Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.12. Сталінська "національна реформа" воєнної доби як модель ефемерного держанною статусу радянських республік (Част. 2.)

У пункті "д" проекту визначалися заходи, спрямовані на підви­щення кваліфікації працівників республіканських наркоматів закор­донних справ, вказувалося на потребу налагодження систематичного вивчення ними міжнародних відносин, світової політики, географії, економіки, всесвітньої історії і особливо іноземних мов (англійської, французької і мов прикордонних держав)940.

Отже, "проект Д. Мануїльського" розглядав республіканські нар­комати закордонних справ виключно в якості допоміжних філій цен­тру і не зупинявся на питаннях їхньої самостійної участі у зовнішньо­політичних заходах. Водночас офіційно не знімалося з порядку ден­ного і питання про встановлення безпосередніх дипломатичних сто­сунків між Україною та іншими державами. Наприклад, під час пере­дачі повноважень від попереднього наркома до нового в акті від 20 липня 1944 р. констатувалося, що "утворений у березні місяці поточ­ного року НКЗС УРСР знаходиться в даний час у такій стадії орга­нізації, що може забезпечити початкове виконання безпосередніх функцій дипломатичних зв'язків з іноземними державами"941.1 нада­лі, зустрічаючись з членами різних іноземних делегацій, представни­ки НКЗС УРСР також запевняли їх у намірах українського уряду встановити з ними найближчим часом дипломатичні відносини. Зо­крема, на пряме запитання прем'єр-міністра Югославії І.Шубашича, який наприкінці листопада 1944 р. побував у Києві, чи має намір уряд України встановити після війни дипломатичні стосунки з Югосла­вією та іншими країнами, завідуючий консульсько-протокольним відділом НКЗС УРСР К. Волохов відповів, що республіканські нарко­мати, зокрема народний комісаріат закордонних справ України, саме утворені з цією метою, тобто для встановлення зовнішніх зв'язків ре­спубліки942. Не скупився на обіцянки і сам Д. Мануїльський. Під час конференції у Сан-Франциско в травні 1945 р. він наголошу­вав на тому, що Україна готова у будь-який момент обмінятися дипломатичними і консульськими представництвами з будь-якою країною943.

Серед країн, з якими вже найближчим часом очікувалося встано­влення прямих контактів, були передусім слов'янські сусіди України — Польща і Чехословаччина. Про специфічні національні цілі респу­бліки, що визначали потребу встановлення тісних зв'язків саме з ци­ми країнами, часто говорили українські депутати у Верховній Раді СРСР і Верховній Раді УРСР, писала радянська преса. В свою чергу новоутворені прорадянські уряди Польщі й Чехословаччини вислов­лювали бажання встановити дипломатичні відносини з Україною. До речі, першим поздоровив О. Корнійчука з призначенням наркомом закордонних справ УРСР чехословацький посол у Москві Фірлінгер. 11 лютого 1944 р. "Радянська Україна" надрукувала тексти вітальних телеграм, якими обмінялися чехословацький посол і О. Корнійчук. "Високоповажний Олександр Євдокимович! — писав Фірлінгер. — Разом з сердечним привітанням шлю побажання нового успіху на посту, ввіреному Вам Верховною Радою УРСР. Впевнений, що Ваше призначення на цей важливий і відповідальний пост буде могутнім заохоченням дружніх відносин, що все поглиблюються між нашими країнами, і старої дружби між чехами, словаками і українцями, друж­би, яку вже давно розвивали наші кращі патріоти Коллар, Шафарик, Гавлічек, Ваш великий Шевченко і Іван Франко. Переконаний, що Ваша діяльність буде на користь співробітництву України, Чехосло­ваччини і Польщі..."944

Розмови про встановлення тісних зв'язків між Україною та Че-хословаччиною продовжувались і надалі, подекуди набуваючи панслов'янського забарвлення. Влітку 1945 р. Президент Чехословаччини Е.Бенеш висловив думку про те, що Україна могла б стати ключовим членом слов'янського блоку945. Проте дипломатичні стосунки між Чехословаччиною і Україною так і не були встановлені. Після підпи­сання радянсько-чехословацького договору від 29 червня 1945 р. про передачу Карпатської України "її споконвічній матері — Радянській Україні" про встановлення дипломатичних стосунків між УРСР та Чехословаччиною "забули". Зазначимо, що підписання цього догово­ру відбулося без участі українських дипломатів, хоча формально йо­го текст було написано українською, російською і словацькою мова­ми (але не чеською)946.

