурсів, організаційних зусиль усіх рівнів реалізації соціальної політики покладається на державу в особі уряду, в Україні — Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України (уряд) має також постійно дбати про забезпечення, образно кажучи, соціальної рівноваги між усіма наявни­ми в суспільстві соціальними групами, враховуючи їх особливості, специфіку і відмінності.

Існує багато факторів, на які потрібно зважати для встановлення і дотримання такої рівноваги. До них насамперед належать:

•       врахування як загальних, так і регіонально-територіальних при­
родно-кліматичних умов проживання громадян;

•       перебування всіх суб'єктів соціальної політики в системі дер­
жавного впливу і управління;

•       ступінь суспільно-політичного та соціально-економічного роз­
витку суспільства;

•       знання основних реальних потреб та інтересів громадян, окре­
мих соціальних груп;

•       знання особливостей і стану розвитку соціальної політики на
регіональному рівні тощо.

Завдяки врахуванню цих факторів можна забезпечити як достатньо ефективну реалізацію соціальної політики на загальнодержавному і регіональному рівнях, так і відповідним чином врівноважити інтереси і потреби всіх соціальних груп населення, адже кожна з них має власне, особливе відношення до форм власності, національних багатств, до різно­манітних ресурсів соціальної політики. Це ще й тому важливо, що в українському суспільстві нині спостерігаються дві тенденції: з одного боку — посилення соціальної поляризації, поглиблення соціальної не­рівності, з другого, навпаки — посилення соціальної однорідності.

Можна вважати позитивним те, що в сучасній Україні соціальна політика дедалі більше розглядається і практикується як важливий елемент саме економічної стратегії державотворення, що цілком відпо­відає міжнародним стандартам. Це природно, бо вирішення корінних соціальних проблем — необхідна умова стратегії, дієвих шляхів за­безпечення стабільного, сталого розвитку конкретної людини, суспіль­ства загалом. У контексті згаданого в Україні й нормативно-правова база, що обґрунтовує соціальну політику, все більше сьогодні вдоско­налюється, підводиться, узгоджується з міжнародними, зокрема євро­пейськими стандартами.

Безпосередньо участь у розробці та організації здійснення соціальної політики беруть три основні гілки влади — законодавча, виконавча і судова. Законодавча формує нормативно-правову базу суспільства і визначає стратегічні напрямки здійснення такої політики, виконавча безпосередньо забезпечує розв'язання програм, проектів, організовує різноманітні заходи — від загальнонаціональних до регіональних, місце­вих, законодавча має прямий стосунок до контролю за здійсненням соціальної політики.

Як і вся політика в державі, соціальна політика реалізується з використанням певного механізму. Йдеться не просто про набір і використання окремих структур, органів управління, механізмів тощо. Багато науковців, спеціалістів з проблем управління, соціальної по­літики зазначають, що є наука і є мистецтво соціального управління. І це тому, що в управлінні взагалі виокремлюють суб'єктивне, індиві­дуальне (те, що стосується особливостей особи, людини, яка здійснює управління) і об'єктивне (що, врешті, від особи мало залежить, а то й не залежить зовсім). Основна відмінність соціального управління від інших його видів, — на думку Г. Щокіна, — полягає у свідомому визначенні мети діяльності. Ступінь впорядкованості соціальних відно­син і стабільності всієї соціальної системи, — зазначає він, — харак­теризується завдяки структурі, що має стабільність і жорсткість. Со­ціальне управління спроможне поєднувати об'єктивні і суб'єктивні аспекти суспільного розвитку, сприяти впливу на необхідні соціальні зміни. Фактор свідомості є специфічною рисою соціальної системи, не властивою будь-якому класу систем [10].

Управління соціальними процесами загалом, як і реалізація соці­альної політики зокрема, залежать насамперед від стану державного управління як такого в комплексі. Цю проблему всебічно розглядає Г. Атаманчук у навчальному посібнику "Государственное управле­ние" (М., 2000) та курсі лекцій "Теория государственного управле­ния" (М., 1997).

