2.1.1. Філософія мови: філософія імені і філософія речення

Термін "філософія мови" не використовувався у Львівсько-Варшавській школі. В дослідженнях мови використовувалися терміни "семасіологія", "семіотика", "семантика", причому найпоширенішим був термін "семантика". Він використовувався в школі в двоякому значенні. Частіше всього термін "семантика" розумівся широко і позначав сферу досліджень, в якій вивчалися значення виразів мови, причому поняття значення також розумілося дуже широко і просто охоплювало всілякі функції мови. В цьому широкому значенні термін "семантика" наближається до сьогоднішньої семіотики з її розподілом на синтактику, семантику і прагматику. Починаючи з Тарського семантику почали розуміти у більш вузькому значенні, як семантику референційну, яка розглядає відношення між мовою і тим, до чого ця мова відноситься.

Сьогодні термін "філософія мови" дуже поширений. Використовуючи його в подальшому викладі, будемо в нього вкладати значення, яке можна окреслити, зрештою вельми умовно, як методологію вивчення мови. Це значить, що нас цікавитимуть перш за все інтралінгвістичні аспекти та їх вираз в мові у вигляді процесів і результатів. Ми приймаємо також широко поширену тезу про зв'язок мислення і мови, який дозволяє експлікувати в мові форми мислення, і перш за все, правильні форми, тобто норми або закони логіки. Тоді можна сподіватися, що нормування процесів міркування дозволить встановити норми мовних форм або парадигми їх використовування. Так, вважаючи судження окремим випадком міркування, ми покажемо не тільки напрям ходу думок таких філософів і логіків як Лукасевич і Леснєвський, але і знайдемо "рівновагу" при подальшому розгляді концепцій Твардовського і Айдукевича в ділянці філософії мови.

Класифікацією міркувань у Львівсько-варшавській школі, головно з дидактичними цілями, займався Твардовський [1901]. Поняття міркування [rozumowania] Твардовський використовує не для узагальнення понять «умовиводу» [wnioskowania] і «доказу» [dowodzenia], а для критичного їх аналізу. Міркування виникає при розгляді відношення двох суджень, званих у разі умовиводу підставою і наслідком, а у разі доказу - аргументом(мі) і твердженням. Вирішальним чинником в розмежуванні умовиводу від доказу є визначеність або упевненість в істинності підстави для умовиводу і доказу відповідно. Таким чином, відношення суджень в міркуванні орієнтовано залежно від того, чи є «істина» метою, чи початковим пунктом міркування.

Взявши за основу працю Твардовського тему класифікації міркувань продовжив Лукасевич статтею «Про творчість в науці» [1912], яка в скороченому варіанті під назвою «Про науку» [1915] була опублікована в посібнику для самоуків.[1] Хоча ця робота і не без недоліків[2], все ж таки вона дозволяє розглянути процеси мислення відповідно до норм, які визначають їх напрям і приводять до достовірних знань. Лукасевич пише, що міркування [rozumowanie] базується на відношенні слідування [wynikania], яке виникає між підставою і наслідком, причому відношення слідування несиметричне. Перехід від підстави до наслідку Лукасевич називає напрямом слідування. Той факт, що відношення слідування несиметричне, тобто направлене, має для теорії міркувань фундаментальне значення. «Міркуванням я називаю таку дію свідомості - продовжує Лукасевич, - яка на підставі даних речень, котрі є вихідним пунктом, шукає інші речення, які є метою міркування і сполучених з попередніми відношенням слідування. Перехід від вихідного пункту до мети міркування я називаю напрямом міркування». ([1915], S.82-83)[3] міркування

В результаті виявляється, що напрям міркування може співпадати або не співпадати з напрямом слідування. Використовуючи цю особливість орієнтованих відношень Лукасевич ділить всі міркування на два класи: дедуктивні міркування, в яких напрям міркування співпадає з напрямом слідування, і редуктивні міркування, в яких напрям міркування протилежний до напряму слідування. Таким чином, в дедуктивних міркуваннях шукають наслідки для даної підстави, а в редуктивних навпаки - підставу для даних наслідків.

Кожний з цих класів міркувань Лукасевич ділить ще на два залежно від того, чи є початковий пункт міркування безумовно істинним, або невизначено істинним, тобто за деяких умов або параметрів він може виявитися помилковим. В результаті такої дихотомії до дедуктивних міркувань Лукасевич відносить умовивід [wnioskowanie] і перевірку [sprawdzanie], а до редуктивних - пояснення [tlumaczenie][4] і доведення [dowodzenie].

