Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.10. Політика гітлерівського й сталінського режимів щодо українських національних церков (Част. 2.)

Неважко помітити, що в більшості публікацій у періодиці того часу переважали емоції, надмірний політичний наліт, прагнення ви­рішити церковні проблеми політичними й ідеологічними засобами, відсутність бажання та вміння йти на компроміси, шукати конструк­тивні рішення. Разом з тим можна по-людськи зрозуміти прихильни­ків української ідеї, які, здавалося їм, отримали шанс для відроджен­ня національної державності й незалежної церкви.

Свої особливості мав процес українізації православного життя на Харківщині. Єдиний архієрей УАПЦ формації Феофіл (Булдовський) був зареєстрований у Харківській міській управі як "митрополит всієї України". Для того, щоб схилити старого митрополита до визнання УАПЦ, довелося докласти чималих зусиль не лише представникам української православної громадськості, а й німецької окупаційної адміністрації. Значний вплив на організацію і суспільно-політичне спрямування релігійного життя в Харкові здійснювали самостійни­цькі кола: спочатку офіційно, а після заборони гітлерівців нелегально у місті діяв т.зв. "Громадський комітет" на чолі з В. Доленком, при якому було створено церковну комісію. Під час засідання цієї комісії 20 листопада 1941 р. Доленко виклав схвалені присутніми основи це­рковної політики на окупованих нацистами теренах: "На відміну від 1922—1924 pp., тепер на Україні повинна існувати єдина церква — автокефальна, виходячи з принципу не територіально-національного, а територіально-державного. Україна — держава, в якій церква є укра­їнська, автокефальна, незалежна від того, на якій мові здійснюється богослужіння. Не слід допускати церковного розподілу, антагонізму і внутрішньоцерковної боротьби. Церковну владу та ініціативу потріб­но взяти в свої руки". Окрім названої комісії, при "Просвіті", діяла ширша за складом і функціями церковно-богословська комісія, яка ставила перед собою завдання "ув'язати роботу єпархіяльного управ­ління з "Просвітою"761.

Пильно стежачи за розвитком подій, німецька влада намагалася повністю контролювати ситуацію і коригувати її залежно від обста­вин. Спочатку гітлерівці підтримували УАПЦ як противагу РПЦ і ро­сійським впливам в Україні. Згодом їх стала непокоїти явна політич­на спрямованість руху за автокефалію УПЦ. Так, у спецдонесенні на­чальника поліції безпеки та СД про події на окупованій території за­значалося, що Українська автокефальна церква стала "ще одним інст­рументом української національної політики"762.

Аби нейтралізувати надмірну політизацію релігійного життя і згубні наслідки конфронтації між УАПЦ й АПЦ, окупаційна влада вжила низку обмежувально-регулятивних заходів. У середині травня 1942 р. рейхс-міністр окупованих територій А. Розенберг передав рейх-скомісарам розпорядження, якими релігійним об'єднанням заборо­нялося займатися політичною діяльністю. Рекомендувалося сепару­вати релігійні групи за національними і територіальними параметра­ми, причому влада повинна була особливо ретельно дотримуватися національного принципу при затвердженні керівників релігійних ін­ституцій. Компетенція кожної єпархії обмежувалася кордонами гене­рального округу. Окремо наголошувалося на ставленні до РПЦ як до носія ворожої рейху російської національної ідеї . В датованій І жо­втня 1942 р. інструкції заступника рейхскомісара України Даргеля містилася вказівка дотримуватися "рівноваги позицій обох церков".

У зв'язку з цим слід було "у відповідний спосіб протистояти будь-якому об єднанню    .