Криза в соціальній політиці України, про яку часто ведуть мову, зумовлена багатьма факторами, серед яких важливо виокремити кілька найсуттєвіших. Насамперед — це відсутність стратегії і тактики дій держави у цій сфері та прогнозу соціальних наслідків прийняття уп­равлінських рішень органами державної влади. До цього додамо ще й нерозвиненість форм участі народу в соціальному управлінні і відсутність законодавчо закріпленої відповідальності органів державної влади за нинішній стан життя народу.

Соціальна політика реалізується за умови використання певного механізму управління. Такий механізм утворюють державні, суспільні та громадські органи й інституції (міністерства, комітети, відомства, організації, асоціації, служби соціальної роботи, соціального розвитку та ін.).

Основна відповідальність за реалізацію соціальної політики (її прак­тичне здійснення) покладається на центральні і місцеві органи влади й управління.

Основним суб'єктом соціальної політики, як наголошувалося, зав­жди є держава, яка за багатьох об'єктивних обставин є об'єднуючим, координаційним центром, спроможним відповідним чином виробити загальну стратегію розвитку та практичної реалізації соціальної полі­тики; сконцентрувати усілякі ресурси й засоби практичної реалізації соціальної політики; узгодити діяльність у соціальній сфері політич­них, громадських, господарських та інших організацій, трудових колек­тивів.

Нині, при переході до іншої системи суспільного влаштування, роль держави в Україні стосовно соціальної політики принципово змінюєть­ся. Раніше, як відомо, держава, здійснюючи соціальну політику, фак­тично ігнорувала справжні інтереси громадян, здійснювала політику "нав'язування людині таких правил соціальної поведінки та діяль­ності, що обмежували її автономію й унеможливлювали вільний вибір способів самореалізації власного соціального потенціалу; відтворен­ня одноманітності суспільних — соціальних, економічних, політичних, духовних — відносин, що обмежувало, стримувало розкриття соціаль­ного, духовного потенціалу людини; формування соціального відчу­ження людини від повноцінного соціального буття" [5, 13].

В сучасних умовах державного будівництва саме держава має по­дбати про нову стратегію, логіку і зміст соціальної політики, вирішу­ючи такі головні завдання:

•       створення основних способів та форм найоптимальнішого та
найефективнішого суспільного соціального розвитку;

•       стимулювання громадян, політичних, громадських організацій,
утворень до активної участі у розв'язанні соціальних проблем.

"Держава, — справедливо зазначає В. Скуратівський, — повинна не нав'язувати спущені "згори" форми, способи розв'язання соціаль­них проблем виходячи з якоїсь уніфікованої програми чи жорсткого шаблону, а раз і назавжди відмовитись від функції оперативного втру­чання в ті чи інші сфери життєдіяльності людини, функціонування соціального буття, що сприяють його збагаченню" [5, 14]. Йдеться про радикальну зміну функцій держави у соціальній політиці, серед яких саме регулятивна функція повинна займати основне місце.

Звернемо увагу й на ту особливість, що нині в Україні державні органи, відповідні структури будують соціальну політику на основі певних соціальних стандартів. Щоправда, законодавчо поки що визна­чено лише прожитковий мінімум, тобто таких стандартів певною мірою ще бракує.

Основними напрямками соціальної політики в Україні з часу про­голошення незалежності було визначено:

•       доходи, рівень життя громадян;

•       зайнятість громадян і стан ринку праці;

•       організацію і оплату праці;

•       охорону праці;

•       загальнообов'язкове державне соціальне страхування;

•       житлове забезпечення громадян тощо.

Різноманітність напрямів, форм, методів, засобів розв'язання со­ціальної політики потребує комплексного підходу до її розробки і практичного здійснення, особливо в нестабільних суспільствах.

Комплексний підхід при розв'язанні соціальної політики об'єктивно необхідний задля узгодження та координації дій суб'єктів соціальної політики; реалізації соціальної політики на різних рівнях — регіо­нальному, загальнонаціональному; кооперування фінансово-матеріаль­них засобів, що обумовлюють реалізацію соціальної політики; визна­чення та врахування різноманітних особливостей, форм практичної реалізації соціальної політики.

Комплексність у розв'язанні соціальної політики має забезпечи­ти її послідовне, безперервне, поступальне здійснення в інтересах громадянина і всього суспільства за пріоритету соціальних інтересів людини.

