2.1.1. Сутність і структура ринку

Економічний зміст поняття «ринок». Ринок як одна з категорій товарного виробництва у процесі його еволюції зазнав істотних кількісно-якісних змін, що не могло не позначитися на його визначенні в останні понад два сто­ліття. У працях А. Сміта і Д. Рікардо термін «ринок» не набув чіткого політекономічного визначення, оскільки його відносили до зовнішніх, поверхових явищ ринкової економіки, а тому використовували переважно для хара­ктеристики ринкового попиту.

Першу спробу дати наукове визначення ринку зробив Французький економіст О. Курно. На його думку, цей

термін позначає «будь-який район, на якому взаємовід­носини покупців і продавців настільки вільні, що ціни на одні й ті самі товари мають тенденцію легко і швидко ви­рівнюватися». Англійський економіст А. Маршалл ствер­джував, що «чим досконаліший ринок, тим сильнішою є тенденція до того, щоб у всіх його пунктах в один і той самий час платили за одну й ту саму річ однакову ціну». У підручнику «Економіка» ринок розглядається як «інститут або механізм, який зводить покупців (пред­ставників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів і послуг». Американський економіст П. Хейне стверджував, що ринок — «це набір взаємозв'язків, або процес конкурентних торгів». Наведені визначення об'єднує те, що всі вони виходять із тлумачення західни­ми науковцями предмета економічної науки, тобто без наголосу на вивченні виробничих або економічних відно­син. Крім того, у перших двох визначеннях акцентуєть­ся на тенденції до вирівнювання цін, тобто називається важлива функція ринку.

У сучасній політичній економії відповідно до предмета цієї науки на передній план при визначенні сутності рин­ку виходить система або певна сукупність економічних від­носин, а також робиться спроба пов'язати його з певними функціями (формування попиту і пропозиції та цін на то­вари). Як у першому, так і в другому випадку необхідно дотримуватися принципу історизму. У наведених визна­ченнях західних і вітчизняних науковців такий принцип значною мірою ігнорувався. Внаслідок цього ці визначен­ня сутності ринку відображають реалії не сьогодення, а двохсотрічної давності, коли панувала вільна конкуренція.

Сутність ринку полягає в тому, що це певна сукуп­ність економічних відносин між суб'єктами різних типів і форм власності, в тому числі власності на робочу силу з приводу купівлі-продажу товарів і послуг відповідно до законів товарного виробництва.

Для комплексного визначення сутності ринку необ­хідно з'ясувати його функції. Функціями ринку є:

1) здійснення остаточного визначення вартості това­рів і послуг та їх реалізації, перетворення продукту пра­ці на товар;

2) забезпечення безперервності процесу суспільного відтворення (зокрема зв'язку між виробництвом і спожи­ванням), сприяння формуванню цілісної національної економічної системи та її зв'язку з іншими національни­ми економіками в масштабі світового ринку;

3) спонукання виробників товарів і послуг знижувати індивідуальні витрати порівняно із суспільне необхідни-

ми, підвищення суспільної корисності товарів і послуг, їх якості та споживчих властивостей;

4) певний регулюючий вплив на економіку в цілому, на пропорції між різними сферами та галузями економі­ки приведення у відповідність платоспроможного попи­ту і пропозиції, нагромадження і споживання та інших

пропорцій;

5) сприяння контролю споживачів за виробництвом,

вирівнювання цін;

6) посилення конкуренції між виробниками товарів і послуг у межах окремих країн і світового господарства.

Виходячи з цього, можна дати комплексне визначен­ня ринку.

Ринок — певна сукупність економічних відносин між різними суб'єктами господарювання з приводу купівлі-продажу товарів і послуг, де відбувається остаточне визнання їх вартості та реаліза­ція, завдяки чому посилюється конкуренція між товаровиробника­ми за зниження витрат виробництва і підвищення суспільної кори­сності товарів, поліпшується пропорційність розвитку народного господарства, забезпечується безперервність суспільного відтво­рення і формування цілісної економічної системи, а також здійсню­ється опосередкований контроль споживачів за виробництвом.

