Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.2. Становлення соціальної роботи як науки в Україні

Соціальний розвиток у XXI ст. супроводжується в більшості кра­їн світу нагромадженням гострих проблем життєдіяльності людей і пошуками шляхів і можливостей їх розв'язання. Спроби реформува­ти українське суспільство, що в цей історичний період здійснюються непослідовно, волюнтаристськими методами, спричинюють невип­равдано різкий злам соціальних відносин. Це призводить до усклад­нення умов людського буття в усіх сферах суспільства, загострення проблем існування та гідного самоутвердження особистості. За та­ких умов потрібно як теоретично, концептуально осмислити нові суспільні реалії, так й ініціювати технологічні, методичні розробки для адекватної соціальної політики.

У відповідь на актуальні суспільні запити в Україні розгортаєть­ся соціальна робота — самостійна наука, навчальна дисципліна і напрям професійної діяльності. На етапі становлення для кожної теорії і пов'язаної з нею практичної сфери принципове значення має розробка її методологічних засад, з'ясування зв'язків зі споріднени­ми галузями наукового знання, визначення власного об'єкта, предметних аспектів, змісту й методики. У процесі інституціоналізації ва­жливу роль відіграють, зокрема, формування, уніфікація і правильне вживання категоріально-понятійного апарату кожної науки. Не пре­тендуючи на його узагальнений концептуальний аналіз, розглянемо стисло лише окремі основоположні конструкції та вузлові терміни, що виражають суттєві властивості й специфіку соціальної роботи і є "східцями" в пошуках, систематизації та застосуванні втілюваних нею знань, умінь, досвіду.

Сутність найзагальнішого поняття — "соціальне" — висвітлено в літературі. Воно закоренилось у повсякденному вжитку. Проте часто це поняття надто широко і суперечливо тлумачиться, особливо порів­няно з поняттям "суспільне". Так, в одному з підручників стверджуєть­ся: "соціальне ширше від суспільного" [91, 96], воно тут протиставля­ється природному, а також біологічному. Ми схильні вважати "соці­альне" складовою, якісною характеристикою "суспільного". Більшість авторів вживає цей термін для позначення сукупності тих чи тих влас­тивостей і особливостей безпосередніх відносин суспільства, інтегрова­них у їхній спільній взаємодії в конкретному просторово-часовому се­редовищі. Ця сукупність проявляється у взаємовідносинах людей (со­ціальних груп), у ставленні до свого місця, статусу в суспільстві й до багатогранних явищ та процесів його життя [156, 689] і виникає тоді, коли поведінка навіть одного індивіда опиняється під впливом іншого (групи) незалежно від присутності інших.

З базовим терміном "соціальне" органічно пов'язані похідні від нього: сфера, простір, структури, держава, політика, процеси, проб­леми, зв'язки, дії, інститути, організації та ін., зміст яких розкриває соціологія. Вдалу, на наш погляд, спробу обґрунтувати основні з них зробив київський соціолог В. Жмир [36, 7-77]. Так, соціальною вва­жається держава, що "послідовно проводить політику, спрямовану на захист прав людини" [71, 374]. У такому розумінні з 50-х років термін "соціальна держава" увійшов у політичний обіг на Заході, та­кий самий його зміст і у ст. 1 Конституції України.

Соціальна політика, як зазначено в солідному виданні, — це один із головних напрямів внутрішньої політики держави, що має забез­печити відтворення тих соціальних ресурсів, із яких вона дістає собі підтримку, створює передумови для розширеного відтворення своєї діяльності та стабільності соціальної системи [96, 358]. Таке тлума­чення цієї категорії не є вичерпним. І ось чому. Окрім держави,

соціальну політику в громадянському суспільстві здійснюють й інші його інституції (церква, партії, асоціації, благодійні фонди тощо); вона реалізується як у масштабах країни загалом, так і на регіональ­ному рівні місцевими органами самоврядування. Тож коло її суб'єк­тів досить широке, а зміст, спрямованість складніші. На наше пере­конання, соціальна політика не повинна бути засобом збереження і функціонування держави, навпаки, держава покликана служити яко­мога повнішому задоволенню потреб членів суспільства.

