2.12. Сталінська "національна реформа" воєнної доби як модель ефемерного держанною статусу радянських республік (Част. 1.)

28 січня 1944 року газета "Правда" опублікувала інформаційне повідомлення про черговий пленум ЦК ВКП(б), який розглянув про­позиції Раднаркому СРСР "Про розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин" та схвалив їх для винесення на наступну сесію Верховної Ради Союзу РСРШ. Вже сам по собі пар­тійний пленум виглядав доволі неординарною подією, адже це був єдиний пленум ЦК ВКП (б), що його було скликано за роки війни. З'їзди партії, як відомо, з 1939 по 1952 роки не проводилися. Того ж самого дня почала свою роботу X сесія Верховної Ради СРСР 1-го скликання, яка кілька днів, 28—ЗО січня, розглядала бюджетні питан­ня. Родзинка була припасена на кінець. 1 лютого 1944 р. на сесії з до­повіддю "Про перетворення Наркомату оборони і Наркомзаксправ із загальносоюзних у союзно-республіканські наркомати" виступив за­ступник голови Раднаркому СРСР та нарком закордонних справ СРСР В. Молотов888.

Коротке обговорення питання закінчилося одноголосним ухва­ленням запропонованих законів — "Про утворення військових фор­мувань союзних республік та про перетворення у зв'язку із цим На­родного комісаріату оборони із загальносоюзного у союзно-респуб­ліканський" та "Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх відносин та про перетворення у зв'язку з цим народ­ного комісаріату закордонних справ із загальносоюзного у союзно-республіканський народний комісаріат". Прийняття першого закону пояснювалось метою посилення оборонної могутності СРСР, а дру­гого — завданням розширення міжнародних зв'язків, зміцнення спів­робітництва Союзу РСР з іноземними державами та "з огляду на зрос­лу потребу союзних республік у встановленні безпосередніх стосун­ків з іноземними державами". Ці Закони увійшли Поправками до Конституції СРСР889.

Рішення X сесії В. Молотов назвав "новим кроком у практично­му вирішенні національного питання в багатонаціональній ра­дянській державі, новою перемогою Ленінсько-Сталінської націо­нальної політики" і пояснив, що "зміст запропонованих перетво­рень абсолютно ясний. Це перетворення означає велике розширен­ня діяльності союзних республік, яке стало можливим в результаті їхнього політичного, економічного й культурного росту, інакше кажу­чи — в результаті їхнього національного розвитку"890.

Попри завіряння у цілковитій прозорості питання з боку заступ­ника голови РНК СРСР, те, що відбулося у Москві на початку 1944 p., виглядало абсолютно незрозумілим як пересічним радянським громадянам, так і іноземним спостерігачам. Наприклад, про який розви­ток республік ішла мова, якщо 8 з 16 вже три роки чи повністю, чи ча­стково ще знаходилися під німецькою окупацією? Чи, скажімо, чому у розпал війни раптом знадобилося децентралізувати найважливіші наркомати країни — оборони і закордонних справ? З цього приводу Надзвичайний і повноважний посол США в СРСР А. Гарріман навіть висловив своє здивування. "Насправді дивно, — повідомляв він у Білий дім, — що оборона і закордонні справи обрані для проведення децентралізації, тоді як, на наш погляд, саме ці дві функції розгляда­ються такими, завдяки чому Центр зберігає свою владу"891. Хоча Мо-лотов і винайшов у доробку "вождя народів" пророчі слова, сказані в 1923 р. на партійному з'їзді щодо можливості в майбутньому роз'єд­нання деяких з тих наркоматів, які саме тоді зливалися, однак не тре­ба було далеко ходити, щоб знайти у сталінській спадщині і зовсім протилежні висловлювання відносно принципів державного будів­ництва СРСР. Достатньо хоча б пригадати його "автономістську" платформу під час утворення Союзу РСР, через що відбулася його суперечка з Леніним, чи реакцію Сталіна на пропозицію українських комуністів М. Скрипника та X. Раковського щодо збереження за рес­публіками функцій зовнішніх зносин та зовнішньої торгівлі. "Де ж тут єдина союзна держава, — риторично запитував він, — якщо у ко­жній республіці залишається свій НКЗС та НКЗТ. Ми створюємо не конфедерацію, а федерацію — єдину союзну державу, яка об'єднує військові, закордонні, зовнішньоторговельні та інші справи, держа­ву, наявність якої не применшує суверенності окремих республік"892. Провадити конституційні перетворення під час війни радянське керівництво вирішило вочевидь зненацька. Про це свідчить, зокрема, такий факт. У лютому 1943 року, під час радянського наступу в Укра­їні і першого звільнення Харкова (16 лютого 1943 p.), українські пар­тократи підготували проект постанови ЦК ВКП та ЦК КП(б)У про скликання сесії Верховної Ради УРСР893, а також проект постанови ЦК КП(б)У про скликання Верховної Ради УРСР894. По суті справи сесія українського парламенту, яка мала відбуватися у другій україн­ській столиці, замислювалася як акт легітимізації радянської влади, що поверталася в Україну. На сесії, скликання якої намічалося на 20 березня 1943 p., мали розглядатися передусім соціально-економічні питання. Зокрема, йшлося про прийняття нового бюджету респуб­ліки, про допомогу Україні з боку СРСР тощо, проте жодним словом тут не згадувалося про якісь національні реформи і "конституційні перетворення"895. Однак вже 16 березня в ході німецького контрнас­тупу радянські війська були змушені знов залишити місто і поверну­лися туди майже через півроку. Тож заплановану сесію провели вже в Києві у березні 1944 р.