Умови ефективного функціонування ринку:

1) реальний плюралізм типів (у тому числі форм) вла­сності та форм господарювання. Якщо виходити з досві­ду розвинутих країн Заходу, то для забезпечення такого плюралізму повинні існувати індивідуальна (приватна) власність (заснована як на власній, так і на чужій пра­ці), колективна власність (у формі акціонерних компа­ній, кооперативів, власності трудових колективів тощо), державна власність у різних формах, змішана форма вла­сності як результат різної комбінації названих форм;

2) здатність різних суб'єктів підприємницької діяль­ності впливати на рівень цін. Наявність такого впливу, що передбачає існування монополій (у тому числі оліго-полій як колективних монополій), знижує ефективність функціонування ринку;

3) розвинуте антимонопольне законодавство. Наяв­ність достатніх механізмів його реалізації значно послаб­люють монополістичні тенденції в економіці й сприяють ефективному функціонуванню сучасного ринку;

4) добре розвинута система економічного, правового та адміністративного регулювання економіки державою (за переважання економічних методів);

5) наявність і доступність всебічної інформації про ринок, розвинута маркетингова діяльність;

6) конкурентна боротьба між різними суб'єктами під­приємницької діяльності;

7) розвинутий і розгалужений комплекс об'єктів влас­ності, які можуть стати об'єктом купівлі-продажу (засо­би виробництва, у тому числі земля, робоча сила, інте­лектуальна власність у формі патентів, ліцензій тощо, послуги, цінні папери — акції, облігації, сертифікати та ін., гроші, нерухомість, предмети споживання тощо).

Структура ринку.

Структура ринку — сукупність окремих видів ринку у межах націо­нальної економіки, або внутрішнього ринку, а також регіональних, світового у межах світового господарства і взаємодія між ними.

Розрізняють ринок засобів праці, природних ресурсів, предметів праці, землі, робочої сили, технології, інфор­мації, товарів, нерухомості, послуг, ринок інтелектуаль­ної власності, фінансовий ринок та ін. Більшість із них може бути поділена на локальні ринки. Так, ринок това­рів поділяється на оптовий і споживчий ринки; ринок ін­телектуальної власності — на ринок патентів, ліцензій, «ноу-хау», програм математичного забезпечення та ін.; фінансовий ринок — на ринок інвестицій (довгостроко­вих кредитів), ринок грошей (короткострокових креди­тів), ринок валюти, ринок цінних паперів, ринок золота (в сучасних умовах він є водночас і ринком товарів).

Відповідно до ступеня монополізації розрізняють мо­нополізований і олігополістичний ринки. На монополізо­ваному ринку один виробник або продавець може зосе­редити у своїх руках всю масу виробленої продукції, всю сукупність товарів певного виду і диктувати ціни на рин­ку. На немонополізованому ринку існує багато продавців, кожний з яких зокрема неспроможний впливати на про­цес ціноутворення. На олігополісггшчному ринку декілька продавців певних товарів чи послуг можуть домовлятися між собою (письмово або усно) щодо поділу ринків збуту і впливати на рівень цін, тобто існує групова монополія.

Одним із критеріїв структуризації ринку є його поділ на ринок готової продукції та ринок замовлень (у тому числі державних, торговельних організацій).

Крім того, виділяють організаційно-функціональну структуру ринку, що містить контрактну систему закупі­вель, систему бірж, ярмарків, виставок та інших посеред­ницьких структур із збуту товарів; прямі зв'язки між ви­робниками і збутовими організаціями (без посередників), між виробниками і споживачами; маркетинг, рекламу та ін. Між різними видами, типами ринків, їх суб'єктами встановлюються складні прямі й опосередковані зв'язки,

на основі яких формуються економічні закони розвитку і функціонування сучасного регульованого ринку.

фінансовий ринок (у вузькому значенні — грошовий ринок, ринок позичкових капіталів) — певна сукупність економічних відносин з приводу організації і купівлі-продажу вільних грошових коштів та їх перетворення на грошовий капітал. Суб'єктами цих відносин є підприєм­ства різних форм власності, населення, комерційні бан­ки, фінансово-кредитні організації, держава та ін. Об'єк­тами фінансового ринку є особисті заощадження населен­ня, тимчасово вільні кошти, що утворюються в процесі обороту промислового і торговельного капіталів та ін. Ос­новні важелі цього ринку — попит, пропозиція позичко­вого капіталу та його ціна.

