2.3. Контрактне регулювання міжнародної комерційної діяльності
2.3. Контрактне регулювання міжнародної комерційної діяльності
Міжнародні комерційні контракти за своїм характером так або інакше пов’язані з правом більш ніж однієї держави. З урахуванням суттєвих розбіжностей між національними законодавствами окремих країн у принципі було б оптимальним, якби такі контракти регламентувалися переважно міжнародними договорами, що укладають держави. Але внаслідок відносно недостатньої їх кількості не втрачають свого значення в регулюванні відповідних контрактних відносин норми національного права та міжнародні комерційні звичаї, які, між іншим, не є єдиними формами регулювання відносин між учасниками міжнародної комерційної діяльності. До переліку таких форм слід додати також контрактні умови, ділову практику сторін (так званий діловий порядок), типові правила і положення, що розробляються в процесі міжнародного комерційного обігу на недержавному рівні, а також положення, що розроблені судами та арбітражами.
Важливе значення в регулюванні міжнародної комерційної діяльності мають договірні (контрактні) умови.
Необхідно мати на увазі, що міжнародний комерційний контракт виступає не тільки як предмет нормативної регламентації, а також як регулятор прав і обов’язків сторін. Тобто мова йде про те, що норми міжнародних конвенцій, національного законодавства за всього їх значення не є єдиним регулятором міжнародних комерційних операцій. Значна роль тут умов конт-
ракту, що опосередковує такі операції.
У праві континентальної Європи контракт трактується як угода, спрямована на встановлення, припинення та зміну прав і обов’язків. Наприклад, ст. 1101 Французького ЦК; § 305 Німецького ЦУ, цивільне законодавство Росії, України тощо.
У праві Великобританії всі інститути договірного права розвивалися судовою практикою, тому легальне визначення контракту в законодавстві відсутнє. Фактичним договором (контрактом) уважається обіцянка або ряд обіцянок (promise), за порушення яких право встановлює санкцію. Таким чином, в основі контракту лежить добровільно дана обіцянка прийняти на себе юридичний обов’язок.
Зазначимо, що договірне право країн прецедентного права базується на спеціальній доктрині «зустрічного задоволення», яка була розроблена судами і належить до фундаментальних понять. Відповідно до неї особа, що бере на себе зобов’язання, дає обіцянку в обмін на еквівалент. Юридичної сили обіцянка набуває тоді, коли цей еквівалент надається кредитором боржнику. Тобто, щоб набути права вимоги, за нього необхідно попередньо сплатити. Таким чином, і зобов’язання, і право вимоги надаються і набуваються на відшкодувальних засадах.
Судова практика створила певні критерії «зустрічного задоволення». Зокрема, воно має відповідати таким вимогам:
надаватися кредиторам після того, як боржник прийняв на себе зобов’язання;
не бути еквівалентним;
бути реальним для сторін;
виходити від кредитора,
тобто позивач мусить довести, що сам надав «зустрічне задоволення» за зобов’язаннями третьої сторони (характерно для права США).
Таким чином, з доктрини «зустрічного задоволення» (cosideration) випливає, що правові наслідки з обіцянки для боржника настають лише тоді, коли вона прийнята кредитором. Для примусового її виконання має бути засіб правового захисту, який може бути застосований у тому випадку, якщо кредитор, прийнявши обіцянку, надав уже її еквівалент, у якому зацікавлений боржник. Така концепція контракту прийнята у Великобританії, США (за винятком штату Луїзіана), Канаді (за винятком провінції Квебек), Австралії та інших країнах загального права.
Відповідно до різних концепцій контракту в кодифікованій і прецедентній системах права існують розбіжності й у визначенні видів договорів.
Так, у праві континентальної Європи розрізняють такі види контрактів:
синалагматичні (двосторонні) та односторонні (наприклад, договір позики. Але за правом Швейцарії він оформляється як двосторонній);
відплатні — коли між сторонами відбувається обмін еквівалентами цінностей (гроші, товар, права тощо); і невідплатні — коли сторона надає іншій стороні цінність без взаємного еквівалента. Зазначимо, що в комерційному обігу контракти є відплатними;
відплатні контракти, у свою чергу, поділяються на мінові (якщо в момент укладення контракту сторони можуть оцінити реальну вигоду від його виконання) та алеаторні, ризикові (якщо в момент укладення неможливо прорахувати ані вигід, ані збитків);
консенсусні (коли для укладення контракту необхідно мати лише згоду сторін, оформлену за законом) та реальні (коли для укладення контракту згоди сторін недостатньо і необхідно передати боржнику певний товар).