Думка запровадити конституційні перетворення з'явилася у ра­дянських керівників лише восени 1943 p., після закінчення перегово­рів Великої Трійки в Тегерані. На цьому саміті президент Ф. Рузвельт виклав американську точку зору відносно створення в майбутньому міжнародної організації безпеки — Об'єднаних націй, і ось через два місяці, відповідно з рішеннями X сесії СРСР, всі радянські союзні ре­спубліки стали де-юре суб'єктами міжнародного права. Правда, для остаточного правового оформлення цього статусу рішення сесії мали утвердити республіканські Верховні Ради. Тут також досить виразно впадає в очі поспішність, з якою це робилося. Складалося враження, що подекуди не очікували навіть на визволення республіканських столиць, а проводили сесії Верховних Рад в перших-ліпших визволе­них від німців містах. Так, скажімо, VI сесія Верховної Ради Білору­ської РСР проходила у березні 1944 не в Мінську, а в Гомелі, а III се­сія Верховної Ради Латвійської РСР не в Ризі, а в Даугавпілсі (жов­тень 1944). На останню із 100 депутатів ледь вдалося зібрати 52 осо­би. Хоча в Україні VI сесія Верховної Ради УРСР і проводилась в Ки­єві (березень 1944 p.), однак до остаточного звільнення республіки ще залишалося майже півроку.

Такий навіть позірний статус "суверенних держав" давав Сталіну можливість активніше використовувати союзні республіки у зовніш­ньополітичній діяльності, наприклад, як кількісний чинник при голо­суванні у майбутній ООН чи під час вирішення проблем післявоєн­них кордонів із сусідами СРСР. При цьому наявність у розпоряджен­ні радянського вождя відразу двох наркоматів закордонних справ — центрального й республіканського — створювала додаткові дивіден­ди — ефект "двостволки", як це влучно назвав А. Гарріман896.

У своїй політичній грі Сталін невдовзі почав активно використо­вувати ті переваги, які йому надали "Конституційні перетворення". Так, у серпні 1944 року в передмісті Вашингтона — Думбартон-Оксі — на Міжнародній конференції, на якій розглядалися питання про склад членів-засновників майбутньої ООН, голова радянської делега­ції А. Громико зробив заяву про те, що до числа первісних членів-зас­новників майбутньої організації СРСР пропонує включити усі 16 ра­дянських республік. "Перехоплюючою подих" назвав цю заяву голо­ва американської делегації, заступник державного секретаря США Е. Стетініус897. А президент США Рузвельт навіть сказав у запалі сво­їм радникам, що буде вимагати 48 голосів для усіх американських штатів. Проте невдовзі Рузвельт звернувся до Сталіна з посланням, в якому закликав його не порушувати питання про членство радянсь­ких республік в утворюваній міжнародній організації безпеки до часу її остаточного заснування. Натомість Сталін у своїй відповіді американському президентові підтримав пропозицію, висловлену А. Гро-миком, аргументуючи її законність саме рішеннями X сесії. "Заяві ра­дянської делегації з цього питання, — писав він, — я надаю виключно важливого значення. Після відомих конституційних перетворень у нашій країні на початку року уряди союзних республік насторожено слідкують затим, як поставляться союзні держави до гарантованого в радянській Конституції розширення їхніх прав у сфері міжнародних відносин"898. У цьому ж посланні Сталін уперше виділив із числа ін­ших республік Україну й Білорусію, які, як він зазначив, за кількістю населення і політичною вагою перевищують ряд країн з числа майбу­тніх ініціаторів створення ООН"899.

На Кримській конференції 1945 р. заради вирішення питання про членство цих двох слов'янських республік у складі ООН радянський уряд навіть був готовий піти на те, щоб запропонувати їм самостійно виступити зі спеціальними деклараціями про проголошення війни нацистській Німеччині900. Боротьба за голоси в ООН ще тривала де­який час, проте із прийняттям "права вето" при голосуванні у Раді Безпеки з питань збереження війни і миру, що сталося саме під час Ялтинської конференції, вона втратила свою гостроту й відійшла на другий план. 26 червня 1945 СРСР, УРСР та БРСР були запрошені для підписання Статуту ООН, а 24 жовтня того ж року на конференції у Сан-Франциско цей статут було ратифіковано.