Дипломатичні стосунки України з Польщею обмежилися перего­ворами з прорадянським "люблінським урядом", угодою про евакуа­цію українського й польського населення (підписаною 9 жовтня 1944 р. Уповноваженим від уряду УРСР головою РНК М. Хрущовим і Уповноваженим ПНКВ головою Комітету Осубкою-Моравським)947 та обміном державними візитами польських лідерів у жовтні 1945 р. до Києва і М. Хрущова у грудні 1945 р. до Варшави. Проте обміну ди­пломатичними представництвами внаслідок цього так і не відбулося.

Щодо встановлення дипломатичних відносин УРСР з країнами Заходу, то тут справа також не рушила з мертвої точки. Хоча аналіти­ки союзників доволі швидко зрозуміли сенс сталінських "перетво­рень" у зовнішньополітичній сфері і пропонували своїм урядам не визнавати легального статусу союзних республік у міжнародній ор­ганізації948, останні з огляду на політичну кон'юнктуру не лише пого­дились на прийняття до ООН України й Білорусі, але й деякий час розробляли ідею встановити прямі дипломатичні відносини з цими республіками, зокрема з Україною (у 1946 і 1947 pp.)949.

Врешті, союзне керівництво доволі брутально й жорстко припи­нило ці спроби: В. Молотов у відповідь на чергову пропозицію бри­танського уряду відносно встановлення дипломатичних відносин з Україною "запевнив" британців у тому, що Київ не зацікавлений у розширенні дипломатичних контактів950.

Зазначимо, що і в самому зовнішньополітичному відомстві Укра­їни після приходу Д. Мануїльського поступово почали усвідомлюва­ти справжнє місце і роль українського наркомату. Наприклад, коли навесні 1945 р. Одеський обком партії у зв'язку із прибуттям до міста значної кількості іноземців порушив питання про відкриття у ньому дипломатичного агентства, українські чиновники з НКЗС не наважи­лися запропонувати центру свої послуги. Завідуючий Оргвідділом А. Плахін у листі на ім'я секретаря ЦК КП(б)У Д. Коротченка зазначав: "Відверто кажучи, не можу сказати, чи це має бути дипагентство від НКЗС СРСР, чи від НКЗС УРСР. Тому, мені здається, краще не згадувати у листі (мається на увазі до Москви. — В. Г.) про це, що я і зро­бив"951. Звісна річ, Москва це питання вирішила, не радячись з Ки­євом. 31 травня 1945 р. НКЗС СРСР утворив дипагентство в Одесі й направив туди зі столиці дипагента Царьова з певним штатом952.

Після входження України до ООН (що сталося майже виключно внаслідок тиску сталінської дипломатії і поступок союзників) і роз­гортання в ній специфічної діяльності її делегації на чолі з Д. Ману-їльським подальша розбудова НКЗС УРСР не привертала чільної ува­ги953. Його навіть перестали помічати. У своїх мемуарах М. Джилас згадував про "красномовця, жвавого дідуся, міністра без міністерст­ва" Мануїльського, який "марнословив певний час в Об'єднаних На­ціях"954. Втім, така оцінка діяльності Д. Мануїльського в ООН не є цілком вірною. Найдосвідченіший серед радянських дипломатів в Організації Об'єднаних Націй, він, по суті, спрямовував у ній всю ро­боту представників СРСР. Не випадково деякі дослідники відзнача­ють у своїх працях "еру Мануїльського в ООН", "золотий вік україн­ської радянської дипломатії" тощо955. Проте, якщо про "еру Мануїль­ського" можна говорити, то "золотим віком української дипломатії" 1944—1945 pp. слід вважати досить умовно. Одержавши право мати власний НКЗС, вийшовши на міжнародну арену, Україна разом з тим не дістала реальних прав на вироблення власної зовнішньополітичної лінії, тим більше на встановлення безпосередніх зносин з іноземними державами. Українська делегація в ООН завжди була alter ego союз­ного уряду.

