2.4. Арбітражне регулювання міжнародної комерційної діяльності
2.4. Арбітражне регулювання міжнародної комерційної діяльності
Сучасна практика міжнародного партнерства свідчить про те, що чимало розбіжностей та спорів, які виникають під час виконання зовнішньодоговірних контрактів, вирішуються міжнародним комерційним арбітражем, престиж якого сьогодні є безумовним. Він історично виник у Великобританії та на Європейському континенті. Широкого ж визнання й відповідного правного статусу він набув лише у XX ст.
Міжнародний комерційний арбітраж (третейський суд) є різновидом комерційного арбітражу, водночас комерційний арбітраж набув найширшого застосування саме у розгляді спорів, що виникають із зовнішньоекономічних угод.
У більшості країн спори, що виникають під час виконання зовнішньоторговельних контрактів, розглядаються в арбітражному (третейському) порядку в міжнародних комерційних арбітражних судах із виключенням підсудності цих спорів державним судам. Слід зазначити, що цьому сприяє розвиток національних законодавств про арбітраж, його договірно-правова уніфікація.
Сьогодні остаточно визнано, що міжнародний комерційний арбітраж має договірну природу. Це означає, що його формування є прерогативою сторін і що сам арбітраж як юрисдикція та спосіб розгляду спорів є специфічним юридичним інструментом.
Головними відмінностями міжнародних арбітражних судів від державних є:
державні суди розглядають справи в межах своєї компетенції за звертанням зацікавлених осіб. Причому це може відбуватися незалежно від того, домовились сторони про звертання в суд чи ні. Судді в таких судах призначаються.
Щодо міжнародного комерційного арбітражу, то сторони можуть обрати за взаємною згодою будь-який арбітраж і тих арбітрів, яких вони вважають більш компетентними і досвідченими для розв’язання даного спору;
судовий розгляд пов’язаний з багатьма формальностями і може тривати дуже довго;
арбітражний розгляд відбувається в установленій процесуальній формі, іноді сторони можуть навіть у контракті визначити термін арбітражного вирішення спорів;
арбітраж розглядає спори на закритих засіданнях, з метою запобігання розголошенню комерційної таємниці;
державні суди розглядають спори на підставі матеріального і процесуального права своєї країни;
арбітраж використовує Регламент, який може бути обраний сторонами спору або органом, при якому діє даний арбітраж.
Таким чином забезпечується доступніша і простіша, ніж судова, процедура вирішення спорів. Навіть у тих випадках, коли сторони звертаються до постійно діючого міжнародного комерційного арбітражу, що має свої правила процедури, вони можуть передбачити процедуру арбітражу (внести в письмовій формі зміни до обраного Регламенту);
арбітражний розгляд дає можливість сторонам обрати не лише арбітражну процедуру, а й право, яке буде застосовуватись; за відсутності такої згоди сторін арбітражний суд застосовує право згідно з колізійними нормами;
арбітражне судочинство передбачає також погодження мови провадження;
арбітражне рішення є остаточним і обов’язковим для сторін, воно не підлягає ні апеляції, ні наступному оскарженню (хоча тут необхідно мати на увазі можливість випадків, коли рішення арбітражу може бути оголошено недійсним на підставі ст. ІХ Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж);
державним судом може бути відмовлено у визнанні та виконанні арбітражного рішення компетентною владою на підставі ст. V Нью-Йоркської конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень.
До переваг міжнародного комерційного арбітражу належить існування механізму, що забезпечує визнання і виконання його рішень на підставі конвенційного регулювання цього питання.
Чинне законодавство різних держав, як правило, передбачає можливість розгляду міжнародними комерційними арбітражами цивільних справ між національними та іноземними суб’єктами права. У деяких випадках передбачається можливість розгляду арбітражами міжнародних цивільних справ за спорами іноземних суб’єктів права між собою.
Усі ці обставини роблять міжнародний комерційний арбітраж привабливішим і популярнішим для розв’язання комерційних спорів.
Деякі зарубіжні країни вже досить тривалий час звертаються до арбітражу. Так, у Великобританії Закон про арбітраж діє з 1889 р. з доповненнями 1950 р. та з виправленнями й доповненнями 1979 р. У США федеральний арбітражний закон діє з 1947 р.
У Росії на початку XIX ст. арбітраж був поширеним явищем. Положення про третейський суд 1831 р. передбачало узаконені (обов’язкові) і добровільні третейські суди, а після реформи 1864 р. залишилися тільки добровільні третейські суди.
Найпослідовніше регламентує арбітраж німецьке законодавство. Статут цивільного судочинства передбачив добровільність арбітражу, обов’язковість його рішень, а також випадки, коли рішення арбітражу можуть бути оскаржені.
Таким чином, законодавства Великобританії, Німеччини, Росії, США найадекватніше відтворювали природу арбітражу як альтернативного способу вирішення комерційних спорів, в основі якого лежить договір і який виключає юрисдикцію державних судів щодо розгляду конкретної справи.
Слід зазначити, що міжнародний комерційний арбітраж регулюється не тільки національним законодавством, а й міжнародними двосторонніми та багатосторонніми угодами. Положення про арбітраж можуть бути включеними в договори про дружбу, торгівлю та мореплавство. Мета таких договірних положень — забезпечення виконання арбітражного застереження в комерційних договорах.
Саме на підставі положень договору суди кожної з держав, що домовляються, зобов’язані виконувати арбітражні застереження й прийняті арбітражні рішення, навіть якщо місце арбітражу не знаходиться в договірних державах, а арбітри не є їх громадянами.
Необхідно звернути увагу на те, що арбітражне застереження — це застереження, за яким обрано не суд, а альтернативний засіб розв’язання спору — арбітражний суд. Суди протягом тривалого часу відмовлялися надавати позовну силу таким застереженням, стверджуючи, що вони позбавляють сторони права на суд. Але з появою відповідних законів про арбітраж практично в усіх країнах світу це питання вирішене остаточно.
Сьогодні в міжнародній практиці існує два види третейських судів: так звані ізольовані та постійно діючі. Ізольований третейський суд (ad hok) створюється сторонами спеціально для розгляду певного конкретного спору.
Сторони самі визначають порядок створення третейського суду і правила розгляду в ньому даної справи. Процедура такого арбітражу може визначатися сторонами самостійно або шляхом домовленості про застосування модельних правил арбітражу (частіше всього Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ).
Після вирішення конкретного спору арбітраж ad hok припиняє своє існування.
Слід зазначити, що арбітраж ad hok має досить специфічну сферу застосування і навіть переваги перед інституціональним (постійним). Ідеться, зокрема, про те, що арбітраж ad hok може мати необмежену спеціалізацію і більш інтернаціональний склад арбітрів, що під час розгляду деяких спорів має істотне значення.
На відміну від третейських судів ad hok, постійно діючі третейські суди створюються при різних організаціях і асоціаціях, найчастіше при торговельно-промислових палатах. Характерним для них є те, що кожний з них має:
положення або статут;
свої правила провадження справ;
список арбітрів, з якого сторони обирають собі арбітрів.
Вони також спеціалізуються на розв’язанні більш-менш широкого кола справ.
В Україні, наприклад, є постійно діючий арбітраж — Міжнародний комерційний арбітражний суд.
