2.2.4. У напрямі крайнього емпіризму

З часом концепція радикального конвенціоналізму, представлена головним чином в роботах "Про значення виразів"(1931) і "Мова і значення" ("Sprache und Sinn") (1934a), була Айдукевичем залишена. Стрижнем цієї концепції була інваріантність правил значення або директив значення щодо заміни одного рівнозначного виразу іншим. Приймав Айдукевич і обернення цього положення: якщо правила значення інваріантні щодо заміни виразів, то ці вирази рівнозначні. Обидва твердження дозволяли сформулювати "дефініцію відношення рівнозначності виразів, яка свідчила, що два вирази в мові J рівнозначні завжди і лише, коли правила значення цієї мови інваріантні щодо заміни цих виразів, тобто - що одне і те ж - коли правила значення мови говорять про один з цих виразів теж, що і про інший." (Ajdukiewicz [1964], S.397)

Ймовірно, в 1935 р. в усній розмові з Айдукевичем А.Тарський виказав докір на адресу наведеної дефініції. Він зводився до наступної умоглядної конструкції. Розглянемо мову (природно, замкнену і зв'язну), в якій завдяки аксіоматичним директивам значення обов'язкові два речення: А ¹ B і B ¹ А. Якщо в цій мові прийняті правила доказу числення предикатів з рівністю, то легко бачити, що правила значення такої мови інваріантні щодо перестановок, тобто замін сталих А і B. Тоді прийнята дефініція рівнозначності наказувала б терміни А і B вважати рівнозначними. Однак відповідно до аксіом А ¹ B і B ¹ А ці терміни мають відмінну денотацію. Таким чином, в даній мові опинилися б два терміни з одним і тим же значенням, але з різною денотацією, що, звичайно, Айдукевич прийняти не міг. В цьому випадку інваріантності правил значення недостатньо для формулювання дефініції рівнозначності і вся концепція замкнених і зв'язних мов терпить крах, зокрема, твердження, що матриця мови J та її понятійний апарат можуть бути взаємно визначені. Кінець кінцем Айдукевич [1953] визнав, що замкнені і зв'язні мови є "паперовою фікцією" (S.175). Відкидаючи цю "паперову фікцію" Айдукевич відкинув також її епістемологічний наслідок - радикальний конвенціоналізм. На прийняття цього рішення вплинули також успіхи в розробці семантичної теорії істини, оскільки відкривалася можливість створення епістемології на основі семантики sensu stricto, зокрема виникали умови ефективного оперування поняттям істини. В цьому випадку питання істинності різних образів світу просто виявлялося зайвими.

Відхід Айдукевича від радикального конвенціоналізму позначився, хоча ще досить скромно, в 1935-1936 рр. ([1935] [1936]), коли він, формулюючи епістемологічні висновки, вже не використовує поняття замкненої і зв'язної мови. Все більшу вагу в роботах Айдукевича починають набирати емпіричні директиви значення, а в [1935a] замість терміну "образ світу" він використовує вираз "світова перспектива" - поняття, яке значно менш тісно пов'язане з мовою, ніж "образ світу". Остаточно радикальний конвенціоналізм Айдукевич залишив лише після війни, але випереджуючи подальший виклад його поглядів, необхідно відзначити, що він ніколи не міняв переконання, що мова грає істотну роль в пізнанні, а сліди радикального конвенціоналізму можна знайти й в подальшій його творчості.