Щодо часу виконання, то контракти можуть виконуватися одноразово у короткий проміжок часу або потребувати довготривалого виконання.
Класифікація видів контрактів у країнах загального права:
контракти за рішенням суду (contracts of record) — це договори, що визнані судовою практикою. Зазначимо, що хоча правовою доктриною не визнаються договорами такі зобов’язання, які виникають унаслідок набуття чинності рішенням суду в справі, за якою зобов’язана сторона визнає в суді своє зобов’язання, у ряді випадків з метою надання приватній угоді (або обіцянці) юридичної сили публічного акта застосовується форма контракту за рішенням суду;
контракти виконані (executed contracts) — це договори, зобов’язання за якими виконані хоча б однією стороною; та контракти, що ще мають бути виконаними (executory contracts) — коли сторони ще не бралися за виконання своїх обов’язків;
формальні контракти або договори «за печаткою» — найпоширеніша письмова форма договору. Для дійсності такого зобов’язання документ, його фіксуючий, має бути підписаний, опечатаний і вручений особою, що зобов’язується, кредитору. Для дійсності такого договору не потрібно ні реєстрації, ні додаткових документів — нічого, крім суворого дотримання форми. У середні віки договори писалися на пергаменті в кількості екземплярів, що дорівнювала кількості сторін, обов’язково підписувалися всіма учасниками, підписи скріплювалися особистими гербовими печатками на сургучі або воску. Таким чином оформлені документи урочисто вручалися сторонам. У наш час правила оформлення договорів «за печаткою» дещо пом’якшені. Печатка залишилася скоріше як атрибут і перетворилася в юридичну фікцію. Замість печатки прикріплюється паперова наклейка з малюнком або на аркуші паперу друкується коло із включеними до нього літерами L.S. (locus sigilli — місце печатки). При цьому необхідно мати на увазі, що просте прикладання печатки фірми до документа не перетворює його в договір «за печаткою». Це не випадково, оскільки у теперішній час, як і в середні віки, права й обов’язки, що виникають з такого договору, стають безспірними. Договір «за печаткою» можна оскаржити тільки на підставі неправильності його форми. Договори «за печаткою» дійсні незалежно від наявності зустрічного задоволення;
прості контракти (неформальні) — це контракти, що не оформлені у вигляді договору «за печаткою».
Усі міжнародні комерційні контракти мають свій конкретний зміст. Змістом контракту є сукупність зобов’язань здійснити обумовлені дії або утриматися від їх здійснення. Поведінка сторін визначається умовами сторін.
У країнах континентальної Європи всі умови контрактів підрозділяються на суттєві (без яких існування договору є неможливим), звичайні (зміст яких регулюється згідно з диспозитивними нормами) і випадкові (відображають специфічні особливості договору).
У країнах загального права договірні умови розподіляються на суттєві (conditions) та прості (warranties), які розрізняються тим, що порушення суттєвих умов дає кредитору право на позов про розірвання договору, а порушення простих умов надає право кредитору вимагати відшкодування збитків. Судовою практикою введена також концепція умов, що маються на увазі. Вона спрямована на можливість введення в контракт судами простої або суттєвої умови, про яку йдеться, але прямо в контракті вона не вказана.
Зазначимо, що контрактні умови надають сторонам можливість самим врегулювати свої відносини в межах, визначених законодавством. Отже, комерційний контракт є узгодженим волевиявленням двох або більше осіб щодо умов, які регулюватимуть їхні ділові відносини.
Правовою основою контрактного регулювання виступають, як правило, диспозитивні норми. Але воно може мати юридичну силу і тоді, коли мова прямо йде про відносини, що не врегульовані законодавством. Контрактне регулювання має особливу роль для договорів, не регламентованих у нормативному порядку.
Зазначимо, що в ряді міжнародних актів підтверджується застосування договірних умов. Наприклад, п. 1 ст. VІІ Європейської конвенції про зовнішньоторговий арбітраж прямо вказує на те, що арбітри поряд з регулюючим правом (матеріальне право, яке регулює даний контракт) керуються положеннями контракту. Про це йдеться також в Арбітражному регламенті Європейської економічної комісії ООН 1966 р. (ст. 38), в Арбітражному регламенті Комісії ООН з права міжнародної торгівлі 1976 р. (ч. 3, ст. 33).