Незважаючи на протидію окупаційної адміністрації та взаємні суперечності, архієреї АПЦ й УАПЦ робили кроки до порозуміння і навіть організаційного об'єднання. Готовність до примирення вияви­ли і архієпископ Полікарп, і митрополит Олексій, причому останній у листі до свого опонента писав, що вони обидва витримали іспит на "українця" і що взагалі вже на часі припинити надуманий поділ на "москалів" та "українців"765. Після відповідних консультацій сторо­ни дійшли консенсусу, і 8 жовтня 1942 р. у Почаєві митрополит Олек­сій разом з автокефальними архієреями Никанором і Мстиславом підписали "Акт поєднання". Серед найважливіших положень ухвале­ного документа були такі: 1. Існування Української автокефальної православної церкви визнавалося доконаним фактом. 2. Встановлювалося канонічне спілкування УАПЦ з іншими право­славними церквами, опосередковане митрополитом Діонісієм, який до скликання Всеукраїнського помісного собору визнавався місце-блюстителем Київського митрополичого престолу766. Отримавши повідомлення про угоду між двома ієрархіями, Даргель викликав єпископа Мстислава і заявив йому, що німецька влада вважає її неле-гітимною, після чого наказав тому виїхати до Прилук з забороною за­йматися релігійною та політичною діяльністю. Під тиском групи ар­хієреїв Автономної церкви та німецької влади митрополит Олексій 15 грудня 1942 р. відкликав свій підпис під Актом767. Слід зауважити, що позицію єпископів Пантелеймона, Веніаміна, Димитрія та інших противників об'єднання з УАПЦ обумовлювало зовсім не бажання підтримувати канонічний зв'язок з РПЦ, а прагнення здійснити цей процес під егідою митрополита Православної церкви в Німеччині Се­рафима (Ляде).

Як би там не було, але всі спроби, спрямовані на консолідацію православ'я і утворення єдиної ієрархії, внаслідок німецької політи­ки й незгод у середовищі єпископату виявилися марними. Ті дослід­ники й публіцисти, які твердять про "втрачений шанс" для формуван­ня помісної Української православної церкви, випускають з уваги чи свідомо ігнорують обережну позицію помісних православних церков і Константинопольської патріархії, які не могли не рахуватися з фак­тично найбільш чисельною і впливовою Російською православною церквою.

Тим часом Кремль впроваджував у життя власну стратегію в ре­лігійній сфері. Злам, що настав у війні, необхідність створення широ­кого й міцного фундаменту для співпраці з союзниками по антигітле­рівській коаліції вимагали хоча б декларативної відмови від гонінь на церкву, пошуку такої моделі взаємин з релігійними інституціями, яка могла б якщо не прикрасити, то хоча б не псувати імідж Радянського Союзу в очах світової громадськості. До "зміни віх" у стосунках з це­рквою сталінську верхівку підштовхувала й та неприємна обставина, що нацисти зуміли (принаймні у зовнішніх виявах) привернути на свій бік значну частину духовенства й віруючих, створивши на оку­пованих землях кращі, ніж на радянській території, умови для розвит­ку релігійного життя. Не останню роль відіграло також прагнення ви­користати авторитет і організаторський потенціал церкви для акти­візації патріотичних рухів та заходів, спрямованих на зміцнення обо­роноздатності країни. Однак не це, а далекоглядні стратегічні задуми Сталіна визначили "поворот" у зносинах з релігійними об'єднання­ми. На користь цього свідчать "більшовицькі темпи", запропоновані вождем для підготовки Собору РПЦ, — всього ... 4 дні. Під час зу­стрічі Сталіна з митрополитом Сергієм (місцеблюстителем патріар­шого престолу), митрополитом Ленінградським Олексієм та екзар­хом України, митрополитом Київським і Галицьким Миколою було повідомлено про намір санкціонувати обрання патріарха РПЦ і зро­бити ряд кроків назустріч бажанням церкви: видання журналу, від­криття нових приходів, відродження духовних навчальних закладів тощо. На запитання вождя, якою буде титулатура патріарха, митро­полит Сергій відповів: "Московський і всієї Русі", а не "всієї Росії", як це було за патріарха Тихона. Отже, і офіційна назва всієї церкви мала відповідати титулу першоієрарха — Руська православна. Увага на цьому акцентувалася не випадково: РПЦ прагнула зберегти вплив не лише на російські приходи, а й на весь східнослов'янський, "русь­кий" простір. Ця лінія цілком лягала у фарватер внутрішньополітич­ного курсу Кремля, і церква мала стати одним з ефективних засобів досягнення мети768.