Перше безпосереднє звернення Айдукевича до питань семантики відбулося в 1936 р., на III Польському Філософському З'їзді, а повний текст виступу був опублікований роком пізніше в [1937]. В ньому Айдукевич розглядає використовування семантики стосовно проблеми трансцендентального ідеалізму, яка бере свій початок у Канта і була продовжена німецькими романтиками аж до її розробки в марбургській і баденській школах. Трансцендентальний ідеалізм вважає реальний світ (як фізичний, так і психічний) корелятом свідомості, але не корелятом індивідуальної свідомості суб'єкта, наділеного психікою, а свідомості взагалі, не корелятом суб'єкта психічних переживань, а трансцендентального суб'єкта. Айдукевич відзначає невизначений характер термінів "свідомість взагалі", "трансцендентальний суб'єкт", введених Кантом, а також подібне поняття єдності, що скріпляє всю конструкцію трансцендентального ідеалізму. З розвитком цієї концепції поняття трансцендентального суб'єкта відійшло в тінь і на перший план висувалося поняття функції цього суб'єкта, який став представлятися у вигляді "комплексу або системи понять і суджень". Тепер ці поняття і судження трансцендентального суб'єкта вже не були психічними явищами, але були (в марбургській і баденській школах) "поняттями і судженнями в логічному сенсі". Проблему трансцендентального ідеалізму Айдукевич розглядає в трактуванні Ріккерта, котрий належав до баденської школи. Айдукевич наступними словами передає погляди цього неокантіанця: "Він вважає, що певні, т.зв. трансцендентальні норми посідають абсолютні ознаки. Від узгодженості з ними залежить істинність наших суджень. [...] Однак не дивлячись на це не можна дійсність вважати корелятом людських суджень, висловлених відповідно до трансцендентальних норм, бо людські процеси судження не вичерпують всього, що диктують норми. Ці норми виділяють певну сукупність суджень в логічному смислі, не всі з яких стають змістом взагалі чиїх-небудь процесів судження. Отже, лише сукупність всіх тих суджень в логічному смислі, продиктованих трансцендентальними нормами, і вичерпує сукупність істин. Ця ж сукупність суджень (в логічному смислі), продиктованих трансцендентальними нормами, і складає цей трансцендентальний суб'єкт, корелятом якого тільки і повинна бути, на думку ідеалізму, дійсність" ([1937], S.272). Резюмуючи погляди Ріккерта Айдукевич приходить до висновку, що цей "трансцендентальний суб'єкт пізнання" можна ототожнити з сукупністю істинних, тобто продиктованих нормами суджень незалежно від того, чи виказував який-небудь реальний суб'єкт це судження, або ж тільки уявляв його, або ж взагалі не скоював ні того, ні іншого. Легко бачити, що Айдукевич "логічний смисл" судження переймає у Больцано на зразок його речень-в-собі (Satze an sich) і у згоді з Твардовським бачить в них результат процесу судження. Норми пізнання Айдукевич інтерпретує як операції на реченнях, значеннями яких є судження в логічному сенсі (а не психологічному) і пропонує ці операції ототожнити з логічним виводом. Аксіоми визначаються за допомогою деяких норм, а самі норми, вважає Айдукевич, можна потім ототожнити з аксіоматичними правилами значення; інші норми відповідають дедуктивним правилам, а треті - емпіричним правилам. Всі правила вдається описати за допомогою поняття логічного слідування, що приводить до наступного узагальнення: істинні (в значенні Ріккерта) речення - це речення, що є наслідками речень, прийнятих завдяки аксіоматичним правилам. Таким чином, істинне речення повинно бути реченням, що виводиться, і це твердження залежить від того, чи є обговорювана тут мова повною. Якщо вона достатньо багата, то вона не повна, зокрема, не повна мова природничих наук, оскільки вона містить арифметику натуральних чисел. Тому мова Ріккерта також не повна, бо вона повинна охоплювати мову природничих наук. Якщо до того ж визнається металогічний принцип виключеного середнього, то одне з пари незалежних від системи речень повинно бути істинним, хоча і не є твердженням в цій системі. Отже ситуація, коли сукупність істинних речень ототожнюється із твердженнями мови, не має місця, а тому переконання Ріккерта, котрий ототожнив дійсність з сукупністю речень, що виводяться, сумнівне.