У загальних рисах можна стверджувати, що існує тісний зв’язок між договірним регулюванням та дією правового принципу «дозволено все, що не заборонено законом». Таким чином, контрактні умови є важливим регулятором певних суспільних відносин. У даному випадку йдеться про міжнародну комерційну діяльність.
Необхідно зауважити, що контрактне регулювання за можливих розбіжностей у правовій кваліфікації вважається явищем юридичного характеру. Але на відміну від деяких суспільних норм, як, наприклад мораль, контрактні положення у відповідних випадках можуть бути реалізовані в примусовому порядку шляхом судового або арбітражного захисту.
З визнання регулятивної ролі контрактного регулювання у зовнішньоекономічній сфері, його певної «автономності» не випливає його повна незалежність від правової системи держави. Це регулювання базується на дозволі, що існує в національному праві певної країни, самим сторонам урегулювати свої відносини у визначених державою або державами (якщо мова йде про міжнародні конвенції) межах.
Таким чином, нормативні приписи національного права, яке регулює даний контракт, здатні впливати на зміст контракту. За таких умов у разі невиконання контрагентом умов договору примусове виконання можливе через звертання в державні суди, які компетентні розглядати такі спори.
Безумовно, у деталізованому контракті в принципі неможливо передбачити всі ситуації, що можуть виникнути. Застосування нормативних актів може бути також необхідним і з тих питань, які регламентовані в імперативному порядку (валютне, митне законодавство, правила одержання ліцензій тощо). Таким чином, «автономність» контрактного регулювання є умовною. З іншого боку, саме воля сторін створює таке регулювання, а держава визнає його юридичну силу.
Ми з’ясували, що контрактне регулювання відіграє значну роль у регламентації зовнішньоекономічних операцій. Але необхідно мати на увазі, що за наявності імперативних приписів у регулюючому матеріальному праві, що вводиться у контракт, не може бути таких контрактних умов, які суперечать цим приписам. А якщо такі умови будуть включені до контракту, то вони не матимуть юридичної сили.
У протилежній ситуації, коли під час укладення сторонами міжнародного договору вводяться такі умови контракту, що не передбачені в законі, але не суперечать йому, контрактне регулювання набуває особливого значення. При цьому чим детальнішими є контрактні умови, тим більше звужується сфера фактичного застосування інших регуляторів, зокрема норм законодавства, звичайних правил.
Слід підкреслити, що прийняття значною кількістю держав уніфікованих диспозитивних норм не веде автоматично до уніфікації на рівні контрактного регулювання. Визнання свободи сторін відступати від таких приписів, у тому числі від уніфікованого акта цілком, надає їм можливість самим урегулювати свої відносини, прийняти до уваги, зокрема, особливості конкретного випадку.
До характерних рис контрактного регулювання можна віднести:
швидке реагування на об’єктивні умови, що змінюються;
тенденцію до деталізації і типізації договірних положень.
Науково-технічний прогрес, нові форми сучасних зовнішньоекономічних зв’язків і т. п. — все це впливає на зміст давно відомих комерційних угод, а також веде до появи нових. За таких обставин контрактне регулювання стає більш рухомим регулятором порівняно з нормами законодавства, звичаями, навіть судовою та арбітражною практикою.
Необхідно звернути увагу на те, що укладення докладних контрактів:
відображає характер міжнародних комерційних операцій, які ускладнюються;
дає змогу партнерам краще врахувати специфіку конкретної угоди, захистити свої інтереси;
у деяких випадках є необхідним у зв’язку з неадекватністю нормативного регулювання, яке не встигає за швидкими змінами зовнішньоекономічних відносин в цілому.
Серед інших причин поширеної деталізації контрактних умов можна назвати труднощі у визначенні регулюючого матеріального права (якщо сторони не дійшли згоди і не включили це питання до контракту); недостатні знання партнерами правових норм, складність установлення змісту іноземного законодавства. Навіть у разі вибору права країни одного з партнерів для іншого воно буде іноземним і часто малознайомим.
Таким чином, детальні умови контракту усувають, хоча й не повністю, безпосередню залежність від нормативних приписів.
Необхідно звернути увагу також на недоліки контрактної деталізації. Наприклад, трапляється, що у своєму прагненні до детальних формулювань сторони, по суті, дублюють у договорі норми законодавства, іноді не здогадуючись про це.
У такому випадку відбувається подвійне регулювання одного й того ж питання. Безумовно, у детальності договірних умов і точності їх формулювання відображується накопичений досвід і професійний підхід до укладення контрактів.
Узагальнюючи вищесказане, зазначимо, що в ряді випадків детальна регламентація взаємних прав і обов’язків сторін у контракті не тільки можлива і доцільна, а й необхідна.