Ефективним механізмом реалізації соціальної політики зареко­мендувала себе соціальна робота. Цей прийнятий в усьому світі вис­лів виражає гуманне ставлення однієї людини до іншої. Наприкінці XIX ст. так почали називати професію, що своїм головним змістом має полегшення невдалого пристосування індивіда (соціальної гру­пи) до суспільства, інтенсивна індустріалізація якого супроводжува­лася зростанням міст, посиленням соціальної диференціації і паупе­ризації населення, поширенням безробіття, злочинності тощо. За­гострення соціальних проблем як потенційна загроза стабільності та порядку буржуазного ладу стимулювали емпіричне вивчення соці­альних аутсайдерів, проведення реформ, пошук ефективних методів соціальної роботи, її методологічного обґрунтування і кадрового за­безпечення. Нині соціальна робота стала професійно зрілою, могут­ньою науковою і практичною індустрією, якою займаються мільйо­ни людей в усьому світі. На Заході існують різні визначення поняття соціальної роботи. У США, наприклад, переважає розуміння її як системи програм і послуг, що виконуються за допомогою трудових колективів, спеціальних служб і працівників на базі сучасних знань та надають законної форми потребам соціального захисту індивідів, груп людей і товариств. А як наукова дисципліна соціальна робота дедалі більшою мірою використовує комплексний (по суті, соціоло­гічний) підхід.

У вітчизняному суспільствознавстві прийнято умовно вирізняти в соціальній роботі теоретичний і практичний рівні (аспекти, розді­ли), проте переважає соціально-педагогічний. Одним із перших в Україні на початку 90-х років спробував методологічно обґрунтува­ти соціальну роботу донецький дослідник В. Сидоров. Він визначив соціальну роботу як "професійну роботу з надання допомоги особі, сім'ї, різним віковим і соціальним групам (клієнтам) у розв'язанні їхніх психолого-педагогічних, медичних, правових, економічних

та інших проблем"; вона реалізується у взаємодії клієнта та спеціа­лістів "з метою поліпшення чи відновлення здатності перших до життєдіяльності" [102, 4].

У цьому визначенні чітко відбито сутність і специфіку соціальної роботи як галузі суспільної практики. Для її теоретичного обґрунту­вання в умовах суспільства перехідного типу багато зробили барна­ульські та московські вчені. Наприклад, очолюваний І. Зайнишевим колектив запропонував розглядати теорію соціальної роботи в ши­рокому значенні як "систему поглядів і уявлень щодо використання чи пояснення явищ і процесів, соціальних відносин, що виникають під впливом діяльності соціальних служб і органів соціального за­хисту та допомоги населенню" [125, 20-21]. У вузькому ж, спеціаль­ному значенні соціальна робота, на думку вчених, є вищою формою організації наукового знання про найсуттєвіші зв'язки і відносини, що виникають у процесі цієї діяльності.

Група московських учених, очолювана професором П. Павленком, розвиває цільовий підхід до теоретичних засад соціальної роботи на основі американського досвіду, пропонує інтегроване тлумачення цієї категорії. Вона вважає соціальну роботу різновидом людської діяльності, що має на меті "оптимізувати здійснення суб'єктивної ролі людей в усіх сферах життя суспільства в процесі життєзабезпе­чення й діяльного існування особи, сім'ї, соціальних та інших груп і верств у суспільстві" [90, 72-27].

Дослідник А. Кравченко під соціальною роботою розуміє спеці­альну професійну галузь, що є сферою практичного застосування со­ціологічних і психологічних принципів до розв'язання проблем, які визначають суспільне чи індивідуальне неблагополуччя [58, 777].