Собор відбувся 8 березня 1943 р. Його делегати одноголосно обра­ли патріархом митрополита Сергія та окремою постановою відзначили "співчутливе ставлення" радянського уряду до церковних проблем і запевнили в тому, що РПЦ примножить зусилля у боротьбі за визво­лення батьківщини. У зверненні до християн усього світу учасники Собору закликали "об'єднатися в Ім'я Христа для остаточної перемоги над спільним ворогом у світовій боротьбі за зганьблені Гітлером ідеа­ли християнства, за свободу, щастя і культуру всього людства"769.

14 травня 1943 р. урядовою постановою створено Раду у справах РПЦ при РНК СРСР. До компетенції цього органу входив попередній розгляд питань, які ставилися патріархом і вимогами рішень уряду СРСР; підготовка проектів нормативних актів, що торкалися діяльно­сті РПЦ; нагляд за правильним їх втіленням у життя, подання до РНК СРСР висновків з питань життєдіяльності РПЦ; інформування союз­ного уряду про стан церкви на місцях; загальний облік культових споруд і духовенства тощо. Як бачимо, це був суто допоміжний, до­радчий орган, який не мав права приймати власні рішення і готував матеріали для прийняття таких рішень органами влади. При урядах союзних республік та облвиконкомах запроваджувалися посади упо­вноважених Ради у справах РПЦ (PC РПЦ) з аналогічними функція­ми. Очолив PC РПЦ770 генерал-майор Г. Карпов, який займався у апа­раті НКВС роботою з "релігійниками". Ще під час зустрічі з трьома митрополитами напередодні Собору Сталін демонстративно засте­рігав майбутнього "керуючого справами" РПЦ: "Тільки пам'ятайте: по-перше, Ви не обер-прокурор Синоду, а по-друге, своєю діяльніс­тю більше підкреслюєте самостійність Церкви"771. Та все це було ди­пломатичними реверансами. Кремль витворив структуру, яка взяла церкву під жорстокий контроль, а вся законодавча база, що з'являла­ся в наступні роки, перетворювала РПЦ на підзвітну, залежну на кож­ному кроці від примх влади інституцію.

У травні 1944 р. помер патріарх Сергій, і в листопаді було склика­но Собор єпископів для вирішення питань, пов'язаних з обранням йо­го наступника. Після закінчення роботи Собору перед архієреями ви­ступив Г. Карпов. У своїй промові він констатував: духовенство пе­реконалося, що "лише радянська влада здатна врятувати Вітчизну, а отже, врятувати і Російську православну церкву, якій загрожувала та­ка ж небезпека рабства, знищення, як всьому російському". Насичена ідеологічними фігурами лексика голови PC РПЦ за дипломатичним риштуванням приховувала твердо сформульовану тезу: лише за пов­ної лояльності духовенства щодо режиму з'являться певні можливості для розвитку релігійного життя   .

Тоталітарний режим не залишав релігійним організаціям жодної альтернативи: або вони мали прийняти запропоновані "правила гри", або позбавлялися будь-яких перспектив. Певною мірою ситуацію для церкви полегшувало те, що вона мала давні традиції патріотичних діянь в часи воєн, які вела Російська імперія. Радянське керівництво хотіло скористатися додатковими можливостями впливу на маси, утримуючи при цьому всі важелі у своїх руках. Духовенство РПЦ взяло активну участь у боротьбі проти наці-фашизму, підтримці вій­ськових зусиль радянського уряду.

Особливо тішило Кремль те, що патріотичні пастирські послання від імені архієреїв РПЦ апелювали до свідомості "руського народу", адже для РПЦ єдність "руського народу" тотожна єдності церкви. Ідеологічні зусилля духовенства підкріплювалися відчутним мате­ріальним внеском до фонду охорони. Збіркові компанії продуктів, одягу, взуття, речей широкого вжитку, коштовностей, грошей, підпи­ска на військові позики, догляд за пораненими і хворими червоноар-мійцями у шпиталях, адресне перерахування коштів на спорудження танкових колон і авіаційних ескадрилій — у цих та інших акціях пра­вославні священики та їх прихожани брали справді масову участь. З початку війни до 1 липня 1944 р. духовенство й віруючі РПЦ на території УРСР пожертвували у фонд оборони понад 15 млн крб. готівкою і 4,5 млн крб. продуктами харчування і речами773. Протягом першого півріччя 1945 р. прихожани православних приходів та їх пастирі зібрали в ході патріотичних акцій понад 22,5 млн крб.774 Значні осо­бисті внески зробили архієпископи Дніпропетровський, Запорізький

