Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.11. Український самостійницький рух в роки німецько-радянської війни. 1941 —1945 рр. (Част. 2.)

Своєрідна програма з російського питання у Й. Позичанюка має наступний вигляд: "1. Ми сьогодні боремося не з "одвічним північ­ним ворогом", "москалями", "лапотниками" тощо (весь цей дешевий патріотичний мотлох треба вже рішуче викинути з ужитку в пропа­ганді й узагалі з політичної термінології, познімавши всі акценти з власного войовничого націоналізму...). Ми боремося не з російським народом, а з більшовизмом. Ми хочемо завалити не Росію як символ російського патріотизму, не Москву (нагадуючи москалям усі істори­чні кривди — знайшли для того час! — а особливо більшовицькі кри­вди, перекладаючи відповідальність на весь російський народ) і не московську російську культуру, але тотальний більшовицький ре­жим, більшовицьку (антинародню й антиросійську) культуру, черво­ний Кремль як організатора й керівника грандіозної тотальної імпе-ріялістичної машини, в поваленні якої ми зацікавлені".

Оскільки сталінський режим, використовуючи гасла інтернаціо­ налізму, шукав підтримки в широких різнонаціональних масах, автор статті рекомендував вести боротьбу "не в вузьких суто українських націоналістичних рамках, а в імені єдиного народного фронту Украї­ни і єдиного фронту поневолених народів". Висуваючи гасла соціаль­ної, політичної і національної революції, ОУН має боротися за "конк­ретну українську незалежну державу... і за російську, і за демократич­
ні держави інших, старого і нового, народів СРСР. Гасло "воля наро­дам, воля людині" мусить стосуватися і росіян. На цім мусить стоятиспеціяльний акцент..."

Розглядаючи тезу про зовнішні чинники в боротьбі з більшови­змом, Й. Позичанюк заперечує його вирішальну роль. Місію розвалу комуністичної імперії, на його думку, має здійснити сам російський народ так само, як він зробив це з Російською імперією Романових.

Тактичне завдання і запоруку успіху ОУН автор вбачав у спіль­ному виступі українців з росіянами проти тиранії. При цьому самі ро­сіяни розберуться, як після деструкції імперії будувати власну націо­нальну державу. "Зло, загроза нашому існуванню, сила нашого "пів­нічного ворога" сьогодні криється в більшовизмі, в його державно-політичному апараті, а не в російському народі. В ідеології більшови­зму, в організації, в апараті управління й поневолення — ось тут ко­
рінь нашого лиха, бо той більшовизм піддержують не тільки росіяни,а й мільйони українців (учора з ідейности, нині з інертности, не маю­чи чогось ліпшого й вірогіднішого), а не в російському народі... В ро­сійському народі криються поважні й вирішальні передумови до роз­валу того більшовизму"848.

Концептуальні підходи Й. Позичанюка поділяв інший молодий публіцист — О. Дяків ("Горновий"). За словами П. Потічного, на відміну від Й. Позичанюка, який писав свою статтю перш за все з метою привернення уваги націоналістичного підпілля до проблеми стратегії і тактики в політиці стосовно росіян, праця О. Дякова призначалася саме для росіян чи для тих українців, які під впливом комуністичної пропаганди не до кінця розуміли цілі українського визвольного ру­ху849. У брошурі "Наше ставлення до російського народу" він деталь­но викладає власні погляди на дану проблему, відразу розділяючи її на два аспекти: 1) ставлення до російських народних мас і 2) ставлення до російських імперіалістів. Якщо у довоєнній націона­лістичній літературі обґрунтовувалася правомірність "українського імперіалізму", то для Дякова "поняття шовінізму, а тим більше імпе-ріялізму — чуже й осоружне". Справжній мир і світовий порядок зда­тна забезпечити лише система співіснування вільних національних держав, обмежених етнографічними кордонами.

Відокремлення України від Росії росіянам не слід сприймати як ворожий акт. Оскільки, по-перше, суверенним правом кожного наро­ду (а в СРСР ще й гарантоване Конституцією) є право на створення незалежної держави, а по-друге, це не вдарить по економічних ін­тересах російського народу. А звільнення від диктату й експлуатації "кляси більшовицьких вельмож" є нагальною необхідністю і єдиною умовою продуктивного соціально-економічного розвитку українсь­кого і російського народів: "Російські землі настільки багаті, а росій­ський народ настільки працьовитий, що може сам себе забезпечити". Відокремлення України диктується не бажанням залишити її базою сировини та ринком збуту для російської промисловості, джерелом забезпечення кремлівської плутократії.

