Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.2. Методологічний інструментарій сучасної науки

2. Методологічний інструментарій сучасної науки

Методологія — це вчення про методи, принципи, підходи до пізнання й перетворення світу, сукупність прийомів дослідження у будь-якій науці. Методологія є спеціальною формою рефлексії над науковим пізнанням, особливий тип усвідомлення науки. Сучасна методологія не обмежується вивченням методів і прийомів наукового пізнання і дослідження. Вона досліджує також основу, структуру і властивості наукового пізнання, його генезис і функціональні закономірності розвитку і трансформації. На рівні методології створюються умови визначення адекватної аксіології науки — системи критеріїв і оцінок наукової діяльності та її результатів, таких, як істинність, об’єктивність, раціональність, ефективність, прагматичність тощо (табл. 5).

Однією з найактуальніших проблем сучасного стану розвитку методології науки є проблема виділення поряд з емпіричними та теоретичними рівнями наукового пізнання ще й метатеоретичного рівня. У сучасній філософії такі конструкції зустрічаються в методологічних концепціях Т. Куна, І. Лакатоса та інших філософів. Це насамперед поняття «парадигми», «стилю мислення», «картини світу», «архетипу наукового мислення».

Парадигма (від грец. παράδειγμα — приклад, взірець) — це інтегральна характеристика тієї чи іншої науки в певну епоху. Вона включає до себе: по-перше, символічні узагальнення (формалізовані компоненти теорії); по-друге, картину світу (модельні уявлення, образи об’єктів науки); по-третє, загальноприйняті у даному співтоваристві вчених методологічні вимоги й ціннісні орієнтації; по-четверте, загальноприйняті в наукових колах зразки опису, пояснення, базисні приклади розв’язання конкретних наукових проблем. Термін «парадигма» введений у філософію науки позитивістом Г. Бергманом і широко розповсюджений Т. Куном. У монографії «Структура наукових революцій» Т. Кун визначає парадигму як сукупність провідних представників науки і методів отримання нових даних у періоди екстенсивного розвитку наукового знання. Саме він порушив питання про неможливість розуміння суті наукового знання поза історичним контекстом, про науку як соціальний інститут, в якому діють спіл­ки вчених-професіоналів і наукові організації. Головним об’єд­нуючим началом наукового співтовариства, на думку Т. Куна,
є єдиний стиль мислення, погоджений з визначними фундаменталь­ними теоріями і методами дослідження. Ці фактори, що об’єд­нують учених, і є парадигма. Саме вони протягом певного часу (епохи) дають науковій спілці модель порушення і розв’язання проблем. З цих моделей виникають певні традиції того чи іншого напряму в дослідженні. Парадигми виконують як пізнавальну, так і нормативну функції: вони є джерелом методів, проблемних ситуацій і стандартів розв’язання проблем. Пізніше Т. Кун характеризує парадигми як дисциплінарні матриці, що примушують учених до визначеної поведінки, певного стилю мислення. Використовуючи поняття парадигми, можна виділити три основних періоди розвитку наукового знання: по-перше, це переважно особистісно-світоглядна орієнтація науки (основною метою наукової діяльності в цей період було формування загального уявлення про світ і місце людини в ньому); по-друге, переважно технологічна, матеріально-виробнича орієнтація науки (основ­ною метою наукової діяльності в цей період промислової революції став розвиток техніки як «певної сили знання», як фактора виробничого процесу); по-третє, орієнтація на розвиток інтелектуального творчого потенціалу особистості (основною метою наукової діяльності в цей період науково-технічної революції стає людина як провідний фактор матеріального і духовного виробництва).

Стиль мислення — це певний історично конкретний тип мис­лення, який будучи загальним для даної епохи, стійко виявляється у розвитку основних наукових напрямків та обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх фунда­ментальних теорій. Стиль мислення називають також стратегією в історії пізнання. Кожний стиль мислення претендує на універсальність, намагається поширитись на всі галузі наукового знання. Разом з тим історія розвитку пізнання вказує на часові й просторові межі кожного стилю мислення. Так, наприклад, розвиток механіки у ХVІІ — ХVІІІ ст. привів до механіцизму як стилю мислення, тобто жорсткої детермінації всіх явищ і процесів, в тому числі й поза її межами. Розвиток статистичної фізики, теорії ймовірностей, статистики у ХІХ ст. привів до заміни механістичного на імовірнісний стиль мислення. Успіхи в галузі біології, економічних науках, кібернетики, системотехніки призвели до розповсюдження системного стилю. Цей стиль мислення харак­теризується певними особливостями:

за об’єктом — спрямованістю на аналіз складних систем;

за суб’єктом — орієнтованістю на зростаючу активність людини як особистості;

за формою розвитку — системним динамізмом;

за робочим механізмом — міжальтернативністю, багатоаспектністю;

за змістом духовного матеріалу — соціокультурною синкретичністю (від грец. συγκρητισμός — об’єднання).