На сьогодні простежується процес зближення арбітражу ad hok та інституціонального арбітражу через асиміляцію процедур розгляду спорів, зближення статутних підстав діяльності обох арбітражів.
Наочним виявом цього є можливість сторін під час формування арбітражу ad hok встановлювати компетентний орган для призначення арбітрів. Делегування таких повноважень компетентному органу нагадує механізм інституційного регулювання арбітражу.
Так, якщо сторони не дійшли згоди у виборі одноособового арбітра, то його призначає компетентний орган (див. ст. 6 Арбітражного регламенту ЮНСІТРАЛ). У випадку, коли в арбітражній угоді або згодом не було визначено компетентний орган, Регламент ЮНСІТРАЛ передбачає, що будь-яка зі сторін може просити Генерального секретаря Постійного третейського суду в Гаазі призначити компетентний орган.
Таким чином, тенденція до зближення арбітражу ad hok та інституціонального арбітражу є очевидною, але це зближення аж ніяк не може призвести до нівелювання двох різновидів міжнародного комерційного арбітражу.
Міжнародні комерційні арбітражі можуть набувати також більш спеціалізованого значення. До таких належать арбітражі, що розглядають морські спори. Наприклад, Морська арбітражна комісія при ТПП України, арбітраж при комітеті Ллойда в Лондоні, Морська арбітражна палата в Парижі, Японський морський арбітраж у Токіо, Морський третейський суд у Гамбурзі.
Спеціалізованими також уважаються арбітражі, які розглядають спори, пов’язані з торгівлею конкретними товарами — арбітраж Лондонської асоціації з торгівлі зерновими, арбітражний суд при Федерації з торгівлі вовною в Гдині, арбітраж при Комітеті з торгівлі зерновими в Роттердамі, арбітраж при Біржі з торгівлі шкірою та шкіряними виробами в Генуї, арбітраж при Нідерландській асоціації з торгівлі кавою.
Незважаючи на те, що визнання й поширення арбітражу дедалі зростають, у деяких випадках у разі виникнення спору з міжнародного контракту доцільніше звертатися до державного суду. При цьому слід виходити з особливостей законодавства країни, де рішення арбітражу має виконуватися примусово.
Якщо за законодавством країни рішення може бути переглянуто судом з питань права, то, маючи сумнів щодо добровільного виконання рішення боржником, доцільно звертатися до державного суду, оскільки це скоротить час розгляду спору. Наприклад, згідно з Законом Великобританії про арбітраж 1979 р. допускається перегляд рішення арбітражу судом з питань права, а не фактів.
Найпопулярнішими центрами міжнародного арбітражу визнано Женеву, Лондон, Нью-Йорк, Париж і Стокгольм. Арбітражні асоціації в цих містах мають усталені правила проведення арбітражу.
Більшість країн світу визнає обов’язковість рішень міжнародних комерційних арбітражів. Утвердженню міжнародного арбітражу сприяло прийняття цілого ряду міжнародних нормативно-правових актів як світового, так і регіонального рівня. Насамперед це Нью-Йоркська конвенція про виконання іноземних арбітражних рішень (далі — Конвенція), прийнята 10 червня 1958 р. на конференції Організації Об’єднаних Націй. На 1 січня 1995 р. учасниками Конвенції були 95 країн.
Конвенція встановлює в кожній з держав-учасниць досить надійні гарантії судового визнання угод про арбітраж, у тому числі, що є найголовнішим, про арбітраж за кордоном. Тобто Конвенція гарантує виконання іноземних арбітражних рішень, прийнятих або винесених в іншій країні, яка також є учасницею Конвенції.
Конвенція встановлює порядок укладання арбітражної угоди, закріплює її визнання та чинність. Мова йде про те, що домовляючись про вирішення спорів в арбітражному порядку, сторони тим самим погоджуються, навіть якщо про це прямо не згадується в угоді, не звертатися з приводу спорів до звичайних державних судів.
Підкреслюючи виключну компетенцію арбітражу за арбітражною угодою, ст. 2 Конвенції прямо вказує на обов’язок державного суду, який отримує позов з питання, передбаченого такою угодою, «на прохання однієї з сторін направити сторони до арбітражу, якщо не буде визнано, що згадана угода є недійсною, утратила чинність або не може бути виконана» [п. 3 ст. 2].
Конвенція 1958 р. закріпила автономію волі стосовно арбітражної угоди, встановила підстави для відмови, які можуть виникнути й на стадії виконання арбітражного рішення. У зв’язку з цим в конвенції прямо вказується на можливі підстави для відмови у виконанні рішення [п. 1 «А» ст. V]:
1) Коли угода сторін про арбітраж недійсна згідно з законом, якому сторони цю угоду підпорядкували.
2) За відсутності такої вказівки згідно з законом країни, де це рішення було винесене. Тобто йдеться про те, що підставами відмови у виконанні рішення можуть бути такі обставини: якщо компетентні органи місця виконання визнають неможливим арбітражний розгляд спору (підлягає розгляду в державному суді) або приведення рішення до виконання суперечить публічному порядку даної країни.
3) У виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено також у випадку, якщо сторона, проти якої прийнято рішення, доведе, що розгляд спору в арбітражі проходив з порушенням процедури (неналежне повідомлення сторін тощо) або арбітражна угода недійсна чи відсутня взагалі.
Таким чином, у рамках застосування Конвенції жодні обставини, окрім перелічених у тексті Конвенції, не можуть бути підставами для відмови у визнанні або виконанні іноземного арбітражного рішення.
Але, крім багатосторонніх конвенцій, виконання рішень арбітражу регулюється двосторонніми договорами, які теж можуть передбачати підстави для відмови у виконанні арбітражних рішень.
Якщо країни, контрагенти з яких вимушені були звернутися до арбітражу, мають двосторонній договір, що передбачає більше підстав для відмови у виконанні рішень арбітражу, ніж, наприклад, Конвенція, то сторона, проти якої прийнято арбітражне рішення, буде домагатися отримання екзекватури — наказу місцевого суду про виконання — відповідно до двостороннього договору, що надає більше пільг.
У країнах, що не беруть участі в Конвенції, екзекватура отримується згідно з двосторонніми договорами, а за відсутності таких — відповідно до національного законодавства.
Іноземне арбітражне рішення не може бути переглянуто або скасовано судовими органами країн, де вимагається його визнання чи виконання.
Держави, що підписали Конвенцію, зобов’язані виконувати арбітражні рішення згідно з нормами тієї країни, де має бути виконане рішення арбітражу. Воно виконується на підставі екзекватури.
Згідно з п. 1 ст. І Конвенції вона застосовується до рішень, прийнятих на території іншої держави, ніж та, від якої вимагається їх виконання. У статтях ІІІ—VІ Конвенції врегульовано питання щодо визнання та виконання іноземних арбітражних рішень, які охоплюються Конвенцією. Але в ній не уніфіковані правила виконавчого впровадження, а підкреслено, що рішення виконуватимуться згідно з процесуальними нормами тієї ж території, де вимагається визнання та приведення в дію арбітражного рішення (ст. III) (країна арбітражу).