Принципово важливою видається теза про те, що одночасно з бо­ротьбою за вихід України зі складу СРСР націоналісти прагнуть "як­найтіснішої співпраці в політичній, економічній і культурній галу­зях" зі своїм безпосереднім сусідом, з яким їх єднає багато спільних інтересів. Така співпраця має базуватися на справжній дружбі, на рів­ноправності, а не нав'язуванні месіянської ролі "старшого брата", "найвидатнішої нації". Тому український визвольний рух послідовно виступає "проти расистської пропаганди вищости російського наро­ду, бо вона веде до розпалювання російського шовінізму в масах і тим самим створює труднощі для справжньої співпраці між українським і російським народами. Вона-бо полегшує більшовицьким імперіяліс-там використовувати російські працюючі маси у своїх антинародних цілях".

Носієм російського імперіалізму О. Дяків вважає комуністичну партію, що оформилася "в окрему експлуататорську клясу — більшо­вицьких вельмож". "Цей клас немає нічого спільного з соціалізмом і комунізмом і використовує їх для прикриття свого розбійницького імперіалізму та як засіб для розбудови своїх агентур по всіх країнах світу. Водночас він визискує й експлуатує російський народ, посту­пово перетворивши його на знаряддя своєї політики. Це згубно впли­нуло на корінний народ Росії, який віками привчався і сьогодні далі привчається гнобити інші народи ... здеморалізувався, як ніколи досі, своїми імперіялістичними кліками". О. Дяків вбачає у цьому історич­ну драму сусіднього народу. Не маючи демократичних традицій, по­збавлений на протязі віків права брати участь в управлінні країною та вирішенні власної долі, російський народ "не має смаку волі людини і громадянських прав і, як писав О. Герцен, "равно не имеет ни при­страстия к равенству, ни емкости в свободе. Это так и ведет от аракче­евского императорства к императорству пугачевскому"».

Відділяючи російський народ від радянської тоталітарної систе­ми, О. Дяків разом з тим наголошує, що український самостійниць­кий рух спрямовується і проти тих росіян, які є свідомим чи несвідо­мим знаряддям в руках кремлівських колонізаторів. Він вважає імпе­ріалістом росіянина, який "виступає проти перебудови СРСР на неза­лежні держави всіх народів; відмовляє українському народові у праві побудувати самостійну державу; заперечує колоніяльний характер теперішньої УРСР; виступає проти революційно визвольної бороть­би українського народу: стріляє в українських повстанців, револю­ціонерів, лає їх бандитами, знущається над українським населенням, тероризує його, мордує за його участь у визвольній боротьбі..., хто схвалює та як-небудь підтримує більшовицьку колоніяльно-експлуа-таторську політику в Україні; хто грабує багатства України; хто вико­ристовує працю українських працюючих мас; хто іде в Україну, щоб ... зайняти коштом українців кращі посади; хто поводиться в Україні по-колонізаторськи, як "старший брат"; хто ставиться до українсько­го народу як до завойованого, підбитого..., хто заступає погляд руси­фікаторської політики в Україні, погоджується з теперішнім расист­сько-шовіністичним курсом більшовицької політики, хто поділяє по­гляди на неповноцінність українського народу та намагається прище-плювати почуття неповноцінності українським народним масам     .

Таким чином, у теоретичних напрацюваннях ідеологів ОУН но­вого покоління досить рельєфно кристалізується політична лінія що­до інших народів і насамперед російського. Вони лягли в основу про­грамних документів ОУН у 1943—1945 pp.

Рубіжними в переході організації на загальнодемократичні заса­ди стали рішення III Надзвичайного великого збору ОУН (21—25 серпня 1943 p.). Таку еволюцію засвідчують відмова від винятковості української нації, проголошення рівності всіх громадян України не­залежно від їх національної приналежності, забезпечення громадян­ських і культурних прав національних меншин, всебічна підтримка прагнень кожного народу жити у власній, національній державі, заклик до творення єдиного фронту поневолених тоталітаризмом наро­дів. Не вдаючись у детальну характеристику ухвал збору, звернемо увагу лише на ту їх частину, яка безпосередньо стосується українсь­ко-російських взаємин. У програмі заявлено, що "ОУН бореться не проти російського народу, а за визволення України від гніту російсь­ко-більшовицьких загарбників. ОУН заступає погляд, що російська держава повинна покриватися з етнографічними кордонами російсь­кого народу та ні в якому випадку не виходити поза ці межі. З росій­ським народом, який матиме свою національну державу на своїй ет­нографічній території, який не виступатиме проти національно-виз­вольних прагнень українського народу; з російським народом, який не відстоює імперіялізму, а бореться за знищення своїх імперіялісти-чних клік, — з таким російським народом ми прагнемо якнайтісніше співпрацювати і сьогодні, і в майбутньому"851.

