Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.2. Аграрна політика радянського уряду

2.2. Аграрна політика радянського уряду

Аграрна політика комуністичної партії і радянського уряду базувалася на основних постулатах марксизму-ленінізму про соціалістичну революцію, диктатуру пролетаріату, націоналізацію землі, майна і нерухомості, ліквідацію приватної власності, розвиток соціалістичної економіки, державне планування і управління господарством, здійснення суцільної колективізації в сільському господарстві, позбавлення селян права власності на землю і вироблену ним продукцію та закріпачення селянина. Головним в комуністичній політиці було намагання відібрати у селян землю через її націоналізацію .

Маніфест комуністичної партії, проголошуючи у 1848р. завдання пролетарської революції, одним із перших заходів виділив експропріацію земельної власності і спрямування земельної ренти для державних витрат. К.Маркс і Ф. Енгельс у своїх працях постійно наголошували на необхідність націоналізації землі і позбавлення селянина права на землю. У1917 р. на VІІ Квітневій Всеросійській конференції РСДРП (б) В.Ленін рішуче закликав ліквідувати всі поміщицькі господарства і приватну власність на землю. Він пропонував насильно без будь-якої винагороди відібрати землю від її власників і перетворити її в загальнонародну власність. Після здійснення жовтневої революції Другий всеросійський з'їзд рад видав декрет про землю який скасував приватну власність на неї, отже, селянин залишився без неї. Третій всесоюзний з'їзд рад 18 (31) січня 1918р. прийняв загальне положення Закону про землю, в якому соціалізація землі розглядалася як запорука нерозривного єднання робітників і селян.

Радянський уряд України своїм Маніфестом від 14 січня і Декларацією від 28 січня 1918 року проголосив, що всі землі поміщиків з їх живим і мертвим реманентом конфіскуються. Таким чином, всі поміщицькі господарства,   які   відзначалися   високою   культурою   землеробства   і забезпечували населення країни продовольством, були розграбовані і знищені.

Здійснювана комуністичною партією аграрна політика впродовж тривалого періоду розвитку радянської держави мала свої особливості. В перші її роки з метою створення необхідних державних запасів продовольства було запроваджена продрозверстка, відповідно до якої селяни змушені були значну долю виробленої продукції здавати державі. Однак продрозверстка означала фактичний грабіж селян і не стимулювала розвитку с/г. У зв'язку з цим Ленін розробив нову економічну політику, так званий НЕП. Аграрна політика партії в роки НЕПу означала заміну продрозверстки продподатком, який встановлював розміри вилучення продовольчої продукції у селянських господарств, дозволяла вільну торгівлю сільгосппродукцією, яка залишалася в господарствах після продподатку. Набирає розвитку кооперативний рух, оренда земель, застосування і використання в обмежених розмірах найманої праці, державне регулювання господарської діяльності за допомогою цін, податків, кредиту, система контрактації. Поступово налагоджувався еквівалентний обмін між промисловістю і сільським господарством, між містом і селом, відновлювався і розвиток сільського господарства як необхідної умови індустріалізації країни.

Нова економічна політика отож давала деякі можливості селянам розвивати своє господарство і нарощувати виробництво сільськогосподарської продукції. Селяни почали об'єднуватися в різні комуни, товариства і кооперативи. У 1927 році налічувалося 8,5 тисяч артілей і комун і 6,3 тисячі ТСОЗів. Зароджувалися і споживчі товариства. Споживча кооперація стала торговим посередником між виробником (селянами) і споживачем (міщанином). У 1926-1927 роках на споживчу кооперацію припадало більше половини обсягу роздрібного товароасортименту, значна частина заготівель хліба, м'яса, яєць, льоноволокна, вовни та інших видів с/г продукції. До жовтня 1928 року всіма видами кооперації (постачальницько-збутовою, кредитною, сільськогосподарською та іншою) були охоплені 80% селянських господарств. Склалася певна система кооперативних центрів хлібо- та бурякозаготівель. Концерн „Союзкартопля", „Плодвинсоюз", „Маслоцентр", „Птаховодсоюз" та багато інших, які об'єднували селян у галузі виробництва і збуту с/г продукції. Виробничому кооперуванню селянства сприяла контрактація сільськогосподарської продукції. Завдяки їй були встановлені планомірні і регулярні відносини між промисловістю і сільським господарством з реалізації продукції. Це був вагомий крок у розвитку економічних відносин, оскільки обмежував ринкову стихію, намічав контури механізму економічного регулювання розвитку с/г виробництва. Загалом ще здійснення нової економічної політики, яка базувалася на розвитку кооперації, вільного товарообміну, дало значні позитивні результати у розвитку аграрної економіки.