Продавцями капіталу на фінансовому ринку в сучас­них умовах є комерційні та інвестиційні банки, страхові компанії, пенсійний фонд, інвестиційні компанії, ощад-но-зберігальні асоціації, заможні верстви населення та ін. У багатьох країнах ними є також різні міжнародні фінансово-кредитні організації, транснаціональні банки та ін. Основні покупці капіталу на фінансовому ринку — промислові, торговельні компанії, держава і населення. Водночас вони самі здійснюють продаж цього особливого товару. Основними продавцями капіталів є страхові ком­панії (із страхування життя) і пенсійні фонди, які стабіль­но акумулюють грошові надходження довгострокового характеру від населення. Такої стабільності не мають ко­мерційні банки, оскільки їх депозити формуються з лік­відних коштів підприємств і особистих заощаджень насе­лення, а частину цих коштів вилучають ті самі суб'єкти.

Розрізняють короткостроковий і довгостроковий фі­нансові ринки. На першому об'єктом купівлі-продажу є векселі державної скарбниці (вид державних цінних па­перів з короткостроковими зобов'язаннями держави до 12 місяців, що їх випускають центральні банки), на дру­гому — довгострокові позички й цінні папери. Тому дов­гостроковий фінансовий ринок поділяється на ринок дов­гострокового кредиту і ринок цінних паперів.

Більшість короткострокових і довгострокових креди­тів надають крупні комерційні банки. На фінансовому ринку існують різні рівні позичкового відсотка для пев­них категорій позичальників. Так, крупні компанії зде­більшого отримують кредит на тривалий термін, без за­безпечення і за нижчим відсотком, ніж дрібні фірми. Ці фірми повинні представити забезпечення, поручитель­ство або гарантію. У багатьох країнах значна частина по-

зичок надається у формі відкриття кредитної лінії, що означає досягнення умови між банком і позичальником про максимальну суму заборгованості за кредит і можли­вість протягом певного періоду отримати позичку без до­даткових переговорів з банком. Водночас відкриття кре­дитної лінії передбачає, що позичальник зберігає на своє­му поточному рахунку не менше 20% загальної суми кре­диту (компенсаційний залишок), яку він не може вилу­чити або перевести в інший банк. Ця умова «прив'язує» позичальника до банку. Якщо кредити надаються під за­ставу, то банк отримує право розпоряджатися закладе­ним майном (нерухомістю, цінними паперами, депозит­ними сертифікатами та ін.).

Найнижчими відсотковими ставками за банківські кредити є базова ставка («прайм рейт») за незабезпечені короткострокові кредити для першокласних позичальни­ків. Інші ставки, наприклад в Англії, на 1—5% вищі від базової. Шкала цих ставок зростає, коли надаються кре­дити під цінні папери, товари й устаткування, під борго­ві зобов'язання позичальників (тобто під дебіторську за­боргованість). Ще вищі відсоткові ставки встановлюються при наданні сільськогосподарських кредитів (довгостро­кових — під заставу нерухомості, короткострокових — під заставу майбутнього врожаю та ін.) та споживчих кре­дитів (під заставу житла, товарів тривалого користуван­ня), відсоткові ставки за які є найвищими.

Вагомий вплив на розвиток і функціонування фінан­сового ринку справляє держава через механізм проведен­ня кредитної політики. Зокрема, держава впливає на ве­личину облікової ставки, на співвідношення попиту і пропозиції на цьому ринку та ін.

Для розвитку фінансового ринку в Україні необхідно насамперед відновити довіру до держави, повернути тру­дящим вилучені державою трудові заощадження, індек­сувати заробітну плату, пенсії, стипендії відповідно до зростання цін, інтенсивніше здійснювати процес акціону-вання власності, створювати інвестиційні фонди тощо.

Ринок робочої сили — сукупність економічних відно­син між найманими працівниками, підприємцями і бір­жами праці (державними й приватними) з приводу орга­нізації, використання і купівлі-продажу робочої сили.

Продаж робочої сили здійснюється у сфері обігу. В су­часних умовах результати цього продажу фіксуються в колективних та індивідуальних контрактах, в яких за­значено обсяги й умови роботи, величину заробітної пла­ти, тривалість оплачуваних відпусток та ін. Під час три-

валої роботи на підприємстві виникають нові обставини, які не можуть повністю знайти своє відображення в кон­тракті. Крім того, колективні договори через певний час переукладаються. Тому сферою продажу робочої сили для вже зайнятих працівників певною мірою стає і саме виробництво. Оскільки на зміст колективних договорів, умови їх укладання активно впливає держава, то суб'єк­тами ринку робочої сили є не тільки підприємець і на­йманий працівник, а й опосередковано держава. Безпосе­реднім учасником такого ринку вона є на підприємствах і установах державного сектора економіки.