Дана теза стала імперативою в ідеологічно-пропагандистських акціях ОУН на східному векторі. Події першого півріччя 1943 р. пере­конали націоналістів у тому, що вермахт втратив не лише ініціативу, але й будь-які перспективи у протистоянні з Червоною армією. У від­повідності з цим вибудовувалася стратегія ОУН. Схваливши нову та­ктику "до зброї всіх форм", III HB3 ОУН у своїх постановах зафіксу­вав таку лінію: "Окупацію большевиками українських земель при­ймаємо активною боротьбою у всіх тих формах, що ведуть до розвалу державного апарату московського імперіалізму та сприяють зростан­ню організованих сил українського народу в його боротьбі за Україн­ську самостійну державу". Висловлюючи переконання у "неминучо­сті мілітарної поразки" III рейху, делегати Великого збору сходилися в тому, що, незважаючи на величезні втрати, Радянський Союз зро­бить все, аби знову заволодіти Україною852. Це передбачення цілком справдилося у 1944—1945 pp.

Головною силою, яка вступала у двобій з більшовицькою систе­мою, стала Українська повстанська армія. У листівці "За що бореться Українська Повстанська Армія" (серпень 1943 р.) заявлено, що голо­вною метою УПА є відродження Української самостійної соборної держави. "Знищення національного поневолення та експлуатації на­ції нацією, система вільних народів у власних, самостійних державах — це єдиний лад, який дасть справедливу розв'язку національного і соціального питання в цілому світі.

... УПА проти того, щоб один народ, здійснюючи імперіялістичні цілі, "визволяв", "брав під охорону", "під опіку", інші народи, бо за цими лукавими словами криється огидний зміст — поневолення, на­сильство, грабунок. Тому УПА бореться проти російсько-большеви-цьких і німецьких загарбників, поки не очистить Україну від усіх "опікунів" і "визволителів". У документі декларовано "право національних меншостей плекати свою власну по формі і змісту націо­нальну культуру", а також "рівність усіх громадян України, незалеж­но від їх національности, в державних та громадських правах і обо­в'язках"853.

Під своєрідним кутом зору українсько-російські взаємини про­стежуються у так званій "акції Власова". Прагнучи консолідувати під егідою російських колаборантських інституцій всі антибільшовицькі сили, нацисти підштовхували А. Власова до активних контактів з представниками українського самостійницького руху. Однак всі ці спроби виявилися безрезультатними. Закордонне представництво Української головної визвольної ради (УГВР) засудило всю східну політику Берліна і намагання А. Власова об'єднати під егідою Ко­мітету визволення народів Росії (КВНР) національно-визвольні рухи на території Радянського Союзу як імперіалістичні. Керівництво КВНР виявило особливу зацікавленість позицією української емігра­ційної політики, оскільки представництва інших народів — білору­сів, грузинів, татарів, туркестанців, північнокавказьких народів — за­явили, що вони діятимуть у відповідності з лінією, яку оберуть украї­нці. Та вже під час перших консультацій А. Власова, Г. Жиленкова й В. Малишкіна з С. Бандерою останній зайняв принципову позицію: "З москалями працювати не будемо"854.

Платформу КВНР підтримали так звані українські федералісти Ф. Богатирчук, Василакій, К. Штепа, Ю. Музиченко, які підписали "Празький маніфест" під час організаційних зборів КВНР у Празі 14 ли­стопада 1944 р. Ідеї КВНР підтримала Національна революційна партія, яку утворила невелика група москвофільськи налаштованих українців. Фаталістична віра в месіянство Росії виявлялася у висунутих нею гас­лах: "Хай живе всеросійська національна революція! Якщо загинемо ми — буде жити Росія! Якщо загине Росія — загинемо ми всі!"855.

Та основна маса української політичної еміграції не поділяла планів й ідеологій власівського руху. Після того, як в Україну повер­нулася радянська влада, було зроблено крок до консолідації націо­нально-патріотичних сил за її межами. Однак через жорстку позицію керівництва УГВР не вдавалося здійснити проект її злиття з Всеукра­їнською Національною Радою856.

Натомість ідея створення Українського Національного Комітету викликала зацікавленість представників різних політичних сил (не в останню чергу ще й внаслідок активізації власовського руху). 15 лис­топада 1944 р. в Берліні під час наради, в якій брали участь С. Бандера, В. Кубійович, А. Лівицький, А. Мельник, П. Скоропадський і Я. Стець-ко, такий Комітет було сформовано. Очолив його А. Мельник. Уяв­лення про політичну платформу УНК дають вимоги, відразу висунуті ним перед німецькими чинниками: "1. Негайне визнання повної са­мостійності України. 2. Клопотання про визнання України сателітом Німеччини. 3. Допомога у створенні української армії під одноцілим українським командуванням. 4. Негайне визволення з тюрем і таборів усіх в'язнів-українців, а також право повернення на Україну остар-байтерам. 5. Не нав'язування УНК з акцією генерала А. Власова"857.