Аналогічного погляду дотримується дослідник В. Жмир. Він виз­начає соціальну роботу як теорію і практику соціальної політики правової, соціальної, демократичної держави та громадянського суспільства, що спрямована "на окремі соціально неповновартісні групи та на окремих індивідів із метою соціальної адаптації їх до іс­нування в пересічних (середньостатистичних) умовах конкретного суспільства" [36, 77].

Перелік подібних прикладів можна продовжити. Багатство моде­лей теоретичного обґрунтування соціальної роботи, як слушно зазначає професор С. Григор'єв, відбивають не лише результати наукових пошуків дослідників різних напрямів, а й суспільну

еволюцію, зміни в змісті й формах цієї роботи [25,10-14]. Осмислен­ня цих моделей переконує нас у доцільності такого визначення. Тео­рія соціальної роботи — це наука про закономірності й принципи функціонування та розвитку конкретних соціальних процесів, явищ, відносин, їх динаміки під цілеспрямованим впливом організаційних, психолого-педагогічних і управлінських факторів при захисті грома­дянських прав і свобод особи в суспільстві.

Різноманітність підходів до теорії та практики соціальної роботи зумовлюється умовами і можливостями її здійснення. У більшості визначень їхньої суті вихідні положення збігаються. А це свідчить про те, що відмінності швидше семантичні, ніж смислові. Тому по­дальші пошуки в цьому напрямі заслуговують на підтримку і по­глиблення. Ґрунтовну класифікацію теорій соціальної роботи здій­снив один із перших її дослідників на пострадянському просторі С. Григор'єв. Він на основі аналізу загального і специфічного пара­дигм і статусу вирізняє три групи концепцій соціальної роботи. Пер­шу становлять психолого-орієнтовані теорії (екзистенціальна, гума­ністична, психоаналітична, біхевіористська). Вони переважно мають на меті оптимізацію психосоціальної роботи, надання допомоги на індивідуальному рівні, де домінують психічні проблеми. У другу гру­пу об'єднані соціолого-орієнтовані теорії соціальної роботи: систем­на, соціально-екологічна, радикальна, марксистська (соціалістична), які насамперед присвячені структурній проблематиці. До третьої групи належать комплексно-орієнтовані теорії, соціально-психоло­гічна, когнітивна, соціально-педагогічна, віталістська.

С. Григор'єв відзначає тяжіння окремих теорій до соціально-пе­дагогічної проблематики. Додамо, що така сама тенденція спостері­гається щодо правових механізмів регулювання соціального розвит­ку взагалі і соціального захисту населення зокрема. Напрацювання останніх ведуться в Харківському університеті внутрішніх справ, Ужгородському державному університеті та деяких інших вищих закладах освіти. На соціальній психології і психіатрії акцентує увагу Школа соціальної роботи Національного університету "Києво-Мо-гилянська академія". Соціально-педагогічний напрям успішно реп­резентує колектив науковців Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Показово, що їхня ґрунтовна праця має по­двійну назву "Соціальна педагогіка / Соціальна робота". І якщо основні категорії та поняття, зміст і форма першої частини їхньої

праці розкриті всебічно, послідовно, то цього не можна сказати про другу частину. Теоретичні засади соціальної роботи в ній розгляда­ються переважно стосовно молоді, що мимоволі утримує авторів у педагогічному полоні. Не відкидаючи їхню тезу про те, що у нашій країні для соціальної роботи характерна "домінуюча роль соціаль­ної педагогіки та соціального виховання" [48, 3], мусимо зробити два застереження, на наш погляд, принципового характеру. Соціаль­на педагогіка ще не набрала такого статусу, а теорія соціального ви­ховання перебуває в зародковому стані. Таке виховання дослідник В. Сидоров, наприклад, правомірно розглядає поряд із соціальним навчанням як метод соціальної роботи, спрямованої на зміну і фор­мування особистості учня [48, 81].