Основні ланки (важелі) ринку робочої сили — це по­пит, пропозиція і заробітна плата (ціна вартості й част­ково споживчої вартості робочої сили). Попит на робочу силу з боку індивідуального, колективного (підприємства акціонерного типу) капіталіста або держави залежить: від попиту на товари і послуги, що виготовляються на підприємствах відповідного типу; рівня їх технічної оснащеності, інтенсивності та продуктивності праці; форм і методів організації виробництва, економічної ко­н'юнктури; ступеня лібералізації зовнішньоекономічної діяльності країни (зокрема, від можливості проникнення на національний ринок продукції іноземних компаній); якості робочої сили та якості праці; величини інвестицій; технічної будови капіталу та ін. Пропозиція робочої си­ли залежить від рівня народжуваності населення, трива­лості освіти і набуття кваліфікації, демографічної політи­ки держави, ринку житла, рівня заробітної плати, прес­тижності праці та інших факторів.

Залежно від співвідношення попиту і пропозиції фор­мується дефіцитний, рівноважний і надлишковий ринки робочої сили. У першому випадку пропозиція робочої си­ли недостатня (порівняно з попитом), у другому — попит і пропозиція збігаються, у третьому — пропозиція пере­вищує попит. Типовою ситуацією на ринку робочої сили У розвинутих країнах світу є перевищення пропозицією робочої сили її попиту (в масштабі окремої держави, про Що свідчить певна кількість безробітних, у деяких краї­нах безробіття сягає 15% працездатного населення), з де­фіцитом на окремі професії. Тому нерівновага на цьому ринку — загальноприйняте явище. Внаслідок переви­щення пропозиції над попитом заробітна плата відхиля­ється донизу від вартості товару робоча сила, і навпаки. В межах загальнонаціонального ринку робочої сили виді­ляють окремі сегментні ринки, або субринки: наприклад, ринок робочої сили в передових наукомістких галузях

промисловості та в «старих», традиційних галузях; ри­нок робочої сили у сферах матеріального і нематеріально­го виробництва та ін. Кожний із них, у свою чергу, поді­ляється на ринок робочої сили кваліфікованих, напівква-ліфікованих і некваліфікованих працівників з відповід­ною диференціацією робіт і спеціальностей.

В У країні ^процес формування ринку робочої сили тіль­ки почався. Його характерними особливостями є: значне перевищення пропозиції робочої сили над попитом, від­чутна невідповідність між якістю робочої сили та рівнем заробітної плати, низька мобільність робочої сили внаслі­док несформованості ринку житла, значних цін на послу­ги, пов'язані з переїздом на нове місце проживання та ін.

Основними умовами формування ринку робочої сили є також створення стабільних і ефективних стимулів до праці, системи професійної переорієнтації, підготовки та перепідготовки кадрів, ринку житла, інтенсивний розви­ток малого підприємництва (у розвинутих країнах Захо­ду дрібні та середні компанії забезпечують більшість ро­бочих місць) тощо.

Ринок засобів виробництва, або ринок капіталу (за термінологією економіка). Попит на цей тип капіталу за­лежить насамперед від величини відсотка (або ефектив­ності вкладень грошей у цінні папери). Із зростанням від­сотка попит на засоби виробництва (а отже, інвестиції та розширення виробництва) зменшується, і навпаки. У ринку засобів виробництва виділяють ринок засобів пра­ці та ринок предметів праці. Ринок засобів праці поділя­ють на ринок нового і вживаного устаткування, а також ринок специфічного устаткування, що виготовляється на індивідуальні замовлення.

Для створення широкомасштабного і високоефектив­ного ринку засобів виробництва в Україні необхідно за­безпечити реальний плюралізм форм власності, що зумо­вить формування конкурентного середовища, створить стимули для нововведень, масового оновлення основних виробничих фондів. Крім того, потрібна активна аморти­заційна політика держави, слід надавати податкові, кре­дитні пільги тим підприємствам, які впроваджують нову техніку. Важливу роль у цьому процесі відіграватиме формування венчурного (тобто ризикового) капіталу, створення фінансово-промислових груп, консультатив­них фірм для впровадження нової техніки, утворення вільних економічних зон тощо.

