2.2.6. Судження: інтенсіональність і екстенсіональність

Радикальний конвенціоналізм Айдукевича був обхідним маневром щоб уникнути можливих семантичних парадоксів. Замість уточнення семантичних понять Айдукевич використовує прагматичне поняття розпізнавання. Його поняття значення за задумом повинне було послужити подоланню труднощів асоціаністської і конотаційної теорій значення. Однак введення понять значення, властивостей рівнозначних понять і навіть типів думки неминуче приводить до інтенсіональності. Однак цей інтенсіоналізм одягнений в екстенсіональні шати, бо допускає взаємозамінність виразів, яка є підставою для відношення рівнозначності. Подібно іншим філософам і логікам з Львівсько-Варшавської школи Айдукевич вважав інтенсіональні контексти неповноцінними з логічної точки зору. Тому, виразно розрізняючи вираз і його значення, Айдукевич в своїх працях говорить про судження в логічному сенсі як значення речення і про поняття як значення імені. Його розподіл суджень і понять на психологічні і логічні повторює в операційному аспекті їх розподіл Твардовським, але не дивлячись на це залишається незрозумілим, який онтологічний статус приписується значенням, тобто поняттям і судженням в логічному сенсі. Вони не є психологічними сутностями, не ототожнюються з денотатами, але є чимось об'єктивним, відмінним також і від суджень-в-собі Больцано і подібних їм незалежних від суб'єкта витворів.[1] Айдукевич обмежується згадкою, що однакова денотація (референція) не приводить до тотожності значень, що загальновідомо. Його увагу не привернули контексти, в яких однакова денотація не гарантує заміни виразів відповідно до критерію salve veritate. Можливо Айдукевич вважав, що його дефініція значення автоматично ліквідовує парадокси інтенсіональності, але наведене вище зауваження Тарського щодо дефініції значення з роботи [1934a] показує, що ця думка була помилковою. Тут слід зазначити, що неприйняття у Львівсько-Варшавській школі інтенсіональних контекстів призвело до того, що значна частина важливої семантичної проблематики була залишена без уваги.[2]

Вище вже мовилося, що Айдукевич відкинув концепцію значення, розроблену в [1931] і [1934a], а також про причини цього рішення. Однак він продовжував користуватися поняттям значення в подальших роботах не приводячи яких-небудь уточнень, обмежуючись єдино констатацією того, що вирази мають значення і воно пов'язано з правилами смислу (директивами значення в первинному варіанті). Ймовірно, він розумів цей недолік своєї філософії, оскільки кінець кінцем повернувся до семантичної проблематики.

В роботі "Судження як конотація речення" [1971] Айдукевич намагається відповісти на питання про природу судження, виразно продовжуючи тенденції Твардовського, скеровані на розрізнення судження в значенні психологічному і логічному. Він не приймає істинність речення як єдину ознаку судження, яка залічує його до сфери логіки. Початковим поняттям у Айдукевича тут є поняття ствердження речення і того, що стверджується. "В цьому значенні - пише Айдукевич ([1971], S.112),- судження не є ні мовним виразом, ні психологічним актом мислення, ніяким "ідеальним значенням", але чимось, що належить до області предметів, до яких це речення відноситься". Таким чином, судження є тим, що стверджує речення, є предметною кореляцією акту судження. Зокрема, судження не є денотацією речення в сенсі Фреге, бо відповідно до Фреге всі істинні судження мають своїм денотатом одне і те ж - істину, а хибні - фальш, тоді як різні істинні речення у якості денотатів мають різні судження. "Тому дефініція судження – робить висновок Айдукевич, - повинна дати відповідь на питання, що стверджують речення чи-то істинні, чи-то хибні. Така дефініція повинна була б вказати, якого виду сутності можна у разі істинних речень назвати "фактами." (S.113) Айдукевич ставить собі за мету подати дефініцію судження, яка б представляла судження як об'єктивну сутність, а не як мовну або психологічну і як таку сутність, "яка була б пов'язана з реченням не за допомогою синтаксичного або прагматичного відношення, але за допомогою семантичного відношення, а саме – ствердження." (S.114) Здавалося б, ця позиція зовні нічим не відрізняється від позиції Фреге, котрий також використовує поняття ствердження як деякий акт, або навіть можна сказати, як функцію, що ще ближче до підходу Фреге в питанні про денотацію речення. Як далі буде показано, відмінність Айдукевича від існуючих трактувань акту ствердження речення полягає в тому, що він розглядає ствердження як складну функцію, в результаті дії якої встановлюється ізоморфізм між синтаксичною структурою речення і денотатами його окремих виразів. З цією метою Айдукевич вдається до поняття конотації, оскільки окремі складові речення можуть бути зв'язані за значенням.