Нові суспільні реалії спонукають активно розробляти як педаго­гіку дорослих, так і наукові основи соціальної політики, соціального захисту та інші фундаментальні аспекти соціальної роботи, в якій ін­дивід є не пасивним об'єктом, а реальним суб'єктом процесу віднов­лення, реалізації, розвитку своїх сутнісних сил і здібностей в межах чинного законодавства. У міру дедалі глибшого розуміння предме­та, розкриття нових його аспектів змінюються уявлення про зміст найважливіших розділів цієї науки. Це відповідно проявляється у збагаченні її категоріально-понятійного апарату. Розвиваються як базові, так і суміжні з іншими науками специфічні терміни. Відбува­ються уточнення і збагачення наукових принципів, розвиток теорії і методів соціальної роботи.

Процес становлення в Україні соціальної роботи як науки, без сумніву, поглиблюватиметься під впливом суспільних запитів і власного розвитку. Вже нині її розуміють не тільки як традиційну благодійність чи діяльність державної системи закладів соціального забезпечення, а і як різноманітну суспільну практику, перспективну навчальну і наукову дисципліну. Про це свідчить, зокрема, той факт, що ця спеціальність запроваджується більш як у ЗО вищих зак­ладах освіти країни. З розширенням і ускладненням завдань практи­ки соціального захисту населення дедалі актуальнішим стає її ос­мислення, наукове і методичне обґрунтування, достатнє і якісне кадрове забезпечення.

На жаль, поки що в Україні поширений стереотип, згідно з яким соціальна робота розглядається однобічно, переважно як допомога немічним, тимчасове явище, пов'язане із суспільною кризою і філантропією. Зазвичай у такі періоди її значення зростає. Проте і в роз­винених країнах, як свідчить історичний досвід і нинішня ситуація в Західній Європі, роль соціальної роботи не знижується. А оскільки проблеми соціального буття на початку XXI ст. у світі загострю­ються, соціальні зв'язки збагачуються, потреби та запити людей зростають, збільшуватиметься і кількість та можливості недостат­нього адаптування значної їх частини до нових умов, статусів, ролей, ускладнюватиметься процес соціалізації загалом. А отже, підвищуватимуться вимоги до соціальної роботи, її історії, методо­логії, методів, технологій. У зв'язку з цим для України має суттєве значення і становить великий практичний інтерес переклад і введен­ня в науковий обіг зарубіжних узагальнюючих досліджень та кра­щих популярних праць. Слід визнати, що ми в цьому напрямі з об'єктивних причин суттєво відстали від колег із постсоціалістич-них країн. Щоб швидше надолужити прогаяне, доцільно, зокрема, виокремити провідні заклади й надати їм державну підтримку. Та­кими, наприклад, можуть бути науково-дослідні інститути мініс­терств праці та соціальної політики, освіти, у справах сім'ї та моло­ді, відповідні підрозділи Академії державного управління при Пре­зидентові України, Києво-Могилянської академії, Донецького, Ужгородського та Харківського університетів, що мають у цій галу­зі певні напрацювання.

Доцільно також стимулювати дослідження проблем соціальної роботи в академічних закладах гуманітарного профілю, створювати для цього тимчасові наукові колективи, організовувати творчі кон­курси на кращі підручники, науково-популярні праці, тематичні цикли теле- і радіопередач.

І нині не втратили цінності праці багатьох спеціалістів минулих десятиліть, які займалися прикладними дослідженнями соціального розвитку, проблемами різних груп населення, діяльністю соціальних інститутів та організацій. Це важливо тому, що теорія соціальної ро­боти в саморозвитку, як зазначалося, значною мірою спирається на потенціал суміжних дисциплін, їхній категоріальний апарат. Доціль­ніше й ефективніше надати допомогу представникам цих дисциплін в освоєнні нової науки, ніж готувати кадри з нуля.