Згідно зі ст. VІІ Конвенції кредитор за арбітражним рішенням, що охоплюється Конвенцією, має право домагатися його виконання:
за правилами цієї конвенції;
за правилами інших багатосторонніх та двосторонніх міжнародних угод, чинність яких нею «не порушується»;
згідно з законодавством країни, де вимагається виконання.
Згідно з п. 3 ст. І Конвенції кожній з держав-учасниць надається право під час підписання, ратифікації або приєднання до Конвенції заявити, що вона застосовуватиме її лише щодо тих рішень, які були винесені на території іншої держави-учасниці.
Упорядкуванню і вдосконаленню міжнародно-правової регламентації арбітражу сприяла і Європейська конвенція про зовнішньоторговельний арбітраж, прийнята 21 квітня 1961 р. повноважними представниками 22 європейських держав. Вона була розроблена під егідою Економічної комісії ООН для Європи і набрала чинності 7 січня 1964 р. Положення конвенції цілком поширюються на Україну, яка її ратифікувала 18 березня 1963 р.
Головна мета цього документа — подолати труднощі у формуванні арбітражних судів та в арбітражній процедурі. Конвенція передбачає право сторін передати спір на розгляд постійно діючого арбітражного суду або арбітражу ad hok. Вона містить правила утворення арбітражного суду у випадках, якщо сторони не можуть домовитись про склад арбітрів, місце арбітражного розгляду або якщо одна зі сторін не вживає необхідних заходів з організації арбітражу.
Ця конвенція розв’язала низку загальних проблем міжнародного комерційного арбітражу:
однакове ставлення до інституціонального арбітражу та до арбітражу ad hok (п. 2 «В» ст. І);
можливість для юридичних осіб звертатись до арбітражу (ст. ІІ);
право іноземців бути арбітрами (ст. III);
порядок відхилення арбітражного суду за непідсудністю (ст. V);
порядок відхилення державних судів за наявності арбітражної угоди (ст. VІ);
правила застосування арбітрами норм права, умов контракту та торгових звичаїв (ст. VІІ);
мотивування арбітражних рішень (ст. VIII);
умови та наслідки оголошення арбітражного рішення нечинним (ст. IX).
Згідно зі ст. IV сторони арбітражної угоди мають право на свій розсуд обумовити, що:
їхні спори мають бути передані до постійно діючого арбітражу; у такому випадку розгляд здійснюватиметься за регламентом арбітражу;
спори мають бути передані до арбітражу. У такому разі сторони можуть: призначити арбітрів; визначити місце проведення арбітражу; обумовлювати правила арбітражного розгляду.
Визначений механізм арбітражного процесу забезпечує його практичне здійснення тоді, коли в арбітражній угоді сторін не передбачено нічого, крім їх спільної волі щодо вирішення спорів в арбітражному порядку.
Щодо застосування статті IV Європейської конвенції 1961 р. було укладено Паризьку угоду від 17 грудня 1965 р.
У її преамбулі зазначається, що певні заходи з організації арбітражу, передбачені в ст. IV, необхідно рекомендувати лише в разі спорів між сторонами, одна з яких належить до держави, де діє національний комітет Міжнародної торгової палати, а друга — до держави, де такого комітету не існує.
У зв’язку з цим згідно зі ст. І Паризької угоди для держав, які одночасно є учасницями цієї угоди і Європейської конвенції, пп. 2—7 конвенції замінюються таким положенням: «Якщо арбітражна угода не містить вказівок щодо всіх або деяких із тих заходів, які зазначені в п. 1 ст. IV Європейської конвенції про зовнішньоторговельний арбітраж, будь-які труднощі, що виникають у зв’язку зі створенням або функціонуванням арбітражу, передаються на розгляд компетентного органу на прохання країни, що порушує розгляд».
Таким чином, у відносинах між юридичними та фізичними особами країн, що є учасницями одночасно конвенції та угоди, залишається можливість звернення лише до відповідних компетентних торгових палат та до державних органів і виключається можливість звернення до Спеціального комітету, як це передбачено для учасників конвенції.
Серед конвенцій, що регулюють комерційний арбітраж на багатосторонній основі, слід назвати Московську конвенцію від
26 травня 1972 р. Вона регулює питання про вирішення арбітражним шляхом цивільно-правових спорів, які можуть випливати з відносин економічного та науково-технічного співробітництва.
Прикладом регіонального співробітництва у сфері міжнародного арбітражу є Міжамериканська конвенція (Панамська) про міжнародний комерційний арбітраж від 30 січня 1975 р. Її особливістю є те, що вона відкрита для приєднання будь-якої держави, а не тільки для члена Організації американських держав (ст. 9). Цей факт підтверджується тією обставиною, що текст Панамської конвенції не містить жодних вказівок щодо обмеження сфери застосування її положень за територіальною або національною ознакою.
Слід зазначити, що Панамська конвенція має багато спільного з Нью-Йоркською конвенцією від 10 червня 1958 р. й широко пропагується Міжамериканською комерційною арбітражною комісією (ІАКАК).
Не згадуючи прямо про арбітражні застереження, ст. 1 Панамської конвенції сформульована таким чином, що на її підставі такі застереження є юридично дійсними, оскільки мова йде про міжнародний комерційний арбітраж.
Важливо, що конвенція передбачає захист арбітражного рішення (ст. 4). Так, місцеве або іноземне арбітражне рішення, яке не може бути оскаржене на підставі закону, що застосовується при розв’язанні спору (місцевого або іноземного), матиме силу остаточного судового вироку.
Визнання чи виконання арбітражного рішення може бути передбачене в тому ж порядку, який діє стосовно рішень, винесених на підставі місцевого законодавства країни, де це рішення підлягає виконанню, а також виходячи з положень міжнародних договорів. Посилання в ст. 4 на вислів «міжнародні договори» означає лише можливість застосування й інших договорів, якщо такі існують у державі — учасниці Панамської конвенції, і не передбачає додаткових вимог для визнання та виконання арбітражного рішення в такій державі.
Таким чином, стосовно тих арбітражних рішень, які в державі виконання вважаються місцевими, застосовується порядок, встановлений для рішень місцевих загальних судів, а стосовно інших, тобто іноземних арбітражних рішень — порядок, встановлений для рішень іноземних загальних судів. При цьому слово «порядок» у ст. 4 стосується лише процедури виконавчого розгляду, а не умов виконання арбітражного рішення, оскільки такі умови (передусім підстави для відмови у виконанні) визначені у ст. 5 та 6 конвенції.
Відповідно до змісту ст. 3 конвенції сторони мають право за обопільною домовленістю підпорядкувати свої спори постійно діючому арбітражу або арбітражу ad hok. У випадку відсутності такої домовленості між сторонами арбітражне провадження має здійснюватися згідно з правилами процедури Міжамериканської комісії комерційного арбітражу (МАККА).
Правила МАККА передбачають, що в разі колізії будь-якого з цих правил з імперативною нормою закону, яка застосовується до арбітражу і від якої сторони не мають права відступати, застосовується ця норма закону (п. 2 ст. І).
У питанні визнання арбітражних рішень слід зазначити, що Панамська конвенція 1975 р. практично відтворює підстави відмови у визнанні арбітражних рішень (ст. 5, ст. 6) згідно з відповідними положеннями ст. V та ст. VІ Нью-Йоркської конвенції 1958 р.