Та навіть після цього власовці намагалися переконати і німців, і міжнародну громадськість у тому, що інтереси українських самостій­ників співпадають з планами КВНР. У січні 1945 р. у Веймарі відбу­вався Міжнародний конгрес сприяння Німеччині, на якому було 130 делегатів. Вони представляли 25 націй (здебільшого з держав-сате-літів, союзників Німеччини та нейтральних країн). Українці офіцій­ного запрошення не отримали, але їх представники перебували серед делегатів. Після доповіді "Крах більшовицької ідеології" генерал Ма-лишкін отримав запитання від шведського репортера: "Чи українські партизани, що борються тепер в Україні, зв'язані з власовським ру­хом?" Малишкін відповів: "Так, це є відрух російського визвольного руху". Тоді піднявся представник українців і німецькою мовою за­явив: "Українці борються за Українську Самостійну Соборну Держа­ву і з власовським рухом нічого спільного не мають"858. Командуван­ня УПА заявило, що коли Російська визвольна армія вступить на українські землі, то українці боротимуться з нею так само, як бороли­ся з більшовиками859.

Принципова позиція УГВР відмежовувала всіх, хто боровся за незалежність України, від збанкрутілого політичного курсу III рейху і маріонеткових "міжнаціональних" структур, які мали взяти на свої плечі боротьбу за відродження небільшовицької Росії.

Та обставина, що УПА формувалася в той час, коли ідейно-прог­рамові засади ОУН еволюціонували в бік демократизації, позначал­ася і на її діяльності. Командування УПА з самого початку всіляко по­борювало ксенофобію й упередженість щодо інших народів. У складі УПА було сформовано відділи з кримських татар, вірменів, грузинів, азербайджанців, представників північнокавказьких народів, узбеків. Пліч-о-пліч з українцями воювали росіяни, білоруси, євреї. Як прави­ло, це були колишні військовослужбовці Червоної армії, що потрапи­ли в оточення чи полон, пережили табори, служили в допоміжних та охоронних підрозділах у складі вермахту й "Люфтваффе", а при наго­ді перейшли на бік повстанців. Бойове братство скріплювалося кро­в'ю у сутичках з ворогом. Так, у серпні 1943 р. відділ УПА у складі росіян, грузинів та узбеків понад р. Іквою у Млинівському районі знищив німецький каральний загін з 60 осіб860.

Міжнаціональні стосунки в УПА водночас не слід й ідеалізувати. Українські повстанці, особливо вихідці з західного регіону, інколи ставилися зверхньо не лише до кавказьких і середньоазіатських воя­ків, але й до своїх земляків з центральних та східних теренів. За інформацією одного з повстанських польових командирів "Хмурого", упередження набувало форми "протисоборницького ставлення до українців із СУЗ"861. У загоні "Січ" "східняки" звернулися зі скар­гою до політвиховника з приводу того, що їх побратими з ЗУЗ не до­віряють їм, дають гіршу зброю, посилають в найбільш небезпечні місця, карають у тих випадках, коли місцевим воякам дисциплінар­ні проступки вибачаються. Вихідцям з СУЗ, незважаючи на їх освіт­ній рівень, на військову підготовку практично не дозволялося за­ймати командні посади. Все це погіршувало мікроклімат у повстан­ських формуваннях, знижувало морально-вольові й бойові якості "східняків"862. Звичайно, тривала русифікація Великої України, іде­ологічний вплив більшовиків не міг не позначитися на світогляді уродженців центральних, південних та східних областей, які воюва­ли в УПА. Тому радикалізм та безкомпромісність окремих бійців та командирів зустрічали несприйняття, і викликали конфліктні ситуа­ції, провокували побутові тертя і навіть шпигуноманію.