Міжнародні комерційні контракти сьогодні дуже різноманітні. З огляду на це постає питання: як саме сучасні колізійні норми можуть діяти у таких різноманітних реаліях? У цьому зв’язку слід мати на увазі, що колізійні норми не просто відсилають до певної правової системи, а сприяють визначенню права, яке найоптимальніше регулюватиме дані відносини. Можливе при цьому посилання тільки на матеріальну норму іноземного права або на цілу правову систему, включаючи її колізійні норми, коли виникає питання про так зване зворотне посилання.
Водночас процес застосування колізійних норм пов’язаний
із з’ясуванням ряду суттєвих питань, таких як взаємність, кваліфікація, публічний порядок. Від їх вирішення залежить не тільки застосування іноземного права взагалі, а й межі його застосування.
У межах правових інститутів міжнародного комерційного права (юридичні особи, контракти та їх окремі види, позаконтрактні зобов’язання, власність і т. п.) відбувається, у свою чергу, диференціація обсягу колізійних норм. Прикладом є контракт на міжнародні перевезення, який виконується на території кількох країн і потребує застосування для процедур відправки і прибуття норм транспортного права відповідних країн, хоча сам він регулюється правом тільки однієї країни.
Обсяг колізійних норм відображає предмет і широту тих відносин, що виникають у процесі міжнародних комерційних контактів фізичних та юридичних осіб. З огляду на різноманітність сучасних міжнародних комерційних відносин спостерігається активна диференціація колізійних норм. Це, у свою чергу, приводить не тільки до збільшення їх кількості, а й до їх дроблення.
Зазначимо, що існують два головні методи регулювання колізійних норм:
метод так званої прив’язки;
метод локалізації.
Прив’язка — це правовий зв’язок, що об’єднує правовідносини і регулююче право. Наприклад, правовідносини купівлі-продажу і право країни-продавця. Колізійну прив’язку називають також формулою прикріплення. Це найважливіший елемент колізійної норми.
Що стосується формулювання самої колізійної прив’язки, то право дозволяє зробити це у двох формах: прямої вказівки на право певної країни (як правило, це право країни, де прийнята колізійна норма) або вказівка на загальну ознаку, на підставі якої визначається певне право.
Такі загальні ознаки зводяться до шести формул прикріплення:
особистий закон учасників контрактних відносин (закон громадянства, закон національності юридичної особи, закон місця проживання або місцезнаходження) — lex personalis;
закон місця знаходження майна — les rei sitae;
закон місця здійснення акта (правомірного за угод або неправомірного за деліктів) — lex loci actus;
закон місця діяльності — lex loci activitis;
закон суду (арбітражу), що розв’язує спір, — lex fori;
закон, з яким дані правовідносини найбільше пов’язані, — les causae.
У більшості країн колізійні норми включені до складу національних норм. Цікавими в цьому плані є положення Зводу міжнародного приватного права США. У § 6 Зводу — «Принципи вибору права» — зазначається, що за відсутності відповідних указівок у законі судам рекомендується брати до уваги такі сім чинників: потреби міждержавної і міжнародної систем, політика суду, політика інших зацікавлених держав та їхні інтереси у вирішенні конкретного питання, захист виправданих очікувань, політика в конкретній галузі права, визначеність, передбачуваність та єдність результату, полегшення вибору та застосування права, яким слід керуватися.
Можливі випадки, коли прив’язка колізійної норми відсилає не до права певної країни, а до положень міжнародного договору.
Локалізація — це визначення місцезнаходження, яке й зумовлює прив’язку. Тобто визначення місцезнаходження показує, що правовідносини залежать від конкретної прив’язки. Наприклад, у тому ж договорі міжнародної купівлі-продажу компетенція права країни-продавця визначається, по-перше, наявністю відповідної умови в договорі, по-друге, адекватністю цього положення принципові вибору сторонами регулюючого договір права.
Визначення місцезнаходження:
1. Матеріальне — це місце проведення міжнародної комерційної операції (відоме або яке встановлюється), об’єктом якої є речі, майно. Цей спосіб узгоджується із старовинним «реальним статусом» Бернара д’Аржанте, який набув значення міжнародного звичаю і трактується як закон місцезнаходження майна (lex rei sitae). Відповідно до нього правове становище матеріальних речей, як рухомих, так і нерухомих, визначається правом тієї країни, де вони знаходяться.