—         Андрій, єпископ Вінницький — Максим і його наступник Варла-
ам, інші архієреї. По закінченні війни 15 єпархіальних архієреїв та ек­
зарх України Іоанн були нагороджені медаллю "За доблесну працю в
роки Великої Вітчизняної війни". Такої ж нагороди були удостоєні
десятки представників рядового кліру775.

Не дуже щедра на нагороди влада (кожен кандидат на медаль проходив справжнє "чистилище" перевірок і узгоджень) віддячила тим, хто особливо відзначився на ниві патріотичного діяння. Та в де­яких випадках на відзначення заслужили ті, хто виконав делікатну місію ліквідації поліконфесійності в Україні, уніфікацію церковного життя.

Звичайно, Сталін і на думці не мав перетворювати РПЦ на "дер­жавну церкву", адже його ідеалом була "слухняна" й цілком контро­льована інституція. Ідея єдності РПЦ, відсутність інших православ­них конфесій "працювали" на гасло "суспільно-політичної єдності радянського народу". Те, що в даному випадку існував релігійний підтекст, зовсім не становило проблеми, адже більшовицька ідеоло­гія безроздільно панувала в суспільстві й релігійний світогляд як сер­йозний чинник не сприймався.

Перейшовши на "ручне управління" РПЦ, Сталін на власний роз­суд, коли це диктувалося внутрішньо- і зовнішньополітичною ситуа­цією, дозволяв церкві робити ті чи інші кроки. Лише через 8 місяців після смерті патріарха Сергія, у січні 1945 p., він дозволив провести Помісний собор РПЦ. Закінчувалася війна, і лідеру СРСР потрібна була сприятлива, прихильна зарубіжна громадська думка про демок­ратичні зміни в СРСР, аби впевненіше почуватися за столом перего­ворів, за яким вирішувалася повоєнна доля світу. Рівень зарубіжного представництва (на Собор в якості гостей прибули три патріархи, представники інших помісних православних церков з Європи, США, Близького Сходу), широке пабліситі, характер прийнятих до­кументів і сам факт обрання нового патріарха продемонстрували, що радянський вождь досконало розставляв акценти й розподіляв ролі. Так, саме майбутній патріарх — митрополит Ленінградський Олексій

—         доповідав на Соборі про патріотичну діяльність Православної цер­
кви в роки війни.

А в цей час за парадною завісою "симфонії" між державою і це­рквою (так традиційно називалися гармонійні стосунки між власни­ми і релігійними структурами) розгорталися інші, далекі від ідиліч­них події.

Одним з головних завдань апарату уповноважених PC РПЦ на те­риторії України стали облік та реєстрація культових споруд, релігій­них громад і духовенства. До максимуму збюрократизована й усклад­нена процедура "легітимізації" релігійних інституцій стала знаряд­дям від сепарування "неблагонадійних", "колаборантів", "націона­лістів" — всіх, хто так чи інакше порушив вірність сталінському ре­жиму в період окупації. Головним об'єктом уваги "сусідів" (на пар­тійно-радянському жаргоні — чекістів) стали автокефалісти: свяще­ники, приходський актив, архієреї. На середину 1944 р. в 14 областях УРСР було взято на облік 2533 храми патріаршої орієнтації, 98 — об­новленської та 97 — автокефальної776. На кінець III кварталу вже по 22 областях (без Волинської і Тернопільської) на обліку стояло 4656 діючих храмів патріаршої орієнтації, 102 — обновленської і лише 69 — автокефальної777. До початку січня 1945 р. на обліку перебувало всього 36 культових споруд УАПЦ, 24 священики і 14 псаломщи­ків778. Всі єпископи виїхали за кордон або зреклися сану під страхом репресій з боку радянських властей. Різке скорочення кількості авто­кефальних приходів і духовенства пояснювалося їх переходом під юрисдикцію Московської патріархії. Вибору в них не було: режим "ламав хребта" автокефальному рухові, подаючи його в контексті співпраці з окупантами й "українськими буржуазними націоналіста­ми". Оскільки ще Собор 1943 р. засудив УАПЦ як розкольницьку ор­ганізацію, вона мала бути ліквідована, а священики — залишатися на службі в сущому сані лише після перерукопокладання і переходу під юрисдикцію РПЦ.