Це питання набуває принципового значення в міжнародному комерційному праві. Так, законодавство ряду країн (Східна Європа) встановлює конкретні колізійні норми, які дають змогу заздалегідь визначати право, що належить до застосування. У цих країнах часто використовуються такі прив’язки, як «закон місця укладання угоди» або «закон місцезнаходження продавця».
Відомо, що для вирішення питань, пов’язаних із виконанням контракту, іноді використовують прив’язку «закон місця виконання контракту». Але в країнах, де існують спеціальні норми міжнародного приватного права, як правило, установлюються диференційовані колізійні прив’язки залежно від типу відносин, що регулюються. Наприклад, Угорщина, Польща, Чехія.
У країнах європейського та особливо англо-американського права склався інший підхід до вирішення проблеми застосування права, який відкриває широкі можливості для діяльності суду. На практиці суди цих країн часто йдуть шляхом визнання права, властивого цьому договору, використовуючи методи з’ясування гіпотетичної волі сторін.
Слід підкреслити, що для визначення права, яке регулює арбітражну угоду, часто використовується колізіційна прив’язка до закону місця арбітражного розгляду. У такому випадку застосовується концепція «Lex arbitri», згідно з якою вибір місця арбітражного розгляду передбачає і вибір права, яким мають регулюватися спірні правовідносини.
Згаданий принцип закріплено в Нью-Йоркській конвенції 1958 р., відповідно до якої в разі відсутності вказівок сторін на право, якому вони підпорядкували свою арбітражну угоду, застосовується закон тієї країни, де ухвалюється арбітражне рішення (п. 1 ст. V).
Європейська конвенція 1961 р. підтвердила принцип, що приймаючи рішення з приводу чинності або наявності арбітражної угоди, необхідно користуватися (за відсутності конкретних указівок сторін) законом тієї країни, де ухвалюється рішення.
Більше того, за відсутності вказівок на закон, якому сторони підпорядкували арбітражну угоду, та за неможливості встановити момент, коли це питання подається на розгляд державного суду, у якій саме країні має бути ухвалене арбітражне рішення, необхідно застосовувати той закон, до якого відсилає колізійна норма державного суду, де порушено справу (п. 2 ст. VІ).
Як висновок слід зазначити, що названі міжнародні конвенції закріпили положення, що питання про право, яке застосовується до арбітражної угоди, вирішується на підставі принципу автономії волі. Цей принцип встановлено без будь-яких обмежень. Він визнається тією чи іншою мірою стосовно міжнародних комерційних зв’язків не тільки в арбітражній чи судовій практиці, а й у законодавстві та доктрині практично всіх сучасних держав світу, у тому числі й України.
На практиці сторони, домовляючись про право, яке застосовується до арбітражної угоди, виходять з принципу автономії волі і не пов’язані необхідністю дотримання певної форми. Визначення права, що ним має регулюватися арбітражна угода, відбувається, виходячи з конкретних дій сторін. У випадку, коли таким шляхом визначити право, що підлягає застосуванню, неможливо, застосовуються відповідні колізійні прив’язки.
Сьогодні на особливу увагу заслуговує діяльність інститутів ООН, спрямована на уніфікацію правил арбітражної процедури. Йдеться передусім про Комісію ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ), Економічну комісію ООН для Європи (ЄЕК) та Економічну комісію ООН для Азії та Далекого Сходу (ЕКАДС).
Фактично зусиллями цих комісій у 60—80-х роках досягнуто значних успіхів щодо уніфікації правил арбітражної процедури:
під егідою ЄЕК розроблений Арбітражний регламент ЄЕК (січень 1966 р.);
під егідою ЕКАДС — Правила Міжнародного комерційного арбітражу (квітень 1966 р.);
під егідою ЮНСІТРАЛ — Арбітражний регламент
ЮНСІТРАЛ (квітень 1976 р.) та Типовий закон ЮНСІТРАЛ про міжнародний торговельний арбітраж (червень 1985 р.).
Дуже ефективним і корисним є також двостороннє та багатостороннє співробітництво між арбітражними центрами.
Наприклад, в Угоді про співробітництво, укладеній між Швейцарською арбітражною асоціацією і Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торговельно-промисловій палаті України, передбачено, що ці арбітражні центри докладатимуть зусилля для розвитку міжнародного комерційного арбітражу у своїх країнах, а також інших альтернативних засобів вирішення міжнародних комерційних спорів.
Крім того, сторони домовились періодично обмінюватися інформацією про свою діяльність, законодавчу практику та практику міжнародного арбітражу, надавати взаємну допомогу у веденні арбітражного процесу у своїх країнах, яка включатиме, зокрема, поради та рекомендації щодо вибору арбітражу, місця арбітражу, призначення експертів, вибору правників для передачі матеріалів в арбітраж або місцеві суди, секретарське обслуговування, забезпечення перекладами тощо.
Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ
Арбітражний регламент ЮНСІТРАЛ (далі — Регламент) досить поширений у світі і використовується в більшості випадків, коли сторони не бажають звертатися до постійно діючих арбітражних судів, а віддають перевагу арбітражу ad hok. Також багато арбітражних інституцій, які мають свої власні регламенти, дозволяють застосовувати цей Регламент. Однак Регламент не має сили закону і застосовується лише за наявності арбітражного застереження. При цьому сторони можуть змінювати або відхиляти окремі його положення. Тобто слід зазначити, що Регламент ЮНСІТРАЛ не має сили закону й може бути прийнятий сторонами договору із можливими змінами, що їх влаштовують, згідно з договором. З метою скорочення до мінімуму процедурних спорів ці умови мають узгоджуватися сторонами обов’язково до укладання контракту і визначатися в арбітражному застереженні.
Регламент регулює порядок арбітражного провадження, формування складу арбітражного суду, процедуру арбітражного розгляду, порядок ухвалення арбітражного рішення і відшкодування арбітражних збитків. Але слід мати на увазі, що на відміну від постійно діючих арбітражів, розгляд спору в так званому ізольованому третейському суді (ad hok) потребує від позивача набагато більше зусиль і часу для організації й оформлення процесу.
Сама процедура арбітражного розгляду починається згідно зі ст. 3 Регламенту, коли позивач направляє іншій стороні (відповідачу) повідомлення про арбітраж. Арбітражний розгляд вважається розпочатим у день отримання повідомлення про арбітраж.
Повідомлення про арбітраж має містити:
вимогу про передачу спору на арбітражний розгляд;
найменування та адреси сторін;
посилання на відповідне арбітражне застереження;
посилання на договір, з якого або щодо якого виникає спір;
викладення в загальній формі характеру спору і визначення у відповідному випадку розміру суми спору;
зміст позовних вимог;
пропозиції відносно кількості арбітрів, якщо це не було раніше узгоджено сторонами.
Також повідомлення про арбітраж може містити:
пропозиції про призначення одноособового арбітра або компетентного органу;
повідомлення про призначення арбітра, що передбачене в ст. 7;
позовну заяву.
Відповідно до ст. 18 Регламенту, якщо позовну заяву не включено до повідомлення про арбітраж, то протягом встановленого арбітражним судом терміну позивач направляє відповідачу та кожному з арбітрів позовну заяву в письмовій формі. До цієї заяви додається копія договору та арбітражного застереження, якщо його немає в договорі.