Міжнаціональні взаємини у повстанських формуваннях були предметом прискіпливої уваги керівництва національно-визвольно­го руху. Зважаючи на можливість виникнення тертя на етнічному Грунті, командування УПА різних рівнів приділяло увагу цьому пи­танню. Так, у наказі по групі УПА "Турів" (Волинь) від ЗО жовтня 1943 р. містилася вказівка: "З огляду нате, що в нашій армії існують чужонаціональні відділи, — дбати про добрі дружні взаємовідноси­ни з чужонаціональними стрільцями"863. В "Огляді суспільно-по­літичних подій на північно-західних українських землях за квітень 1943 p., який підготував провід ОУН (СД) про росіян на Володимир-щині й Горохівщині, повідомлялося: "Цих в терені є мала кількість. Місцеві не проявляють жодної ініціативи. Полонені й козаки охоче хочуть іти до УПА". Через місяць з Горохівщини надійшла інформа­ція наступного змісту: "Москалі до нас відносяться добре, хочуть разом з нами бити німців. Багато з-поміж них є самостійницької ду­мки і не мають зброї, хочуть створити свою московську державу. Тому що вони є на нашій землі і не мають зброї, хочуть з нами співп­рацювати". У звіті коменданта військового району Невмирущого (Ровенська обл.) від ЗО вересня 1943 р. зазначалося: "Руських при­близно до 50 осіб, які також переважно проживають у місті Косто-піль, їх ставлення до нас не вороже". А комендант "Лісного" війсь­кового району "Залізняк", навпаки, застерігав: "... У москалів спо­стерігається, що симпатизують червоним". Командир одного з по­встанських підрозділів ВО "Заграва" доповідав 31 серпня 1943 p., що з німецького полону в с Горбів (Ровенська обл.) прийшло четве­ро червоноарміиців з німецького полону, двоє з них були росіянами, які "ставляться до нас добре". Траплялися й інші випадки. Про один з них повідомив комендант військового району № 20 у звіті за 4 ве­ресня 1943 p.: "Дня 22.08.43 р. боївка СБ зробила засідку на кацапів, котрі ходили по селу Кустині і сміялися з українського руху, одного кацапа вбито, а решта втекли..."864.

Показово, що в тих випадках, коли йшлося про лояльно налашто­ваних до повстанців людей, їх називали поважно — "росіяни", коли ж інформація торкалася прорадянських, антиукраїнських, шовіністич­них проявів — тональність змінювалася і вживалося зневажливе "мо­скаль", "кацапи" та ін.

Та все ж лінія протистояння мала не національне, а політичне за­барвлення. "За ворогів українського народу, — наголошувалося в на­казі референта СБ ВО "Холодний Яр" 10 вересня 1943 p., — вважаємо всіх комуністів без огляду на їх національність,... всіх співробітників німецької поліції без огляду на їх національність"865.

З наближенням Червоної армії вона стала об'єктом пропаганди­стських та військових акцій ОУН і У ПА. Усвідомлюючи неспівстав-ність сил, ГК і ГВШ* УПА у грудні 1943 р. затвердила "Тактичну ін­струкцію", в якій повстанським відділам дозволялося вступати в су­тички з німцями, "щоб покарати за злочин" і задля здобуття зброї. Ра­зом з тим заборонялося зводити бої з підрозділами Червоної армії "навіть для здобуття зброї"866. Акцент переносився на агітаційну дія­льність, її характер і спрямування визначили "Основні вказівки для пропагандивної роботи революційно-визвольної ОУН в лавах Черво­ної армії" (1944 p.). Перед пропагандистами ОУН і УПА ставилося за­вдання викликати у радянських військовослужбовців несприйняття сталінського режиму, партійної верхівки, апарату НКВС і більшови­цької адміністрації867.

Найбільш дійовим засобом ідеологічного впливу в середовищі червоноармійців стали летючки. В одній з них під назвою "Бойцы и командиры Красной Армии" (січень 1944 р.) йшлося про "геройства доблесних парашутистів", закинутих НКВС на територію Західної України, наводилися факти спалення сіл, вбивств цивільного насе­лення, грабунків. Летючка закінчувалася гаслами "Геть гітлерівсь­ко-більшовицький розбій і грабунок! Хай живе мир і дружба народів! Хай живуть самостійні держави усіх народів!"868. В іншій летючці містилося звернення такого змісту: "Брати-червоноармійці! Україн­ські повстанці вітають Вас як своїх рідних братів по зброї. Ми з вами сини одного народу і однієї землі. Нас з вами однаково вішали і стріляли гестапівці і сталінські кати.

Ми не впали на коліна перед ворогами, а почали з ними криваву боротьбу. Ви на фронті, а ми в тилу знищували німецьких загарбни­ків.

... Українські повстанці, як і увесь український народ, не хочуть німецької каторги і не хочуть більшовицького Сибіру, не хочуть гітлерівської "Нової Європи", ані сталінської тюрми СРСР. Ми хочемо жити у вільних приязних самостійних країнах без гітлерівської і ста­лінської терористичної диктатури.

Брати! Не виступайте проти самостійницького руху українського народу! Не стріляйте українських повстанців! Допомагайте їм на ко­жному кроці в їх священній боротьбі, передавайте їм зброю!

Розпалюйте ідею Національно-визвольної Революції в СРСР!