Непокірних чекав суд — "швидкий і неправий", аби залякати ін­ших. Так, у серпні 1944 р. двоє автокефальних священиків Дніпропе­тровщини були засуджені до вищої міри покарання, 17 — до 10—20-річних термінів ув'язнення за кримінально-політичними зви­нуваченнями779. Велику групу пастирів УАПЦ, що відмовилися ви­знавати вказівки Кіровоградського архієрея (деякі з них відкрито на­зивали себе "українськими націоналістами"), відлучили від служби чи репресували780. За інформацією, яка надійшла до уповноваженого PC РПЦ по Київській області Федотова, серед колишніх перерукопо-кладених автокефалістів ширився заклик: "В купі, хлопці, держімося, не забувайте української апостольської церкви, визволяйте один од­ного"781. А у звіті уповноваженого PC РПЦ по УРСР П.Ходченка за II квартал 1944 р. зазначалося, що автокефалісти Київщини звинувачу­вали «московських тихонівських вовків у ненависті їх, українців, не хочуть, щоб вони молилися рідною мовою, віднімають у них прихо­ди, вимагають та б'ють їх, ображають "самосвятами", пропонують переосвячуватися, за що беруть великі гроші. ...У свою чергу право­славні священики не залишаються в боргу. Вони кажуть, що автоке­фалісти за німців "жити їм не давали". Вони, мовляв, писали доноси на православних священиків у гестапо, передавали їх до рук гітлерів­ців і т.п.»782. Взаємні звинувачення (настільки ж гіркі, наскільки не-зрідка й справедливі) збуджували віруючих, відлунювалися глухим спротивом примусовому з'єднанню з РПЦ або ж осудом дій автоке-фалістів в період окупації.

І все ж сили були нерівні. Якась частина українського духовенст­ва зневірилась у можливості відродження УАПЦ в умовах сталінсь­кого режиму, інші змирилися з поразкою і, задовольнившись дозво­лом екзарха України вести богослужіння українською мовою, пере­ходили під омофор Московської патріархії.

Єдиний "православний простір" на території України у сприй­нятті Сталіна та його оточення явно дисонував з наявністю Українсь­кої греко-католицької церкви. Не зумівши вирішити "уніатську проб­лему" під час першої радянізації західноукраїнських земель, Кремль не змінив свого ставлення до цієї конфесії після вигнання гітлерівців з території України. Виразною національною позицією, лояльним ставленням до окупантів і несприйняттям більшовицьких методів управління державою УГКЦ підписала собі вирок.

Усвідомлюючи, що несе друга радянізація краю, керівництво греко-католицької церкви вживало заходів до поліпшення стосунків з владою. У грудні делегація УГКЦ на чолі з Климентієм Шептиць-ким побувала в Москві на прийомі в Раді у справах релігійних куль­тів при РНК СРСР (РСРК)783, де передала 100 тис. крб. у фонд Чер­воного Хреста і висловила запевнення у лояльності до режиму. Пе­редбачаючи можливий розвиток подій, посланці уніатської громад­ськості переконували можновладців, що "Західна Україна понад 300 років живе відмінним від Східної України життям і що внас­лідок цього у неї інші звичаї, життя і релігія, а тому необхідно зміну робити обережно..."784.

Та це не справило жодного враження на тих, хто в цей час уже по­чав втілювати в життя широкомасштабний план ліквідації УГКЦ. В інший час цю проблему більшовики розв'язали б за спрощеною схе­мою, юридично заборонивши церкву й репресувавши ієрархію та клір. На завершальному етапі війни Сталін обрав підступнішу такти­ку, намагаючись розвалити Уніатську церкву зсередини.