У конституційних перетвореннях був також не менш виразний внутрішньополітичний бік. Повернення радянської влади в Україну після двох років німецької окупації вимагало додаткових заходів що­до відновлення її легітимності. Перш за все влада намагалася проде­монструвати українцям свою кардинальну відмінність від нацистсь­кої політики національного приниження та показати реальні зміни у національній політиці Рад. "Український народ, — зазначала 15 лю­того 1944 р. "Радянська Україна", — схвалює державні перетворення, вбачаючи в них новий крок уперед в розв'язанні національного пи­тання, новий ступінь у розвитку й зміцненні своєї державності... Зако­ни, прий- няті X сесією Верховної Ради СРСР, відкривають нові сто­рінки в історії Радянської України"901. Згадали у цьому контексті й про такі глибоко ворожі марксизму поняття, як "національна свідо­мість" та "національний патріотизм". "Нове піднесення почуттів на­ціональної гордості й торжества переживає кожен син, кожна донька України, кожний український радянський патріот", — писала "Радян­ська Україна" в ці дні902.

Отож рішення X сесії немов би виступали у ролі певної поступки Москви національним республікам, передусім регіонам, що були збу­рені національно-визвольними рухами. Вони мали пом'якшити по­вторну інкорпорацію до складу СРСР прибалтійських країн та захід­них областей України й Білорусії — регіонів, в яких точилася справ­жня партизанська війна.

У своїй книзі "Рузвельт і росіяни" Е. Стетініус згадував, що 7 лю­того 1945 р. президент США мав приватну бесіду зі Сталіним, в якій той поскаржився на свою важку і непевну позицію в Україні. Голос для України, сказав Сталін Рузвельтові, потрібен йому для збережен­ня єдності СРСР903.

Ситуація в Західній Україні дійсно була архіскладною, і це визна­вали також і західні спостерігачі. Характеризуючи дії радянської вла­ди у контексті придушення повстанського руху, військове міністерс­тво Великої Британії в своїй доповіді від 13 грудня 1945 р. зазначало, що поряд із такими заходами, як військові дії та депортації сімей уча­сників руху, влада активно застосовує панслов'янську і антисепара-тистську агітацію, а також пропаганду конституційних перетворень. "Навряд чи наразі є сумніви, — зазначалося в документі, — що ці захо­ди (поправки 1944 р.) були здебільшого задумані як поступки націо­нальним почуттям у радянських республіках, особливо в Україні"904.

Сталінська влада пильно стежила за реакцією повстанців щодо рішень X сесії. "З проникненням чуток про розширення прав союзних республік (а чутки поширюються швидко), — йшлося в одному з по­відомлень в ЦК КП(б)У із західних регіонів, — особливо про нарко­мати Заксправ і НКО, з'явився серед повстанців розбрід, особливо се­ред рядовиків. Дехто казав, за яку ж таку самостійну Україну ми ма­ємо боротись"905.

З огляду на це, рішення X сесії можна було вважати певним "де-жа в'ю", таким собі ремейком більшовицької національної політики часів громадянської війни та коренізації, що проводилися під гаслом "права націй на самовизначення", тільки на іншому витку розкручу­вання цієї ідеї. Тоді, у 20-х роках, створення Союзу РСР та поступки національним меншинам щодо національної державності, мови, еліти тощо мали запобігти розвалу єдиної країни. Демонструючи у такий незвичайний кшталт подальший розвиток радянської націо­нальної політики, конституційні поправки 1944 року, крім інших за­вдань, мали діяти на випередження місцевому націоналізму, який значно посилився в роки війни в усіх національних регіонах СРСР. На фоні гітлерівської політики знищення української державності та­ка політика пасувала якнайкраще.

Принагідно слід зазначити, що саме в той час, коли радянська пропаганда розгортала роботу щодо висвітлення "торжества сталін­ської національної політики", "розширення прав союзних республік" та "дружби народів СРСР", 11 лютого 1944 р. Президія Верховної Ра­ди СРСР прийняла рішення про позбавлення ряду народів державно­сті, а вже в березні цього ж року нарком державної безпеки Л. Берія відзвітувався перед Політбюро ЦК ВКП(б) за "успішно проведену операцію" по виселенню північнокавказьких народів906. В цілому у роки війни було депортовано 12 націй і народностей — на загал близько 3,5 млн осіб908.

Насамкінець зазначимо, що надзвичайно важливий аспект конс­титуційних перетворень випливав із перспектив входження Червоної армії до Європи. З огляду на передвоєнну "наступальну зовнішню по­літику СРСР" годі було й сподіватись, що Сталін залишиться осто­ронь питання розширення своєї імперії чи то територіально, чи шля­хом зміни політичної орієнтації країн, що він їх буде звільняти. З огляду на це поправки, прийняті до Конституції СРСР, створювали легальний механізм щодо включення до складу Країни рад нових ра­дянських республік.