У позовній заяві зазначається:
найменування та адреси сторін;
викладання обставин, що підтверджують позовні вимоги;
спірні питання;
зміст позовних вимог.
Щодо формування складу арбітражу, то тут слід підкреслити таку головну рису й одночасно перевагу Регламенту: якщо сторони не домовились про кандидатуру арбітра, арбітраж все-таки відбудеться завдяки цій процедурі. Порядок формування складу арбітражного суду передбачений розділом II Регламенту.
Згідно зі ст. 6 та 7 Регламенту одноособовий арбітр призначається компетентним органом, узгодженим сторонами, якщо протягом 30-ти днів після отримання однією зі сторін пропозиції щодо кандидатури одноособового арбітра сторони не дійшли згоди про його вибір. При арбітражі із трьома арбітрами в аналогічній ситуації другий арбітр та/або арбітр-голова призначаються компетентним органом. Якщо компетентний орган не узгоджений сторонами, або якщо раніш узгоджений ними компетентний орган відмовляється діяти чи не призначає арбітра (при одноособовому арбітрі — протягом 60-ти днів після отримання прохання про це від однієї зі сторін; при арбітражі з 3-х чоловік — протягом 30 днів), будь-яка зі сторін може просити Генерального секретаря Постійної палати третейського суду в Гаазі призначити компетентний орган. Перша сторона може потім просити призначений таким чином орган призначити другого арбітра. Якщо протягом 30-ти днів після призначення другого арбітра обидва призначених арбітри не дійшли згоди про вибір арбітра-голови, то останній призначається також компетентним органом.
У разі звертання до компетентного органу про призначення арбітра сторона, що звертається з таким проханням, направляє йому копію повідомлення про арбітраж, копію договору, щодо якого виник спір, а також копію арбітражного застереження, якщо його немає в договорі. Компетентний орган може робити запит щодо отримання від будь-якої сторони такої інформації, яку він уважатиме необхідною для виконання своїх функцій.
Крім того, Регламент регулює процедуру наступного арбітражного розгляду. Щодо виконання рішень арбітражу ad hok, то Конвенція про примирення та приведення в дію іноземних арбітражних рішень, прийнята на конференції ООН у Нью-Йорку
10 липня 1958 р., застосовується як у випадках, коли мова йде про інституційний або постійно діючий арбітраж, так і тоді, коли мова йде про арбітраж ad hok.
Уніфікація статутних норм арбітражу та арбітражної процедури, яка простежується в законодавстві, міжнародно-договірних документах і модельних правилах про арбітраж, дає змогу зробити висновок про зближення арбітражу ad hok з інституційним арбітражем та асиміляції арбітражних процедур. Ці тенденції свідчать про те, що сфера арбітражу ad hok звужується, оскільки інституційний арбітраж має ряд переваг порівняно з арбітражем ad hok, а його регламент повністю регулює порядок ведення арбітражних справ.
Слід зазначити, що правила ЮНСІТРАЛ передбачають, що орган, який призначає, має обиратися сторонами, коли вони не дійдуть згоди з цього питання, — Генеральним секретарем Постійної палати третейського суду в Гаазі (до речі, палата має у своєму складі осіб, які готові діяти як арбітри за вимогою).
Необхідно звернути увагу на те, що Типовий закон ЮНСІТРАЛ став також авторитетним доказом визнання арбітражного застереження як позитивної норми права, принаймні у сфері міжнародного комерційного арбітражу. За прикладом міжнародних конвенцій, особливо Нью-Йоркської 1958 р. та Європейської 1961 р., Типовий закон також установлює спеціальні колізійні норми (див. п. ІІ «А» ст. 34; п. І «А» ст. 36) для арбітражних угод, що вже само по собі є нормативним підтвердженням його самостійності. За змістом ці норми також аналогічні відповідним положенням зазначених конвенцій.
Виходячи з контексту ст. 36, арбітражне рішення підлягає виконанню незалежно від того, у якій країні його було винесено.
Чинність арбітражної угоди, крім питань право- та дієздатності сторін, визначається згідно із законом, якому сторони підпорядкували цю угоду, а за відсутності такої вказівки — згідно з законом країни, де рішення було винесено.
У ст. 34 щодо скасування арбітражного рішення другу частину наведеної норми замінено посиланням на «закон держави», тобто держави, що прийняла Типовий закон, оскільки останній, за деякими винятками, що не стосуються ст. 34, застосовується лише в тому випадку, якщо арбітраж знаходиться в даній державі (п. 2 ст. І).
Згідно з п. 1 ст. 16 Типового закону рішення про нечинність договору, ухвалене арбітражним судом, не тягне за собою ipso jure (автоматично, з огляду на закон) нечинності арбітражного застереження.
Підсумовуючи питання про уніфіковані арбітражні правила, слід зазначити, що прийняття п. 1 ст. 16 Типового закону ЮНСІТРАЛ у тих країнах, де юридичне визнання принципу автономності є проблематичним взагалі, а також у деяких випадках (наприклад, за неможливості його застосування або в разі неукладання договору, з яким пов’язана й доля арбітражного застереження) сприяло б утвердженню цього принципу, дуже важливого з погляду вимог міжнародного комерційного арбітражу, прогресивної уніфікації його правового режиму [24, с. 270].
Міжнародний центр
з урегулювання інвестиційних спорів
У 1965 р. було укладено Вашингтонську конвенцію «Про порядок розв’язання інвестиційних спорів між державами й іноземними особами». Виключною сферою дії даного акта є інвестиційні спори, що виникають між інвестором і урядом приймаючої країни з приводу тлумачення угод про ввіз капіталовкладень або націоналізації майна, пов’язаного із здійсненням інвестицій.
Однією з характерних сторін конвенції є те, що вона не дає єдиного визначення терміна «інвестиції». Автори цього документа виходили з того, що таке визначення має міститися в національно-правових актах учасників Конвенції й що між цими актами будуть існувати певні відмінності. Саме тому кожна держава в разі приєднання до конвенції повинна повідомити про клас або класи спорів, які передбачається передавати на розгляд Міжнародного центру з розв’язання інвестиційних спорів.
Згідно з положеннями Вашингтонської конвенції під егідою Світового банку було створено Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів між державами й особами з інших держав. Центр покликаний розв’язувати спори шляхом використання арбітражної процедури. Його рішення є обов’язковими для сторін. Він складається з Адміністративної ради й Секретаріату.
Президент МБРР є ех officio головою Адміністративної ради без права голосу. Підставою для розгляду спорів може бути тільки письмова заява сторін, яка, як зазначено в преамбулі документа, «являє собою зобов’язувальну угоду, що потребує, зокрема, щоб рекомендації примирювача враховувались у повній мірі, а арбітражні рішення виконувались». Підкреслимо, що згода на передачу спору на розгляд у Центрі має бути добровільною, без будь-якого втручання третьої сторони.
У Конвенції беруть участь понад 100 держав. Фактично вона є одним з перших універсальних багатосторонніх міжнародно-правових документів, який призначений для регулювання відносин між державами, суб’єктами національного права окремих держав.