За останнє десятиріччя соціальна політика в Україні не лише за­знала кардинальних змін у бік її демократизації, більшої предметності й адресності. Соціальна політика, позбавляючись форм і методів ди­рективного управління, поступово наповнюється новими формами і змістом, знаходить і використовує гнучкіші і результативніші форми соціального регулювання, самореалізації особистістю свого власного соціального потенціалу. Запорукою цього стає також досконаліше ре­гулювання, управління такою політикою як з боку держави, так і відпо­відних органів управління на місцях.

Розглянемо специфічні особливості і практичний механізм здійснення соціальної політики в сучасній Україні та можливі перс­пективи його подальшого вдосконалення.

Розробка і практична реалізація соціальної політики в Україні потребують урахування того, що така політика є важливим елемен­том соціального менеджменту. При цьому, як зазначає зокрема М. Ту-ленков, — "механізм розробки і реалізації соціальної політики є інте­гральним феноменом соціального менеджменту, який включає державну ідеологію і право, соціальні стандарти і економічні засоби, куль­туру і психологію, демографію і національно-економічні регулятори (організаційні, регіональні, місцеві, територіальні)" [8, 41].

Державна ідеологія — стрижень національної соціальної політики. Така ідеологія є не лише своєрідною стратегічною лінією суспільно-політичного розвитку країни, вона базується насамперед на форму­ванні системи суспільно значущих для більшості населення соціаль­них цінностей і соціальних стандартів. Такі цінності і особливо стан­дарти потрібно розробляти насамперед за умови відповідної соціальної злагоди та суспільної солідарності, постійного скорочення зони со­ціально-економічного ризику (безробіття, недостатня соціальна підтрим­ка і захист), подолання егоїзму окремих верств та й загалом значної частини населення.

Для практичної реалізації соціальної політики в Україні суттєве значення має необхідність прийняття і законодавчого закріплення відпо­відних соціальних нормативів. До них належать мінімальний прожит­ковий мінімум; дохід на душу населення; сукупний сімейний дохід; споживча корзина; рівень і характер надання соціальних послуг окре­мим верствам населення. За умови врахування таких нормативів можна реально планувати і розвивати стратегію соціальної політики.

Основними напрямками й умовами об'єктивної розробки соціальної політики й безпосередньо механізму її практичної реалізації вважа­ються:

•       розробка і прийняття соціальної доктрини українського сус­
пільства;

•       визначення соціальних цінностей (довгострокових і сьогоден­
них);

•       визначення на цих засадах мінімальних гарантій соціальної без­
пеки (захист генофонду нації, народу, стабілізація життєвого
рівня; всебічне стимулювання соціальної активності і механізмів
напрацювання на соціальні потреби; засоби соціального захис­
ту "груп ризиків»; поліпшення системи соціального, зокрема
пенсійного забезпечення, системи освіти та професійної підго­
товки, охорони здоров'я, вирішення житлово-побутових умов
громадян; зниження криміногенної ситуації, викорінення алко­
голізму, наркоманії тощо).

З огляду на об'єктивну ситуацію, пов'язану насамперед з матері­ально-фінансовими, економічними ресурсами, з-поміж названих напрямків соціальної політики необхідно визначити першочергові (пріо­ритетні), а далі другорядні та перспективні.

Діяльність суб'єктів управління соціальною політикою також має свої характерні особливості, однак усім їм притаманні такі загально­відомі особливості, як соціальна діагностика, соціальна диференціація та соціальна організація.

Соціальна діагностика — це система дій (процедура), завдяки яким здійснюється об'єктивна оцінка фактичного стану об'єкта соціальної політики, який підлягає управлінню. Для цього використовується пев­ний комплекс різноманітних показників, характеристик, нормативів, орієнтирів. В сумі вони і дають змогу робити відповідну соціальну діагностику.

До структури соціальної діагностики входять такі елементи:

•       оцінка стану реального соціального об'єкта на основі спеці­
альних показників;

•       визначення своєрідного еталонного (нормативного) стану об'єкта
або режиму його роботи;

•       визначення перспектив розвитку соціального об'єкта.