Таким чином, Айдукевич має намір узагальнити традиційну концепцію денотації і конотації так, щоб ці поняття можна було застосувати не тільки до імен. Розповсюдження поняття денотації на речення було зроблене Фреге: денотатами речень є істиннісні оцінки. Однак при розповсюдженні поняття конотації виникають проблеми, причому при уважному розгляді конотації навіть для імен. Так традиційне тлумачення конотації як сукупності властивостей, що визначають денотацію імені, не є досконалим і тому не може бути використане як дефініція. Якщо ім'я, припустимо N, має своїм денотатом D, то D може визначати різні сукупності властивостей. Разом з тим конотацією імені є не довільні властивості, але виділена їх сукупність. Традиційна концепція представлення конотації підказує рішення цього питання, зображаючи конотацію складного виразу у вигляді кон'юнкції імен, наприклад, "N1 і N2" ("круглий і червоний"). В цьому випадку можна сказати, що конотація складного виразу - це сукупність властивостей, наприклад, D1 і D2. Однак це правило не спрацьовує, якщо розглядається ім'я "N1 або N2", оскільки його конотація повинна була б бути ідентична конотації імені "N1 і N2". Традиційна теорія конотації не підходить і у разі складних "несиметричних імен", наприклад, "брат матері Яна", яке, очевидно, відрізняється від імені "мати брата Яна". Трудність, зокрема, полягає і в тому, що конотація імені однозначно повинна визначати денотацію цього імені. Наведені приклади (складені альтернативно імена, "несиметричні імена") показують, що традиційні правила конструювання конотації порушують цю важливу умову, регулюючу зв'язок між конотацією і денотацією, а саме - конотація повинна однозначно визначати денотацію імені.

Вихід з положення, яке виникло, Айдукевич бачить в тому, щоб: "1) Таким чином визначити конотацію виразу (Е), щоб його складовими частинами були деякі об'єктивні еквіваленти всіх виразів, з яких складається вираз (Е), а не тільки імен його складників. Взяти до уваги не тільки складові виразу (Е), які в ньому explicite містяться, але також і ті, які належать йому implicite і стають виразно помітними лише після розкриття всіх конвенціональних скорочень, що з'являються у складі виразу (Е); 2) Таким чином визначити конотацію виразу (Е), що б вона відображала не тільки [значення] слів, які містяться в цьому виразі, але також синтаксичні позиції, зайняті в ньому цими словами. Це очистить нам шлях до такого загального визначення конотації, що воно буде відноситься не тільки до імен, але також й до кожного виразу." ([1971], S.118) Коротше кажучи, синтаксична позиція слова залежить від структури даного виразу і Айдукевич для досягнення поставленої мети звертається до кодифікування синтаксичних позицій. Так, якщо вираз є складним, тоді він складається з головного оператора та його аргументів; аргументами, у свою чергу, можуть бути також складні вирази. Головний оператор і його аргументи є членами першого ступеня (цілий вираз відноситься до нульового ступеня), члени членів першого ступеня є членами другого ступеня і т.д. Таким чином, для кожного члена X даного виразу Е n-го ступеня (n>0) X є або головним оператором члена n-1-ого ступеня, або одним з операторів, а оскільки X¹ Е, то X є або головний оператор члена n-2-ого ступеня, або аргументом цього оператора. Уся процедура визначення синтаксичної позиції повинна привести кінець кінцем до цілого виразу Е. Як приклад Айдукевич розглядає речення