Антиунійну акцію доручили проводити Раді у справах РПЦ, а не РСРК, що також виказує її сутність і спрямованість. У середині берез­ня Г. Карпов виклав Сталіну конспект плану заходів, серед яких звер­тають увагу на себе такі: організація у Львові православної єпархії на чолі з єпископом-українцем; надання їй одного з греко-католицьких соборів; розповсюдження спеціального звернення (українською і ро­сійською мовами) до уніатського духовенства і пастви; формування ініціативної групи, що "повинна декларативно заявити про розрив з Ватиканом і закликати уніатське духовенство до переходу в православ'я"; створення у Львові та Луцьку православних братств, які ма­ли вести роботу по зміцненню православ'я і "протиставленню його католицизмові".

Щоб зменшити до мінімуму можливість організованого спроти-ву, 11 квітня 1945 р. проведено арешти провідних діячів УГКЦ: мит­рополита Й. Сліпого, єпископів М. Будки, М. Чарнецького, Г. Хоми-шина, І. Лятишевського, багатьох священиків.

Ідеологічну атаку на УГКЦ започаткувала стаття Я. Галана (В. Росовича) "З хрестом чи з ножем?" у "ВільнійУкраїні".

Наступним кроком стало призначення на Львівсько-Тернопіль-ську єпархію РПЦ київського священика М. Оксіюка, швидкоруч хіротонізованого в єпископи у Москві під чернечим ім 'ям Макарій.

Нарешті, розпочала свою діяльність "Ініціативна група" на чолі з о. Г. Костельником. 28 травня 1945 р. разом з оо. М. Мельником і А. Пельвецьким він підписав звернення "До всечесного греко-като-лицького духовенства в західних областях України", в якому оціню­валася роль унії в історії українського народу і з'ясовувалася мета "Ініціативної групи" — "довести греко-католицьку церкву до воз­з'єднання з усією всеруською православною церквою"785. Отримав­ши від РСРПЦ статус "тимчасового церковно-адміністративного ор­гану", "Ініціативна група" стала своєрідною "п'ятою колоною" в тілі УГКЦ.

Підвищену активність виявляли й православні архієреї. Єпис­коп Макарій у спеціальному посланні закликав уніатів "повернути­ся у православну церкву, пам'ятаючи пролиту за неї кров"786. Пат­ріарх Олексій у травні 1945 р. оприлюднив послання "До пастирів та віруючих Греко-католицької Церкви, мешканців західних областей Української РСР", також переконував адресатів "відмовитися від по­слушенства Ватикану і повернутися в лоно православ'я"787.

Пропагандистські кроки підкріплювалися організаційними: за­мість непоступливих уніатських священиків, які залишали приходи, Москва призначала православних пастирів. Роботу братств поклада­ли на колишніх активістів цих інституцій, що лишилися в живих. Од­нак, за словами керівництва РСРПЦ, їх русофільські настрої відляку­ють уніатів так само, як з пересторогою сприймається приїзд надісла­них патріархією священиків і єпископів. Однією з причин такого ста­влення місцевого люду було знання української мови, байдужість до національних почуттів. Тому П. Ходченко рекомендував керівництву РПЦ надсилати українських пастирів, яким легше було б здобути ав­торитет серед уніатів.

"Переконання силою" діяло не на всіх греко-католицьких паро-хів. Так, о.Василин з с Требухів Гусятинського району на Тернопіль­щині закликав прихожан: "Ми мусимо держатися нашої віри, не приймайте віри, яку вам нав'язують. Нехай нас забивають, а ми мусимо держатися." А о. Черняк з райцентру Копичинці радив своєму колезі о. Гунчаку не виїжджати з села і не агітувати за злиття з РПЦ, "бо че­рез два-три тижні Рад не стане, а ми тоді будемо зрадниками перед своїм народом"788. За доносами о.Василин був арештований. Протя­гом останньої чверті 1945 р. така ж доля спіткала 19 уніатських пас­тирів у Львівській та 35 — у Дрогобицькій областях789.