Поширюйте сітку підпільних національно-визвольних організа­цій у війську!

Цілими частинами переходьте на сторону Національних Повс­танських армій!"869

Керівництво ОУН—УПА надавало значної уваги розкладовій ро­боті безпосередньо в лавах Червоної армії, яка розглядалася як "особ­ливий вид боротьби". Пропагандистські зусилля мали поживний грунт, адже у з'єднаннях чотирьох Українських фронтів у цей час во­ювало від 50 до 80 % українців. Лише протягом квітня—травня 1944 р. сюди влився 1 млн 37 тис. призовників 1924,1925,1927 р.н.870 з Правобережної України. Ця молодь, перебуваючи на окупованій те­риторії, була обізнана з гаслами й програмними засадами. ОУН—УПА бачила, як діяли підпільні збройні формування націона­лістів, і здебільшого співчувала їм.

В одному з політдонесень начальник політуправління І Українсь­кого фронту генерал-майор В. Шатилов повідомляв члену Військра-ди того ж фронту М. Хрущову, що спеціально заслані бандерівці ак­тивно діяли безпосередньо у військах. "Вони старанно маскували свою підривну роботу, в боях показували себе з позитивного боку, входили в довір'я, інколи здійснювали бойові подвиги, тим самим зменшували пильність командирів. Діяли вони згідно з "Основними вказівками про пропагандистську роботу членів революційно-визво­льної ОУН в лавах Червоної армії". "Цей документ, — відзначав Ша-тилов, — був захоплений у бандерівців на ділянці З 8-ї армії". Про та­ктику їх дій у ньому говориться: "Кожен український революціонер* не повинен демонструвати свою зовнішню ворожість до Червоної ар­мії і небажання воювати. Навпаки, потрібно спочатку врости в черво-ноармійські маси, зблизитися з ними, завоювати довір'я, а потім роз­горнути національно-визвольну роботу. Спрямувати її на те, щоб ви­кликати у червоноармійців невдоволення, ненависть до Сталіна, ста­лінського режиму, апарату НКВС, партійної верхівки. Доводити, що гітлерівська й сталінська влади — однакові. Червоноармієць повинен прийти до висновку, що в СРСР неминуча національно-визвольна ре­волюція, яка закінчиться побудовою самостійних держав усіх наро­дів871 . У тому ж політдонесенні наголошувалося, що тактика повстан­ців, а також порушення наказу командуючого фронтом про обов'яз­ковий термін воєнно-політичної підготовки поповнення з Західної України, погано поставлена серед них партійна робота, недостатнє вивчення цього контингенту з боку "Смерш" було наслідком того, що з 4 до 25 вересня 1944 р. на бік УПА перейшло 172 червоноармійці.

Незважаючи на те, що значна частина червоноармійців, мобілізо­ваних з західноукраїнського регіону, співчувала визвольному руху, переважаюча більшість бійців та командирів виявили індиферент­ність, а то й повне несприйняття його ідей. Русифікаційні процеси в діючій армії мали настільки інтенсивний характер, що в поєднанні з ідеологічною обробкою швидко перетворювали призовний контин­гент якщо не на лояльний, то індиферентний до "української справи" елемент. Одним з головних напрямів діяльності підпільної мережі ОУН та УПА стали заходи, спрямовані на зрив мобілізації до Черво­ної армії, яка вичерпувала соціальну базу визвольного руху. Якщо враховувати, що до кінця вересня 1944 р. по Львівському військово­му округу до радянських збройних сил призвано 525 тис. військово­зобов'язаних872, то можна уявити темпи скорочення кількості потен­ційних бійців УПА в західному регіоні України.

На території Тернопільщини упівці в другій половині серпня — на початку вересня 1944 р. провели ряд сільських сходів та мітингів, на яких місцевому населенню заборонялося рекрутуватися до Чер­воної армії873. Ефективність цих пропагандистських акцій ілюстру­ють такі дані: у Дрогобицькій області в 1944 р. не з'явилися на при­зовні пункти й ухилялися від мобілізації 33914 осіб української та 14607 осіб польської національності. В окремих селах майже всі військовозобов'язані тікали в ліси. Так, у с. Чернишов всі 42 війсь­ковозобов'язаних разом з головою сільради подалися до лісу, а в с Новосельці зі 102 призовників прийшло на збірний пункт лише двоє874.

Вживалися також превентивні дії, коли упівці діяли на випере­дження і провадили власну мобілізацію. Наприклад, в ніч на 30 сер­пня 1944 р. повстанці забрали з собою 19 осіб 1928 року народження з с Лопушне, 27 — з с Розтоки, 9 — з с. Рославки (Почаївський ра­йон Тернопільської області). 114 осіб мобілізовано до УПА з с Шваківці того ж району. Подібні акції мали місце в Золотопотоць-кому, Бережанському та інших районах і областях Західної Украї-ни875.

