2.3.2.3. КОНЮШИНА

У забезпеченні худоби високопоживними кормами важливу роль відіграє конюшина, яку вирощують у польових і кормових сівозмі­нах, а також для поліпшення природних кормових угідь, створення культурних сіножатей і пасовищ.

Конюшина — давня культура, в Україні й Росії відома з середи­ни XVIII ст. В наш час основні райони вирощування конюшини — Україна, Центральна Нечорноземна зона Росії, Білорусь, країни Балтії. Вирощують конюшину також на Уралі, в Західному Сибіру, Приморському краї та інших районах.

Висока протеїнова поживність конюшинового корму полягає в тому, що з розрахунку на 1 корм. од. в ньому міститься в 1,5 раза більше перетравного протеїну проти норми. Тому використання ко­нюшини, як і люцерни, дає змогу балансувати вуглеводисті корми за вмістом протеїну.

Конюшина, як і люцерна, має підвищений вміст незамінних амі­нокислот, зокрема лізину, триптофану, ізолейцину, аргініну, лейци­ну, треоніну, валіну та ін. На відміну від злакових трав і зерна зла­кових культур, конюшина має підвищений вміст критичних аміно­кислот — лізину і триптофану. Включаючи в раціони годівлі свиней і птиці зелену масу, трав'яне і сінне борошно з конюшини, корм ба­лансують за вмістом не тільки каротину, а й названих амінокислот. Морфобіологічні та екологічні особливості. До роду Trifolium на­лежить велика кількість видів, з яких у культурі поширена коню­шина лучна (Tr. pratense) і біла (Tr. repens) (рис. 79). У сівозмінах вирощують переважно конюшину лучну. Це, як і люцерна, верхова нещільнокущова рослина. Її коренева система складається з головно­го (стрижньового) і бічних коренів. У деяких підвидів є також прида­ткові корені. Стрижнева коренева система характерна для ранньостиглої двоукісної, стрижнево-мичкуватої, частіше з придатко­вими коренями —для пізньостиглої, зокрема одноукісної конюшини. Через 1,5 міс після висівання коренева система конюшини про­никає на глибину до 0,5 м і більше. Бульбочки спочатку утворюють­ся на головному корені, а потім — на розгалуженому мичкуватому корінні. Максимальна кількість бульбочок на головному корені і бічних коренях припадає на період бутонізації. В безпокривних по­сівах конюшина вже на першому році життя має добре розвинену кореневу систему. Основна коренева система розміщена на глибині 40 см, хоча в цілому вона проникає в ґрунт на глибину до 3 м.

Стебло у конюшини 50-70, зрідка 100-120 см заввишки. За сприят­ливих умов рослини доб­ре кущаться. Листки складні, трійчасті, квітки червоно-фіолетові, зібра­ні в суцвіття — голівку (в кожній голівці від 30 до 70 квіток). Запилюється перехресно бджолами, джмелями та іншими комахами. Плід — одно-або двонасінний біб. На­сіння вкрите гладкою блискучою оболонкою жовтого або фіолетового кольору. Маса 1000 насі­нин 1,5 — 2 г.

В СНД вирощують два підвиди конюшини лучної: одноукісний пізньостиглий північний і двоукісний скоростиг­лий південний. В Україні поширений переважно двоукісний пів­денний. Крім цих підвидів у посівах конюшини трапляється багато рослин проміжних форм.

Одноукісна конюшина відрізняється від двоукісної вищим стеблом і більшою кількістю мужвузлів на ньому (7 — 9, у двоукісної 5 — 7). Її використовують протягом 3 — 4 років. У перший рік життя вона утворює тільки розетку прикореневих листків, на другому році дає один укіс. Характеризується підвищеною зимостійкістю.

Двоукісна конюшина — трирічна рослина, використовується 1,5 - 2 роки, на 3-й рік випадає. Вона більш скоростигла і на друго­му році життя дає два укоси на сіно або перший на сіно, а другий — на насіння, менш зимостійка, ніж одноукісна, менш вибаглива до вологи, краще витримує високі температури.

Конюшина лучна двоукісна — високоврожайна культура. В до­слідах Інституту кормів УААН урожайність зеленої маси сорту Ула-дівський 34 за два укоси становила 575 ц/га.

Насіння конюшини лучної проростає при температурі 2 — 3 °С. Доб­ре вкорінені рослини навіть у безсніжну зиму витримують морози до мінус 20 °С. Порівняно з люцерною, конюшина лучна потребує біль­ше вологи — оптимальна вологість ґрунту для її розвитку 70 — 80 % ППВ, транспіраційний коефіцієнт одноукісної конюшини 500 — 600, двоукісної 400 - 500.