У вересні 1945 р. П. Ходченко одержав листа від секретаря "Ініціативної групи" С. Хруцького, в якому вказувалися фактори, що перешкоджали злиттю УГКЦ й РПЦ. Серед них було і побоювання, що антиуніатська акція спричинить до русифікації Галичини (серед мирян часто можна було почути сентенції на зразок: "Не варто зрива­ти з Римом, щоб з'єднатися з Москвою"). Хруцький вважав, що "міс­цевого єпископа з греко-католиків ніяк не може заступити єпископ Львівський Макарій, бо хоч він українець за походженням, в очах на­роду і духовенства греко-католицького він є чужий і своїм одягом та зовнішністю, і своєю відправою Служби Божої". Автор листа повідо­мляв, що єпископ Макарій, не маючи кафедрального собору, "відпра­вляє в єдиній у Львівській російській церкві (де Служби Божі правля­ться в церковнослов'янській мові з російською вимовою, а не з місце­вою, традиційною, українською вимовою). І тому досі єпископ Мака­рій не репрезентує собою української православної церкви", а його перебування у Львові не допомогло, а швидше зашкодило антиуній-ній акції   .

Шляхом шантажу, тиску, репресій режим примусив більшість уніатських священиків приєднатися до "Ініціативної групи". На 1 жовтня 1945 р. на об'єднання з РПЦ "погодилися" 85 % пастирів Дрогобицької, 79 % — Львівської, 55 % — Станіславської, 69 % — Тернопільської областей791. Всього з 2 тис. уніатських пастирів на кінець 1945 р. на свободі залишалося 1227, 997 з них підтримали об'єднання792.

У кінці лютого 1946 р. екзарх України Іоанн прийняв делегацію на чолі з лідерами "Ініціативної групи". У Києво-Печерській лаврі відбувся постриг оо.Пельвецького й Мельника в ченці, а у Володи-мирському соборі — наречения їх єпископами. Разом з ними ще 13 священиків прийняли православ'я.

Брак єпископату створив проблеми для канонічності об'єднавчої акції, тому її фінал покладався на "новоспечених" архієреїв.

8 березня 1946 р. у храмі Св. Юра розпочався сумнозвісний Львівський Собор. Вибір саме цієї церкви мав підкреслити легітим-ність церковного форуму, але водночас мав єзуїтський підтекст: Мос­ква завдавала останнього удару УГКЦ в її серці — кафедральному со­борі. Виступаючі одноголосно засудили "церковну унію як історичну зраду церкві і українському народові й закликали до розриву з Вати­каном і возз'єднання з руською православною церквою"793.

Наступного дня понад 200 священиків відреклися від унії і пе­рейшли у православ'я під час спеціальної відправи. Учасники собо­ру прийняли тексти звернень до патріарха Олексія, місцеблюстите-ля патріаршого престолу в Константинополі, до духовенства й віру­ючих Західної України, до Сталіна і Хрущова. У відповідь митропо­лит Іоанн зачитав грамоту патріарха Олексія російською мовою, а єпископ Макарій — українською про возз'єднання уніатів з РПЦ в лоні останньої.

Міжнародний резонанс на діяння псевдособору мав здебільшого негативний характер. Вітальні телеграми патріархові Олексію надіс­лали тільки екзарх Болгарії Стефан, архієпископ Карпато-Русі з Нью-Йорка та архієпископ Корнилій з Вільно794.

Репресії щодо уніатського духовенства засудили Венстмінстер-ський кардинал Гріффін, єзуїт Мартіндейл у публікації в англійській "Тайме", представники інших конфесій, керівники Української като­лицької церкви в Канаді, Української автокефальної та Української православної церкви у Америці заявили протест з приводу "злиття" УГКЦ з РПЦ795.

Своєрідно виявляло протест проти собору, у який було ліквідовано впливову конфесію, націоналістичне підпілля. Протягом усієї антиунійної акції повстанці й есбісти намагалися утримати міс­цевих парохів від участі в ній. Відступників попереджали, а потім ка­рали, причому часто не зупинялися перед фізичною ліквідацією свя­щеннослужителів. Бойовики СБ вбили о. М. Шрвала з о. Хощевсь-ким, о. Білика, о. Бобиляка і багато інших, які з різних причин пе-реишли у православ я і продовжували служити   .