Однак утворення НКЗС УРСР навіть у такому вигляді мало певні позитивні наслідки. Це стосувалося не тільки появи поняття "держа­ва Україна" у матеріалах західної преси, але й зрушень, які внаслідок цього відбувалися в самій Україні. Адже сам факт "виходу респуб­ліки на міжнародну арену", безумовно, сприяв зростанню національ­ної самосвідомості українців, відчуття ними себе нацією, що заслуго­вує на представництво в світовій міжнародній організації.

У контексті проблеми "конституційних перетворень" в СРСР окремий інтерес привертає їхній військовий аспект, адже весь попе­редній хід розвитку військового будівництва в СРСР засвідчив стійку тенденцію до відмови від творення у складі Червоної армії національ­них військ, що, здавалося, природно витікало із багатонаціональної і федеративної природи СРСР. Для сталінського тоталітарного режи­му ідеальну модель національного військового будівництва станови­ла екстериторіальна, змішана в національному відношенні (при пере­важаючій російсько-слов'янській більшості) комплектація військ, яка, крім впевненості керівництва у вищій ступені лояльності такої армії, робила її водночас чудовим інструментом інтеграції та руси­фікації не російських народів956. Власне кажучи, саме напередодні Другої світової війни Постановою ЦК ВКП (б) та РНК СРСР від 7 березня 1938 року "Про національні частини і формування Робітничо-Селянської Червоної Армії" ці останні рудименти попередньої на­ціональної політики у військовій сфері були визнані такими, які "в теперішній час не можуть виправдати свого призначення", позаяк вони сформовані за принципом територіальності, який наразі не від­повідає загальному принципу побудови військ РСЧА957. Рішення X сесії кардинально ламали такий усталений підхід до військового бу­дівництва в СРСР. "Досі, — зазначив у своїй доповіді на X сесії В. Молотов, — союзні республіки брали участь в загальній справі створення, організації та озброєння Червоної армії, яка створюва­лась як загальносоюзна, що не має окремих військових формувань республік. Наразі ж пропонується запровадити військові формуван­ня республік як складової частини Червоної армії. В зв'язку із чим виникає потреба перетворення загальносоюзного НКО у союзно-ре­спубліканський"958. "Зараз, — зазначив він, — коли всі народи Ра­дянського Союзу прагнуть зайняти своє місце в лавах Червоної ар­мії, для нас має поважне значення утворення військових формувань у республіках"959.

Не обійшов проблеми творення національних частин і сам Ста­лін. У наказі до 26-ї річниці Червоної армії Верховний головнокоман­дувач зазначив, що "утворення нових військових формувань у союз­них республіках, підготовлене бойовою співдружністю народів СРСР у Вітчизняній війні і всією історією нашої держави, ще більше зміцнить Червону армію і увіллє до її лав нові бойові сили"960.

Отож це рішення не могло не викликати ейфорії в середовищі української інтелігенції, яка вбачала в цьому безумовний крок на шля­ху розвитку української державності. З цього приводу слід пригадати, що ще ЗО червня 1942 р. подібні думки висловлював О. Довженко. "По­прошу М. С (Микиту Сергійовича Хрущова), — писав він у своєму що­деннику, — організувати Українську армію, бодай український корпус Червоного козацтва "Запорозьку січ" зі зразковою політчастиною і ви­датними кадрами. Яке б велике це мало значення політичне, яке сильне враження справило б це на народ під час наступу"961. До певної міри мрії митця відносно творення української армії були відбиті в його по­вісті "Перемога". Написаний наприкінці 1942 р. в типовому для пись­менника емоційно-героїчному стилі, цей твір, зокрема, оспівував і рат­ну звитягу українців на війні. Повість була передана до видавництва журналу "Знамя", однак радянські ідеологи розцінили її як "політично помилкову і шкідливу" та заборонили до друку962. Начальник управ­ління агітації та пропаганди ЦК ВКП(б) Александров критикував авто­ра передусім за те, що описувана в повісті військова частина складала­ся лише з українців. "Так не буває", — стверджував Александров та ро­бив з цього висновок, що в повісті "штучно відірвано боротьбу українського народу від російського та всіх народів СРСР проти німців"963.1 ось те, що чільним партійним ідеологом було розцінено як ідеологічну помилку, через півроку почали натхненно вітати найвищі радянські урядовці, українські достойники, закликаючи українців згадати війсь­кові звитяги своїх предків. Голова Верховної Ради УРСР М. Гречуха, виступаючи на Сесії Верховної Ради СРСР, заявив: "Якщо нинішня світова війна не навчила декого уму — розуму, то в майбутніх битвах за честь, свободу і незалежність нашої соціалістичної батьківщини бій­ці і офіцери українських з'єднань ще раз доведуть, як вміють битися нащадки славних українських богатирів — Богдана Хмельницького, Данила Галицького, Миколи Щорса"964. Під час "дебатів" на 6-й сесії Верховної Ради УРСР той самий М. Гречуха упевнив "мудрого полко­водця великого Сталіна, що українське червоне військо, виховане у ду­сі славних традицій наших предків запорожців, в дусі славних тради­цій героїв Вітчизняної війни, стане вірною, могутньою і надійною опо­рою нашої Червоної армії"965. На певний час українська преса захопи­лась темою відродження бойових традицій українського народу. "Ра­дісніше б'ється серце, — наводила "Радянська Україна" висловлюван­ня токаря-карусельника Олексія Ісаєнка, — коли дізнаємося про утво­рення військових формувань у республіках. Значить, тепер будуть українські військові частини. Немає сумніву, у цих частинах доблесні сини України піднесуть на ще більшу височінь бойову славу українсь­кого народу"966.