Подібний же хід думок був продовжений Айдукевичем в роботі "Епістемологія і семіотика" [1948], в якій був даний аналіз суб'єктивного ідеалізму. В ній ставиться питання про допустимість "виводу метафізичних висновків" із тверджень епістемології. Запропонована відповідь ґрунтується "на аналогії між теорією пізнання і теорією мови, тобто семіотикою". Так, семантична теорія мови показує як від тверджень про мову можна перейти до тверджень про речі, про які ця мова щось говорить, і аналогічно - як від тверджень про пізнання перейти до тверджень про предмет пізнання. Айдукевич звертається до дослідження Тарського про адекватну дефініцію істини і зауважує, що ця дефініція може бути сформульована тільки в мові семантики, але не синтаксису. Схема Тарського показує як перейти від речень про мову до речень самої мови і що цей перехід можливий тільки в мові, яка містить семантичні терміни. Наведене міркування дозволяє Айдукевичу [1948] виказати припущення, що "в теорії твердження, які стосуються думки, можна використовувати для виведення з них висновків про речі, яких ці думки стосуються, тільки при тій умові, що з самого початку використовуватиметься мова, в якій виступатимуть не тільки назви цих думок, але також вирази, що стосуються речей, до яких ці думки відносяться." (S.108)

Філософ, котрий культивує епістемологічну рефлексію, стоїть, по аналогії з логікою мови, перед альтернативою. По-перше, він може спочатку оперувати виключно мовою, подібною мові синтаксису, тобто мовою, забезпеченою тільки іменами думок, або ж, по-друге, філософ також спочатку може використовувати більш багату мову, тобто мову з іменами речей. Якщо аналогія між семантикою і епістемологією справедлива, то філософ, котрий використовує мову, що відноситься тільки до думки, не в змозі прийти до яких-небудь тверджень про речі, тобто про предмети досліджуваного ним пізнання, "зокрема, не зможе прийти ні до заперечення, ні до твердження екзистенціальних висловів предметної мови" (S.109). Проте він зможе це зробити, якщо використовуватиме мову, що містить імена і думок, і речей, але за умови, що дотримуватиметься критеріїв предметної мови. Однак часто - продовжує Айдукевич, - справа виглядає абсолютно інакше, оскільки суб'єктивні ідеалісти ставлять під сумнів екзистенціальні твердження природної мови, як це має місце у випадку з Берклі і його відомим висловом "esse est реrcipi". Айдукевич пише: "[...] здається, що вони (ідеалісти - Б.Д.), виходячи з мови синтаксису (в узагальненому розумінні цього виразу), в якій немає виразів предметної мови, і ґрунтуючись на цьому базисі, конструюють мову, яка має тільки видимість предметної мови, але є насправді і далі тільки мовою синтаксису. В цій квазіпредметній мові вони потім обґрунтовують деякі твердження (наприклад, esse = реrcipi) і за допомогою неусвідомленої містифікації трактують їх як твердження предметної мови, в якій вони явно хибні. Звідси парадоксальність ідеалістичних тверджень, які - з одного боку - здаються неспростовно обґрунтованими, з другого боку - здаються тими, що суперечать здоровому глузду." ([1948], S.109)