По-різному реагувала на зміни греко-католицька паства. Звісно, нікому не подобалися дії радянських властей, які брутально тиснули на їх душпастирів і самі громади. Але спорідненість обрядів і помірко­вана позиція настоятелів поступово робили свою справу: простий віруючий люд змирився з новою ситуацією, розуміючи, до чого веде протидія. І навіть тиск з іншого боку — самостійницького підпілля, яке зазнавало все більших втрат, не зміг зупинити цей процес.

У Закарпатті для ліквідації унії було обрано дещо іншу тактику, ніж у Галичині. Тут радянська влада застосовувала метод повільного, але неухильного знекровлення Греко-католицької церкви.

З приходом Червоної армії населення краю, приєднане до унії за 20 років до того, почало стихійно повертатися до віри батьків. Це співпадало з активізацією зусиль православної Мукачевсько-Пряшів-ської єпархії, спрямованих на відновлення свого впливу в регіоні. У грудні 1944 р. до Москви прибула делегація єпархії на чолі з ігуменом Феофаном Сабовим. У петиції, переданій патріархові Олексію і Св.

Синоду РПЦ, містилися поміж іншими й такі пункти: 1) щоб РПЦ під­тримали перед Синодом Сербської православної церкви клопотання про перехід Мукачевсько-Пряшівської єпархії у канонічне підпо­рядкування Московській єпархії; 2) щоб РПЦ, а також радянські ци­вільні та військові власті сприяли їм у перерозподілі церковного майна між православними й уніатськими приходами; 3) щоб РПЦ надала матеріальну підтримку Мукачевсько-Пряшівській єпархії797.

Камуфлюючи інтерпеляціями про живий історичний зв'язок Карпатської Русі з Великою Руссю цілком прагматичні інтереси, пра­вославна ієрархія підтримувала курс "русинської партії" на приєд­нання Закарпаття до складу СРСР. Бажання одержати підтримку з бо­ку влади й могутньої Московської патріархії підштовхувало право­славну верхівку до злиття з РПЦ.

До юридичного врегулювання статусу Закарпаття Рада у справах РПЦ надсилала керівництву Народної Ради Закарпатської України (НРЗУ) вказівки здійснювати антиунійну акцію "знизу", нібито само­стійно. Угода про розмежування кордонів з Чехословаччиною роз­в'язала Москві руки і дозволила діяти без камуфляжу. В листопаді 1945 р. П. Ходченко відверто писав Г. Карпову: "Тепер, коли договір з чехословацькою державою на возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною ратифікований і, таким чином, з цього момен­ту Закарпатська Україна відходить і політично під наш вплив, всі ці неформальності будуть ліквідовані, тобто припиняться свавільні зно­сини греко-католиків — священиків і єпископа Ромжі через чехосло­вацьких католиків з Ватиканом, припиняться виконання ними папсь­кої пропаганди та впровадження його заходів на території Західної України"798.

У заключній фазі ліквідації Уніатської церкви в Закарпатті на авансцену вийшов о. Ірин ей (М. Кондратович). За сприяння архієпис­копа Макарія, що спеціально прибув зі Львова, о.Іриней і 35 його од­нодумців у 1949 р. здійснили інсценізацію "добровільної самолік­відації" унії. На конфесійній карті України зникали останні осередки Греко-католицької церкви799.

Лінія Сталіна у сфері культів була складовою його зовніш­ньо- і внутрішньополітичної стратегії. Уніфікація релігійного життя диктувалася необхідністю консолідації "радянського на­роду" довкола партії в тяжкі роки війни та відбудови. Цементу­вання "братніх народів" здійснювалося, крім іншого, шляхом ліквідації релігійних об'єднань, представники та лідери яких за­являли власну позицію в питанні про майбутнє українського на­роду. Духовенство УАПЦ й УГКЦ в основній своїй масі поділя­ло погляди самостійницького табору про необхідність боротьби за суверенну Українську державу. Подолання сепаратистських тенденцій у Кремлі не уявлялося можливим без нейтралізації впливу опозиційних церковних ієрархій. Соборизація по-сталінськи в поєднанні з чекістськими операціями дали очікуваний результат: РПЦ стала єдиною конфесією на території України, що стало ще од­ним символом "непорушної дружби російського й українського на­родів", а також свідченням того, що Сталін майже завжди досягав поставленої мети.