Україні, враховуючи її важливу, подекуди навіть ключову роль у розв'язанні проблем, пов'язаних з майбутніми західними кордонами СРСР, а також з огляду на безпосереднє сусідство та етнічні зв'язки з країнами, які сталінське керівництво готувалось "радянізувати", а та­кож зважаючи на масштаби та високий градус кипіння національно-визвольної боротьби в її західних регіонах, відводилося особливе місце в сталінській політиці. Тож зовсім не випадковим було те, що УРСР не тільки першою розпочала розбудову своїх зовнішньополіти­чного й оборонного відомств, але й стала єдиною республікою, яка призначила обох своїх наркомів.

Указом Президії Верховної Ради УРСР від 5 лютого 1944 р. нарко­мом закордонних справ республіки було призначено відомого україн­ського драматурга й суспільного діяча О. Корнійчука909. Цікаво, що сам наркомат одержав право на життя лише 4 березня 1944 р. відповід­но до закону Верховної ради УРСР910, отже, нарком з'явився раніше свого наркомату. "Утворення Народного комісаріату закордонних справ Української Радянської Соціалістичної Республіки, — писала "Радянська Україна", — і, зокрема, призначення на пост народного ко­місара закордонних справ УРСР видатного громадського і державного діяча України товариша Корнійчука О.Є. зустрінуте з почуттям глибо­кого задоволення"911. Зазначимо, що призначення наркомзаксправом українського драматурга відбувалося у дусі розпочатої у 1943 р. кадро­вої політики висування на вищі керівні посади в державі відомих укра­їнців, що її проводив Микита Хрущов. Зростання авторитету О. Кор­нійчука як політичного діяча значною мірою пояснювалося успіхом його п'єси "Фронт", що з'явилася на сценах радянських театрів у 1942 р. Ідея твору — конфлікт між старою і новою генерацією коман­дирів Червоної армії, які значно різнилися між собою як за рівнем освіти, так і за способом мислення, — була підказана драматургу са­мим Й. Сталіним. На той час, коли радянські війська відчули гіркі на­слідки цього конфлікту поколінь, п'єса була дуже актуальною.

19 лютого 1943 p., невдовзі після першого визволення Харкова, О. Корнійчук, знову-таки за "підказкою зверху", опублікував у "Ра­дянській Україні" статтю, що започаткувала дискусію в радянській пресі з приводу так званої польської проблеми, передусім стосовно нових державних кордонів та політичної орієнтації післявоєнної Польської держави. Питання про швидкий розвиток Західної України у складі УРСР, розвинуте у цій статті, було спрямоване на акценту­вання "українського аспекту" польської проблеми. Наступного дня статтю українського драматурга передрукував центральний партій­ний орган — газета "Правда", а невдовзі О. Корнійчука було призна­чено заступником наркома закордонних справ СРСР у справах сло­в'янських країн, що, зрозуміло, мало певне символічне значення.

Перебування протягом року в кабінетах союзного НКЗС не мину­лося безслідно для О. Корнійчука. Він набув не лише певного дипло­матичного досвіду, але й встановив знайомства, відчув "дух" цієї зов­нішньополітичної установи. Власне тут, в НКЗС СРСР, про рішення X сесії Верховної Ради СРСР дізналися чи не першими, адже його нарком був головним "теоретиком і провідником" цих реформ. Чино­вники наркомату почали інформувати закордонних спостерігачів ще до розповсюдження офіційної інформації. Скажімо, ЗО січня 1944 р. у розмові між Надзвичайним і повноважним послом США в Радянсь­кому Союзі А. Гарриманом та двома чільними працівниками Нарком-заксправу СРСР один з них повідомив американського дипломата, що в кожній з союзних республік будуть утворені наркомати оборони й окремі армії, а інший висловив думку, що зміни в державному уст­рої СРСР мають на увазі практику Британської Співдружності912. По­яснення щодо рішень сесії давав невдовзі у приватних бесідах і сам В. Молотов, про них мав знати О. Корнійчук. Так, 6 лютого 1944 р. під час обіду, даного на честь британського посла Керра в Москві, на запитання, чи можна налагоджувати дипломатичні відносини з союз­ними республіками, наркомзаксправ відповів, що це мають вирішу­вати уряди союзних республік та іноземних держав913.

Зазначимо також, що Корнійчук, безумовно, не міг не знати, що вихід України на міжнародну арену мав свої історичні прецеденти. Не кажучи вже про дипломатичну діяльність урядів УНР, Гетьмана­ту, Директорії та ЗУНР, з 1919по 1923 р. радянська Україна мала дип­ломатичні представництва в Англії, Польщі, Італії, Австрії, Чехосло-ваччині, Литві, Естонії, Болгарії та інших країнах, а також підписала 48 угод з урядами іноземних держав914. Проте, піклуючись про ство­рення єдиної союзної держави і водночас побоюючись поширення "сепаратистських настроїв" в Україні, керівництво країни на чолі з Сталіним добилося ліквідації будь-яких ознак самостійності УСРР, перебравши на себе після утворення СРСР усі повноваження в галузі зовнішніх відносин.