Важливою умовою Конвенції є передбачене в ст. 27 правило, згідно з яким жодна з держав-учасників не буде надавати дипломатичний захист або висувати претензії, якщо інша держава не виконає рішення центру.
Відповідно до п. І ст. 27 держава — учасник Конвенції може вжити тих або інших заходів в інтересах свого інвестора, справа якого розглядається в Міжнародному центрі, тільки після прийняття рішення з конкретної справи і тільки у випадку, якщо протилежна сторона відмовилася виконувати арбітражне рішення.
Іншу суттєву умову містить ст. 42: арбітражний трибунал, якщо сторони не домовляться про інше, буде використовувати під час розгляду спору право сторони — держави, що домовляється (включаючи правило про колізію законів) і такі норми міжнародного права, які можуть бути використані.
Конвенція чинна і в США (22 Кодекс США, ст. 1650). Арбітражне рішення про виплату грошових сум, яке винесене згідно з Конвенцією, має таку саму силу на підставі положення про повну довіру Конституції США, як і остаточне рішення суду загальної юрисдикції штату США.
Взагалі Міжнародний центр з урегулювання інвестиційних спорів (ІКСІД) як нефінансовий орган Світового банку повинен слугувати форумом з примирення й арбітражного розв’язання спорів між приватними інвесторами та приймаючим урядом. Він забезпечує організаційні межі, у яких арбітри, що обрані зі складу арбітрів ІКСІД або інші, проводять арбітраж згідно з арбітражними процедурними правилами ІКСІД.
Арбітраж проводиться у Вашингтоні (округ Колумбія), якщо не застережено інше.
На підставі Конвенції 1966 р. (ст. 25) компетенція ІКСІД поширюється тільки на «будь-які юридичні спори, які безпосередньо випливають з інвестицій, між державою, яка домовляється, або будь-яким підрозділом… та громадянином іншої договірної держави, які дали таку згоду на передачу спору в Центр. Якщо сторони дали таку згоду, то жодна з них не може відкликати її в односторонньому порядку».
Відповідно до п. 2 ст. 25 цього міжнародного документа, учасником спору може бути юридична особа іншої держави, ніж держава — учасник спору, а також будь-яка юридична особа, яка має національність держави, що домовляється, сторони спору, але яку сторони домовились уважати суб’єктом національного права іншої договірної держави, через існуючий над нею іноземний контроль.
Таким чином, у даному випадку юридична особа набуває подвійної державної належності (національності).
Найчастіше — це держава сторони спору, який визначається за колізіційною прив’язкою права, що застосовуватиметься (місце інкорпорації, місце здійснення основної діяльності, місце знаходження органу управління); для іншої договірної держави, яка визначається за згодою сторін виключно з метою підпорядкування спору юрисдикції Міжнародного центру з розв’язання інвестиційних спорів.
Якщо одна зі сторін заперечує компетенцію Центру щодо спорів, які випливають безпосередньо з інвестицій, між державою, яка домовляється, і громадянином іншої договірної держави, то це питання може бути розв’язане арбітражним судом (правило 41) та оскаржене згодом (правило 52) у спеціально створюваному для цього комітеті.
Такий комітет складається з осіб, обраних Адміністративною радою ІКСІД з групи арбітрів згідно з Конвенцією (правило 52). Однак таке арбітражне рішення, прийняте відповідно до Конвенції, але некомпетентним арбітражним судом, найімовірніше, буде визнане американським судом неостаточним.
Обмеження компетенції в Конвенції 1966 р. підказали Адміністративній раді ІКСІД створити додатковий орган для примирення й арбітражного розв’язання спорів, які безпосередньо не випливають із інвестицій та інвестиційних спорів.
Цей орган не призначений для розв’язання спорів, що підпадають під дію Конвенції 1966 р., або спорів, що випливають зі звичайних комерційних угод.
Слід мати на увазі, що генеральний секретар ІКСІД повинен заздалегідь затвердити угоду, яка передбачає використання додаткового органу. Оскільки додатковий орган діє поза сферою застосування Конвенції 1966 р., то він має свої арбітражні правила. Так, сторони за бажанням можуть розглянути питання про доцільність використання для арбітражного розгляду інших організаційних рамок, які передбачені міжнародними договорами (конвенціями про міжнародний комерційний арбітраж).
Крім того, сторони можуть побажати розглянути питання про застосування правил арбітражного суду при Міжнародній торговій палаті в Парижі або одного з її національних комітетів, такого, як Міжнародний комерційний комітет Американської арбітражної асоціації. Як відомо, правила цього суду були модернізовані й часто застосовуються в міжнародному арбітражі.
Слід підкреслити, що Вашингтонська конвенція пропонує набір застережень для включення в державні інвестиційні контракти, а також, що дуже важливо, 10 варіантів застережень для включення в інвестиційні міжнародні угоди.
Зі змісту застережень випливає, що вони зобов’язують до:
прийняття юрисдикції згаданого Міжнародного центру;
відмови від дипломатичного захисту;
відмови від інших процедур урегулювання спорів, що можуть бути передбачені в угоді, у такій мірі, щоб могли бути застосовані процедури, передбачені Вашингтонською конвенцією;
відмова від прав суброгації;
призначення державної уповноваженої установи для участі в процедурах, передбачених Конвенцією;
прийняття інвестором юрисдикції Центру;
відмови від дипломатичного захисту інвестора, який не погодився прийняти юрисдикцію Центру;
прийняття сторонами інвестиційної міжнародної угоди-зобов’язання (якщо раніше вони не зробили цього) підписати й ратифікувати Вашингтонську конвенцію.
Слід підкреслити, що Вашингтонська конвенція дала імпульс для включення у двосторонні міжнародні угоди про заохочення та захист інвестицій відповідних застережень про врегулювання спорів не тільки між договірними сторонами угод про заохочення та захист інвестицій, а й спорів інвесторів з договірною стороною, яка приймала інвестиції.
Арбітражна угода та компетенція
Міжнародного комерційного арбітражного суду
В основі арбітражного вирішення спорів лежить арбітражна угода, тобто угода про передачу спору на розгляд і вирішення арбітражу. Арбітражна угода є умовою для визнання компетенції арбітражу.
Це самостійна угода між сторонами про арбітражний розгляд спорів, що можуть виникнути в майбутньому або у зв’язку з яким-небудь конкретним контрактом, або групою контрактів, укладених між цими сторонами.
Існує два види арбітражних угод: арбітражне застереження і третейський запис.
Арбітражне застереження — це угода сторін про арбітражний порядок вирішення спорів, яка прямо включена в контракт і є його складовою.
Третейський запис — це окрема від контракту угода між сторонами про арбітражний розгляд уже існуючого між ними спору.
Усі вони є, по суті, відображенням одного й того ж, а саме: угоди сторін про передачу спору до третейського суду.
Особливістю арбітражної угоди є те, що вона обов’язкова для її сторін і сторони не можуть ухилитися від передачі спору на розгляд третейського суду.
У законодавстві багатьох країн, як правило, немає розбіжностей у визначенні видів арбітражних угод. І арбітражне застереження, і третейський запис є достатніми основами арбітражу.