Кінець ХХ ст. і початок ХХІ ст. характеризуються успіхами екології, культурології, глобалістики, конфліктології, міжнародної економіки і права, прогностики і стверджують глобалістський (планетарний) стиль мислення. Спроба М. С. Горбачова під час перебудови в межах радянської зовнішньої політики теоретично обґрунтувати так званий новий стиль мислення має термінологічні недоліки і обмеження, тому що кожний історичний стиль мислення порівняно з попереднім завжди є новим.

Наукова картина світу (НКС) — це сукупність загальних уявлень про структуру того чи іншого фрагмента об’єктивної реальності, що визначається даною наукою і лежить в основі теоретичної діяльності в даній науці. Етимологія слів, що складають це поняття, свідчить про те, що їхній зміст, з одного боку, відображає об’єктивну реальність у певній наочній формі.

Перша особливість НКС полягає саме у наочності її образів. Вони пов’язані з буденною свідомістю, тобто уявленнями так званого здорового глузду і формулюються в термінах буденної мови (планетарна модель атому у фізиці, чорна скринька у кібернетиці, чорна діра в астрофізиці, кілерні клітини в імунології, спіральна модель ДНК у генетиці тощо).

Друга особливість НКС полягає в тому, що історично вона пов’язана з природничо-науковим знанням і описувалась у термінах природознавства (фізична, механістична, релятивістська, квантово-польова та інші картини світу). В наш час висунуто пропозиції про правомірність існування також хімічної, біологічної, космологічної, кібернетичної, соціальної, цивілізаційної та інших галузевих картин світу.

Третя особливість НКС полягає у прагненні науки пояснити будову і структуру навколишнього світу з позицій основних закономірностей його функціонування та розвитку, а також найваж­ливіших властивостей. Саме тому поняття НКС є важливою логічною формою відображення наукою матеріального світу, її суттєвою функцією є цілісне, систематизоване уявлення про нього на даному етапі розвитку науки.

Четвертою особливістю НКС є постійна її змінюваність, її змістовне збагачення внаслідок фундаментальних відкриттів і революційних змін у теоретичному природознавстві й суспільствознавстві.

В наш час, на думку М. В. Попова[1], формується «сучасна загальнонаукова картина світу» (СЗНКС). До неї неодмінно включаються такі наукові відкриття, що докорінно змінюють наші уявлення про навколишній світ, розкривають нові закономірності його функціонування та еволюції. Перше місце серед цих відкриттів належить розкриттю сучасною наукою структури та функцій інформаційних процесів як специфічної форми існування та розвитку систем у живій природі, суспільствознавстві й техніці з притаманними їм рисами самоорганізації, самовідтворювання. Друге місце посідає новий міждисциплінарний напрям досліджень — синергетика, яка, по-перше, доповнює лінійні характеристики процесу розвитку нелінійними; по-друге, переглядає класичну концепцію хаосу як безструктурного, незмінного спокою і безладдя, замінює її на розуміння хаосу як динамічної, надскладної впорядкованості, що існує приховано і з якої потенційно може проявитися порядок, тобто безліч реально впорядкованих структур; по-третє, замінює діалектичну картину світу на моделі глобального еволюціонізму, ноосферогенезу. Третє місце у формуванні СЗНКС посідають сучасні дослідження в галузі культурології, конфліктології, соціології, логіки, економічної теорії (йдеться про сучасні концепції етногенезу, відкритого суспільства, світової динаміки, світ-системного аналізу тощо).

Для позначення метатеоретичного рівня наукового пізнання використовується поняття «архетипу теоретичного мислення», яке включає у свій обсяг як поняття «стилю мислення», так і поняття НКС. Архетипом теоретичного мислення називають сукупність принципів, які на конкретному історичному етапі розвитку науки задають певний спосіб теоретичної діяльності для пояснення явищ, визначають вибір засобів цієї діяльності, відбір її кінцевих результатів, певне бачення світу. За змістом принципи архетипного знання поділяються на дві великі групи. До першої з них належать принципи, що лежать в основі НКС, а також змістові принципи будь-якої конкретної науки, до другої — гносеологічні та методологічні принципи, в яких безпосередньо не відображається реальність, а фіксуються особливості самої пізнавальної діяльності. На архетипному рівні наука пізнає сама себе, свої логічні, методологічні та гносеологічні основи (табл. 5).

Основною структурно-динамічною одиницею моделі розвитку науки, за І. Лакатосом, є науково-дослідницька програма, котра складається з певних елементів: 1) «жорсткого ядра» (сукупності суджень, наукових припущень, які є теоретичною основою даного стилю мислення і зберігаються без зміни в усіх теоріях;
2) «поясу заборони» (суджень, допоміжних гіпотез, що зв’язують дослідницьку програму з емпіричними даними); 3) «негативної евристики», що вказує на ті шляхи дослідження, які треба уникнути; 4) «позитивної евристики», яка рекомендує найкращі шляхи дослідження.