Ось на такому доволі протирічному тлі розпочинав свою діяль­ність новий український наркомзаксправ. Уже в першій декаді люто­го 1944 р. О. Корнійчук передав М. Хрущову начерки концепції функціонування зовнішньополітичного відомства України. "Військова могутність і міжнародний авторитет СРСР, а також перетворення УРСР за роки радянської влади на велику індустріально-колгоспну державу, — підкреслювалося в ній,— дають нам усі підстави розра­ховувати на широкі міжнародні зв'язки з іноземними державами. Ці зв'язки нам необхідні в інтересах подальшого зміцнення позицій Ра­дянського Союзу при вирішенні міжнародних проблем"915.

Обґрунтовуючи право республіки на участь у післявоєнних мирних конференціях, щойно призначений нарком наголошував на тому, що воно зумовлене передусім тими великими втратами, яких зазнала Україна під час боротьби з гітлерівською Німеччи­ною та її сателітами. Вона, підкреслював О. Корнійчук, це право має більше, ніж будь-яка інша європейська держава, а тому є "нео­бхідність забезпечити участь українських представників у мирній конференції, конференціях з перемир'я з Румунією, Угорщиною, а також у роботі різних комітетів та комісій з питань війни та після­воєнного устрою"916.

Важливим завданням зовнішньополітичної діяльності НКЗС УРСР О. Корнійчук називав встановлення дипломатичних контак­тів "з дружніми нам Польщею, Чехословаччиною та післявоєнною Румунією"917. Виходом республіки на міжнародну арену, на думку наркома, мало стати встановлення дипломатичних зносин з Велико­британією і Сполученими Штатами. "Якщо ми встановимо дипло­матичні зв'язки з цими країнами, —розмірковував О. Корнійчук, — або тільки з однією з них, то багато інших країн антигітлерівської коаліції наслідують їхній приклад, оскільки уряди цих країн у своїй політиці переважно орієнтуються на Велику Британію і США. Цим актом ми не тільки прискоримо встановлення необхідних нам зв'яз­ків з іноземними країнами, але й забезпечимо позитивне вирішення питання про нашу участь у мирних переговорах"918. Для виконання вищевказаного завдання О. Корнійчук пропонував звернутися до наркома закордонних справ СРСР В. Молотова з проханням дати вказівку радянським послам у Лондоні і Вашингтоні прозондувати настрої урядових кіл щодо можливості обміну дипломатичними місіями з УРСР. Крім того, український нарком вважав за доцільне організувати через Англо-Російський Парламентський Комітет спе­ціальний запит до британського парламенту з цього питання. О. Ко­рнійчук інформував голову українського уряду про те, що британсь­кий і американський посли в СРСР Керр та А. Гарріман у бесіді з В. Молотовим, а пізніше і з ним самим висловили бажання відвідати Київ і, крім того, надіслали на ім'я О. Корнійчука теплі вітальні лис­ти у зв'язку з його призначенням на посаду наркомзаксправ Украї­ни. Корнійчук наводив текст привітання британського посла: "Коли Ви з часом улаштуєтеся й остаточно призвичаєтеся з вашими новими обов'язками, Ви, безперечно, знайдете мене стукаючим у Ваші двері"919. Тому він дійшов висновку, що англійці та американці ви­ступали за встановлення дипломатичних стосунків з Українською РСР, і розраховував у разі їх прибуття до Києва влаштувати послам теплий прийом, а за умов позитивного вирішення вищезазначеного питання посольствами СРСР у Великобританії та США одразу вста­новити дипломатичні відносини з цими країнами920.0. Корнійчук на­голошував на необхідності активізувати пропагандистську діяль­ність на зовнішньополітичній арені щодо ролі України як великої єв­ропейської держави, її внеску в боротьбу з гітлерівською Німеччи­ною, її політичного, економічного та культурного розвитку за роки радянської влади. З цією метою він пропонував, зокрема, запросити до Києва групу західних кореспондентів і влаштувати для них прес-конференцію за участю наркомзаксправ УРСР. Водночас слід акти­візувати діяльність органів масової інформації України. О. Корній­чук радив провести в ЦК КП(б)У спеціальну нараду з участю праців­ників преси, письменників, учених, яким треба "дати завдання підго-тувати серію статей для закордонної преси     .

Наркомом закордонних справ України був також представлений М. Хрущову проект плану організації його наркомату (датовано 9 лютого 1944 р.)922. По суті, в цьому документі відображено бачення Корнійчуком структури, а отже, й напрямків діяльності зовнішньопо­літичного відомства республіки. За розробленим ним штатним роз­кладом наркому належало мати двох заступників — по країнах та по кадрах і господарству. До компетенції першого відділу наркомату мали входити зв'язки з сусідніми державами — Польщею, Румунією, Чехословаччиною (мабуть, тими, з якими існували територіальні проблеми), другого — з Великобританією та Америкою, третього — з Болгарією, Югославією, Угорщиною, Грецією, Туреччиною. Четвер­тий відділ мав вирішити питания, пов'язані з Німеччиною, зокрема, готувати матеріали для мирної конференції, яку планувалося провес­ти після перемоги над Гітлером. Передбачалося і утворення ряду ін­ших відділів — протокольного, правничого, консульського, відділу друку, кадрів, шифрувального, адміністративно-господарського, а також організація бібліотеки, архіву, друкарського бюро, експедиції, учбової частини (для вивчення співробітниками іноземних мов), швейної майстерні, гаражу, бюро обслуговування іноземців, їдальні, бухгалтерії тощо923.