Вся ця риторика до певної міри вводила в оману і західних ана­літиків. А. Гарріман, оцінюючи перспективи воєнної реформи в СРСР, назвав її "чудовим методом підвищення інтересу до служби у Червоній армії та підтримки армії з боку місцевого населення". "Насправді, — міркував він, — значно легше переконати молодих людей, що це є їх­нім обов'язком служити в організованих по місцях їхнього проживан­ня частинах, ніж у знеособленій армії Радянського Союзу"967.

Про те, як же на практиці буде проводитися військова реформа, ніхто в СРСР, мабуть, не мав жодних уявлень. Скажімо, під час обго­ворення рішень 10-ї сесії СРСР на шостій сесії Верховної Ради УРСР так само, як і раніше в Москві, депутати здебільшого торкались пи­тань бюджету республіки на наступний рік та проблем відбудови на­родного господарства республіки. Мова здебільшого йшла про допо­могу Україні з боку союзного уряду, виділення коштів з бюджету СРСР на розвиток української освіти, культури, охорони здоров'я, соціального забезпечення тощо. Однак виглядало доволі дивним, що в новому бюджеті республіки не було виділено ніяких коштів на роз­будову й утримання нових наркоматів. Власне, питанням здійснення конституційної реформи приділялося небагато часу, і розглядалися вони останніми. "Дискусія" з цього приводу велася виключно в ме­жах формул, запропонованих В. Молотовим, і ні кроку в бік.

Тоді, коли виступаючі дозволяли собі експромт, робилося це, звісна річ, у дусі часу. Наприклад, з питання про утворення НКО УРСР та республіканських військових формувань виступив якийсь генерал-майор Нікольський. Спочатку він розповів поважному зібранню про "Сталінську науку перемагати". Потім закликав відсто­яти "споконвічні українські землі" (ті, які досі знаходились де-юре у складі Польщі, мова йшла про Закерзоння)968.1, нарешті, генерал за­кликав творити національні військові формування в Україні, спираю­чись на "традиції уславленого нашими предками трьохгранного ро­сійського багнета, переданого у стальні руки радянських воїнів"969.

6 березня 1944 р. 6-а сесія Верховної Ради УРСР прийняла Закон "Про утворення військових формувань союзних республік та пере­творення у зв'язку з цим народного комісаріату оборони із загально­союзного в союзно-республіканський наркомат". Закон увійшов по­правкою до Конституції СРСР (ст.18-а) та Конституції УРСР (ст.15-а)970.

Слід наперед зазначити, що з НКО Україні поталанило ще мен­ше, ніж з НКЗС, однак доволі показовим було те, що тільки в Україні і була зроблена якась спроба перевести справу розбудови військового відомства в практичну площину.