Проте в деяких країнах (Аргентині, Бразилії, Гондурасі, Панамі та ін.) арбітражне застереження розглядається як умова контракту, через який сторони зобов’язуються укласти арбітражну угоду (третейський запис) у випадку виникнення між ними спору. Тим самим визнається обмежене значення арбітражного застереження. Це, у свою чергу, означає, що невиконання цієї умови призводить до визнання недійсності арбітражного застереження і неможливості розгляду справи в арбітражі.
У більшості країн, у тому числі в Україні, Біларусі, Росії, країнах Східної Європи, у Великобританії, Франції, ФРН, Данії, Норвегії, США, Канаді та ін., передбачений однаковий правовий режим арбітражного застереження і третейського запису.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» арбітражна угода — це угода сторін про передачу в арбітраж усіх або визначених спорів, що виникли або можуть виникнути між ними у зв’язку з конкретними правовідносинами, незалежно від того, мають вони договірний характер чи ні.
Арбітражна угода може бути укладена у вигляді арбітражного застереження або у вигляді окремої угоди. Аналогічна норма міститься в ст. 7 Закону Російської Федерації «Про міжнародний комерційний арбітраж».
Однаковий підхід до арбітражного застереження і третейського запису характерний для основних міжнародних угод з міжнародного комерційному арбітражу. Так, відповідно до п. 2 ст. І Європейської конвенції 1961 р. арбітражна угода включає арбітражне застереження у письмовій угоді або окрему арбітражну угоду про передачу спорів на розгляд арбітражу. Відповідно до п. 2 ст. II Нью-Йоркської конвенції 1958 р. арбітражна угода включає арбітражне застереження в договорі або арбітражну угоду, підписану сторонами, чи таку, що міститься в обміні листами чи телеграмами.
Оскільки арбітражна угода має договірний характер, дуже актуальною є проблема співвідношення зовнішньоторговельного контракту і арбітражної угоди, що відноситься до нього.
Основний зміст цієї проблеми полягає в з’ясуванні того, чи впливає недійсність зовнішньоторговельного контракту на арбітражну угоду. Поряд із цим проблема автономності арбітражної угоди виникає й у випадку закінчення терміну зовнішньоторговельного контракту, розірвання його однією або обома сторонами, унаслідок виконання або неможливості його виконання.
Проблема автономності арбітражної угоди має загальний характер незалежно від того, чи йде мова про арбітражне застереження як фізичну частину зовнішньоторговельного контракту, чи про третейський запис як окрему від контракту угоду.
У результаті досить тривалого розвитку арбітражної практики, конвенційного регулювання міжнародного комерційного арбітражу і внутрішнього законодавства в доктрині переважає думка про те, що зовнішньоторговельний контракт і арбітражна угода, що відноситься до нього, є самостійними договорами.
У ряді законодавств питання про автономність арбітражної угоди вирішується спеціально. Так, згідно зі ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, у тому числі щодо будь-яких заперечень наявності або дійсності арбітражної угоди.
З цією метою арбітражне застереження, що є частиною договору, має трактуватися як угода, що не залежить від інших умов договору. Ухвалення третейським судом рішення про недійсність договору не тягне за собою недійсності арбітражної угоди.
У Регламенті ЮНСІТРАЛ закладена ідея самостійності арбітражної угоди. Так, у п. 2 ст. 21 Регламенту передбачено, що арбітражний суд компетентний установлювати наявність або дійсність договору, частиною якого є арбітражне застереження. Арбітражне застереження, що є частиною договору і передбачає арбітражний розгляд відповідно до Регламенту, має розглядатися як угода, що не залежить від інших умов цього договору. Визнання арбітражним судом нікчемності договору не тягне за собою автоматично недійсність арбітражного застереження.
Проблема автономності арбітражної угоди позитивно вирішується в регламентах окремих арбітражів і арбітражних центрів. Так, в Арбітражному регламенті Міжнародного арбітражного суду Міжнародної торговельної палати передбачається, що коли одна зі сторін висуває одну або кілька претензій щодо існування або дійсності арбітражної угоди і Міжнародний арбітражний суд переконується в існуванні такої угоди, суд може, не вирішуючи питання про допустимість або обґрунтованість претензії (або претензій), прийняти справу до арбітражного провадження. У такому випадку будь-яке рішення, як-от про компетентність арбітра, приймається самим арбітром (ст. 8 п. 3). Якщо не передбачено інше, арбітр не припиняє провадження у справі у зв’язку з твердженнями про те, що контракт є недійсним або неіснуючим за умови, що він уважає дійсною арбітражну угоду. Він продовжує провадження, якщо навіть контракт є неіснуючим або недійсним, щоб визначити відповідні права сторін і ухвалити рішення за їхнім позовом на підставі вимог ст. 8 (п. 8).
Як очевидно, Арбітражний регламент Міжнародного арбітражного суду, на відміну від Регламенту ЮНСІТРАЛ, визнаючи автономність арбітражної угоди як фундаментальний принцип, вкладає в нього ширший зміст, тому що передбачає компетентність арбітражу не тільки відносно недійсності, а й неіснування контракту.
З метою запобігання різноманітним підходам і у зв’язку з відсутністю спеціальної регламентації в тій або іншій країні автономність арбітражної угоди обов’язково забезпечується. Міжнародні організації, арбітражі й арбітражні центри пішли шляхом розроблення типових арбітражних угод, що передбачають право арбітражу вирішувати питання про їх дійсність і дійсність основного контракту. Наприклад, типова арбітражна угода, рекомендована ЮНСІТРАЛ.
Слід зазначити, що на користь автономності арбітражної угоди свідчить і особливий режим колізійного регулювання, що не завжди підпорядковується правопорядку, який застосовується до зовнішньоторговельного контракту. Так, Нью-Йоркська конвенція 1958 р. передбачає, що у визнанні і виконанні іноземного арбітражного рішення може бути відмовлено, якщо сторони арбітражної угоди були за застосованим до них закону недієздатні або ця угода недійсна за законом, якому сторони цю угоду підпорядковували, а в разі відсутності такої вказівки — за законом країни, де рішення було ухвалено (п. 1 «а» ст. V).
Європейська конвенція 1961 р. передбачає випадки визнання недійсності арбітражної угоди в разі відводу державного суду за непідсудністю (п. 2 ст. VI).
Спеціальні колізійні норми встановлює і Типовий закон
ЮНСІТРАЛ (п. 2 «а» (І) ст. 34, п. 1 «а» (1) ст. 36), що за своїм змістом відповідає положенням зазначених конвенцій. Такі норми містяться й у внутрішньому законодавстві (ст. 34 (п. 2), ст. 36 (п. 2) Законів України та Російської Федерації «Про міжнародний комерційний арбітраж»).
Арбітражна угода має бути укладена праводієздатними особами, а також відповідати формі.
Питання про праводієздатність сторін арбітражної угоди, як правило, вирішується за законом громадянства або за законом доміцилія. Відповідно до ст. 565, 566 ЦК України іноземні громадяни користуються в Україні цивільною правоздатністю нарівні з громадянами України.
Цивільна правоздатність іноземного громадянина визначається за законом країни, громадянином якої він є. Що стосується цивільної правоздатності іноземних підприємств і організацій, то під час укладання угод із зовнішньої торгівлі і пов’язаних із нею розрахунків, страхових й інших операцій вона визначається за законом країни, де створені підприємства чи організації (ст. 567 ч. 2 ЦК України).