На практиці в ситуації, коли сторони, незважаючи на свободу вибору, не вказали в контракті регулююче право, буде застосовуватись lex rei sitae. У випадку, коли матеріальна річ не єдиний предмет договору, міжнародна комерційна операція може змінити правове становище даної речі.
2. Юридичне визначення місцезнаходження — мова йде вже не про місце (географічний пункт) проведення міжнародної комерційної операції, а про те, яка саме національна правова система буде її регулювати. У такому разі застосовується принцип свободи компетентного права. Суть методу полягає в тому, що суди, які розглядають справу по суті, повинні вирішити, яке право регулює відносини учасників договору, виділяючи з ознак прив’язки не ту, яку хочуть прийняти сторони, а ту, що дає змогу найкраще застосувати відповідне проблемі право. Слід мати на увазі, що міжнародно-правове регулювання такої прив’язки допускає до різних розділів одного й того самого договору застосовувати різні національно-правові системи. Така можливість «розподілу» контракту передбачається в ст. 4.1 Римської конвенції від 19 червня 1980 р. про право, що застосовується в договірних зобов’язаннях.
Необхідно зазначити, що питання про локалізацію договору потребує додаткових уточнень. Так, існують два підходи, що в першу чергу претендують на регулювання міжнародного комерційного контракту: визнання права країни його укладення або визнання права країни, де він виконується. Зауважимо, що історично тривалий час превалювала перша позиція. Деякі національні правові системи, наприклад Італії, підтримують цю позицію досі.
Право країни виконання контракту відображає реальніший підхід, бо виконання — це мета контракту і його найважливіший етап. Виконання контракту відображає його зміст, тоді як місце підписання може бути випадковим і викликати сумнів. Але в судовій практиці застосовуються обидві системи. У цьому зв’язку доцільно керуватися положеннями Римської конвенції від 19 червня 1980 р. про право, що застосовується в договірних зобов’язаннях, яка являє собою звід міжнародного приватного права контрактів.
Ця конвенція передбачає:
1. Застосування принципу, що контракт регулює право, яке обране сторонами. Цей вибір має обов’язково передбачатися або випливати з умов контракту чи з обставин справи (ст. 3.1).
2. У випадку, якщо сторони не заявили про свій вибір, установлюється принцип локалізації (прив’язки до місця) контракту до закону країни, з якою він має найтісніший зв’язок (ст. 4).
3. Цей принцип доповнюється вказівкою, запозиченою із швейцарської доктрини, на істотний внесок (ст. 4.2). Тобто мова йде про те, що контракт має тісні зв’язки з країнами місцезнаходження сторони, що зобов’язана внести істотний внесок на момент укладення контракту. У цьому полягає загальноприйнята презумпція, яка може бути усунена лише в разі використання спеціальних презумпцій, пов’язаних з деякими видами контрактів (що стосуються нерухомості або перевезення товарів), які можуть привести до «розподілу» контракту. У таких контрактах, якщо одна зі сторін контракту не причетна до інших його положень і має тісніший зв’язок з іншою країною, то може бути закріплена спеціальна умова, яка б переводила цю частину контракту в сферу дії закону цієї іншої країни.
Що стосується поняття «істотний внесок», то в кожній групі контрактів він буде свій і визначатиметься положеннями міжнародних конвенцій.
Економічна локалізація означає, що всі операції, які здійснюються на даній території, незалежно від національної належності учасників регулюються встановленими законами прямої дії.
У галузі економіки ці закони загальновідомі: регламентація цін, право конкуренції, торговий поліс, легалізація комерційних операцій тощо. Фактично — це закріплена економічна політика на даний момент. Підкреслимо, що цьому способу прив’язки приділяється значна увага в Римському договорі про створення ЄЕС, зокрема щодо регулювання питань конкуренції.
Під час укладення міжнародних комерційних контрактів необхідною передумовою прав і обов’язків з договору є угода, досягнута сторонами, тобто договір здійснюється в результаті взаємної згоди сторін, збігу їхніх зустрічних волевиявлень.
Цей принцип у цілому однаково приймається в усіх правових системах, незалежно від того, чи існує з цього приводу пряма вказівка в національному законодавстві. Щоб викликати правові наслідки, воля кожної з сторін має бути виражена зовні. Юридичне значення у такому разі буде мати не намір учасників, а його зовнішній вираз — волевиявлення.
Угода може бути досягнута в різний спосіб, і цей процес може реалізовуватись в різних формах: шляхом безпосередніх переговорів, обміну листами, телеграмами, телексами тощо або навіть за допомогою будь-яких дій, що свідчать про намір і згоду укласти контракт. Такі дії називають конклюдентними.