Кооперативний план В. Леніна, який передбачав розвиток кооперації, включаючи всі її види (споживчу, постачальницько-збутову, кредитну та інші), взятих в системі їхніх взаємовідносин з державною промисловістю, а також перехід від нижчих форм кооперації до вищих при демпінговій підтримці держави, дотриманні принципів особистої матеріальної зацікавленості і добровільності, правильному поєднанні особистих і суспільних інтересів, забезпечував можливість переведення відсталого дрібноселянського виробництва до більш придатного, високоінтенсивного і спеціалізованого сільського господарства. В. Ленін вважав, що для реорганізації сільського господарства повинна бути створена велика промисловість, тільки на її основі можна організовувати сільське господарство і забезпечити переведення його на індустріальну основу.

Для розвитку кооперації потрібна ціла епоха. У зв'язку з цим були сформовані такі основні принципи соціалістичних перетворень селянських господарств, як добровільність і поступовість, недопустимість будь-яких насильницьких дій при переході селян до колективного с/г виробництва, урахування їхніх інтересів у поєднанні з інтересами всього суспільства, широке використання різноманітних форм кооперації при матеріально-технічній допомозі з боку держави. На цих основних положеннях і заходах мала б здійснюватися аграрна політика комуністичної партії. Економісти-аграрники того часу М. Туган-Барановський, В. Кочанов, Н. Кондратьєв та інші розробили основні наукові напрями розвитку кооперації селянських господарств і поступового їх переходу до різних колективних форм господарювання. Але у Сталіна не вистачало розуму і державної мудрості для того, щоб реалізувати основні ідеї і положення нової аграрної політики. Сталін і все його найближче оточення фактично здійснювали ідею Троцького і Преображенського про "первісне соціалістичне нагромадження" за рахунок практично безоплатного перекачування коштів із сільського господарства у промисловість. На ділі було взято на озброєння ідею Зінов'єва і Каменєва про надзвичайне високе оподаткування селянства. Отже, за рахунок його нещадного пограбування розв'язувалася проблема розвитку соціалістичної індустрії. Природне невдоволення селян таким тотальним пограбунком тлумачилося як саботаж. Цим самим було виправдано масовий терор проти селянства і вивіз його в Сибір на каторжні роботи. Мільйони селян і (найбільше з України) були насильно депортовані на північ, в далекий Магадан, де в комуністичних таборах смерті більшість загинула. Це призвело до великої руйнації продуктивних сил сільського господарства і великого голоду в 1922 і 1928 роках.

27 грудня 1929 року Й. Сталін наставив на порядок денний партії лозунг щодо ліквідації куркульства як класу. Офіційне ж рішення про це було прийнято 30 січня 1930 року, коли ЦК ВКП(б) ухвалив постанову "Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації." Масове розкуркулювання селян здійснювалося під керівництвом найзапекліших сталіністів. У 1929-1932 роках комуністична партія під керівництвом Сталіна завдала нищівного удару селянству, вдавшись до фізичного винищення селян, до масової депортації із сім'ями на каторжні роботи. Депортації підлягали не лише заможні, але й середняки та бідняки, які не погоджувалися з політикою комуністичної партії і не хотіли вступати до колгоспів. Паралельно здійснювалася колективізація сільського господарства, тобто ліквідація приватної власності на землю, робочу і продуктивну худобу і вироблену продукцію. Селянина фактично перетворювали на покірного раба. Масова колективізація здійснювалась за допомогою жорстокого терору, насильства і примусу.

При організації колгоспів московсько-кремлівська верховоди відійшли від марксистських положень у здійсненні аграрної політики. Ще 1894 року Ф. Енгельс писав: "Маючи державну владу, ми і не подумаємо про те, щоб насильно експропріювати дрібних селян. Наше завдання щодо дрібних селян полягає в тому, щоб їх приватне виробництво, їх власність перевести у товаристську, але не насильно а з допомогою прикладу, пропонуючи для нього громадську допомогу" (Маркс К., Енгельс Ф. Твори, т. 22, с. 491).

Створювані колгоспи не мали відповідної матеріально-технічної бази, для ведення великого господарства. Вони попали під жорстке державне панування і управління. Планувались розміри і структура посівної площі, виробництва валової продукції, розміри здачі державі с/г продукції і ціни на неї. Створені таким чином колгоспи не мали ніякої самостійності, що цілковито позбавляло їх ініціативи у розвитку власного господарства.