Певну специфіку в соціальній політиці має соціальна диференці­ація. Це означає, що соціальну політику слід формувати і реалі­зовувати з урахуванням специфіки регіонів, які реально існують в країні, починаючи з центра, периферії, географічних територій і відпо­відної диференціації громадян за місцем розселення. Справа в тому, що специфіка розселення породжує і специфіку відносин, які вста­новлюються між людьми. Відтак процеси урбанізації, міграції сер­йозно позначаються на формуванні та практичній реалізації соціаль­ної політики в країні.

Нарешті, така ознака соціальної політики, як соціальна організація. Це різновид соціальної системи, цільова керована спільність, яка має відповідну ієрархічну структуру. Як правило, вона характеризується певною самостійністю і незалежністю у функціонуванні. Соціальна організація має дві основні тенденції, або характерні ознаки, — за­критість і відкритість.

Як зазначалося, в управлінні загалом виокремлюють суб'єктивне, індивідуальне, і об'єктивне.

Практичні проблеми реалізації соціальної політики потребують великої уваги до людського фактора, розгляду і врахування особли­востей особистості як об'єкта і суб'єкта суспільних процесів одночасно. Мається на увазі, що потрібно враховувати ті напрацювання, що їх має загальна, соціальна психологія, психологія, яка досліджує проблеми особи і колективу, тощо. Йдеться про праці таких відомих дослідників, як Г. М. Андреева, В. В.Богословський, І. П. Волков, Ф. Г. Генов, А. І. Китов, Н. Л. Коломінський, Я. Л. Коломінський, В. І. Лебедев, С. Д. Максименко, Л. П. Мельник, А. В. Петровський, М. А. Ребер, С. І. Самигін, Н. Я. Сацков та ін. Як найгрунтовніші мож­на назвати такі праці: Г. М. Андреева. Социальная психология. — М., 1980; Ф. Г. Генов. Психология управления. — М., 1982; А. И. Китов. Экономическая психология. — М., 1987; Я. Л. Коломінский. Психоло­гия взаимоотношений в малых группах. — Минск, 1976; Л. П. Мель­ник. Психологія управління. — К., 2002. У цих та інших виданнях розглядається суть психічних, педагогічних процесів, пов'язаних з осо­бою, впливом на неї у процесі соціалізації, становлення громадянської позиції. І оскільки це принципові моменти для реалізації соціальної політики, то питання розробки соціально-психологічних аспектів її реалізації досить актуальне.

Іншими словами, здійснювати соціальну політику без урахування психолого-фізіологічних особливостей людини, групи людей, спільних груп практично неможливо, оскільки ефективність такої політики буде надто низька.

Вирішення будь-яких соціальних проблем передбачає використан­ня відповідних соціальних технологій. До таких технологій загалом відносять інформаційні, навчаючі, політичні, впроваджувальні, уп­равлінські та ін. Соціальні технології можна розглядати "як сукупність операцій, процедур соціального впливу на шляху одержання оптималь­ного соціального результату (зміна соціальної організації, поліпшення умов життя людей, запобігання конфліктам тощо)" [1, 206].

Соціальні технології мають власну класифікацію. Зокрема, виріз­няють такі технології:

•       за масштабністю: глобальні, загальнонаціональні, регіональні;

•       за характером: рутинні, інноваційні, інтелектуальні;

•       за місцем використання: технології в духовному, соціальному,
економічному і та іншому середовищах;

•       за характером соціальної групи, на яку вони спрямовані: техно­
логії щодо роботи з дітьми, молоддю, жінками, сім'ями, людьми
похилого віку, інвалідами тощо.

Більшість авторів, особливо в Російській Федерації, Україні, інших республіках колишнього СРСР, у Європі підтверджують ту думку, що

використання соціальних технологій дає змогу не тільки вирішувати серйозні соціально-економічні проблеми, а й своєчасно і ефективно розв'язувати соціальні, досить гострі конфлікти, знімати соціальне напруження, навіть запобігати соціальним та іншим катастрофам. Але найважливіше те, що соціальні технології допомагають приймати найоп-тимальніші управлінські рішення.