Вирішальне правове значення в процесі укладення договору мають такі стадії: оферта, тобто пропозиція укласти контракт, і акцепт — згода на його укладення.
Необхідно зазначити, що першочергового значення тут набуває питання про те, чи є та чи інша пропозиція офертою, оскільки визнання пропозиції офертою означає, що в разі згоди іншої сторони, якій була адресована оферта, оферент стає стороною договору і зобов’язаний виконати те, що ним було обіцяно в оферті. Крім того, у ряді країн кваліфікація пропозиції як оферти означає, що до закінчення певного терміну оферент не має права відмовитись від зробленої пропозиції.
Усі системи права у вирішенні питання про кваліфікацію пропозиції виходять з фактичних обставин кожного конкретного випадку, враховуючи взаємовідносини сторін, існуючі звичаї тощо. Але при цьому всі правові системи виходять з того, що зроблена іншій стороні пропозиція може бути кваліфікована як оферта тільки за наявності таких її компонентів:
У пропозиції мають бути як мінімум суттєві умови майбутнього контракту, а зміст оферти має бути достатньо ясним і повним з тим, аби в разі згоди адресата міг виникнути юридично дійсний контракт.
Але при цьому необхідно мати на увазі, що тенденція сучасної судової практики і доктрини полягає в тому, щоб визнавати можливість прогалин в оферті, бо в сучасному обігу контракти стають дедалі складнішими й іноді виявляється просто неможливим у момент пропозиції передбачити всі умови, суттєві для майбутнього контракту.
Пропозиція має бути зроблена з наміром укласти контракт. Відсутність такого наміру не дає можливості визнати пропозицію як оферту, але така пропозиція розглядається як виклик оферти. Саме тому практично всіма правовими системами різні проспекти, прейскуранти, тарифи та інші інформаційні матеріали, як правило, не визнаються офертою.
Дуже часто в комерційному обігу різноманітні пропозиції звернені не до якоїсь певної особи, а до широкої публіки. Такі звернення можна кваліфікувати як публічну оферту. Найширшого визнання публічна оферта набула у французькому і швейцарському праві. Тут публічною офертою визнається, наприклад, виставлення в магазині товару з вказівкою ціни.
У країнах загального права виставлення товару з зазначенням ціни кваліфікується як виклик оферти — запрошення розпочати переговори, а висловлений покупцем намір придбати товар — як оферта. Практично в усіх країнах уважається офертою публічна обіцянка винагороди.
Необхідно підкреслити, що правові наслідки, які може викликати оферта, настають лише після того, як вона дійшла до адресата. Так, у разі укладення контракту між відсутніми (наприклад, під час укладення шляхом листування) необхідно, щоб між пропозицією і відповіддю на неї пройшов певний строк. У зв’язку з цим виникає, зокрема, питання про те, чи пов’язаний оферент офертою до того, як адресат акцептував її, або він може в будь-який час до моменту акцепту її відкликати.
Слід звернути увагу на те, що в національних правових системах країн з ринковою економікою оференту надається право відмовитися від своєї пропозиції до отримання оферти адресатом, або у випадку, коли оферта і відклик оферти надійшли до адресата одночасно. Зазначимо, що юридичні наслідки отриманої адресатом оферти визначені в національних правових системах по-різному.
Розглянемо конкретні приклади. Так, французька доктрина і практика в принципі виходять з того, що оферент не пов’язаний офертою. Однак із цього правила зроблено виняток для випадків, коли оферент зобов’язався не відкликати оферту, наприклад, призначив строк акцепту. В останньому випадку він не може відкликати оферту до закінчення вказаного терміну. Такий термін може бути прямо вказаний або випливає з обставин справи, або з ділових звичаїв.
Судова практика визнає в комерційних угодах презумпцію наявності терміну для акцепту. Відповідно презумується і безвід-
кличність оферти.
Право Німеччини і Швейцарії виходить з презумпції пов’язаності оферента офертою. Якщо в оферті призначений термін для її прийняття, то оферент пов’язаний протягом цього терміну. Оферент може обумовити, що не вважає себе пов’язаним офертою лише спеціально. Термін, призначений для прийняття оферти, діє в разі укладення контракту як між відсутніми, так і між присутніми. За відсутності в оферті терміну до акцепту оферент пов’язаний офертою лише у відносинах між відсутніми протягом того часу, у який слід очікувати відповідь за нормального, звичайного розгляду справ.