Мотивацію побудованої Лукасевичем класифікації міркувань можна знайти в ранньому періоді його творчості, коли ним осмислювалися фундаментальні питання природознавства та їх вираження в науковій теорії. Він пише: «Всяка теорія народжується з міркування. Міркування від того виникає, що прагнення знати рідко коли знаходить повне вдоволення в самому лише спостереженні фактів, оскільки ми не тільки хочемо знати, як виглядає даний факт, але звичайно хочемо також довідатися про його причину, передбачити його наслідки, вивести його з якоїсь підстави і всебічно його зрозуміти. В усіх цих випадках ми змушені звернутися до чинників, які нам безпосередньо не дані в чуттєвому, або раціональному досвіді, або в пам'яті. Єдиним виходом з тісного кола безпосередніх даних є міркування». ([1915а], S.81) Наміри Лукасевича стануть більш зрозумілими, якщо взяти до уваги ту обставину, що в цей час він займається проблемою детермінізму та індетермінізму, намагаючись контролювати її рішення за допомогою логічних міркувань в рамках наукової теорії, використовуючи при цьому паралелізм понять причини і наслідку, з одного боку, та їх віддзеркалення в теорії у вигляді понять підстави і наслідку, з другого боку. Виразами підстави і наслідку в теорії є судження, які характеризуються Лукасевичем єдино з боку їх істинності. Однак істинність - це не єдина характеристика судження. Іншою стороною судження є онтологічний аспект, в якому відображено існування предмету судження.[5] Добре відомо, що аристотелівська силогістика передбачає існування суб'єкту судження, результатом здійснення якого є істиннісна оцінка. Для так визначеного процесу судження вихідним пунктом є існування суб'єкту, а метою - «істина». Але природна мова дозволяє судити і у зворотному напрямі, припускаючи спочатку якусь властивість предмету, а тим самим implicite його істиннісну оцінку, яка потім виявляється непрямим підтвердженням існування предмету. Так наприклад, в першому випадку ми говоримо «Троянда є червоною», а в другому - «Червона троянда». Кожний з цих процесів судження базується на відношенні слідування позначень для частин судження зліва направо, тобто з використанням принципу лінійності запису. Очевидно, що відношення слідування направлене. Тепер, використовуючи метод парафраз, що широко застосовувався Твардовським, можна повторити хід думок Лукасевича, замінюючи поняття міркування його окремим випадком, а саме - поняттям судження, а поняття слідування замінити семіотичним поняттям лінійного слідування записів.

Отже, кожне судження[6] базується на відношенні лінійного слідування. Ми говоримо, що за суб'єктом S слідує написання предикату P і, зберігаючи тут термінологію Лукасевича, назвемо S підставою, а P - наслідком.[7] Відношення слідування є несиметричним, тобто воно має ту властивість, що це відношення може бути, але не обов'язково мати місце в напрямку від P до S, коли воно виконується від S до P. Перехід від підстави S до наслідку Р назвемо, вслід за Лукасевичем, напрямом слідування. Парафраза поняття міркування по Лукасевичу стосовно судження має наступний вид: судженням назвемо таку дію розуму, яка на підставі даного терміну, що є початковим пунктом судження, підшукує інший термін, який є метою судження і пов'язаний з попереднім терміном відношенням слідування. Перехід від початкового пункту до мети судження назвемо напрямом судження.

Напрям процесу судження може бути узгоджений або неузгоджений з відношенням слідування. Тому всі судження можна умовно розділити на два великі класи: реальні судження, в яких напрям судження узгоджується з напрямом слідування, і номінальні судження, в яких напрям судження протилежний напряму слідування. В реальному судженні, початковим пунктом якого є існування суб'єкта, шукається наслідок у вигляді истиннісної оцінки для даної підстави; в номінальному судженні, початковим пунктом якого implicite є истиннісна оцінка, шукається підстава для даного наслідку (висновку). Для зручності викладу позначимо реальне судження S®P, а номінальне - P® S.[8]

Таким чином, парафраза на «тему Лукасевича» полягає в тому, що елементом аналізу міркування послужило не міркування, але само судження з урахуванням його частин, а для відношення слідування - відношення семіотичного слідування позначень частин судження. Розподіл суджень за критерієм збігу або неспівпадіння напряму процесу судження і його запису дозволяє віднести реальні судження до алогенічної теорії, а номінальні - до ідіогенічної. В першій з цих теорій наголос проставляється радше на істинності судження, в другій - на існуванні предмету судження. Оскільки в кожному з названих типів суджень передбачається або істинність, а метою є вираз існування предмету судження, або навпаки - існування предмету, а метою - істинність судження, то в кожному з них зберігаються припущення іншого.[9] Для кожного з видів судження мета одного судження служить припущенням або умовою здійснення іншого, причому припущення враховуються у формі результату. Але і кожне з суджень в науковій теорії з'являється у формі результату. Твардовський результатом судження вважав істиннісне значення, тоді як процес судження він відносив до психології; можна припустити, що якийсь час Айдукевич вважав результатом судження його смисл, використовуючи для його експлікації поняття конотації Мілля, але значно пізніше він впровадив поняття коденотації; як перше, так і друге є процесами, як здається, реального і номінального судження відповідно.

Напрям міркувань Леснєвського зі всією силою відображений в його трактуванні судження, напрям запису якого протилежний напряму слідування частин матерії судження, про що свідчить форма запису "АÎb"; очевидно, що судження «за Леснєвським» слід віднести до номінального типу судження. Оскільки номіналізм Леснєвського не скерований на результат процесу судження і задовольняється семантичною однорідністю частин судження, то його теорія суджень, пристосована до логічних норм і названа Прототетикою, розбудовується в нескінченність. Але і Онтологія Леснєвського, покликана обґрунтувати екзистенціальний аспект предмету судження у вигляді результату, вбачає його в процесі існування самого предмету. Можна сказати, що Леснєвський був логіком в метафізиці.