Ринок предметів споживання. Складовими елемента­ми цього ринку є виробництво товарів тривалого корис-

тування (телевізорів, холодильників, автомобілів, відео-техніки, пральних машин тощо) та поточного споживан­ня Найважливішими напрямами формування такого ринку в Україні є:

1) ліквідація глибокої диспропорції в народному гос­подарстві між групою «А» (виробництво засобів виробни­цтва) і групою «Б» (виробництво предметів споживання). У 1999 р. це співвідношення становило 76% : 24%, а в розвинутих країнах Заходу — ЗО : 70;

2) поступове створення сучасної системи заробітної плати. Наприкінці 90-х років середня денна зарплата у Швеції, ФРН становила понад ЗО дол., в Австрії — 25, у франції — 15, в Україні — приблизно 1,7 дол. Набли­ження України у цій сфері до західноєвропейських стан­дартів можливе насамперед за умови істотного підвищен­ня рівня продуктивності праці. Але й у теперішніх умо­вах у нашій державі існує значна невідповідність між оплатою робочої сили і рівнем цін на предмети споживан­ня, між рівнем продуктивності праці та реальною заро­бітною платою. Про це свідчить значне затоварювання продуктами харчування.

3) насичення споживчого ринку на основі радикаль­ної перебудови аграрних відносин, відродження села, розвитку аграрно-промислового комплексу.

Ринок послуг — певна сукупність економічних відно­син з приводу організації та купівлі-продажу послуг. По­слуга — це особлива споживча вартість, що задовольняє певні потреби людини. Особливістю послуги як товару (по­рівняно із звичайним товаром, втіленим у речі) є те, що вона корисна не як річ, а як діяльність. Тому споживан­ня послуги збігається з процесом її створення, з діяльніс­тю, а їх неможливо накопичувати, транспортувати тощо.

Розрізняють традиційні (послуги транспорту, зв'язку, страхування товарів, туризм, послуги вчителя, юриста, лікаря, культурні, мистецькі та ін.) і нетрадиційні (мар­кетингові, інженерно-консультаційні та інженерно-буді­вельні, рекреаційні, рекламні, інформаційні та ін.) по­слуги. У розвинутих країнах світу у сфері послуг зайня­то понад 70% працездатного населення, у США — до '5%. Це свідчить про існування розвинутого ринку по­слуг. Послуги створюються у сфері як матеріального (гро­мадське харчування, торгівля, побут та ін.), так і немате­ріального (освіта, охорона здоров'я, мистецтво, культура тощо) виробництва. Якщо ціни на послуги перевищують суспільно-необхідні витрати на їх створення, відбувається надмірне привласнення частки фінансових ресурсів ви­робниками послуг та їх вилучення з доходів споживачів.

Привласнені ресурси можуть розподілятися в різній про­порції між власниками підприємств і установ, що нада­ють послуги, і тими, хто їх створює (якщо ці підприємст­ва не є власністю самих виробників послуг). Так, в Укра­їні витрати населення на комунальні послуги зросли у 90-х роках у декілька десятків разів, а реальна зарплата знизилася у 5—6 разів.

У розвинутих країнах світу людина перетворилася на основний елемент національного багатства, а її відтворен­ня (фізичних можливостей, інтелектуальних, організатор­ських здібностей, основних рис людини-працівника і лю-дини-власника) стає опосередковано одним із пріоритет­них завдань розвитку суспільства. Це означає, що еконо­мічні відносини з приводу відтворення працівника нового типу виходять на передній план. Відповідно серед різних типів і видів ринку ринок послуг стає домінуючим.

В Україні внаслідок глибокої економічної кризи до 80% сімейного бюджету витрачається на продукти хар­чування (у розвинутих країнах світу — майже 20%). То­му основна увага приділяється відтворенню фізичних можливостей людини, а ринок послуг, спрямований на розвиток і відтворення інтелектуальних, творчих здібно­стей переважної більшості населення, відтісняється на задній план. Водночас внаслідок значної диференціації суспільства в Україні з'являються престижні дитячі сад­ки, школи, вищі навчальні заклади, лікарні тощо, де привілейована частина суспільства має змогу розвивати всі сутнісні сили людини, її здібності.

Головною умовою розширення ринку послуг в Украї­ні є зростання продуктивності праці у сфері матеріально­го виробництва, насичення ринку товарами широкого вжитку, що дасть змогу збільшити зайнятість у сфері не­матеріального виробництва, значно розширити асорти­мент платних і безкоштовних послуг для населення. Крім того, важливими умовами зростання обсягу ринку послуг є підвищення реальної заробітної плати, форму­вання повноцінного ринку робочої сили та інші фактори.