Вихідний принцип англо-американського права, сформова-
ний ще судами загального права, полягає в тому, що оферент не пов’язаний офертою і може в будь-який момент до акцепту її відкликати. Така свобода поведінки оферента обґрунтовується тим, що до акцепту відсутнє зустрічне задоволення. Відклик може бути здійснений у будь-якій формі. Наприклад, шляхом продажу запропонованих товарів іншому покупцеві. Важливо тільки, щоб він був доведений до відома першого адресата оферти. Навіть якщо оферент зазначив термін, протягом якого він обіцяє чекати відповідь, ситуація не змінюється і оферент залишається вільним від зобов’язань відносно акцептанта. Термін, указаний в оферті, означає лише час, до якого може бути здійснений акцепт.
Для того, щоб оферта стала безвідкличною, вона має бути оформлена у вигляді документа «за печаткою» або супроводжуватись зустрічним задоволенням. Крім того, у деяких випадках безвідкличність оферти прямо встановлюється законом. Наприклад, британський закон про компанії 1985 р. встановив, що зроблена ким-небудь заява про купівлю акцій компанії за певних обставин не може бути відкликана до закінчення вказаного в оферті терміну.
Фактично ситуація, за якої оферта може бути відкликана в будь-який час до акцепту, не відповідає вимогам розвиненого ділового обігу, оскільки створює невизначеність і нестійкість відносин.
У міжнародній торговій практиці розрізняють два види оферт:
Тверда оферта — це пропозиція на продаж певного товару, надіслана продавцем (оферентом) одному можливому покупцю, із зазначенням терміну дії оферти, тобто часу, протягом якого оферент вважає себе зв’язаним умовами, переліченими в оферті. Якщо покупець згоден з усіма умовами оферти, він надсилає оференту підтвердження акцепту оферти, тобто прийняття всіх її умов. Якщо покупець не згоден з одним або кількома умовами оферти, він надсилає продавцю відповідь на пропозицію або контроферту із зазначенням своїх умов та терміну відповіді. Відповідь покупця, яка не містить пропозиції змінити умови стосовно ціни, якості, кількості, місця та термінів поставки, обсягу відповідальності сторін та порядку вирішення суперечок, тобто умов, які істотно не змінюють зміст пропозицій, може вважатись акцептом, якщо ці умови не заперечує оферент.
Акцепт за своїм змістом не повинен відрізнятися від оферти. Акцепт, який вносить які-небудь доповнення або зміни в оферту, у законодавстві або в судовій практиці розглядається як нова оферта. Акцепт може бути зроблений у будь-якій формі, включаючи конклюдентні дії, окрім випадків, коли особлива форма акцепту була передбачена в оферті. Мовчання, за загальним правилом, не вважається акцептом. Але за певних обставин мовчання може розглядатися як акцепт. Наприклад, якщо така форма висловлення згоди є звичною, традиційною у взаємовідносинах між сторонами. Іноді це може випливати із закону.
Якщо продавець згодний з усіма умовами контроферти, він її акцептує, про що письмово повідомляє покупця. Якщо продавець не згодний, він може вважати себе вільним від своїх обов’язків за офертою або може надіслати покупцю нову оферту з урахуванням усіх зауважень покупця. Зацікавлені в укладенні контракту сторони узгоджують умови шляхом обміну офертами та контрофертами доти, поки досягнуть цілковитої домовленості.
Вільна оферта — не містить зазначення терміну її дії і, відповідно, не зобов’язує продавця дотримуватися умов, які містяться в оферті, протягом певного періоду. Згода покупця з умовами оферти підтверджується твердою контрофертою, де містяться його умови. Якщо продавець акцептує контроферту та письмово повідомляє про це покупця, угода вважається укладеною, і сторони зобов’язані виконувати всі умови, викладені в контроферті. Доки договір не укладено, пропозиція може бути відкликана продавцем, якщо в оферті не вказано, що вона безвідклична, до часу підписання покупцем підтвердження про акцепт. Якщо підтвердження акцепту направлено із запізненням, то акцепт може зберігати свою силу, якщо з цим згоден продавець, і він письмово повідомить про це покупця.
Необхідно зазначити, що в кожній національно-правовій системі умови дійсності контрактів у законодавстві та судовій практиці визначені по-різному. Між іншим, існують певні спільні для всіх країн положення. Серед них такі:
особи, що виступають сторонами в контракті, мають бути правоздатними та дієздатними;
зміст контракту має не суперечити нормам матеріального регулюючого права;
волевиявлення, спрямоване на укладення контракту, має відповідати справжній волі сторін;
контракт укладається відповідно до встановленої законом форми;
для контракту в країнах кодифікованого права мають бути законні підстави (causa), а в країнах загального права кредитором у контракті надається зустрічне задоволення (consideration).