Описану ситуацію Айдукевич аналізує на прикладі позиції Берклі. В початковій мові Берклі є наявними єдино назви ідей і тому "мовний базис Берклі аналогічний базису мови синтаксису." (S.109) Ґрунтуючись на цій аналогії Айдукевич припускає, що Берклі не зможе прийти до предметної мови, яка в цьому випадку є природною мовою. Потім Берклі вводить термін "тіло", вважаючи його терміном предметної мови, але визначає цей термін у вигляді сукупності ідей, тобто в мові синтаксису. Таким чином, Берклі, розширюючи свою початкову мову виразом "тіло", не перейшов до предметної мови, але до мови квазіпредметної. В цій ситуації стає зрозумілим, чому для Берклі не можуть існувати тіла ніким не сприймані, хоча такі тіла існують для користувачів природної мови. Твердження Берклі "існують тіла ніким не сприймані" в його мові взагалі не може бути ефективно визначене. Айдукевич робить висновок: "Джерелом помилки Берклі, котрий вважав, що термін "тіло" має в його мові якщо не одне і те ж значення, то принаймні один і той же обсяг, що і в природній мові, є незрозуміння слова "сприйняття", оскільки свою дефініцію, відповідно до якої тіло - це ідея або сукупність ідей, Берклі впроваджує [виходячи] з припущення, що тіла є тим, що сприймаються. Отже, Берклі бере вираз "сприймати" в тому значенні, що і "свідомо переживати". Сприйняття є інтенціональним відношенням, подібним до відношення позначення, яке виводить зі світу психіки в світ позапсихічний. Переживання ж є відношенням, в якому окремі складові свідомості знаходяться до суб'єкта свідомості, і яке є, мабуть, подібне відношенню властивості до предмету, наділеного цією властивістю, або може бути подібне відношенню частини до цілого. Для опису тіла як такого, що переживається свідомо, у Берклі не було потреби користуватися іменами предметної мови. Він не користувався ними спочатку і взагалі до них не дійшов, унаслідок чого його ідеалістичне твердження взагалі не торкається речей, про які йдеться в предметній мові." ([1948], S.111) Таким чином – робить висновок Айдукевич, - ідеалісти виходять з мови синтаксису, або мови думки, або, за термінологією польського філософа, мови, "в якій виступають тільки назви перших членів інтенціонального відношення, а тим самим, наприклад, назви виразів предметної мови, яка взагалі не містить назв предметної мови." (S.115) Відзначимо тут, що Айдукевич хоча і посилається на розподіл мови у дусі дефініції істини Тарського, все ж таки користується в своєму аналізі не формалізованою мовою, а природною, тобто по суті він як і раніше не відрізняє мову і метамову, проводячи єдино розподіл метамови на мову синтаксису і мову семантики. Тому твердження Айдукевича, що "дефініція, відповідно до якої S є P значить те ж, що й речення "S є P" задовольняє критерій (істинності - Б.Д.), не використовує речення "S є P" в тому значенні, в якому це речення має його в предметній мові" (S.115), це твердження не зовсім точне з однієї простої причини. А саме, модуси термінів S і P, навіть якщо розглядається спочатку тільки мова синтаксису, різні, а це значить, що предмети в такій мові думки все ж таки якось розрізняються і по модусах існування, хоч би тільки в уяві. Відсутність такого розподілу може привести до змішування представленого предмету і об'єктивно існуючого. Айдукевич пише: "[...] вислів ідеалістів, який свідчить, що дійсність нарівні з фікцією не має "незалежного існування", я інтерпретую як вислів предметної мови, який говорить, наприклад, що коні не існують нарівні з кентаврами." (S.115) Природно, таке рішення Айдукевич прийняти не може і займаючи позицію суб'єкта, котрий висловлюється в мові семантики, приходить до висновку, що коні все ж таки існують. Щоправда, як бути з кентаврами він відповіді не дає. Адже саме кентаври і подібні до них витвори породили в мові епістемологів сутності, які поставляються уявою і представленням. Зауваженням про синтаксичні еквіваленти таких сутностей Айдукевич закінчує роботу "Епістемологія і семіотика": "Філософи часто навмисно відстороняються від предметної мови, використовуючи різні прийоми, які називають "epoche", "Einklammerung" і т.п., але які є нічим іншим, як тільки тимчасовим звільненням своєї епістемологічної рефлексії від предметної мови і обмеженням себе певною мовою синтаксису. Твердження даної статті полягає в тому, що філософ, котрий таким чином залишив предметну мову, тобто мову, яка нам служить для висловлювань про те, що ми щодня називаємо дійсністю, про цей світ нам нічого сказати не може." ([1948], S.116) Таким чином, висновок Айдукевича зводиться до того, що суб'єктивний ідеаліст створює видимість критики поняття речі, тоді як насправді критикує пізнання речі, оскільки говорить про думки, а не про речі і немає нічого дивного в тому, що він не може до речей повернутися, оскільки ніколи ними не займався. Однак, як здається, справа виглядає складнішою, бо в тому ж критерії істинності, яким в своєму аргументуванні користується Айдукевич, судження є також і думкою, про що свідчать лапки, указуючи на непряме вживання виразу, що позначає судження. Ймовірно, істина знаходиться десь між суб'єктивним ідеалізмом і крайнім емпіризмом, до якого еволюціонує думка Айдукевича.

