2.3. Розвиток російської теорії соціальної роботи

Становлення російської теорії соціальної роботи відбувалося, за свідченням дослідників [140, 53-129], у тісному зв'язку з філософією допомоги як базовою, концептуальною ідеєю, навколо якої форму­валися та розвивались інші концептуальні ідеї й теорії. Водночас фі­лософія допомоги як культурно-історичне явище виникає у взаємо­дії з іншими явищами та феноменами. Ідеться насамперед про хрис­тиянство, державність, право, розвиток суспільної моралі та норм суспільного життя. Саме ці явища викликали до життя ті чи інші форми підтримки людини в різних ситуаціях, визначали ідеї, навко­ло яких формувалися нові знання з проблем існування людини в сус­пільстві на різних етапах її життєвого шляху. У результаті поступо­во формувалася система ідей і моделей допомоги та взаємодопомо­ги, що у своїй сукупності та взаємодії утворювали парадигму соціальної роботи на тому чи тому історичному етапі розвитку суспільства. У науковій літературі [140, 56-57] вирізняють логічний ряд парадигм допомоги, які виникали у процесі розвитку російського суспільства: архаїчна, конфесіональна, державна, громадсько-дер­жавна, соцієтальна та професійна. Розглянемо коротко сутність кожної з них, орієнтуючись на основні парадигмальні характерис­тики: доктрину допомоги, організаційні форми, суб'єкти та об'єкти допомоги.

Архаїчна парадигма. Відповідає раннім періодам слов'янської іс­торії, коли провідним світосприйняттям і світоіснуванням було язич­ництво.

Для язичницького світосприйняття та світоуявлення характер­ною була невіддільність людини з єдності космічного, географічно­го та соціального простору. Така цілісність відтворювалася в об­щинному існуванні, обрядовій та трудовій діяльності, які органічно вплітались у контекст природи й космосу. Отже, філософія ціліснос­ті є основною ідеєю світосприйняття, смисловим стрижнем органі­зації життєдіяльності людей.

Водночас ідея, яка "обіймала" і регулювала життєдіяльність люди­ни загалом, не могла не закріплювати у свідомості людини страх ут­ратити цю єдність, можливість залишитися поза межами захисного впливу спільноти. Страх залишитися без підтримки й захисту спільно­ти набирав статусу соціального регулятора нормативної поведінки.

Отже, доктрина допомоги тих часів об'єднувала ідеї цілісності та відчуття загрози втрати включеності у таку єдність. На їхньому пе­рехресті формувалися міфологеми буття з вимогами створення меха­нізмів охорони та захисту цієї цілісності.

Організаційні форми підтримання цілісності мають сакральний ха­рактер. Це були тризни, погребальні змагання, ігриська, трапези, під час яких родичі жертвували певну милостиню, так звану справу. Отже, це були общинні форми допомоги, пов'язані зі смертю.

Інша форма допомоги — це традиції збереження відносин миру й рівності, прикладом якої були княжі бучні бенкети, в яких могли взя­ти участь усі члени общини з обов'язковою участю каліки-перехожо-го, якому перепадала досить велика милостиня. Існували різні фор­ми допомоги і взаємодопомоги князів і дружинників, зокрема щодо викупу полонених.

Як бачимо, з одного боку, об'єктом допомоги є спільнота зага­лом — община, яка захищає свою цілісність як основу існування.

З другого боку, поступово виявляються члени спільноти, яким із різ­них причин потрібні пріоритетна підтримка й допомога.

Конфесіональна парадигма. Доктрина допомоги в цій парадигмі визначається релігійною доктриною певної конфесії. Християнська доктрина допомоги ґрунтується на філософії діяльнісної любові до ближнього. При цьому не тільки моральна спрямованість на ближ­нього, а й вчинок щодо реалізації цієї спрямованості є основою сві­тосприйняття і світоуявлення християнина.

Організаційними формами надання допомоги визначаються цер­ковні форми (монастирська, парафіяльна) і милостиня. Монастир­ська допомога здійснюється шляхом лікування, допомоги натураль­ними продуктами та навчання. Парафіяльна допомога доступніша, ніж монастирська, здійснюється за різними напрямами і є початко­вою формою адміністративно-господарського механізму общини.

Милостиня — це ритуал, закріплений у стереотипі соціально не­обхідної поведінки, що виражає певні форми масового єднання всіх перед релігійним і моральним законом.