Дуже вибаглива конюшина до вмісту поживних речовин у ґрунті, особливо фосфору й калію. За допомогою бульбочкових бактерій во­на інтенсивно засвоює атмосферний азот. Добре росте на опідзоле-них ґрунтах і вилугуваних чорноземах, темно-сірих і сірих лісових з слабкокислою або нейтральною реакцією (рН 6 - 7). Кислі ґрунти потрібно вапнувати.

Високих врожаїв зеленої маси конюшини, сіна й насіння можна досягти за оптимального поєднання таких природних факторів, як тепло, світло й поживні речовини ґрунту. Дослідженнями І. С. Ша-тілова (1969) встановлено, що при освітленості 5 тис. люкс у старому листі конюшини червоної дихання за інтенсивністю переважало фотосинтез, у молодому — інтенсивність фотосинтезу переважала дихання і становила 2 — 2,7 мг засвоєного СО2 на 100 м2/год. Проте в цілому конюшина менш чутлива до погіршення освітленості, ніж люцерна, еспарцет і буркун, тому легко витримує затінення під покривом. Як показали дослідження П. П. Кіцко й Г. Ф. Мельника, вона добре росте під покривом таких більш сприятливих покривних культур, як вико-вівсяна суміш і кукурудза на зелений корм. В умо­вах України літні посіви конюшини розвиваються незадовільно. Це пояснюється надміром світла в початковий період вегетації, ви­сокою температурою повітря й ґрунту, зниженням відносної вологості повітря.

Конюшина першого року використання відростає дещо раніше, ніж другого, а ранньостигла — раніше, ніж пізньостигла.

У господарствах України перший укіс ранньостиглої конюшини на сіно можна починати приблизно через 55 — 60 днів після весня­ного відростання (при сумі температур 770 - 995 °С), а другий — через 40 - 50 днів після першого (при сумі температур 600 - 800 °С). Повна стиглість зерна настає через 100— 110 днів після весняного відростання, а після першого укосу — через 68 — 90 днів.

Рослини конюшини потребують високої вологості ґрунту вже в перший рік життя, коли перебувають під покривною культурою. За таких умов вони добре розвиваються і сходи практично ніколи не гинуть. За нестачі вологи добре вкорінені покривні культури вби­рають вологу, створюючи несприятливі умови для трав. Як правило, молоді рослини, які мають слабкорозвинену кореневу систему, ги­нуть, а в посушливі роки часто випадають. Особливо багато води конюшина потребує після збирання покривної культури, коли вона посилено розвивається і в кореневій системі (шийці) рослин нако­пичуються запасні поживні речовини. В роки використання коню­шини потреба у волозі зростає у зв'язку з формуванням великої ве­гетативної маси. Тому конюшина добре реагує на полив. У разі не­стачі вологи і зниження відносної вологості повітря до 40 — 50 % ве­гетація рослин погіршується або зовсім припиняється. Через це ви-рощувати конюшину доцільно лише на Поліссі і в Лісостепу, його центральній та північний частинах, і в західних районах.

У насінництві конюшини треба враховувати, що найбільший врожай насіння формується при достатньому накопиченні вологи в ґрунті до початку цвітіння рослин. При нестачі вологи в цей час ро­слини підсихають і погано запліднюються. При надлишку вологи в період цвітіння і достигання урожай насіння конюшини також знижується. За високої вологості дуже розростається вегетативна маса, погіршується розвиток плодоносних органів, гине велика кіль­кість зав'язі.

Найвищі врожаї насіння одержують у роки, коли в період цвітін­ня конюшини випадає достатньо опадів і стоїть суха сонячна погода під час цвітіння й достигання насіння.

Конюшину можна вирощувати на сірих лісових, деградованих і звичайних чорноземах, дерново-підзолистих, окультурених болот­них та інших ґрунтах. При зрошенні її вирощують на каштанових, сіроземних та інших ґрунтах. На супісках і пісках врожаї конюшини дуже коливаються, залежно здебільшого від вологості ґрунту та вмі­сту в ньому поживних речовин. На ґрунтах з низьким вмістом гуму­су конюшина росте погано, а на сильнокислих і засолених — зовсім не приживається. Краще за все вирощувати її на слабкокислих або нейтральних ґрунтах (рН 5,5 - 7,0).