Вище вже наголошувалося, що причиною, яка спонукала Айдукевича залишити радикальний конвенціоналізм, було зауваження Тарського, котрий вказав на недостатність інваріантності правил значення для визначення рівнозначності виразів. Цей аргумент Тарського однак не руйнував оберненого твердження, яке говорить, що інваріантність правил сенсу необхідна для рівнозначності. Якийсь час Айдукевич був схильний наявність апріорних чинників пов'язувати з останньою тезою, яка кінець кінцем зводиться до того, що апріорні складові в пізнанні є просто логікою. Цю позицію Айдукевич [1947] кваліфікує як поміркований емпіризм. В [1947] Айдукевич робить спробу показати, що можлива мова без використовування аксіоматичних директив. Він розрізняє емпіричні речення безпосередньо і опосередковано засновані на досвіді. До перших відносяться речення спостереження, до других - речення, що є: а) гіпотезами, які перевіряються, або б) "неспостережуваними" реченнями, отриманими дедуктивним шляхом з речень спостереження і гіпотез. Таким чином, опосередковані емпіричні речення залежать від прийнятої логіки. Однак, чи можна вважати емпіричними речення самої логіки? Звичайно вони не можуть вважатися реченнями, що безпосередньо базуються на досвіді. Однак їх можна потрактувати як речення, опосередковано засновані на досвіді. При такій інтерпретації виникає небезпека хибного кола, оскільки опосередковано засноване на досвіді речення дедуктивно виводиться з деяких речень по законах логіки, але спочатку потрібно прийняти ці закони. А щоб прийняти закони логіки як речення, опосередковано засновані на досвіді, необхідно заздалегідь провести логічний вивід, який передбачає прийняття законів логіки. Айдукевич зауважує, що закони логіки можна розуміти як речення, або як підстави для виводу. В першому випадку закони логіки можуть розумітись як закони теорії, а в другому - вони належать метатеорії. Отже, питання про емпіричну інтерпретацію логіки з'являється тоді, коли її закони розуміються як речення науки. На думку Айдукевича подібне використовування законів логіки підтверджується науковою практикою, оскільки учені не проводять постійно метатеоретичної рефлексії і не замислюються над тим, чи правила виводу, що використовуються ними, є правомочними з огляду логіки, чи ні - учені просто використовують ці правила. Очевидно, що в мові, в якій закони логіки трактуються як опосередковано засновані на досвіді речення, ніякі аксіоматичні директиви значення не дійсні, оскільки в цій мові взагалі немає аналітичних речень. А якщо в мові немає аналітичних речень, які приймаються завдяки аксіоматичним директивам, то в ній взагалі відсутні аналітичні речення, бо одних дедуктивних директив для отримання аналітичних речень недостатньо. Тому для мов без аксіоматичних правил теза крайнього емпіризму - кожне речення засноване на досвіді - має місце, а в таких мовах не можна приймати неемпіричні речення. Тим самим закони логіки залежать від того, як розуміється мова; мовам з аксіоматичними директивами значення властива аналітична концепція логіки і поміркований емпіризм, а мовам без таких директив - емпірична концепція логіки і крайній емпіризм. Необхідно відзначити, що в реферованій тут роботі "Логіка і досвід" [1947] Айдукевич прагне показати можливість побудови мови, узгодженої з постулатами крайнього емпіризму і він ніде не пише, що готовий прийняти мову без аксіоматичних директив як мову своєї епістемологічної рефлексії. Представлена в цій роботі позиція розглядається Айдукевичем як програма. "Завданням нашої статті - продовжує польський філософ, - було дослідження, чи програма крайнього емпіризму здійснима у принципі. Чи є ця програма доцільною - це може показати наукова практика. Однак мені не здається, начебто її фактична реалізація до теперішнього часу проходила відповідно до програми крайнього емпіризму." ([1947], S.60)

Подальша еволюція епістемологічних поглядів Айдукевича свідчить про те, що з часом він став вважати крайній емпіризм позицією не тільки можливою, але й бажаною. В останні роки життя Айдукевич цілком безумовно зайняв позицію крайнього емпіризму. В роботі "Проблема емпіризму і концепція значення" [1964], яка є якби заповітом філософа, стверджується, що запропоноване в [1947] рішення є половинчастим, оскільки воно допускає наявність дедуктивних директив, які є апріорними елементами пізнання і непіддатливі контролю досвідом. На думку Айдукевича послідовне проведення поглядів крайнього емпіризму вимагає ґрунтовної ревізії концепції значення і вироблення такої, яка б не мала епістемологічних наслідків.