Повстанські пропагандисти вели активну роботу серед різних категорій населення та військовослужбовців. У "Спецповідомлен-ні" про діяльність українських націоналістів (24 лютого 1944 р.) на­чальник УШПР, комісар держбезпеки Т. Строкач повідомляв: "Се­ред військовополонених Червоної армії (росіяни, грузини, осетини і т.п.), що втекли від німців, українські націоналісти ведуть роботу в напрямі об'єднання народів під керівництвом УПА для боротьби проти Радянської влади". А від О. Сабурова Т. Строкач отримав ін­формацію, що, згідно з агентурними даними, у лавах повстанців перебувало 40 % бійців неукраїнської національності (узбеки, грузини, осетини, черкеси, росіяни)876.

Намагаючись уникнути великих боїв з регулярними радянсь­кими військами, загони повстанців нападали на мобілізаційні пун­кти, розвідувальні, зв'язкові групи, інтендантські служби. Інколи вони не уникали і прямих сутичок: у січні 1944 р. на території Ро-венської області зафіксовано 154 бої, у яких загинуло 439 червоно-армійців   .

У лютому 1944 р. диверсійна акція групи під командуванням Енея завершилася смертельним пораненням командувача І Укра­їнського фронту генерала М. Ватутіна.

Окремим напрямом бойової діяльності повстанських та оунівсь-ких відділів (включаючи СБ) стали акції проти партійно-радянського активу, який уособлював сталінський режим. Жертвою цих нападів ставали не тільки "східняки" та прибулі з Росії функціонери, а й міс­цеві мешканці, які так чи інакше підтримували радянську владу чи співчували їй.

Водночас керівництво ОУН і командування УПА з початку 1945 р. прагнули перенести центр ваги з бойових операцій на військо­во-пропагандистські заходи.

Концентровані удари частин НКВС спонукали УПА з осені 1944 р. в основному діяти, так би мовити, "другим номером". Та по­ряд з оборонними боями повстанці здійснили наприкінці 1944 р. — на початку 1945 р. ряд наступальних боїв, нападаючи в основному на районні центри (Солотвин, Тлумаш, Жаб'є на Станіславщині, Ве­ликий Глибочок на Тернопільщині, Городниця на Житомирщині, Радехів на Львівщині та ін.). Ця тактика мала на меті: а) примусити радянську владу тримати більше сил у цих населених пунктах і тим самим послабити свою присутність у сільській місцевості; б) створити перешкоди на шляху зміцнення місцевої влади і пара­лізувати її дії проти визвольного руху; в) зривати заготівлю сільго-сппродукцп та інші заходи на селі ' .

Протягом зими 1944—1945 pp. відзначилися активністю повс­танські загони, що діяли у Станіславській, Тернопільській, Дрого­бицькій областях, рейдували по Волині. Крайова команда УПА—Північ ще восени 1944 р. направила в Житомирську та Київ­ську області 17 груп, які отримали завдання залучення й організації нових кадрів "на політичній платформі УПА й ОУН". Однак пасив­ність місцевого населення, яке, хоч і співчувало повстанцям, не по­спішало братися за зброю, брак харчів, втрати від сутичок з енкаве-дистами дозволили закріпитися лише 6 групам. Внаслідок цієї акції дійшли висновку, що на "революційний зрив" тут сподіватися не до­водиться879.

Результативними виявилися диверсійні операції повстанців на шляхах, мостах, залізницях, про що неодноразово повідомлялося у політінформаціях і доповідних партійно-радянського обласного ке­рівництва у центр.

На це Кремль відповів системою цілеспрямованих військово-по­літичних заходів, головне місце серед яких займали репресивні.

Весною 1944 р. на територію західних та південно-західних обла­стей України прибули: 1-а стрілецька дивізія НКВС, 15 бригад, З піхотні та 1 кавалерійський полки загальною чисельністю понад 26 тис. осіб. Незабаром до широкомасштабних операцій було залуче­но 1-й танковий батальйон 2-ї мотострілецької дивізії та 5 бронепоїз­дів (7,7 тис. військовослужбовців)880.