Згідно з проектом, планувалася також підготовка кадрів для по­сольств, місій та консульств. З цією метою належало зарахувати до наркомату старшими референтами та референтами по Польщі, відпо­відно, 2 і 6 осіб, по Румунії — 1 і 4, по Чехословаччині — 2 і 6, по Вели­кобританії і Америці — 2 і 9 осіб. Загалом, за проектом О. Корнійчука, штат НКЗС УРСР, без урахування працівників допоміжних підрозділів (їдальні, бухгалтерії тощо), мав становити 156 осіб, з них 42 — в основ-

них чотирьох відділах924.

Отже, структура наркомату закордонних справ Української РСР, як можна побачити, була розроблена точно за запропонованою вище концепцією: грунтувалась на визнанні примату загальносоюзних ін­тересів та використанні українського відомства в якості філіалу (зга­даймо Гарріманівську "двостволку"). Однак попри все вона була спрямована на встановлення безпосередніх дипломатичних стосун­ків з іншими державами, тобто на реальний вихід України на міжна­родну арену.

Проте НКЗС Української РСР не судилося бути створеним навіть у такому скромному вигляді. Як невдовзі з'ясувалося, союзний центр не поспішав реалізувати на практиці свої обіцянки. За період перебу­вання на посту наркома О. Корнійчука з "основних відділів" було утворено лише один — політичний (зав. відділом — А. Плахін). Цей відділ займався складанням етнографічних карт західних областей України, написанням історичних довідок, а також добіркою матеріа­лів довідкового характеру про окремі країни. Втім, навіть цю роботу за умов відірваності від засобів інформації (в тому числі і союзного НКЗС) здійснювати було нелегко, адже навіть про найближчих су­сідів — Польщу, Угорщину, Румунію, Чехословаччину, Болгарію, Туреччину, Югославію — НКЗС України, крім матеріалів ТАРС і ча­стково радіозведень НКДБ УРСР, жодними матеріалами цей відділ не оперував925.

Серед інших відділів, що їх було організовано в цей час, можна назвати секретно-шифрувальний, протокольно-консульський, а та­кож відділ кадрів та управління справами. На липень 1944 p., за штат­ним розкладом, НКЗС УРСР мав складатися з 75 працівників, проте в ньому реально було лише 40 (з урахуванням допоміжно-технічного персоналу)926.

Звістка про рішення Кремля усунути О. Корнійчука з посади нар­кома зустріла його зненацька. В архіві зберігається лист М. Хрущова, в якому лідер українських комуністів докладно інформує Й. Сталіна про свою бесіду з Корнійчуком з приводу його відставки. За повідом­ленням М. Хрущова, 11 липня 1944 р. нарком закордонних справ УРСР прибув до Києва з Одеси, де перебував у відрядженні, і був від­разу запрошений на прийом до ЦК КП(б)У. Вважаючи, що предме­том бесіди будуть результати його поїздки до Одеси, О. Корнійчук почав жваво розповідати про неї М. Хрущову (йшлося про перегово­ри з союзниками на предмет встановлення з ними консульських зв'язків)927. Голова українського уряду уважно вислухав доповідь наркома, а потім раптово повідомив О. Корнійчука про те, що "є рішення" про його заміну на цій посаді іншою людиною. Аргумент для цього був підібраний, як то кажуть, "залізний". "Зараз обставини вимагають, — пояснив М. Хрущов мотиви цього рішення, — щоб на посаді народного комісара закордонних справ України був такий товариш, який володів би іноземними мовами, і тим самим йому було б легше виконувати свої обов'язки під час переговорів з представника­ми іноземних держав"928. "Я сказав йому, — писав М. Хрущов, — що на посаду наркомзаксправ України рекомендується товариш Ману-їльський, який досконало володіє французькою мовою та іншими іноземними мовами, а його, Корнійчука, доцільно було б використа­ти на посаді голови Комісії у справах мистецтв при РНК УРСР"929.