11 березня 1944 p., згідно з указом Президії Верховної Ради УРСР, наркомом оборони УРСР було призначено 44-річного гене­рал-лейтенанта Василя Пилиповича Герасименка971. (У січні 1944 р. його було призначено спочатку командуючим Харківським військо­вим округом, а 10 березня 1944 р. — командуючим КВО.) Головне Управління кадрів ЧА характеризувало В. Герасименка як "культур­ного, бойового генерала"972. Дійсно, Василь Пилипович мав найвищу військову освіту — закінчив Військову академію ім. М. Фрунзе, доб­ре знав німецьку мову, мав досвід керування загальновійськовими арміями, останню з яких — 28-у — він очолював впродовж року. Проте не тільки через професійні чесноти вибір припав саме на цього генерала. М. Хрущов особисто добре знав Герасименка по службі в КОВО в передвоєнний період, а потім часто зустрічався з ним під час війни і згадує про це в своїх мемуарах. Так ось цей військовий нале­жав до того незначного числа генералів-українців, які не стидалися свого українського походження та розмовляли рідною мовою973. Останнє, правда, подекуди дратувало його колег-росіян. Скажімо, ге­нерали І. Конєв і В. Толбухін через це між собою звали Герасименка не інакше, як "хохлом", і мали з ним не дуже приязні стосунки974. Од­нак, мабуть, саме через це він був ідеальною фігурою для призначен­ня на посаду наркома оборони України.

Зазначимо, що від самого початку, добре знаючи сталінську по­літичну кухню, українські урядовці і партократи скептично ставили­ся до реальної можливості розбудови республіканського НКО. Колишній член ЦК КП(б)У, перший секретар ЦК ЛКСМУ В. Костенко згадував, що, помітивши в списку раднаркомівських телефонів номе­ри наркома оборони УРСР, вони іронічно посміхалися975.

Щодо В. Герасименка, то він не звертав на це уваги і невдовзі піс­ля свого призначення розробив структуру майбутнього НКО УРСР, яка вже в березні 1944 р. у якості постанови "Про формування апара­ту народного комісаріату оборони УРСР" була затверджена Раднар-комом України976. Як видно з цього документа, розроблена В. Гераси-менком структура виходила з ідеї розбудови збройних сил союзної республіки з усіма основними родами та видами зброї. Крім наркома оборони та його канцелярії, до складу наркомату мали увійти Гене­ральний штаб Червоної армії УРСР (з начальником та трьома його за­ступниками), вісім управлінь та вісім відділів; командуючі (піхотою, протиповітряною обороною, артилерією, авіацією, панцерними сила­ми, кавалерією), начальники (військ зв'язку, тилу, інженерних, хіміч­них військ) — всі з відповідними штабами, комітетами, управління­ми та відділами. Не лишилося обійденим в цій структурі і Політупра-вління Червоної армії УРСР із редакцією, друкарнею, видавництвом, Центральним будинком Червоної армії, а також Управління контрро­звідкою "СМЕРШ", Військова Прокуратура, Військовий Трибунал

ТОЩО977.

Виходячи з того, що двом військовим відомствам — НКО УРСР та КВО — буде тісно в розореному війною Києві, за підписом М. Хрущова та В. Герасименка 1 квітня 1944 р. було підготовлено проект постанови ДКО СРСР "Про створення Тернопільського війсь­кового округу та перейменування Київського військового округу в Житомирський військовий округ"978. Однак в Москві українську ініціативу не підтримали.

Натомість 23 червня 1944 р. начальник Головного Управління формувань та укомплектувань Генерального штабу Червоної армії генерал А. Смородинов нарешті підготував "Проект положення про народні комісаріати оборони союзних республік", що мав регламен­тувати права та обов'язки республіканських наркоматів оборони979. Згідно з "Положенням", народні комісари союзних республік мали керувати: а) діяльністю обласних, міських та районних військових ко­місаріатів; б) утворенням республіканських військових формувань відповідно до розпоряджень народного комісара Союзу РСР. Проте правом керувати військами, дислокованими на республіканському терені, республіканські наркоми не наділялись. Крім того, НКО рес­публік мали здійснювати свою діяльність через Військові Ради окру­гів, тобто фактично мали стати проміжною ланкою між округами та НКО СРСР. Тож, по суті, проект Головупраформу перетворював рес­публіканські наркомати оборони на "п'яте колесо" в системі союзно­го наркомату, а з республіканських наркомів оборони створював справжніх "весільних генералів". Саме це примусило М. Хрущова та В. Герасименка звернутися 28 червня 1944 р. з листом до наркома оборони СРСР Й. Сталіна980. Вказуючи на те, що подвійне підпоряд­кування округів ускладнюватиме умови їх роботи, вони також напо­лягали на тому, що запропонований Москвою проект у разі його реа­лізації створюватиме ненормальні стосунки та плутанину в роботі апаратів Центральних управлінь НКО СРСР та округів. Наявність цього та інших "недоліків" проекту Головупраформу українські ке­рівники вбачали у тому, що Генштаб розробив його "без урахування особливостей Української РСР, де є чотири військові округи"981. Для усунення усіх цих недоліків М. Хрущов та В. Герасименко запропо­нували внести до тексту "Положення" деякі зміни та доповнення, в силу яких округи та війська, розташовані на території республіки, ма­ли б в усіх відношеннях підлягати наркомату оборони УРСР (за ви­ключенням військ діючої армії та Резерву Ставки ВГК). Згідно з цими доповненнями, текст Головупраформівського проекту на перший по­гляд майже не зазнавав змін. До нього лише додавалися два нових пункти й робилися деякі відповідні узгодження. Проте ці два пункти докорінно змінювали весь зміст документа, перетворюючи НКО УРСР із бутафорського на реальний орган керівництва збройними си­лами республіки:

"1. Народний Комісар Оборони УРСР підпорядковується Народ­ному Комісару Оборони СРСР (через Генеральний Штаб та Цент­ральні Управління НКО) та Голові Ради Народних Комісарів Україн­ської РСР (безпосередньо);

2. Народному Комісарові Оборони УРСР підпорядковуються усі війська та органи місцевого військового управління, що розташовані на території республіки, за винятком військ діючої армії та Резерву Ставки Верховного Головнокомандуючого"982.

Зазначимо, що українські керівники надалі, принаймні ще раз (19 серпня 1944 p.), зверталися до Наркома оборони СРСР із проханням затвердити їхні пропозиції щодо внесення доповнень до "Положення про республіканські наркомати оборони", проте обидва рази безус­пішно983. З іншого боку, союзне військове керівництво прямо не ви­словлювало принципових заперечень щодо українських пропозицій. Крім того, 4 червня 1944 р. Генштаб розпорядився про утворення кан­целярії НКО УРСР при наркомі оборони України зі штатом у кількос­ті 11 осіб — 6 військовиків і 5 вільнонайманих. До 20 липня 1944 р. канцелярія була в цілому укомплектована984.

Надії на те, що український наркомат оборони все ж таки існува­тиме й розгортатиме свою діяльність, не полишили В.Герасименка й на початку 1945 р. Це, зокрема, засвідчував той факт, що 20 березня 1945 р. український нарком затвердив "Програму-завдання" для рішення фор-проекту будинку НКО УРСР у Києві. У програмі були ретельно розписані найменування усіх управлінь та служб із загаль­ною кількістю військовослужбовців і вільнонайманих та орієнтовна площа, яка мала бути виділена під кожне з них. Крім службових при­міщень, у будинку НКО УРСР передбачалися оглядовий зал на 1 тис. місць, зал офіцерських зібрань, бібліотеки-читальні, клубні кімнати, ресторан, кухня-їдальня, магазин тощо. Окремо планувалося збуду­вати готель, друкарню, майстерні, гаражі та інші підсобні приміщен­ня. В цілому ж будинок НКО УРСР мав зайняти площу 56 140 м2, на якій передбачалося розмістити штату 3077 військовиків та2150 віль-нонаиманих   .

Важливим моментом у роботі наркома оборони України стала його, так би мовити, дипломатична діяльність. Справа в тому, що на­явність в Україні, згідно з конституцією, наркоматів оборони та іно­земних справ вимагала від їхніх наркомів "за етикетом" зустрічати та проводжати іноземні делегації, що проїжджали через Київ до Моск­ви, і таких зустрічей було чимало. "За звичаєм, змішані урядові деле­гації, — пояснював специфіку протоколу у листі від 13 лютого 1945 р. до наркому оборони наркомзаксправ УРСР Д. Мануїльський, — мають обслуговуватися представниками НКО та НКЗС разом, спе­ціальні делегації... головним чином, представниками військової влади, тобто НКО"986. Досвідчений Мануїльський рекомендував колезі створити спеціальну протокольну групу при НКО, виділити добре легкове авто, приміщення для прийомів, а також підготувати для цих цілей духовий оркестр і одну-дві роти почесного караулу. "Всі зазна­чені моменти зовнішнього представництва, — підкреслив Мануїль­ський, — мають політичне значення, і на них слід своєчасно звер­нути увагу"987. Але й виконання цих заходів виявлялося для наркома оборони України справою доволі складною. Не вистачало ані грошей, ані підготовлених зі знанням іноземної мови офіцерів (таких, як з'ясу­валося, майже не знайшлося у штабі КВО). Скажімо, навіть на доволі скромну зустріч французького генерала, керівника військової місії в СРСР, жалівся В. Герасименко у листі до М. Хрущова, пішла кварталь­на сума коштів, що була виділена штабу КВО на подібні заходи988.