Інша головна дійова особа в Школі - Я. Лукасевич, навпаки, був метафізикою в логіці. Прагнучи надати філософії статус строгої наукової дисципліни, взірець якої він бачив в творчості Лейбніца і схоластів, Лукасевич вважав об'єктом "наукової метафізики" необхідні відношення, наприклад, причинності і вивчав їх дедуктивним методом. Виконання цих відношень асоціювалося ним з істиннісними оцінками суджень, або більш широко - з логікою. Пошук елементарних відношень привів його до розкладання істиннісного значення, оскільки елементарні відношення шукалися ним перш за все у сфері екстралінгвістичній (ревізія в метамові принципу виключеного середнього); аналогічно і силогістику Аристотеля Лукасевич [1956] вважав "теорією відношень А, E, I та О у сфері загальних термінів", яка набуває логічного характеру за умови об'єднання цих відношень, тобто суджень логічними функторами.

В першому поколінні Школи розвиток логічних досліджень проходив по лінії процеси - результати. З урахуванням того, що отриманий результат повинен був з'явитися в мовному одіянні, а кожний з дослідників науковий результат бачив з огляду тої теорії, яку розвивав, то і результат цей – чи-то судження у Твардовського, смисл у Айдукевича, предмет в мереологічному трактуванні у Леснєвського, або теорія необхідних відношень у Лукасевича - цей результат був представлений по-різному. Вихідною позицією в цих пошуках було судження. Твардовський [1991] писав: "Адже судження є як би центральним пунктом всякої діяльності свідомості, якою займається логіка, і від способу, яким остаточно сформульована наука про судження, залежить формулювання інших численних логічних тверджень. (С.71) З огляду теорії суджень в результаті був експлікований або істиннісний аспект, або екзистенціальний. Найбільші труднощі філософи мали з останнім, в чому можна переконатися на прикладі Леснєвського, котрому довелося з урахуванням логічних вимог створювати окрему теорію - Онтологію, тоді як Лукасевич розклав "істину" анітрохи не будучи збентеженим. Коротше кажучи, врахування матерії судження, або більш широко - мови вимагало знаходження синтаксичних еквівалентів (у вигляді результатів) семантичних процесів позначення, виконання, визначення. Тарський, будучи математиком, мав справу не з реальністю, а з концептуальними структурами, для яких результат математичних операцій завжди був визначений, тобто існував. Саме ці структури, точніше визначені в них результати, були для Тарського первинними, а процеси, що привели до них, слід було визначити. Зробити це можна було на підставі безперечного результату, яким була "істина", результаті, дефінітивно рівнозначного якомусь процесу, названому Тарським виконанням. Однак цей результат - "істина" - виявився універсальним стосовно будь якої області в тому сенсі, що стало можливим стверджувати власну істину або фальш, тобто прийти до протиріччя. Обмеження предметної області Тарський провів в одному пункті: він остаточно розділив процеси і результати, причому саме визначення "істини", дефінітивно рівнозначне поняттю "виконання", відніс до розряду процесів.

Представлена тут схематично методологія істинного вислову є нічим іншим, як філософією мови. Тому проведене Тарським розмежування предметної області проходило по території мови: семантичні процеси іменування, виконання і визначення були віднесені до однієї мовної сфери, названою метамовою, а результати, перш за все сфери екстралінгвістичної в їх мовному одіянні - до іншої, названою предметною або об'єктною мовою.

Отже, якщо Лукасевич і Леснєвський були змушені шукати синтаксичні еквіваленти семантичних понять, які виражають процеси (іменування, виконання, визначення), то Тарський просто розділив процеси і результати по мовних рівнях. Успіх або неуспіх вираження тих або інших процесів багато в чому залежав від збігу або неспівпадіння їх напрямів з напрямом слідування записів, що складаються з імен. Якщо ці напрями співпадали, то послідовність імен, складена за певними правилами, утворювала речення, в іншому випадку, вона могла виявитися ім'ям або агрегатом імен, позбавленим значення. Парадигму мислення в першому випадку можна назвати філософією речення, в другому - філософією імені. Яскравим виразником першої був Лукасевич, котрий отримав визнання як неперевершений майстер числення висловів, а також всі учасники його варшавського семінару. Представниками другої, протилежної парадигми мислення були Леснєвський і Котарбінський, котрі не мали великого числа послідовників, що цілком може бути обумовлено неспівпадінням напрямів вказаних вище процесів. Обидві парадигми - імені і речення, - спільно становлять парадигму філософії мови. Її культивували Твардовський і Айдукевич, що зберегли рівновагу в питанні про істинність і існування предмету судження, виразом яких було речення та ім'я відповідно; обидва ці частини мови залічувались ними до категорематичних виразів.