Спільними зусиллями належить утверджувати самостійний нау­ковий статус теорії соціальної роботи в Україні, долати притаманну їй поки що невизначеність. Зарубіжний досвід останнього десятиліття переконує, що вона дедалі більше інтегрує сукупні наукові знан­ня, здатні забезпечити аналіз і оптимізацію життєвих сил людини, реабілітацію в кризових умовах. Як наука про підтримання й реалі­зацію творчих можливостей особи теорія соціальної роботи, не роз­риваючи зв'язків із соціологією, щодалі більшою мірою диференці­юватиметься, внутрішньо структуруватиметься. Уже сьогодні в соці­альній роботі розрізняють три рівні:

•  теоретико-методологічні проблеми та концептуальні засади;

•  спеціальні теорії, що становлять наукові основи для надання соці­
альної допомоги, сприяння різним категоріям населення (галузе­
ві, або теорії соціальної роботи середнього рівня);

•  техніко-технологічні, емпіричні знання (висвітлюють проблеми
соціального проектування оптимальних форм організації соці­
альної роботи, технології здійснення різних її видів).

Дедалі більше фахівців усвідомлюють необхідність спеціального вивчення факторів і умов виникнення та розвитку соціальної роботи як суспільного явища, потенційного соціального інституту.

Таку тенденцію варто розвивати і в Україні. Зарубіжний досвід поглибленої спеціалізації, орієнтації переважно на індивідуально-психологічну допомогу клієнтам звужує творчий потенціал соціаль­ної роботи, вимагає вкрай розгалуженої мережі навчальних закла­дів, соціальних служб тощо, які в Україні немає можливості створи­ти у найближчій перспективі. Західні колеги (С. Рамзеї, Р. Фельдман та ін.) вважають ефективним на пострадянському просторі опти­мальне поєднання закономірностей надання соціальної допомоги як на індивідуально-особистісному, так і на соціально-організаційному рівні. З огляду на це доцільно здійснити наукове осмислення об'єкта, предмета, проблем, напрямів, технологій соціальної роботи, відмо­витися від застарілих підходів до неї і шукати нові парадигми. При цьому багато залежатиме від можливостей, узгодженості та послі­довності дій різних суб'єктів соціальної політики держави, реформу­вання українського суспільства, відновлення і нормального функціо­нування народного господарства України.

За будь-яких умов очевидною є поява у вітчизняному соціальному знанні нової галузі — соціальної роботи, право якої на існування виз­начається глибокими суспільними проблемами. Утверджуючи під їх впливом свій самостійний статус, вона водночас дедалі більше вияв­ляє органічний зв'язок із комплексом наук про людину й суспільство і здатність до саморозвитку. Незважаючи на запізнілість і сповільне­ність цього процесу в Україні, теорія і практика соціальної роботи вже сьогодні активно сприяє розв'язанню багатьох проблем тран­сформації нашого суспільства, його самозбереження і стабілізації. У майбутньому вона здатна істотно посилити творчий, гуманістичний вплив на формування громадянського суспільства і правової, демок­ратичної, соціальної держави, яка служитиме людині. Для цього в країні є матеріальні й духовні передумови. Це багаті традиції доб­рочинності (заслуговують ґрунтовного вивчення, узагальнення, оцінок), досвід розв'язання найгостріших соціальних проблем (бід­ності, безробіття, неписьменності, безпритульності, голоду, епіде­мій тощо), багата філософська, педагогічна, етична спадщина. Так, імена Сковороди, Шевченка, Макаренка, Сухомлинського широко відомі спеціалістам із соціальної роботи і педагогіки в багатьох країнах. Потрібні державна воля, справедливі закони, мудра полі­тика й конструктивні зусилля для подолання кризи, розбудови та­кого суспільства, в якому соціальні проблеми й конфлікти розв'язу­ватимуться цивілізовано, гуманно, на наукових засадах. Соціальна робота як наука, професійна діяльність і галузь суспільної практи­ки сприятиме цим благородним цілям.