Необхідно мати на увазі, що відсутність однієї з перелічених умов у контракті тягне за собою юридичну недійсність його в цілому або в деяких випадках — тільки частково. Недійсність контракту викликають також такі обставини, як укладення його шляхом обману, шантажу, погрози, насильства, неправомірність його умов тощо.
Юридичним наслідком визнання контракту недійсним є двостороння реституція (відновлення в первісних правах) з відшкодуванням спричинених збитків за каузою.
Кауза зобов’язання — це найближча правова мета (causa proxima), на досягнення якої спрямоване зобов’язання, що приймається стороною за контрактом. Кауза є об’єктивною — у всіх договорах одного виду кауза однакова. Необхідно зазначити, що в цивільному законодавстві більшості країн континентальної Європи міжнародні комерційні договори виступають як казуальні. Винятком є норми швейцарського зобов’язального закону та французького цивільного кодексу, відповідно до яких існування деяких видів зобов’язань без вказівки на підстави допустимо за умови дотримання письмової форми контрактів.
Що стосується прецедентного права, то там ця правова категорія відсутня. Суди не займаються перевіркою дійсності зобов’язань відповідача, а висувають вимоги до позивача відносно підстав, на яких ґрунтуються його вимоги.
Важливим моментом у міжнародних комерційних контрактах є момент виконання контрактних зобов’язань. Зазначимо, що під час оцінювання того, як виконані контрактні зобов’язання, належним або неналежним чином, необхідно звернутися до самого договору. Насамперед кваліфікація виконання залежить від регулюючого контракт матеріального права, звичайних правил, що введені, та умов, які включені були до контракту самими сторонами.
Належне виконання умов контракту розглядається як підстава для його припинення.
Необхідно звернути увагу на те, що тлумачення виконання контрактних зобов’язань розрізняється в правових системах. Так, у країнах кодифікованого права завдання тлумачення полягає у встановленні справжніх намірів сторін. У країнах прецедентного права береться до уваги буквально кожне значення, поняття, окремі слова. Але в основному головні вимоги щодо порядку і способу виконання контрактних зобов’язань у правових системах схожі і їх можна об’єднати в такі групи:
виконання може бути здійснене будь-ким (не тільки боржником), якщо виконання відповідає змісту договору. Як виняток слід розглядати такі контракти, у яких особистим якостям боржника надається особливе значення (контракти найму послуг тощо);
виконання приймає кредитор особисто або особа, уповноважена на це (банк, представник тощо);
контрактне зобов’язання боржник повинен виконати у строк і в місці, що вказано в контрактних умовах. Якщо такого місця не вказано, то місцем виконання зобов’язання, пов’язаного з комерційною діяльністю, у країнах кодифікованого права буде вважатися місце знаходження майна (підприємство, рухоме і нерухоме майно тощо). У випадку, якщо предметом зобов’язання є сплата грошей, вона має відбуватися за місцезнаходженням кредитора.
У країнах загального права місце виконання контрактних зобов’язань не залежить від змісту зобов’язань і чітко визначається — це місцезнаходження кредитора (юридична адреса органу управління для юридичних осіб або для фізичних осіб — місце постійного проживання);
контрактне зобов’язання має бути виконане в установлені контрактом строки. Але якщо такий строк у контракті відсутній, то в правових системах визначають його на підставі закону або звичаю. У країнах континентальної Європи боржник мусить виконати зобов’язання негайно, а кредитор може вимагати його негайного виконання. Прецедентне право в принципі не розглядає строк як суттєву умову договору, але для окремих видів контрактів строк може бути в судовому порядку визнаний суттєвою умовою;
виконання контрактних умов має відповідати встановленим вимогам якості, кількості, способу;
контрактні умови вважатимуться виконаними, якщо вони будуть сприйняті кредитором цілком і повністю. Але таке зобов’язання кредитора прийняти виконання відповідно до права країн континентальної Європи не є загальнообов’язковим. Загальнообов’язковості воно набуває лише у зв’язку з деякими договорами (міжнародної купівлі-продажу тощо). У країнах загального права необґрунтована відмова кредитора прийняти належне виконання контрактних зобов’язань розглядається як порушення ним своїх прямих обов’язків, що надає, у свою чергу, право боржнику на відшкодування спричинених цими діями збитків.