Війна сталінського режиму проти українського національно-виз­вольного руху велась руками і російських, і українських солдатів та офіцерів. У тому, що вона велася тотальними методами, спрямовани­ми на фізичне знищення носіїв державницької ідеї, симпатиків та їх родичів, тобто проти більшості населення регіону, переконливо до­водять такі факти. Згідно з даними НКВС, з лютого 1944 до 1 січня 1946 р. було проведено 39 773 чекістсько-військові операції, вбито ПО 785 "бандитів", тобто учасників повстанського руху, арешто­вано 8370 "учасників ОУН", 15 959 "активних повстанців", з'яви­лося з повинною 50 058 "бандитів"881. Криміналізуючи з допомогою такої термінології самостійницький рух, Сталін намагався розколоти український народ, викликати ефект внутрішнього відторгнення тієї його частини, яка бажала жити в суверенній українській державі, й полегшити процес інтеграції "українського П'ємонту" в СРСР.

Щоб підірвати соціальну базу УПА, радянські спецслужби здійс­нили масову депортацію "членів родин" оунівців, вояків УНА і УН-РА. У 1944 р. лише з Галичини примусово було вивезено у східні ра­йони Радянського Союзу 4724 сім'ї (12 762 особи), а в 1945 — ще 7393 родини (17497 осіб). Депортація продовжувалася до 1949 p., і її жертвами стало 50 453 родини (143 141 особа)882.

Друга радянізація краю, що почалася з вигнанням гітлерівської армії, здійснювалася ще більш брутальними методами, ніж перша. Вигравши війну й отримавши моральну та військово-політичну під­тримку західних союзників, Сталін з корінням виривав найменші осе­редки "сепаратизму".

Особливої уваги при цьому надавалося ідейно-політичним захо­дам. 12 січня 1944 р. опубліковано "Звернення керівників УРСР до населення окупованих районів України про боротьбу з українськими націоналістами", в якому керівники національно-визвольного руху звинувачувалися в тому, що вони допомагали Гітлеру "уярмлювати наш народ, нашу Україну"883. 12 лютого 1944 р. оприлюднено звер­нення Президії Верховної Ради і РНК УРСР до учасників збройних формувань українських націоналістів, у якому доводилася безперспективність їх зусиль в напрямі відродження національної державно­сті884. З вересня 1944 р. по листопад 1945 р. з'явилося ще п'ять подіб­них документів. Одночасно в західних областях рейдували спеціаль­ні агітаторські групи, проводилися численні збори з населенням, пуб­лікувалися матеріали в періодиці антинаціоналістичного характеру. Ця тотальна атака на суспільну свідомість, підкріплена системними каральними заходами, врешті-решт дозволила Москві спочатку взяти ситуацію під контроль, а потім поширити свій вплив на всі куточки краю, де ще довго не вщухала боротьба проти антиукраїнського ре­жиму.

Кремль вдало використовував міжнародну ситуацію, що склада­лася на його користь. Коли стало зрозумілим, що Німеччина та її сою­зники програють війну, Сталін впритул зайнявся дипломатичною підготовкою повоєнного європейського устрою, зокрема перекрою­ванням західних кордонів СРСР. Українській і зарубіжній громадсь­кості ці кроки подавалися як щира турбота про інтереси народу Укра­їни. Відкидаючи польські претензії на Львів, радянський лідер під час Ялтинської конференції заявив помічнику президента США Д. Бірн-су: "Що скажуть українці, якщо ми приймемо вашу пропозицію? Во­ни бодай скажуть, що Сталін і Молотов виявилися менш надійними захисниками росіян і українців, аніж Керзон і Клемансо... Тим самим ви доведете нас до ганьби..."885.

Інспіруючи звичайними методами рух "знизу" за приєднання Карпатської України до СРСР, радянська дипломатія отримувала до­даткові козирі в контактах з чехословацькою стороною, а Сталін зно­ву приміряв личину "батька народів", у тому числі й українського. Та при цьому у відрежисируваному у Москві "лібретто" спробували внести власну "партію" закарпатські русини. Москвофільська гро­мадськість краю в листі до Сталіна 18 листопада 1944 р. писала: "У нас всі знають, що від Карпат до Владивостока і Кремля — все Руська земля ... просимо включити Закарпатську Україну (Карпатську Русь) в склад СРСР у вигляді: Карпато-Руська Радянська Республіка"886. Настійливе небажання русинів увійти органічною частиною до скла­ду УРСР не справило на Кремль відчутного враження, і Закарпаття стало частиною Української РСР в кінці листопада 1944 р. Територія краю також стала ареною запеклого протистояння українських повс­танців та радянських силових структур.

Український самостійницький рух зрештою програв цю нерівну боротьбу фізично. Але не історично. Самозречення і героїка підпілля, ідеологічні засади національно-визвольного руху, що еволюціонува­ли в бік демократизму і загальнолюдських цінностей, залишили по­мітний слід у свідомості українського народу. Через 50 років по війні ідея української суверенної державності одержала своє закономірне втілення, але вже у мирний безкровний спосіб.