Ринок інтелектуальної власності. Як і в категорії «економічна власність», в інтелектуальній власності та­кож необхідно виділити кількісну й якісну сторони. У першому випадку — це різні об'єкти інтелектуальної власності (патенти, ліцензії, проекти, «ноу-хау», програ­ми математичного забезпечення, наукові прогнози тощо). У другому — відносини, які виникають і розвиваються між людьми з приводу створення і привласнення назва­них об'єктів власності.

Першочерговою проблемою в Україні на шляху фор­мування ринку інтелектуальної власності є прискорене створення нормативної бази для подання, захисту і впро­вадження винаходів, нових моделей та зразків промисло­вого устаткування. Необхідно оперативно перевести в па­тенти України авторські свідоцтва, які були видані гро­мадянам України відповідними службами колишнього СРСР. Якщо цього не зробити, Україна втратить пріори­тет на велику кількість винаходів. Наша держава досяг­ла світового рівня у галузі математики, теоретичної фізи­ки, фізіології, клітинної та молекулярної біології, елек­трохімії, що дає їй змогу бути активним учасником на міжнародному ринку ідей.

Важливу роль у формуванні ринку інтелектуальної власності відіграє у розвинутих країнах світу венчурний (ризиковий) капітал. Він у цільовому порядку інвесту­ється в ідею, проект, а втілюють їх у життя ризикові фі­рми з обмеженою відповідальністю у складі декількох осіб. Частина таких фірм можуть бути самостійними, частина — відділеннями крупних корпорацій, фінансо­вих груп та ін. В останньому випадку інвестор отримує права на всі новації, які створюються на ризикових під­приємствах. Ці новації бувають запатентованими і безпа­тентними («ноу-хау»).

У широкому розумінні «ноу-хау» — це сукупність технічних знань виробничого, комерційного й іншого до­свіду, необхідного для виготовлення певного виробу, від­творення виробничого процесу тощо. «Ноу-хау» містить не лише технічну, а й комерційну інформацію, а також неопубліковані винаходи і застосовується у ліцензійних угодах, домовленостях про технічне співробітництво то­що. «Ноу-хау» вважається власністю підприємства з па­тентами на винахід, товарними знаками, авторськими правами. Обмін «ноу-хау» може здійснюватися за згодою між підприємствами через передання документації, орга­нізацію навчання працівників, участь спеціалістів у про­мисловому виробництві. Як правило, «ноу-хау» здійсню­ється разом з переданням патентних прав, продажем ви­робів, але інколи підписується домовленість, об'єктом яких є виключно «ноу-хау».

Передання інформації на зразок «ноу-хау» передбача­ється за контрактом у таких формах: технічної докумен­тації (креслення, проекти, схеми, техніко-економічне об­ґрунтування, технологічні карти, методики, розрахунки, Формули та ін.); усної інформації та показу, під час яких повідомляються технічні відомості, передаються досвід,

навички, прийоми роботи, виготовлені зразки технічних об'єктів, ознайомлення з якими розкриває закладені у них конструкторські та інші рішення.

Купівля-продаж різних нововведень поширювати­меться в Україні внаслідок зростання кількості підпри­ємств, які працюють на основі ринкового та оптимально­го поєднання ринкового і державного регулювання.

Валютний ринок — важлива сфера економічних від­носин з приводу купівлі-продажу іноземних валют і пла­тіжних документів (чеків, векселів, акредитивів, теле­графних і поштових переказів в іноземній валюті). На ва­лютному ринку здійснюються операції зовнішньої торгів­лі, розрахунків, міграції капіталів та робочої сили, тури­зму. З погляду організаційних відносин цей ринок функ­ціонує через кореспондентські рахунки між банками різ­них країн. Переважно операції на ньому здійснюються у найбільших банківських і валютно-біржових центрах Лондона, Нью-Йорка, Цюріха, Токіо та ін. Про механізм функціонування цього ринку йтиметься в темі 4.3.