Таблиця 5

ФІЛОСОФІЯ ЯК МЕТОДОЛОГІЯ

Філософія в системі

Методологічний
базис філософії

Системи акумуляції
філософського знання

1) науки

1) метафізика

1) типи філософствування

2) світогляду

2) герменевтика

2) парадигми

3) суспільної свідомості

3) різновиди діалектики

3) стиль мислення

4) парафілософських досліджень

4) синергетичний
метод тощо

4) категоріальний апарат

 

 

5) система законів

 

 

6) наукова картина світу

 

 

7) архетип теоретичного мислення

Найрадикальніші позиції у критичному раціоналізмі займає П. Фейєрабенд, який висунув методологічний принцип проліферації (від лат. proles — потомство і fero — несу; разом означає розмноження) теорій. Згідно з цим принципом, учені повинні намагатися створювати теорії, що несумісні з уже існуючими і визнаними. Створення таких альтернативних теорій сприяє їхній взаємній критиці і прискорює розвиток наук. Пізнання в такому випадку представляється множиною альтернатив, що постійно збільшуються, кожна з яких примушує інші уточнювати свої вихідні позиції. Найбільш плодотворні періоди розвитку науки є періодами боротьби альтернатив. Їхні джерела перебувають у відмінності світоглядних і соціальних позицій дослідників, тому знання не тільки теоретично, а й ідеологічно навантажені. Теоретичний плюралізм є істотною рисою будь-якого наукового знання, що претендує на об’єктивність.

П. Фейєрабенд стверджує, що вимоги будь-якого методу,
в тому числі правил і стандартів, справедливі лише за точно сфор­мульованих умов. Водночас він вважає, що єдиного правильного наукового методу не існує. Більш того, наука, на його думку, завжди поповнюється за рахунок ненаукових методів і результатів. Науковець переконаний, що найважливіші результати, наукові ідеї та відкриття стали можливі завдяки порушенню найбільш раціональних методологічних правил, заборон (саме так пояснюються відкриття М. Коперника, А. Ейнштейна, М. Планка, З. Фрейда). А це означає, що, по-перше, правила (стандарти) дійс­но порушувалися, по-друге, вони повинні були порушуватися, щоб забезпечити прогрес науки. Тобто, за П. Фейєрабендом, не існує раціональних критеріїв істини.

П. Фейєрабенд закликає вчених творчо й критично «застосовувати плюралістичну методологію, щоб зберегти концепції людини і космосу». При цьому він не повинен забувати, що всяка методологія, навіть найочевидніша, має свої межі. Методологічний плюралізм є також істинною частиною гуманізму і культури. В цьому розумінні наука не відрізняється від містицизму та релігії і являє собою одну з форм ідеології. Тому треба звільнити суспільство від «диктатури науки», відокремити науку від держави і дати науці, міфології та релігії однакові права. Методологічним вимогам П. Фейєрабенда найбільше відповідають недержавні міжнародні наукові організації, створені за типом Римського клубу.

Погляди ще одного представника постпозитивізму С. Е. Тулміна стосуються проблем раціональності наукового знання. Він вважає зрозумілими ті явища і події в науці, які відповідають прийнятим ним і науковим співтовариством стандартам, або матрицям, а ті, що не відповідають стандартам, являють собою аномалію, усунення якої рухає вперед науку. Щодо стандартів, то вони змінюються разом із розвитком наукових теорій та їхнього понятійного апарату.

Зміст теорії С. Е. Тулмін розглядає як популяцію понять особливого виду. Тому розвиток науки відображається ним подібно до біологічної еволюції: «Всі аспекти природи — від кінцевих незмінних матеріальних часток, планетних систем і видів тварин до позачасових імперативів моралі й соціального життя — розглядаються як такі, що історично розвиваються, або такі, що еволюціонують». Головне завдання сучасної науки він вбачає в тому, щоб знайти змінні пізнавальні відповідності між змінами в людині та змінами у природі.

Наукові теорії та традиції, як вважає С. Е. Тулмін, підлягають процесам консервативного збереження (виживання) та інноваціям («мутаціям»). «Мутації втримуються факторами критики і самокритики («природного» і «штучного» вибору), тому помітні зміни настають лише за визначених умов, коли «інтелектуальне середовище» дозволяє «вижити» тим популяціям, які в найбільшою мірою адаптуються до неї. Найважливіші зміни пов’язані зі зміною «матриць», тобто фундаментальних теоретичних стандартів розуміння. Загальний механізм еволюції концептуальних популяцій подано в їхній взаємодії з внутрішньонауковими (інтелектуальними) та зовнішньонауковими (соціальними, економічними) факторами. Поняття можуть «виживати» завдяки значущості свого внеску в поліпшення розуміння. «Носіями» наукової раціональності є представники «наукової еліти», від яких залежить успіх «штучного» відбору і «виведення» нових продуктивних понятійних популяцій». Проблему істини він розв’язує з позицій прагматизму й інструменталізму: «Істинне те, що корисно».



[1] Попов М. В. Сучасна наукова картина світу та методологічні проблеми розвитку теоретичної медицини // Практична філософія. — 2000.№ 1. С. 144.