Сорти. Серед кращих селекційних і місцевих сортів конюшини найпоширеніші Білоцерківська 3306, Глорія місцева поліпшена, Носівська 4, Полтавська 75, Уладівська 34; із сортів народної селек­ції — Волинська, Гадяцька місцева, Глухівська місцева, Закарпат­ська місцева, Кіцманська місцева, Товмацька місцева, Чернігівська місцева.

Технологія вирощування. Продуктивність конюшини значно за­лежить від раціонального використання добрив. Органічні добрива в сівозмінах частіше вносять під просапні й озимі культури (20 — 30 т/га). Дози їх визначають відповідно до запрограмованого врожаю та наявності елементів живлення в ґрунті у формах, досту­пних для засвоєння рослинами. Так само, як і під люцерну, вносять здебільшого фосфорно-калійні добрива, а коли треба, то й азотні (бажано із глибоким зароблянням у ґрунт — на 15—17 см, щоб уник­нути прямого контакту добрив з бульбочками).

Під конюшину вносять також мікродобрива: молібден, бор, мідь та ін. Потреба в молібдені частіше спостерігається на ґрунтах з під­вищеною кислотністю, де цей елемент міститься в малодоступній для рослин формі. Борні добрива вносять переважно на насінниць­ких посівах. На торф'яно-болотних ґрунтах застосовують добрива, що містять мідь.

Дерново-підзолисті ґрунти обов'язково вапнують. Доза вапна за­лежить від гідролітичної кислотності ґрунту. На важких суглинках і підзолистих ґрунтах вносять гіпс, який поліпшує живлення коню­шини калієм та сіркою.

Обробіток ґрунту під конюшину передбачає проведення тих са­мих технологічних процесів, що й під люцерну. При проростанні насіння поглинає воду, маса якої становить 130 — 140 % від маси насіння.

Насіння починає проростати при температурі 1 — 2 °С, достатній кількості вологи й температурі ґрунту 10 — 15 °С. Сходи з'являються через 7 — 9 днів після висівання, а при температурі 18 — 20 °С швид­ше на 1 — 2 дні. Зниження температури під час проростання коню­шини до мінус 5 — 8 °С призводить до загибелі третини проростків.

У насінні конюшини червоної міститься певна частина (20 — 30 до 40 і навіть більше відсотків) твердого насіння. Воно проростає переважно в перші два місяці після сівби, а те, що лишилося, посту­пово, протягом наступних одного—двох років. Проте навіть при про­ростанні більшості твердого насіння протягом місяця утворюються нерівномірні сходи. Більше того, пізніші сходи (через 20 — 30 днів після основних) внаслідок пересихання верхнього шару ґрунту й затінення покривною культурою випадають із травостою. Через це насінний матеріал із вмістом 15 — 20 % твердого насіння слід ска­рифікувати.

Протруювання насіння комбінованими препаратами для знеза­раження його від збудників грибних захворювань і захисту молодих проростків від пошкодження шкідниками часто не дає бажаного ефекту. Тому достатньо буває переважно повітряно-теплового обі­гріву, скарифікації та інокуляції. Сходи трав зріджуються з інших причин — наявності ґрунтової кірки, покривної культури, нестачі вологи.

Для збагачення коріння конюшини активними расами бульбоч­кових бактерій проводять передпосівний обробіток насіння нітрагі­ном. Особливо ефективний цей агрозахід при висіванні конюшини вперше або на полях, де її тривалий час не вирощували. Насіння обробляють нітрагіном у тіні чи під навісом у день сівби. Сонячні промені вбивають бактерії.

Конюшину та її суміші з іншими травами сіють під покрив пере­важно ранніх ярих культур — ячменю та вико-вівсяної суміші зер-но-трав'яними сівалками. Розкидним способом висівають при підсі­ві конюшини рано навесні під покрив озимих, коли ґрунт ще мерз­лий. Для цього використовують зерно-трав'яні сівалки без сошників.

Насіння заробляють на глибину 1 — 3 см, залежно від типу ґрун­ту, зокрема, на важких запливаючих ґрунтах 1 - 1,5 см, на ґрунтах середньої зв'язності, незапливаючих 2 — 2,5 см, на ґрунтах легких, які швидко висихають, 2,5 — 3 см.

Після сівби пускають легкі котки, краще в одному агрегаті із сі­валкою.

Норма висіву 8—10 млн схожих насінин, або 15 — 20 кг насіння, на гектар.