Розвиток колективізації пов'язувався з XV з'їздом ВКП (б) у 1927 р. який нібито прийняв рішення щодо розвитку колективізації, і тому його називали з'їздом колективізації сільського господарства. Насправді ж на з'їзді мова йшла лише про розвиток різних форм кооперації, про те, що перспективне завдання наступного переходу до колективного обробітку землі здійснюватиметься на основі нової техніки, механізації й електрифікації, а не навпаки - до машинізації на основі суцільної колективізації. Ні рішення про розвиток колективізації ні єдиних планів і строків її здійснення з'їзд не приймав.

Колгоспи були створені для того, щоб за їх рахунок, як говорилося вище, розвивати промисловість. Їх масове пограбування, насильницьке вилучення у селян мізерних запасів продовольства призвело до другого великого голоду 1932 - 1933 років. Спланований московсько-кремлівським керівництвом голодомор мав на меті ще одне важливе завдання - знищити селянина як носія національної свідомості і культури. Демографи дають різну оцінку результатів голодомору в Україні - в тих роках загинуло від 6 до 10 млн. населення. Така висока ціна будівництва соціалізму.

Кількість жертв у справжній війні проти селянства, яку розв'язав Сталін і його опричники в межах однієї держави, перевищувала загальну кількість загиблих у всіх країнах під час Другої Світової Війни. В числі тих, що загинули, були жінки, діти, люди похилого віку. Масової загибелі зазнала продуктивна і робоча худоба. Вимирали цілі села, гинула земля.

Діяльність колгоспів регулювалася їхніми статутами - перший з яких було прийнято у 1930 р., другий у 1935р. З метою надання допомоги колгоспам в індустріалізації і механізації сільського господарства було організовано машинно-тракторні станції (МТС) - державні сільськогосподарські підприємства, які здійснювали в колгоспах на договірних умовах виробничо - технічне і організаційне обслуговування. Відповідно до постанов ХІІ партійної конференції (1929р) створення МТС здійснювалося високими темпами. В результаті їх створення держава утримувала в своїх руках всі промислові засоби виробництва і сільськогосподарську техніку і здійснювала технічну політику в сільському господарстві від трактора до газети включно.

Упродовж тривалого історичного періоду колгоспи і радгоспи пройшли складний і суперечливий шлях свого розвитку. Досить великих втрат вони зазнали під час Другої світової війни. Однак після війни вони зазнали ще значнішої руйнації. В результаті нееквівалентного обміну із села вилучались величезні кошти на відновлення народного господарства. Так, із 1946 р. по 1953 р. сільське господарство дало 298 млрд. національного доходу (з урахуванням тієї його частини, яка була реалізована і в галузях), а використано з цієї суми в сільському господарстві лише 193 млрд. крб. з урахуванням частки сільського господарства в загальнодержавних видатках. Це означає, що 105 млрд. крб. використано в інших сферах економіки.

Нееквівалентність обміну між промисловістю і сільським господарством, надзвичайно великий зиск колгоспів, дуже низька оплата праці селянина, його повна незацікавленість у розвитку власного господарства, примусова і рабська праця не створювали відповідних економічних умов для розвитку сільського господарства і стабільного нарощування його продукції, потреби держави в якій постійно зростали. Тому тодішнє партійно-радянське керівництво змушене було вживати якихось певних заходів щодо розвитку сільського господарства. На вересневому (1953 р.) Пленумі ЦК КПРС було розроблено низку економічних та організаційних заходів, спрямованих на подальший розвиток економіки сільського господарства. Намічено великомасштабні роботи по освоєнню 42 млн. гектарів цілинних і перелогових земель, прийнято рішення про підвищення цін за поставку державі продукції рослинництва, надання селянам пенсії, можливості видачі їм паспортів. Розширено права колгоспників, дозволено вносити деякі зміни і корективи до Статуту колгоспу. В результаті цього почався процес помітного оздоровлення економіки колгоспів. Грошові доходи у 1957 р., у порівнянні з 1953 р., зросли в розрахунку на один колгоспний двір у 2,5 раза, а видача грошей на трудодень збільшилися у тричі.

Проте сільське господарство було найменш захищене від волюнтаризму. Уже на початку шістдесятих були прийняті рішення про обмеження розмірів присадних ділянок колгоспників і, зокрема, в приміських зонах, про ліквідацію поголів'я продуктивної худоби та інші. Це призвело до значного зменшення виробництва сільськогосподарської продукції і найбільше - тваринницької.