Для Корнійчука ця звістка була, як холодний душ. Від роботи в Комісії, попри умовлянь Хрущова, він спочатку категорично відмо­вився, мотивуючи своє рішення тим, що робота забере в нього багато часу, а він хоче писати. Проте український драматург запитав, чи бу­де в такому разі його зняття з посади подане, як "у зв'язку з перехо­дом"? Хрущов відповів схвально і рекомендував ще подумати. На­ступного дня, заспокоївшись і обміркувавши всі "за" і "проти", Кор­нійчук знову прийшов на прийом до М. Хрущова. В бесіді з останнім він заявив, що вчорашнє повідомлення приголомшило його, оскільки він сприйняв його не на рахунок незнання іноземних мов, а як таке, що ним незадоволені в цілому. О. Корнійчук також підтримав канди­датуру Д. Мануїльського і додав, що не жалкує про це рішення, адже він був незадоволений своєю роботою. При цьому екс-наркомзаксп-рав дав згоду на роботу в Комітеті, щоправда, поцікавившись при цьому, хто саме із заступників голови РНК УРСР займається питан­ням роботи цього Комітету. На відповідь М. Хрущова, що цим займа­ється М. Бажан, український драматург "зробив багатозначний жест" (вони не ладили між собою) і попросив у голови Раднаркому дозволу звертатися в разі потреби до нього безпосередньо930.

12 липня 1944 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У шляхом опи-тувального голосування було прийнято рішення "обрати товариша Мануїльського членом політбюро ЦК КП(б)У", а вже наступного дня, 13 липня 1944 p., оприлюднені Укази про призначення Д. Мануїльсь­кого наркомом закордонних справ України та заступником голови РНК УРСР, а також про перехід О. Корнійчука на іншу роботу931.

У західній історіографії утвердилася думка, що начебто заміна О. Корнійчука влітку 1944 р. на посаді народного комісара закордон­них справ України партійним функціонером Д. Мануїльським була по­в'язана, головним чином, з політичною діяльністю дружини українсь­кого драматурга, польської письменниці-комуністки Ванди Василев-ської. Остання, до речі, невдовзі, 21 липня 1944 p., стала віце-президен­том Польського Комітету Національного Визволення, тобто Тимчасо­вого уряду Польщі. Таким чином, виходило так, що чоловік мав зу­стрічатися за столом переговорів з власною дружиною як представни­ки різних держав932.

Зазначимо, що глузування з цього приводу почали з'являтися на сторінках іноземної преси ще з 1943 p., коли В. Василевську було призначено головою створеної на терені Радянського Союзу так зва­ної Спілки Польських Патріотів. Однак на той час офіційна посада її чоловіка — заступника наркома закордонних справ СРСР — в самій Країні Рад нікого не турбувала та й для Заходу була не більшою мішенню для нападок, ніж, скажімо, радянське громадянство та член­ство у Верховній Раді СРСР самої польської письменниці. Мабуть, причини кадрових змін у наркомзаксправі УРСР влітку 1944 р. були зумовлені передусім внутрішніми пружинами сталінської політики. Для тієї гри, що її дедалі активніше проводив Й. Сталін на "диплома­тичному фронті", потрібні були люди зовсім іншого Гатунку, ніж український драматург. "Ортодоксальному пристосуванцеві" О. Кор­нійчукові не вистачало ані "повного розуміння політичного момен­ту", ані практичного більшовицького досвіду. Інша справа — старий більшовик Д. Мануїльський. Новопризначений нарком закордонних справ УРСР був фігурою колоритною. Отримав блискучу освіту у ву­зах Парижа й Петербурга, володів кількома європейськими мовами, а головне — був "перевіреним партійним кадром". З XI з'їзду РКП (б) Д. Мануїльський незмінно входив до складу ЦК партії і всією своєю попередньою діяльністю — підтримкою сталінського "плану автоно­мізації" під час утворення Союзу РСР (нагадуємо, що саме Д. Ману­їльський у 1923 р. активно підтримував Й. Сталіна в боротьбі проти намагань X. Раковського і М. Скрипника добитися збереження куцих прав республіки у сфері міжнародних зносин), боротьбою з українсь­ким націонал-комунізмом наприкінці 20-х — на початку 30-х років — виявив особисту відданість вождеві. Показовий факт — навіть Л. Троцький називав за це Д. Мануїльського "одним з найбільш огид­них ренегатів українського комунізму"933. Натомість сам Сталін жар­тома називав Дмитра Захаровича "липовим українцем".

Безумовно, Д. Мануїльський мав незрівнянно більший досвід ди­пломатичної діяльності, ніж О. Корнійчук. Ще у квітні 1918 р. за рішенням ЦК РКП (б) його було призначено членом мирної делегації РСФРР, що вела переговори з урядом гетьмана Скоропадського в Ки­єві. В 1920 р. у складі делегації радянської Росії та України Д. Ману­їльський вів переговори про укладання перемир'я з Польщею. З 1923 р. він майже 20 років працював у Комінтерні, а отже, мав досвід таємної дипломатії світового масштабу. На користь версії про неви-падковість прибуття Мануїльського в Україну свідчить той факт, що він не тільки негайно став заступником голови РНК УРСР, але й чле­ном політбюро ЦК КП(б)У, в якому очолив "ідеологічну роботу". От­же, Д. Мануїльський був направлений центром в Україну не стільки для другорядної роботи в наркоматі, скільки з метою спостереження і своєчасного реагування на можливі сепаратистські прояви в керівни­цтві республіки.