Соціальні технології є своєрідною сполучною ланкою між со­ціологічною теорією і соціальною практикою. Саме вони забезпечу­ють науково обгрунтований вибір оптимальних засобів впливу суб'єктів управління на об'єкт з метою створення найсприятливіших умов життєдіяльності людей.

Вирішальне значення при розв'язанні соціальних питань і проб­лем, як і реалізації соціальної політики загалом, мають соціальні тех­нології саме державного управління, оскільки пріоритетна роль у роз­в'язанні соціальної політики завжди належить державі. Практично вона, як вже наголошувалося, визначає стратегію соціальної політики, координує діяльність усіх суб'єктів щодо її реалізації. Держава здійснює це за рахунок прийняття законодавчих актів, встановлення загальних, типових правил (норм) поведінки громадян у всіх сферах суспільного життя, запровадження відповідних соціальних меж і стан­дартів.

В соціальних технологіях вважливе місце належить проблемі са­морозвитку, самовдосконалення, самореалізації особи. У цьому плані цікава й корисна праця професора М. П. Лукашевича "Теорія і прак­тика самоменеджменту" (К., 1999), підготовлена і видана в МАУП. В ній автор досліджує не лише сутність, особливості, а й природу, ме­ханізм самоменеджменту, пропонує свою систему соціальних техно­логій, тренінгів.

Внаслідок неоднорідності, великої поляризованості українського соціуму, існуючої нерівності між окремими соціальними групами сут­тєвого значення для ефективної реалізації соціальної політики набу­ває такий механізм, як соціальне партнерство.

Соціальне партнерство вкрай необхідне як засіб, що зменшує без­посереднє втручання держави в існуючі економічні відносини з ме­тою перерозподілу доходів, виробленого багатства між "активною" і "пасивною" частинами населення.

Основу політики соціального партнерства мають становити мак­симально демократичні відносини між державою і громадянами, їх організаціями, об'єднаннями, асоціаціями, встановлення партнерсь-

ких відносин між усіма суб'єктами соціальної політики. В оста­точному підсумку стратегія соціального партнерства полягає в до­сягненні певного балансу щодо економічного і соціального розвит­ку людства, що створює можливості для поступового переходу від ліберальної моделі держави до моделі держави правової, демокра­тичної, соціальної.

Соціальне партнерство можливе і результативне за умови розвит­ку політичної демократії, впровадження соціальної ринкової економі­ки, розвитку плюралізму думок, точок зору усіх суб'єктів соціального процесу, тобто загалом — утворення громадянського суспільства.

Задля встановлення і вироблення в соціальній політиці механізму соціального партнерства потрібно позбутися наслідків державного патерналізму, в тому числі у соціальній сфері, знизити штучний авто­ритет держави як гаранта і захисника прав найманих працівників, підприємців, споживачів, власників.

Диференціація людей в українському суспільстві нині надто велика, а отже говорити про відповідну його структуризацію ще рано. Маємо багато соціальних спільнот, які є частиною всього соціуму і мають свої характерні ознаки, оскільки об'єднані за пев­ним економічним станом, рівнем культури і розвитку, соціальними інтересами і навіть за умовами побуту. Соціальна структура в ко­лишньому СРСР зображувалася надто примітивно і спрощено — робітничий клас, колгоспне селянство, інтелігенція. Тим часом у сучасному українському суспільстві виникли такі принципово нові соціальні спільноти, як підприємці, кооператори, фермери, орендарі, маргінали та ін. До того ж і всередині соціальних спільнот прогля­дається певна диференціація за освітою, рівнем кваліфікації, віком, статтю, ідейними поглядами, переконаннями, партійною належні­стю. Зокрема вирізняється така велика соціальна спільнота, як "се­редній прошарок" ("середній клас"), до якого зараховують робіт­ників високої кваліфікації, міських і сільських власників — підприємців, науково-технічних працівників.

Через багато обставин досягти узгодженості в житті, в інтересах багатьох соціальних спільнот важко. Часто відносини між ними ма­ють навіть конфліктний характер. Саме тому соціальна політика має передбачати умови для взаємовигідного, більш-менш рівноправного існування соціальних спільнот; створення необхідних умов для со­ціального забезпечення і підтримки тих соціальних спільнот, які особ­ливо і в першу чергу потребують її.