Ринок інформації — сукупність економічних відносин з приводу збирання, обробки, систематизації інформації та її продажу кінцевому споживачеві. Від якості та обся­гу інформації залежить правильність прийнятого рішен­ня. Інформація не є рідкісним благом, для отримання якого потрібні певні витрати. Між виробником і спожи­вачем на ринку інформації є посередники, основне за­вдання яких — збирання і продаж інформації. Ці ринки різняться ступенем поінформованості та можливості ре­альних дій таких посередників у реалізації товарів і по­слуг. За цей вид послуг вони беруть комісійну плату. Так, відомий аукціон Сотбі, на якому реалізуються тво­ри мистецтва, бере 20% від ціни, а дилери державних цінних паперів — 1,32%. Своєрідною ціною на ринку ін­формації є плата за рекламу.

Важливий елемент ринку інформації — інформація про конкурентів. Збирання, обробку і передання її в окремих країнах Заходу називають інформаційно-статис­тичною базою підвищення конкурентоспроможності. Збирання інформації здійснюється насамперед під час ві­зитів команди спеціалістів (інженери, техніки, майстри, робітники) і стосується тривалості технологічного циклу, пропускної здатності устаткування, рівня запасів, особ­ливостей організації виробництва, конструктивних і тех­нічних можливостей виробів, рівня структури і витрат. Засобом збирання відповідної інформації є перегляд про­фесійних журналів, зустрічі з фахівцями, запрошення

консультантів тощо. Відтак узагальнюються найважливі­ші результати, визначаються основні нормативи та по­казники діяльності фірм, розробляється план розвитку на близьку та віддалену перспективу.

Ринок золота — сукупність економічних відносин з приводу організації і купівлі-продажу золота. Здійсню­ють її консорціуми місцевих банків (банкірські доми) і спеціалізованих фірм, які займаються очисткою металу (афінаж) і виготовляють злитки, ставлять на них клеймо, зберігають. Продавцями золота є золотодобувні країни, власники приватних і державних запасів золота. Покуп­ці цього товару — промислові компанії, які використову­ють золото у промислових цілях, ювеліри, інвестори, те-завратори, спекулянти. Найбільшу кількість золота про­дають для використання в промислових цілях.

У період золотого стандарту золото безпосередньо ви­конувало роль грошей і тому практично не купувалося й не продавалося. Потреби в золоті промислових компаній і приватних власників, а також реалізацію золота золо­тодобувних країн і частини золотих запасів держав і при­ватних осіб забезпечували монетні двори і центральні банки, які розмінювали кредитно-паперові гроші на золо­то за твердим паритетом відповідно до золотого вмісту грошових одиниць. Це означало монетарний розмін. Вна­слідок цього поняття «купівля-продаж золота», «ціна зо­лота» були ірраціональними, мали умовний характер, тобто були позбавлені економічного змісту.

Після краху золотого стандарту (скасування вільного обміну кредитно-паперових грошей на золото) було забо­ронено володіти золотом, внаслідок чого приватні тезав-ратори були позбавлені можливості купувати золото за фіксованою ціною. Після Другої світової війни в умовах стрімкого зростання цін уряду США стало невигідно про­давати золото по 35 дол. за унцію. Тому поступово стали формуватися два ринки золота — державний і вільний, з різними цінами на кожному з них. На державному рин­ку об'єктом купівлі-продажу був державний коштовний метал. США (країна з найбільшими золотими запасами) зобов'язані були продавати золото державним органам інших країн за твердою доларовою ціною. Так, за період 1934—1972 pp. США продали іншим країнам 18 тис. т монетарного золота, а купили 24 тис. т.

Оскільки деякі країни зберігають свої золоті запаси у США (в 1960 р. вони становили майже 10 тис. т), то тор­гівля монетарним товаром (з американською державною скарбницею і однієї країни з іншою) здійснювалася зде-

більшого без його фізичного переміщення. За 1953_ 1966 pp. Федеральний резервний банк США продав і ку­пив понад 38 тис. т золота, але за межі країни було ви­везено менше 5 тис. т.

Вільний ринок золота певною мірою контролювала держава в багатьох країнах, водночас у переважній біль­шості з них цей коштовний метал продавався і купував­ся вільно. У 1973 р. провідні країни Заходу домовилися про можливість продажу центральними банками частини своїх запасів на вільному ринку, а з 1978 р. — купівлі його. Так став формуватися єдиний ринок золота.