На прохання В. Герасименка створити спеціальний відділ для зо­внішніх відносин при канцелярії НКО УРСР заступник начальника Генерального штабу генерал армії О. Антонов відмовив, мотивуючи це тим, що "в даний момент це не викликається необхідністю через відсутність у Києві постійних військових представництв"989. Щодо грошей, то Антонов пообіцяв відпускати їх у кожному окремому ви­падку990.

Як нарком оборони України В. Герасименко брав участь і у різно­манітних внутрішньополітичних заходах: похованні генерала М. Ва-тутіна, нагородженні піонера В. Кравчука, який врятував під час оку­пації військовий прапор, відкритті виставки трофейної зброї і воєнної техніки в Києві, на базі якої надалі було організовано музей Великої Вітчизняної війни. 1 травня 1944 р. він приймав парад і за доручен­ням уряду УРСР звернувся до присутніх з вітальною промовою. У червні того ж року В. Герасименко виступав на семінарі піонервожа-тих і зажадав військового навчання шкільної молоді. Як нарком обо­рони він видав 15 наказів, в яких повною мірою був відбитий ступінь його владної компетенції: "Про проведення мисливства і ловлення риби", "Про військову кіногрупу при НКО УРСР", "Про нагороджен­ня працівників метеослужби" і т. ін.991

Як і передбачав В. Герасименко, з часом нерегламентованість прав та обов'язків наркома оборони стала негативно позначатися на його стосунках із керівництвом інших українських військових окру­гів (благо, він був ще хазяїном у своєму КВО). Майже відразу по при­значенні наркома оборони України виникло безліч питань, які потре­бували загальної їх координації між армією та українським урядом (скажімо, питання призову, розмінування території УРСР тощо). І хо­ча генерал В. Герасименко взяв на себе обов'язки, як він сам зазначав, "якщо не начальника, то старшого щодо Військових Рад українсь­ких округів", останні не поспішали визнавати владу українського наркома992. Навесні 1945 р. нарком оборони УРСР знов підготував листа до Й. Сталіна, в якому поскаржився на неузгодженість власних прав та обов'язків, нарікаючи на те, що це призводить до значних уск­ладнень у його роботі. "Таке положення не може продовжуватися на­далі нерегламентованим з Вашого боку, — писав він, — позаяк у будь-який час може виникнути конфлікт "про порядок підпорядку­вання", і представникам центру доведеться розбиратися, хто має ра­цію, а хто ні, а справа буде страждати. Не вважаючи за можливе у да­ний час просити Вас про затвердження "Положення про Народний Комісаріат союзних республік", я все ж прошу окремим наказом чи директивою частково регламентувати мої права та обов'язки як нар­кома оборони, що випливають із практики"993. Далі в листі чітко окреслювалися контури тієї компетенції, яку В. Герасименко вважав за доцільне отримати від центру на період до остаточного утворення НКО УРСР. На відміну від свого попереднього проекту, тепер нар­ком оборони України визнавав доцільність підпорядкованості укра­їнських округів безпосередньо союзному НКО, але зазначав, що про кожне завдання Центру, яке надається тому чи іншому округу й за­чіпає інтереси місцевого населення чи народного господарства союз­ної республіки, чи таке, що потребує сприяння місцевих органів вла­ди, повинні повідомляти і його, щоб він міг з метою орієнтації з ним відповідно інформувати Уряд УРСР. Водночас В. Герасименко напо­лягав на передачі йому права контролю за всіма наказами, директива­ми НКО СРСР та його центральних органів, що стосуються інтересів цивільного населення і народного господарства союзної республіки, а також завдання НКО СРСР з питань, що випливають із національ­них особливостей регіонів994. Генерал просив також, щоб Народному комісару оборони УРСР були надані права видавати накази з усіх пи­тань, що викладені вище. В цілому ж усі війська та військові устано­ви, що знаходяться на терені України, повинні у питанні Статуту вну­трішньої та гарнізонної служби бути підпорядкованими Наркому оборони УРСР. "За мною тільки право, — підкреслював він, — лік­відації порушень статутів, ваших наказів, директив"995. Щодо вико­нання своїх обов'язків, нарком В. Герасименко вважав за необхідне ще до організації НКО республіки сформувати його апарат із відпо­відними функціями. Для виконання цих функцій мали, на його думку, бути створені такі кадрові групи: 1. Оперативна група; 2. Організа­ційно-стройова група; 3. Група Всеобучу та фізкультури; 4. Група ка­дрів; 5. Група зовнішніх зносин; 6. Дорожня група; 7. Управління гід­рометеорологічної служби; 8. Квартирна група; 9. Військово-санітар­на група; 10. Заготівельне управління; 11. Група военторгу; 12. Війсь­кова група контролю при Наркоматі оборони УРСР996.