Розробити нову аграрну політику в черговий раз було зроблено на березневому (1965 р.) Пленумі ЦК КПРС. Відповідно до його рішень було накреслено заходи щодо перерозподілу національного доходу на користь сільського господарства і широкого розв'язання соціальних проблем села, використання економічних стимулів, розвитку аграрного сектора економіки, переведення сільського господарства на індустріальну, високо-інтенсивну і спеціалізовану основу, розширення масштабів гідротехнічної, хімічної і біологічної меліорації земель. Здійснення цих заходів дало певні позитивні результати. Після цього колгоспи, радгоспи і міжгоспи стали стабільніші нарощувати виробництво сільськогосподарської продукції, більше дбати про людину праці.

Разом з тим слід відзначити і той факт, що аграрна сфера України упродовж усієї історії панування тоталітаризму, сталінської колективізації наступної трансформації була найменш захищена від тотального пограбування, постійного визискування і волюнтаризму. Будучи в глибокому занепаді, вона постійно виконувала функції донора загальноекономічного розвитку країни. Селяни змушені були примусово виконувати обов'язкові поставки натуральної продукції державі за мінімальними заготівельними цінами які не покривали четвертої частини затрат на її виробництво. Це були суто символічні ціни (у декілька разів нижчі за собівартість продукції за ціни, які складалися на колгоспному ринку).

Тому колгоспи і радгоспи не мали можливості ні на просте, ні, тим більше, на відтворення. Натуроплата за роботи МТС значно перевищувала реальну вартість робіт. Це була, ефективна, система своєрідного натурального оброку, який сплачувався державі колгоспами і радгоспами. Він виключав можливість мати їм доходи навіть для простого відтворення, а селяни фактично його не одержували за свою працю. Розвиток економіки нашої держави відбувався на основі жорстокої експлуатації селян. Кожен селянин примусово змушений був відробляти в колгоспі повний мінімум трудоднів, за його невиконання притягали до кримінальної відповідальності.


Ніякої гарантії найменшої оплати праці селянин не мав. Упродовж цілого року він змушений був працювати ні за що, а в кінці року мав борги перед колгоспом за використання робочої худоби. Отже, була встановлена найвища у світі норма експлуатації селянина, яка повністю позбавляла його мотивації до праці і матеріальної зацікавленості у розвитку господарства.

Таким чином, процес відтворення базувався на жорстокій експлуатації селянина і його примусовій праці. Розвиток не великих індустріальних центрів, міст і всієї мілітарно-тоталітарної соціалістичної системи тримався на ще більш закабалені села.

Проте, маючи невелике підсобне господарство, селянин, щоб якось проіснувати, змушений був частину своєї продукції продавати на колгоспних ринках за більш вищими цінами, що забезпечувало йому мізерні доходи. Об'єктивні закони ринкової економіки, незважаючи на спроби його адміністративного придушення, продовжували працювати на користь селян через колгоспний ринок.

Пізніше, після вересневого (1953 р.) Пленуму ЦК КПРС, держава пішла на введення поряд із заготівельними (чисто символічними) цінами більш високих заготівельних цін на сільськогосподарську продукцію, які вже значною мірою покривали затрати на її виробництво і навіть приносили частині господарств значні прибутки. Але ж натуроплата і обов'язкові поставки за роботи і послуги МТС продовжували з'їдати левову частку товарної продукції громадського господарства і на державну закупівлю за більш високими цінами припадала незначна її питома вага, що унеможливлювало розв'язання проблеми нормальної, корисної і відтворювальної доходності сільськогосподарських підприємств.

Компартійна і державна політика вольового перерозподілу фінансів і матеріальних ресурсів змушена була зробити новий крок у ціновій політиці. Було відмічено обов'язкові поставки і повністю здійснено перехід на державну закупівлю сільськогосподарської продукції за більш високими цінами через розширення сфери товарно - грошових відносин. Однак і нові закупівельні ціни не відповідали рівню ринкової вартості продукції і не забезпечували відповідних нагромаджень в колгоспах і радгоспах. Партійна і, державна номенклатура вбачала в цьому небезпеку селянського збагачення і вирішивши негайно продати сільськогосподарську техніку МТС колгоспам і радгоспам, знову поставити їх на межу фінансового краху. За рахунок продажу техніки, в тому числі і дуже застарілої, значно поповнився державний бюджет, а фінансово - економічне становище колгоспів і радгоспів погіршилося. В результаті подальшого розвитку колгоспів і радгоспів їх економіка стабілізувалась і вже в останні роки стала стабільно розвиватися. Проте уже у восьмидесятих роках минулого століття настала стагнація розвитку аграрної економіки, яка переросла в аграрну кризу.