(Е)                              Платон є філософ і Аристотель є філософ

синтаксична позиція якого позначається символом натурального числа, наприклад, 1. Потім, якщо синтаксична позиція виразу А, що входить в Е, позначена m, то позиція головного оператора виразу А одержує символ (m,0), а позиція n-го аргументу цього оператора позначається (m, n). Синтаксична розмітка прикладу в цих позначеннях має вигляд:

(1,1,1) (1,1,0) (1,1,2)            (1,2,1)   (1,2,0)  (1,2,2)

Платон є філософ      і     Аристотель є філософ

­____  (1,1)______   (1,0)  _______(1,2)________ ­­­

Кодування синтаксичних позицій частин вихідного складного виразу має цікаву особливість в природних мовах, які залічуються до мов флективних. В цих мовах позиція складових частин цілого виразу визначається їх порядком і закінченнями, на відміну від мов позиційних, синтаксична позиція в яких визначається рангом та їх приналежністю до тих або інших синтаксичних категорій. Впроваджена Айдукевичем нотація дозволяє перетворити флективну мову в позиційну, причому символи, що вказують синтаксичні позиції, виконують роль закінчень.

За допомогою поняття синтаксичної позиції можна визначити поняття конотації. Розглянемо складний вираз (Е). Його слід так перетворити, щоб виявилася вся його складність, тобто щоб були експліковані всі його остаточні позиції, або інакше - позиції, зайняті всіма простими виразами. В цьому випадку має місце взаємно однозначна відповідність між остаточними синтаксичними позиціями і окремими словами, тобто визначена функція, яка називається характеристичною функцією виразу (Е). Одночасно має місце взаємно однозначна відповідність між словами та їх денотатами, або, що одне і те ж - остаточними синтаксичними позиціями виразу і денотатами слів, які займають ці позиції. Цю останню функцію Айдукевич вважає конотацією виразу (Е), приймаючи наступну дефініцію: "Конотацією виразу (Е) називається функція, визначена для остаточних синтаксичних позицій цього виразу, отримана з виразу (Е) в результаті розкриття всіх скорочень, які містяться в ньому, і яка встановлює взаємно однозначну відповідність між цими позиціями і денотатами слів, що займають ці позиції в розкритому виразі (Е)." ([1971], S.121) Відповідно до дефініції конотацією імені "круглий і червоний" є функція, яка встановлює відповідність між: 1) синтаксичною позицією (1,0) головного оператора і денотатом слова "і" (денотатами логічних знаків Айдукевич вважає істиннісні таблиці); 2) синтаксичною позицією першого аргументу і денотатом (екстенсіоналом) слова "круглий"; 3) синтаксичною позицією другого аргументу (1.2) і денотатом слова "червоний".

Отже, конотація є функцією одного аргументу, тобто бінарним відношенням. Кожне таке відношення може бути ототожнено з множиною впорядкованих пар, і якщо ця множина скінчена, то її можна подати переліком. Наприклад, конотація виразу "круглий і червоний" представляється у вигляді множини пар <(1,1), круглий> <(1,0), и> <(1,2), червоний>, а денотація цього виразу має вигляд

круглий і червоний

(1,1)  (1,0)  (1,2)

Впроваджене поняття конотації Айдукевич поширює на всі вирази, у тому числі й речення: "[...] конотацією речення будемо називати судження, що стверджується в цьому реченні. Це власне і є дефініція судження, яку ми пропонуємо в даній статті." ([1971], S.123) Застосування дефініції конотації до суджень не представляє труднощів. Розгляньмо приклад Айдукевича - "Сократ любить Алкивіада". Легко бачити, що конотацією цього речення є кортеж пар