Суб'єктами допомоги є як спільноти (община) і соціальні релігій­ні організації (монастир, парафія), так і індивіди, які реалізували свою потребу в богоугодній поведінці через милостиню.

Об'єкти допомоги — бідні, убогі, каліки, жебраки та інші знедо­лені й нещасні.

Державна парадигма. Виникла як результат утвердження держав­ності на Русі і, відповідно, об'єднання під егідою держави основних функцій управління суспільством, у тому числі й функції допомоги.

Доктрина допомоги ґрунтувалася на ідеї корисності людини для держави, можливості чи неможливості людини приносити державі користь, у її державній необхідності.

Держава створювала організаційні форми та соціальні інститути надання допомоги, які закріплювались у відповідних нормативних актах. Цими актами визначалися категорії тих, хто потребує допо­моги — бідні, хворі, інваліди, безпритульні діти, жебраки.

Діяльність і праця, можливість узяти в ній участь на користь дер­жави є критеріями визначення об'єктів допомоги.

Громадсько-державна парадигма. Характеризується тим, що со­ціальна допомога оформлюється як система і стає частиною соціаль­ної політики й самостійним інститутом соціалізації, виховання та реабілітації індивіда.

Доктрина допомоги будується на ідеї не тільки державної доціль­ності, а й необхідності допомоги людині в здійсненні її життєвого сце­нарію, особливо в пандемічних умовах (голод, епідемії, війни). Об'єднуючою стає ідея соціального здоров'я людини.

Організаційні форми надання допомоги об'єднували як державні (центральні та територіальні) структури, так і громадські, а також індивідуальні види допомоги.

Відбувається оформлення типології об'єктів допомоги: жебраки, які не могли працювати, сироти й тимчасово непрацездатні, "жебра­ки з лінощів", жертви "випадкових обставин". Поступово формуєть­ся уявлення про те, що допомога необхідна будь-якому клієнтові, який її потребує.

Соцієтальна парадигма. Виникла після жовтневого перевороту 1917 року. Доктрина допомоги набрала чітко вираженого соцієталь-ного характеру. На зміну благодійності прийшло "комуністичне со­ціальне забезпечення" — державна допомога всім, хто її потребує.

Організаційними формами допомоги стають державне соціальне забезпечення і державне соціальне страхування, що здійснюються через централізовану систему відповідних територіальних організа­цій. Держава монополізує функцію надання допомоги населенню і реалізує її у вигляді соціальної політики.

Суб'єктом допомоги є держава як сукупність органів і організацій соціального забезпечення та страхування.

Об'єктів соціальної допомоги визначає держава. Це — пенсіонери, інваліди, одинокі та багатодітні матері, діти без батьків та ін.

Теоретична думка в сфері соціальної роботи має дискретний ха­рактер і оформлюється у вигляді законодавчих та нормативних ак­тів і відповідних наукових праць із коментарями та апологетикою.

Професійна парадигма. Почала формуватися з початку 90-х років у зв'язку з виникненням нових (для російського суспільства) соціальних проблем, пов'язаних із безробіттям, вимушеною міграцією, професій­ним жебрацтвом, криміналізацією суспільства, зниженням рівня на­роджуваності, розпадом інституту шлюбу та сім'ї, а головне — зубожінням більшості населення в пострадянських країнах.

Соціальна допомога в цих умовах зумовила пріоритет у доктри­ні ідеї комплексної допомоги із захисту різних груп населення на про­фесійному рівні.

Організаційно допомога надається в державних формах на різних рівнях і у формі благодійництва від організацій та окремих суб'єктів.

Суб'єктами допомоги є державні органи та організації централь­ного, відомчого й територіального підпорядкування, громадські та церковні органи й організації.

Об'єкти допомоги — найбільш знедолені та незахищені групи на­селення: діти, сім'ї, пенсіонери, інваліди, біженці, малозабезпечені, військові запасу.

До основних напрямів теоретичного осмислення соціальної ро­боти на цьому етапі належать [140, 93]:

•   теорія та історія соціальної роботи;

•   теорія та історія соціального виховання;

•   теорія і практика   професійної соціальної роботи (підготовка
професійного соціального працівника);

•   наукові підходи до різних категорій клієнтів;

•     наукові підходи до організації інфраструктури соціальної допомоги.
У теоретичних пошуках критично й конструктивно використову­
валися досягнення зарубіжної теорії соціальної роботи.