Найпоширенішим і особливим видом діяльності, спрямованої на вирішення соціальних проблем, а відтак і значною мірою на розв'я­зання соціальної політики є соціальна робота.

Соціальна робота — інтегрований, міждисциплінарний вид профе­сійної діяльності, спрямований на задоволення соціально гарантиро-ваних і особистісних інтересів і потреб людини, соціальних груп. Така робота здійснюється як система взаємопов'язаних прийомів фор­мування, підтримки та реабілітації життєвих сил людини, її індивіду­альної і соціальної суб'єктивності [7, 179].

Серед основних ознак соціальної роботи (принципи, функції, об'єкт, методи, суб'єкт, навички соціальної роботи) особливе значення мають саме методи. Методи соціальної роботи — це певні прийоми (їх су­купність), способи впливу суб'єктів соціальної роботи на функціону­вання і розвиток соціальних відносин і процесів у суспільстві з ме­тою їх оптимальної відповідності життєдіяльності людей [7, 180].

Розрізняють кілька груп методів соціальної роботи: організаційні (організаційно-розпорядчі, організаційно-координаційні, організацій­но-технічні, організаційно-інструктивні та ін.); педагогічні (ті, що спри­яють формуванню свідомості особи, забезпечують пізнавальну, прак-тично-поведінкову діяльність особи); соціально-медичі; соціально-економічні; правові; соціально-психологічні. Зазначені методи використовують згідно з реальною потребою, змістом соціальної ро­боти.

Дбаючи про максимальне вдосконалення управління соціальною політикою, важливо враховувати й ту принципову обставину, що більшість, особливо високорозвинених, суспільств у світі давно стали суспільствами знань, соціальних послуг, тобто таких, де люди заробля­ють на життя, використовуючи не фізичну силу, а знання. Крім того, щораз активніше у вирішення найскладніших суспільних проблем людини втручаються саме громадські інституції, які суттєво переби­рають на себе функції держави, сприяють активному включенню гро­мадян у суспільне життя.

За визначенням класиків сучасних систем управління, так зва­ний соціалістичний досвід організації життя людей зробив велике застереження стосовно того, що коли громадські інституції плюралі­стичного суспільства не виконуватимуть своїх функцій як відпові­дальні і автономні організації з соціалізації, саморозвитку і самореа-лізації особистості, вільного розвитку особи годі сподіватися.

Звідси постають кардинальні проблеми як побудови, формування соціальної політики на демократичних засадах, так і вдосконалення її управління, в центрі якого головним суб'єктом і об'єктом є людина з усім спектром найскладніших інтересів, запитів і проблем.

Принципово новий характер управління соціальною політикою мож­ливий лише за умови наявності відповідного кадрового закону, фахівців-управлінців, спроможних працювати творчо, інноваційно, тісно поєдну­ючи досягнення сучасної теоретичної науки і практики. З огляду на це постає проблема налагодження стрункої системи підготовки кадрів, зокрема, організаторів соціальної роботи. Йдеться про додаткове ство­рення відповідних факультетів, відділень соціальної роботи у вузах, налагодження чіткої системи підвищення кваліфікації соціальних пра­цівників.

З огляду на викладене зробимо певні висновки.

Соціальна політика передбачає як вирішальний елемент соціальне управління, тобто управління відповідними соціальними процесами, що відбуваються в суспільстві.

Соціальне управління — один з видів управління, функція якого полягає у забезпеченні реалізації потреб прогресивного розвитку сус­пільства і його підсистем [6, 85].

Основною функцією соціального управління є розробка і здійснення соціальної політики, спрямованої на забезпечення соціально-економіч­ного розвитку країни, підвищення рівня життя, поліпшення умов праці і побуту людей, подальший розвиток демократії.

Суб'єктами соціального управління є спеціалізовані державні й недержавні органи і служби, в тому числі й соціальної сфери, сфери праці тощо. Координатором в управлінні процесом реалізації со­ціальної політики безумовно є уряд, урядові установи — міністерства, відомства, їх підрозділи. У найширшому плані суб'єктом соціального управління є все населення країни.