<(1,1),Сократ>    <(1,0),любить>     <(1,2),Алкивіада>,

який є функцією, що зв'язує остаточні позиції речення "Сократ любить Алкивіада" з денотатами слів, які займають ці позиції. Таким чином, кортеж є судженням, яке стверджується в реченні "Сократ любить Алкивіада". Свій аналіз судження Айдукевич супроводжує наступним коментарем: "Чи знаходиться така інтерпретація судження у згоді з нашим інтуїтивним розумінням судження як того, що стверджується в даному реченні? Здається так. В світі предмети існують незалежно від того, що думають про них люди, і чи думають. Існує Сократ, існує Алкивіад і - в деякому розумінні, - існує відношення любові. Між цими предметами, незалежно від того, що про них думають люди, виникає або не виникає деяке відношення, наприклад, відношення любові виникає між Сократом і Алкивіадом, або не виникає. Думка, що Сократ любить Алкивіада сама по собі не сприяє появі об'єктивного факту, який полягає на тому, що відношення любові виникає між Сократом і Алкивіадом. Але думаючи, що Сократ любить Алкивіада, ми думаємо про них як про об'єкти, зв'язані між собою цим відношенням. І здається, що кращим способом опису того, на чому полягає думка про ці об'єкти, які знаходяться один до одного в цьому відношенні - це сказати, що встановлюється взаємно однозначна відповідність між відношенням любові і синтаксичною позицією головного оператора, між Сократом і синтаксичною позицією суб'єкта, тобто першого аргументу цього оператора, між Алкивіадом і синтаксичною позицією доповнення, тобто другого аргументу цього оператора. Таким чином, коли хто-небудь з розумінням висловлює речення "Сократ любить Алкивіада", то він встановлює взаємно однозначну відповідність між синтаксичними позиціями в цьому реченні і предметами, позначеними його членами, що займають ці позиції. І така відповідність між синтаксичними позиціями і обговорюваними предметами - це якраз то, що стверджується за допомогою цього речення, а отже – судження." ([1971], S.123/124)

На підставі дефініції судження кожному реченню, однаково як істинному, так і хибному ставиться у відповідність судження, що стверджується в цьому реченні. Тим самим, вважає Айдукевич, "отримано рішення інтригуючого питання: що стверджується в хибному реченні". Відповідь така: "Відповідність між синтаксичними позиціями і предметами може бути узгоджена або неузгоджена з відносними місцями цих предметів в дійсності. Якщо речення, яке стверджує дане судження, істинне, то тоді ці відносні місця, зайняті відповідними предметами, про які в цьому реченні йдеться, відповідають синтаксичним позиціям, які цим предметам були призначені в судженні, що стверджується реченням. В цьому випадку здається природнім таке судження, що стверджується в істинному реченні, назвати фактом." ([1971], S.124) Зі сказаного Айдукевичем можна зробити висновок: те, що стверджується в хибному судженні, фактом не є.

Використання денотації кожного виразу, яке входить в речення, дозволяє Айдукевичу в предметній мові побудувати часткову дефініцію істини як відповідність фактам. Конотацією речення "Сократ любить Алкивіада" є наступний запис множини пар:

<(1,1), Сократ>   <(1,0), любить>   <(1,2), Алкивіада>.

Ім'я цього речення, що посідає денотацію, має вид:

Сократ любить Алкивіада

(1,1)      (1,0)        (1,2)

Часткова дефініція істини записується таким чином:

{<(1,1), Сократ>, <(1,0), любить>, <(1,2),Алкивіада>} є істиною Û Сократ любить Алкивіада

(1,1)     (1,0)     (1,2)  (1)

Вираз у фігурних дужках в лівій частині еквівалентності є ім'ям судження, істинність якого стверджується; в правій частині знаходиться речення, що стверджує це судження.