Підтекст проведеної в наркомзаксправі кадрової зміни одразу зрозуміли в Україні. В Києві з'явилися чутки, мовляв, планується та­кож заміна голови Раднаркому України М. Хрущова великоросом А. Ждановим "за перегини у національній політиці". Тому заміну О. Корнійчука Д. Мануїльським українська творча інтелігенція сприйняла в цілому негативно. Так, у розмові з приводу вищенаведе-них чуток, що відбулася у середині липня 1944 р. між письменниками Ю. Яновським і П. Панчем, останній зауважив: "Хрущов, Мануїльсь-кий, Жданов — чи не забагато для Вкраїни?"934.

Якими ж були погляди нового наркома щодо розбудови зовніш­ньополітичного відомства України? Уявлення про це дають нотатки, зроблені Д. Мануїльським приблизно у другій половині 1944 р. Зміст цього документа свідчить про те, що новому наркому закордонних справ УРСР було доручено розробити проект Положення про народні комісаріати закордонних справ союзних республік. Завдання, накрес­лені Д. Мануїльським у проекті Положення, складалися з 11 пунктів, написаних російською мовою, із вставками і виправленнями935. На відміну від "проекту Корнійчука", в цьому документі не наголошува­лося на необхідності встановлення прямих зв'язків республік СРСР з іноземними державами. Натомість фіксувалася, так би мовити, дру­горядна, допоміжна функція республіканських НКЗС, їх підпорядко­ваність у всіх питаннях центру. Показово, що питання про участь рес­публік у зовнішньополітичній діяльності розглядалося в останніх пунктах документа. Так, згідно з пунктом "з", лише за власною ініціа­тивою республіканські уряди могли ставити перед НКЗС СРСР пи­тання про врегулювання в бажаному для республік дусі взаємовідно­син даної республіки з сусідніми іноземними державами (кордони, втрати, обмін дипломатичними представництвами тощо). Під час пе­реговорів між представниками союзного центру і урядів іноземних держав з політичних і торговельних питань відповідні "зацікавлені республіканські НКЗС" мали лише "залучатися" (пункт "і"); під час дипломатичних місій союзного НКЗС за кордон (ще до відкриття са­мостійних представництв) працівники "зацікавленого республікан­ського НКЗС" мали включатися до складу цих місій, передусім до тих країн, у яких були компактні групи емігрантів, що переселилися в різ­ні часи з відповідних республік (пункт "к")936.

Зазначимо, що підвищена увага до питань еміграції відрізняла "проект Мануїльського" від "проекту Корнійчука", де про це зовсім не йшлося. Зокрема, це було викликане зростанням під час Другої світової війни кількості емігрантів з Радянського Союзу, що створю­вали на Заході свої організації і товариства, переважно вороже наста­влені до сталінського режиму. Отож Д. Мануїльський рекомендував частково передати республіканським НКЗС фіскальні функції відно­сно еміграції, що їх раніше в основному виконував НКДБ. Так, у пункті "в" документа йшлося про необхідність "вивчення політичної еміграції, що переселилася в різні часи з теренів Росії в іноземні дер­жави, вивчення її питомої ваги в політичному, економічному житті цієї держави, її організацій національного й культурного характеру, рівно як і стану тих національних меншин в іноземних державах, ос­новні національні маси яких мешкали на території СРСР". А у пункті "г" проекту Мануїльський навіть зробив спробу поширити це завдан­ня на територію СРСР, наголошуючи на необхідності вивчення також "усіх іноземних підданих, що мешкають на території даної респуб­ліки", і навіть більше (щоправда, останнє було автором викреслено) — "рівно як і радянських громадян іноземного походження, їх реєст­рації з метою політичного контролю і ідейно-політичного обслугову­вання цих груп населення"937.

Пункти "а" і "б" документа безпосередньо стосувалися вивчення внутрішньої і зовнішньої політики сусідніх з даною радян­ською республікою іноземних держав, а також країн, у яких відповід­ні республіки були якоюсь мірою політично чи економічно зацікавле­ні, чи у випадку, коли діяльність певних держав суперечила ін­тересам окремих радянських республік938.

Особлива увага в "проекті Мануїльського" приділялася проблемі воєнних втрат. У ньому фактично розвивалися пропозиції О. Корній­чука про підготовку республік до післявоєнної мирної конференції. Республіканські НКЗС мали перевірити узагальнені Надзвичайною Комісією дані про економічні та людські втрати та збитки, що їх за­вдали загарбники промисловості, сільському господарству тощо рес­публік, які були цілком чи частково окуповані (пункт "в"). Респуб­ліканські наркомати закордонних справ мали також з санкції НКЗС СРСР організувати поїздку дипломатичних представників та пред­ставників преси іноземних держав на території, що були тимчасово окуповані (пункт "ж")939.

Продовження - Част.2.