Арбітражна угода визнається дійсною за умови, якщо спір, який виникає з міжнародного контракту, може бути предметом арбітражного розгляду відповідно до законів країни арбітражної угоди (ст. VI Європейської конвенції 1961 р., п. 2 ст. V Нью-Йоркської конвенції 1958 р.).
Як правило, у внутрішньому законодавстві передбачається коло спорів, що підлягають розгляду міжнародним комерційним арбітражем. Крім того, більшості країн притаманно з метою визначення дійсності арбітражної угоди застосовувати категорії привселюдного порядку. Інакше кажучи, якщо спір стосується публічного порядку відповідної країни, він виключається з компетенції арбітражу.
Відповідно до п. 2 ст. 1 згадуваних вище законів України і Росії до арбітражу можуть передаватися спори з договірних і інших цивільно-правових відносин, що виникають під час здійснення зовнішньоторговельних та інших видів міжнародних економічних зв’язків, якщо комерційне підприємство хоча б однієї зі сторін знаходиться за кордоном; а також спори підприємств з іноземними інвестиціями, міжнародних об’єднань і організацій, створених на території України, Російської Федерації, між собою; спори між їхніми партнерами, а також їхні спори з іншими суб’єктами права України і Російської Федерації.
Названі закони також передбачають можливість скасування арбітражного рішення і відмови визнавати і виконувати його, якщо суд дійде висновку, що арбітражне рішення суперечить публічному порядку України чи Росії (п. 2 ст. 34) або його визнання і виконання суперечить привселюдному порядку як України, так і Росії (п. 1 ст. 36).
Є тлумачення допустимості комерційних спорів як предмета арбітражного розгляду, дане в Типовому законі ЮНСІТРАЛ про міжнародний комерційний арбітраж.
У примітці до ст. 1 Типового закону передбачено, що термін «торговий» варто тлумачити широко, щоб він охоплював питання, що випливають з усіх відносин торгового характеру, як договірних, так і недоговірних. Відносини торгового характеру включають такі угоди, не обмежуючись ними: будь-які торгові угоди про постачання товарів, послуг або обмін товарами, послугами; торгове представництво; факторингові операції; лізинг; інжиніринг; будівництво промислових об’єктів; надання консультативних послуг; купівля-продаж ліцензій; інвестування; фінансування, банківські послуги; страхування; угоди про експлуатацію або концесію; спільні підприємства й інші форми промислового або підприємницького співробітництва; перевезення товарів і пасажирів повітрям, морем, залізницею та автомобільними шляхами.
Умовою кваліфікації дійсності арбітражної угоди є і дотримання вимоги щодо форми. Це питання регулюється внутрішнім законодавством і міжнародними угодами з арбітражу.
Для законодавства більшості країн характерна вимога про необхідність письмової форми арбітражної угоди. Так, відповідно до Федерального закону США «Про арбітраж» (§ 2), закону Велико-
британії «Про арбітраж» (розд. 32), Законів України і Російської Федерації «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст. 7), Закону Канади «Про міжнародний комерційний арбітраж» (ст. 7), ЦК Франції (ст. 1443) арбітражна угода має укладатись письмово.
Водночас, наприклад, у Швеції, вимога про необхідність письмової форми не є обов’язковою. У Великобританії, незважаючи на вимогу закону про арбітраж, усна арбітражна угода визнається дійсною за умови, що до неї застосовуються положення «загального права», а не закон про арбітраж.
Як самостійна, арбітражна угода має відповідати визначеним вимогам, що впливають на її дійсність. При цьому матеріально-правовий аспект дійсності арбітражної угоди припускає можливість застосування іноземного права. Процесуальний аспект дійсності арбітражної угоди припускає застосування закону суду.
Оскільки міжнародному комерційному арбітражу властиве розвинене конвенційне регулювання, варто ще раз підкреслити, що для країн — учасниць основних конвенцій з арбітражу передбачений спеціальний режим колізійного регулювання арбітражної угоди.
Відповідно до Нью-Йоркської конвенції 1958 р. питання про дійсність арбітражної угоди вирішується згідно з законом, якому сторони підпорядкували цю угоду, а за відсутності такої вказівки — за законом країни, де рішення винесене.
У Європейській конвенції 1961 р. передбачено, що питання про дійсність або існування арбітражної угоди може вирішуватися за законом країни, якому сторони підпорядкували арбітражну угоду. У разі відсутності такої вказівки — за законом країни, у якій має бути ухвалене арбітражне рішення, а у випадку, коли державний суд не може встановити, у якій країні має прийматися арбітражне рішення, — за законом, який підлягає застосуванню з огляду на колізійну норму державного суду, в якому порушено справу.
З автономності арбітражної угоди випливає висновок про те, що арбітражна угода є підставою компетенції арбітражу й арбітраж не може вийти за її межі.
Більшість континентальних європейських правових систем дотримується доктрини «компетенції компетенції». Головне положення цієї доктрини полягає в тому, що склад третейського суду, який покликаний розглянути і розв’язати той чи інший спір, самостійно приймає рішення про свою компетенцію, тобто він сам виносить рішення у випадку, якщо сторона арбітражного розгляду заперечує компетенцію третейського суду розглядати цей спір.
Таким чином, склад третейського суду самостійно ухвалює рішення про те, чи існує арбітражна угода, і якщо він вирішує, що така угода існує, то він приймає спір до розгляду.
Рішення третейського суду щодо існування і дійсності арбітражної угоди, а також щодо сфери застосування арбітражної угоди може бути оскаржене в державному суді тільки після винесення арбітражного рішення і закінчення арбітражного розгляду.
Принцип «компетенції компетенції» базується на тому, що не можна вважати арбітрів некомпетентними у розгляді ними питання про власну компетенцію і винесенні справедливого і неупередженого рішення з цього питання.
В арбітражній практиці типові випадки заперечування компетенції арбітражу у розгляді конкретного спору або з причин недійсності арбітражної угоди, або з причин того, що конкретний арбітраж не компетентний розглядати даний спір. Незалежно від підстав заперечування компетенції комерційного арбітражу виникає практичне запитання: хто вирішує питання про компетенцію арбітражу.
Відповідно до п. 1 ст. 16 Закону України «Про міжнародний комерційний арбітраж» третейський суд може сам прийняти постанову про свою компетенцію, у тому числі щодо будь-яких заперечень наявності або дійсності арбітражної угоди.
Даний принцип закріплений також у міжнародних арбітражних регламентах ЕЄК (ст. 18), ЕКАДВ (п. 3 ст. VI), ЮНСІТРАЛ (п. 1 ст. 21). Він передбачений і в Типовому законі ЮНСІТРАЛ (п. 1 ст. 16). Нарешті, він закріплений у Європейській конвенції 1961 р.
Відповідно до п. 3 ст. V Конвенції арбітражний суд, проти якого заявлений відвід про непідсудність, повинен відмовлятися від розгляду справи і має право сам ухвалити рішення про свою компетенцію, про наявність чи дійсність арбітражної угоди або угоди, складовою якої ця угода є. Проте зазначене рішення арбітражного суду може бути згодом оскаржене в компетентному державному суді від