Вищенаведена еквівалентність подібна частковій дефініції істинності речення

"Сократ любить Алкивіада" істинно Û Сократ любить Алкивіада         (2)

Відмінність дефініції (1) Айдукевича від дефініції (2) Тарського полягає на тому, що в останній еквівалентності йдеться як про слова, так і про предмети, що називаються цими словами, тоді як в першій тотожності - тільки про предмети, а не про слова. "Саме тому – робить висновок Айдукевич - [...] можна вважати, що ця часткова дефініція (1) сформульована виключно в предметній мові." ([1971], S.126) Щоправда, Айдукевич зауважує, що символи синтаксичних позицій з'являються в правій частині не як слова, але як флективні закінчення слів, однак в лівій частині ці символи трактуються як слова, а саме - як імена синтаксичних позицій. Тому дефініцію (1) не можна визнати сформульованою виключно в предметній мові. Айдукевич сподівається виправити це положення шляхом узагальнення понять конотації і судження та їх звільнення від метамовного поняття синтаксичної позиції.

При всіх відмінностях колишніх, довоєнних і пізніших дефініцій значення конструкції Айдукевича мають спільну властивість - вони є інтенсіональними конструкціями в екстенсіональному формулюванні. Разом з тим концепція судження як конотації речення не може бути застосовна до інтенсіональних контекстів. Питанню елімінації таких контекстів Айдукевич присвятив виступ у США в 1959 р., опублікований пізніше під назвою "Інтенсіональні вирази". [1971a] В ньому він пише: "[...] основна ідея нашого методу усунення інтенсіональності наступна. Оператор інтенсіональності, наприклад, "вірить, що ..." є аналізатором, який розбиває синтаксичну структуру підлеглого речення на окремі прості слова і враховує при цьому їх первинну синтаксичну роль, яка відповідає їм в цьому реченні. Він в тому сенсі розбиває згадувану структуру, що всі ті речення, які були членами підлеглого речення, не є членами всього складного речення; це тільки прості слова в підлеглому реченні, які характеризуються своїми синтаксичними позиціями і які вони займають в цьому реченні, будучи членами складного речення." ([1971a], S.150) Легко бачити, що в аналізі інтенсіональних контекстів Айдукевич розвиває свій підхід до значення виразів в екстенсіональних контекстах, тобто намагається оперувати інтенсіональними конструкціями в їх екстенсіональних формулюваннях, або більш точно - відшукати синтаксичні еквіваленти семантичних властивостей інтенсіональних виразів, а тим самим перетворити їх в екстенсіональні.

В останні роки життя Айдукевич ще раз повернувся до поняття значення у зв'язку з відношенням цього поняття до концепції крайнього емпіризму, або просто - методологічного емпіризму. Він прагнув розробити таку концепцію значення, яка не зумовлювала б епістемологічних наслідків, тобто була б "чисто" семантичною концепцією. Айдукевич писав: "Трьома роками раніше в мене з'явилась нова концепція значення, яка цю відмінність (тобто відмінність між значеннями виразів, які не різняться денотаціями - Б.Д.) потрактувала інакше, ніж раніше. [...] Ця моя нова концепція наближається до концепції Мілля, її можна навіть рахувати її розвитком і уточненням. Відрізняючи значення деякого виразу від того, що цей вираз означає, або що воно денотує, Мілль спроваджує значення виразу до його конотації. Я впроваджую поняття коденотації виразу і цю коденотацію пропоную вважати його значенням. Поняття коденотації я визначаю на підставі поняття денотації і поняття синтаксичної позиції, яку в деякому складному виразі займають складники цього виразу. [...] Таким чином, я знаходжу дефініцію значення виразів, відмінну від того поняття, що означає вираз або ж що він денотує, не користуючись поняттями правил значення і звільняючись таким чином від тих наслідків, які раніше мала концепція значення, що приймалася мною в дослідженні методологічного емпіризму. Однак ця нова концепція значення в застосуванні до значень простих виразів зустрічається з певними труднощами, які тут тільки зазначені. Вирішення цих труднощів можна шукати двома шляхами. Один з цих шляхів є переходом на позиції інтенсіоналізму, який між іншим виражається в твердженні, що дві властивості можуть бути відміні, хоча кожний і лише такий предмет, який посідає одну з них, посідає також і другу. Другий шлях, що дозволяє уникнути зазначених труднощів, був би повторним поверненням до правил смислу. Цей другий шлях знову імплікував би деякі наслідки в питанні про емпіризм. Ні перший, ні другий з обох згаданих шляхів мене не приваблює. Я шукаю третє рішення, яке полягає в реституції правил смислу, але не як правил, насильство над якими порушує інтерсуб'єктивні значення, які мають вирази в спільній для різних людей мові, але як правил, порушення яких порушує суб'єктивні значення, що їх мають вирази для окремих осіб. Я думаю, що реституція правил смислу в такому їх характері не матиме наслідків для методологічного емпіризму." ([1964], S.399/400)