Основними джерелами поповнення цього ринку були видобуток золота деякими країнами, централізовані за­паси капіталістичних країн та ін. Незначна частина зо­лота продається золотодобувними країнами промисловим фірмам (без посередників), а переважна частина купуєть­ся і продається з участю спеціалізованих фірм. На Лон­донському ринку золота ці операції здійснюють 5 фірм, які очолює фірма (банківський дім) Ротшильда, що при­власнює значні багатства. На другому крупному ринку золота у Цюріху торгові операції з золотом здійснюють три могутні швейцарські банки. Встановлення ціни на Лондонському ринку ( з урахуванням попиту і пропози­ції на певний момент) повідомляється в Цюріх (внаслідок чого ціни узгоджуються і вирівнюються). Це означає встановлення світової ціни на цей товар. На інших рин­ках (у Мілані, Франкфурті-на-Майні, Токіо та ін.) врахо­вуються вартість доставки золота із Лондона і Цюріха, а також плата за страхування та інші витрати, внаслідок чого ціна на золото, як правило, там вища.

На міжнародних ринках золота товар продається пе­реважно у стандартних злитках по 12,5 кг з пробою 995 або 999. На внутрішніх ринках — у злитках від 5 г до 1 кг, а також у листах, пластинах, монетах тощо.

Комплексне визначення структури ринку, як уже за­значалося, передбачає з'ясування не лише його основних об'єктів, а й головних суб'єктів (внутрішнього та зовніш­нього ринків). Основними суб'єктами внутрішнього рин­ку є: 1) населення (домогосподарства); 2) фірми; 3) дер­жава. Серед населення, у свою чергу, виділяютья соці­альні класи, верстви і прошарки. Американські науков­ці поділяють населення на чотири головні категорії спо­живачів, кожна з яких складається з певних груп із від­повідними способами життя. До першої категорії нале­жать люди, які намагаються задовольнити елементарні потреби. Це переважно знедолені, з низьким рівнем осві-

ти які живуть у злиднях (як правило, люди похилого ві­ку) та молодші за них, що прагнуть вирватись із злиднів. У середині 90-х років їх налічувалось у США приблизно 13% • Д° другої категорії американські економісти відно­сять людей, що «спонукаються ззовні». Серед них вони виділяють групу, в якої виражене почуття належності до середнього класу; групу з прагненням зверхності, гото­вих до змагальності. Це верхній шар середнього класу. До цієї групи також віднесено тих, хто намагається дося­гти в житті якомога більше — лідери бізнесу, вищі мене­джери, високопоставлені урядові чиновники. Ця катего­рія становить до 67% населення країни.

Третя категорія — люди, які «спонукаються зсере­дини». За соціальним походженням вони не можуть на­лежати до перших двох категорій. Це особи, захоплені екзотичними та благородними заняттями, активні захис­ники довкілля, учасники суспільних рухів та ін. Ця ка­тегорія охоплює до 20% населення США.

До четвертої категорії, найменш чисельної (майже 2% населення), належать люди, в яких поєднуються де­які риси другої та третьої категорій і які є своєрідною вершиною цієї класифікації. Згідно з нею більшість лю­дей у колишньому СРСР (або в умовах «дефіцитної еко­номіки») належала до першої категорії, що здебільшого відповідає дійсності, особливо в останні кризові роки. Ці категорії населення є учасниками різних типів ринків, розглянутих вище з погляду об'єктів ринку.

Другий важливий суб'єкт внутрішнього ринку — фірми, передусім національні. Існують різні підходи до класифікації фірм. Так, виділяють приватнопідприєм­ницькі фірми, партнерства, корпорації, регульовані фір­ми, державні фірми, споживчу кооперацію, взаємоощад-ні банки, неприбуткові організації та фірми із само­управлінням.

З погляду правових форм в економічній літературі розрізняють індивідуальні підприємства, відкриті това­риства, командитні товариства, розширені командитні товариства, негласні товариства, акціонерні товариства, командитні товариства на акціях, товариства з обмеже­ною відповідальністю, товариства, картелі, консорціуми, змішані підприємства (концерни, трести).

Найпростішою класифікацією цього типу суб'єктів ринку, що дає змогу кількісно оцінити їхню роль у вну­трішньому ринку, є поділ фірм на дрібні, середні та крупні. У більшості розвинутих країн світу кількісно пе­реважають дрібні фірми (малий бізнес, див. тему 2.4).

Щодо структури світового ринку, то панівне становище на ньому посідають гігантські ТНК, про що йшлося вийде

В Україні у 1990 р. зареєстровано майже ЗО тис я наприкінці 2000 р. — понад 226 тис. малих підприємств на яких працювало 1,8 млн. осіб.