Догляд. У рік висівання важливо своєчасно зібрати врожай по­кривної культури і забезпечити добре відростання конюшини. Пере­важно восени і в підпокривних посівах конюшина нарощує 80 — 100, до 120 — 140 ц/га зеленої маси. Рослини досягають фази цвітіння. Це корисно для накопичення запасних поживних речовин в кореневій шийці. Травостій треба обкосити — це додатковий корм, але не пізніше початку другої декади жовтня. Після цього вносять по 45 кг/га фос­фору й калію. Навесні підживлюють травостій, вносячи по 30 — 45 кг фосфору й калію, і, якщо потрібно, по 30 - 45 кг/га азоту по тало-мерзлому ґрунту, по так званому «черепку». Пізнє підживлення менш ефективне. Зріджений посів до початку відростання доцільно проборонувати середніми зубовими або легкими голчастими боро­нами, на густих посівах боронування менш ефективне.

Конюшина формує густий травостій, швидко росте й добре заті­нює бур'яни, особливо в перший рік користування, тому не потребує гербіцидів. Якщо навіть є певна кількість бур'янів, то їм не дають дозріти більш раннім укосом.

Конюшину легко вирощувати за екологічно чистою енергоресур-созбегіраючою технологією. При цьому восени в перший рік корис­тування та навесні проводять підживлення посівів. На другий рік одержують здебільшого один укіс і переорюють поле або під зайнятий пар, або під післяукісний посів однорічної кормової культури — кукурудзи, її сумішей з бобовими, суданської трави, редьки олійної з вівсом. При значному зрідженні посівів після перезимівлі інколи доцільно засіяти поле вівсом або однорічним райграсом. У першому випадку одержують за укіс 400 — 500 ц/га зеленої маси конюшини з вівсом, у другому 2 — 3 укоси конюшини з райграсом. Після цього поле переорюють.

Біоенергетична й економічна ефективність вирощування коню­шини така сама, як і люцерни. При акумуляції з урожаєм за два укоси (360 - 400 ц/га зеленої маси) 120 - 140 ГДж/га валової і 9,6 -11,2 обмінної енергії антропогенні її витрати на вирощування уро­жаю становлять 14 — 16 ГДж/га. Отже, енергетичний коефіцієнт ви­рощування конюшини становить 8,5 — 8,7, а коефіцієнт біоенергети­чної ефективності 6,7 — 7,0. Це досить високі показники.

Конюшина біла — багаторічна рослина з повзучими розгалуже­ними стеблами, які вкорінюються у вузлах. Коренева система роз­міщена у верхніх шарах ґрунту на глибині 30 — 35 см. Вирощують її на ділянках, відведених під випас. Конюшина біла добре відростає після випасання й відрізняється довговічністю. Висівають її в сумі­ші із злаковими травами — вівсяницею лучною, райграсом пасови­щним та іншими на площах з високим рівнем залягання ґрунтових вод (80 - 100 см).

Культура білої конюшини поширена в зонах задовільного й до­статнього зволоження — на Поліссі, в центральному і західному Лі­состепу, Передкарпатті, Карпатах та інших зонах на зрошуваних площах. Суцвіття — пухка голівка діаметром близько 2 см на дов­гому квітконосі, плід — біб з 1 — 2, іноді з більшою кількістю насі­нин. Маса 1000 насінин 0,7 — 0,9 г. Насіння овальне, стиснене, блис­куче, червонувате з рожевим, коричневим, зеленуватим відтінками. Листя на довгих черешках. На відміну від конюшини лучної і лю­церни, не витісняється травами і навіть може обмежувати їх ку­щення. Розмножується насінням і вегетативно, тому тримається в травостої дуже довго.

Застосування сортів з високими черешками і великим листям дає змогу за 4 - 5 циклів випасання одержувати 350 - 400 ц/га зеленої маси. Конюшина біла — добрий медонос.

В укісно-пасовищних травостоях із злаковими травами вирощу­ють конюшину рожеву (Tr. gibridum L.) — природний гібрид лучної і білої конюшин та інші види — суничну, змінну. Технологія їх виро­щування в основному така сама, як і конюшини лучної: підпокривне висівання в суміші із злаковими травами під ранні ярі кормосуміші (вико-вівсяна, вико-горохо-вівсяна та ін.) з розрахунку 6 — 8 млн на­сіння на 1 га, осінні та весняні підживлення. Восени вносять фос­форно-калійні (Р45К45), навесні N45Р60К60. Азот вносять після циклу випасу по 25 - 30 кг/га д. р.

Економічна й біоенергетична ефективність вирощування коню­шини білої при одержанні за 4 - 5 циклів випасу 280 - 320 ц/га па­совищного корму дорівнює ефективності конюшини лучної.