Безсумнівно, слід погодитися з коментарем історика школи Воленського [1985] до вищенаведеної цитати, який пише, що "вислів Айдукевича надмірно загальний", підтверджуючи свою думку заключною фразою з обговорюваної роботи, в якій Айдукевич признається: "Я усвідомлюю, що ці слова небагато що говорять читачам, на більш докладне з'ясування того, про що я хочу сказати, вже немає часу". (S.400) Тому Воленський відмовляється від подальших коментарів до роботи Айдукевича, єдино зауважуючи, що цей "третій шлях" повинен був би полягати в ґрунтовній ревізії існуючих до теперішнього часу поглядів Айдукевича, скерованої на виправлення правил, що стосуються "суб'єктивного значення". Хоча Айдукевич тільки вказав на чому базується поняття коденотації, він не розкрив механізму коденотації. Як здається, впроваджене раніше у розгляд номінальне судження може прояснити ситуацію, якщо зауважити, що коденотацію можна потрактувати як перейменування (деномінацію) з тією відмінністю, що Айдукевич у межах концепції емпіризму прагнув використовувати предметну мову, виділяючи екстралінгвістичну складову процесу утворення судження, тоді як поняття перейменування наголошує на процесі інтралінгвістичному, що дозволяє розрізняти функціональні особливості виразів, з яких складається судження; кодифікація синтаксичної позиції частини складного виразу хоча і бере до уваги схему "функтор та його аргументи", говорить більше про структуру виразу, тобто результат, ніж про процес, чи то екстралінгвістичний, чи то інтралінгвістичний, інтенціональна компонента якого залишається не виявленою. Тому про інтенцію коденотації можна тільки здогадуватися. Можна задатися питанням: чи не схилявся Айдукевич при введенні поняття коденотації в рамках декларованої ним концепції емпіризму до напряму, що розроблявся Брентано, Твардовським або Леснєвським, на осьовій лінії якого знаходився предмет, інтенціональне відношення до якого Айдукевич у межах виразу замінив коденотацією? Непряме підтвердження схильності Айдукевича до аналітичної традиції трактування судження, започаткованої Брентано, можна знайти в книзі "Прагматична логіка", перше видання якої побачило світ в 1965 р. і в якій, наприклад, загальностверджувальне судження "Кожне S є P" прочитано Айдукевичем як "Не існує такого S, яке не є P", тобто у цілковитій згоді з трактуванням цього судження, як і інших, Брентано. Очевидно, що використовування поняття значення не дозволило Айдукевичу "опуститися" до реїзму, як це відбулося з Брентано або Котарбінським. Філософом мови, а не логіком Айдукевич залишався завдяки культивуванню ним, як здається, виключно предметної мови.