Обов'язки усіх цих груп були також ретельно розписані. Про­позиції наркома оборони УРСР цього разу являли собою щось се­реднє між проектом Головупраформу та "проектом Хрущова—Ге-расименка". У той же час у деяких пунктах вони дещо віддалено нагадували інститут уповноважених Народного комісара у війсь­кових та морських справах СРСР при РНК урядів союзних респуб­лік, що був утворений відразу після створення СРСР. Цей інститут був покликаний ураховувати національні особливості та можливо­сті кожної республіки при проведенні єдиних принципів військо­вого будівництва. Уповноважені мали інформувати свої уряди про всі рішення Наркомату у військових і морських справах, допомага­ти усувати можливі неузгодження у взаємовідносинах центру і ре­спублік у військових питаннях. Накази та розпорядження наркома у військових і морських справах СРСР, обов'язкові для виконання на всій території СРСР, як правило, повинні були проводитися че­рез відповідних уповноважених при РНК союзних республік. Про­те вже на початку 30-х років практика інституту уповноважених була фактично зведена нанівець, а наприкінці 30-х pp. навіть згад­ка про них зникла з офіційних документів997.

НКО УРСР не доріс і до цього рівня, лишаючись по суті "по-тьомкінським селищем". Драматизм ситуації полягав у тому, що, здається, цього вперто не хотів помічати сам нарком оборо­ни УРСР. Мабуть, така упертість українського наркома мала дратувати Сталіна і ледь не коштувала йому не лишень подаль­шої кар'єри, але й життя. Вже після війни, під час відпочинку на курорті в Юрмалі, М. Хрущов приїхав до Риги, де відвідав В. Герасименка. Там у приватній бесіді, не вдаючись до подробиць, він обмовився, що, власне, саме він врятував Василя Пилиповича від смерті998.

Згортання його діяльності як наркома розпочалося в липні 1945 p., коли генерал-лейтенанта В. Герасименка було позбавлено го­ловного важеля його влади — командування Київським військовим округом. На цю посаду призначили генерал-полковника А. Гречка, який щойно повернувся з Німеччини. А самого В. Герасименка (до речі, офіційно не повідомляючи про позбавлення посади наркома) у жовтні 1945 р. перевели з пониженням на посаду заступника коман­дувача Прибалтійським військовим округом по вузах.

Канцелярія Наркома оборони України проіснувала без свого міністра аж до травня 1946 р. А потім документацію Канцелярії було передано до архіву, печатки і штампи знищено тощо999. Так завершив свою "діяльність" наркомат оборони України. Проте формально, на папері, він проіснував аж до прийняття Конституції СРСР у 1977 р. З

1946      р. наркомат оборони УРСР називався Військовим міністерством
УРСР (Указ Президії Верховної Ради УРСР від 25.03.1946 p.), а з
1953 р. — Міністерством оборони УРСР (Указ Президії Верховної
Ради УРСР від 10 квітня 1953 р.)1000.

Народ, який володіє зброєю, казав якось Всесоюзний староста М. Калінін, не дасть наступити собі на мозолю, і він був абсолютно правий. Саме через це короткотермінова історія зі створенням укра­їнського республіканського військового відомства закінчилася нічим, ще раз продемонструвавши ту межу, до якої сталінський уряд був здатний надавати прав Україні не лише у військовій сфері, але й у національному питанні в цілому.