Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.5. Національна психологія і психологічні детермінанти перехідного суспільства

З виникненням націй формується національна психологія як складо­ва гуманітарного знання, що вивчає психологічні особливості народів саме на етапі виникнення націй.

Зрозуміти, усвідомити особливості національної психології можна лише тоді, коли добре відомі особливості формування конкретної нації. Річ у тім, що спільного походження, мови, побуту чи культури недостат­ньо для того, щоб перетворити народ на націю. Для цього потрібні са­мосвідомість, усвідомлення спільної культурної, політичної мети, щось подібне до спільної релігійної віри. Більшість дослідників цієї проблеми, зокрема І. Кресіна, справедливо зазначають, що домінуючим націотвор-чим чинником є національна ідея [49,238].

Як бачимо, нація, як і національні почуття, не є чимось природним, даним від народження. Так само, як любов до свого міста чи села, до Батьківщини загалом ще не є ознакою національної свідомості. Нація з'являється тоді, коли у людини, народу викристалізовується національ­на свідомість.

Національну психологію не слід плутати з етнічною психологією, яка сформувалася значно раніше, ще за часів античності. Національна психологія як самостійна галузь знань має складнішу структуру, оперує такими категоріями, як "національний характер", "національна сві­домість", "національна самосвідомість" (які не властиві етнічній пси­хології).

Основним елементом у структурі національної психології є націо­нальний характер як своєрідне, специфічне поєднання загальнолюд­ських рис, конкретних історичних та соціально-економічних умов бут­тя нації. Він проявляється в ціннісних ставленнях до навколишнього світу, а також у культурі, традиціях, звичаях, обрядах [106,260].

Риси національного характеру формуються під впливом соціально-економічних, історичних і географічних факторів. Ці риси змінюються

повільно, оскільки багато з них є досить консервативними, а то й таки­ми, що штучно приписуються певній нації, використовуються для про­тиставлення її іншим націям, характеризуються необ'єктивно. Скажімо, працелюбність, хоробрість, волелюбність тощо подаються більш харак­терними рисами одного народу, ніж іншого. Іноді окремій нації припи­сують риси, які фактично є загальнолюдськими і тому гіперболізувати і виокремлювати їх на догоду будь-кому також неприпустимо.

Сутність національного характеру народу, нації розкривається в їх культурі, звичаях, традиціях, обрядах.

Суспільство перехідного періоду має властиві лише для нього особ­ливості, серед яких домінують ті, що стосуються не економіки, а духов­ної сфери, а точніше, духовних орієнтирів, норм і цінностей. З огляду на це соціальну нестабільність у такому суспільстві не можна розгля­дати саму по собі, оскільки на її основі розвиваються процеси, вигідні конкретним соціальним групам, політичним силам. Уможливлюються, зокрема, численні порушення законів, норм і положень, прийнятих у суспільстві, тимчасово підвищується рівень злочинності, кількість пра­вопорушень. Усе разом характеризує суспільство як нестабільне, не­стійке.

Мабуть, найскладнішим і найнебезпечнішим є те, що неможливо спрогнозувати, передбачити при цьому остаточні результати розв'язання більшості суперечностей і невизначеностей, характерних для суспільства перехідного періоду. Тут є два принципових моменти, на які варто звер­нути більшу увагу.

Перший стосується того, що перехід суспільства до нової якості не призводить водночас до загибелі старого суспільства. Минуле життє­здатне і чіпляється за нове, мімікрує, не хоче щезати. Суть перехідного періоду, який переживає кілька років і Україна, полягає в тому, що одна форма культури, як зазначав П. Сорокін, зникає, а з'являється інша, але не абсолютно заперечуючи попередню, а успадковуючи від неї най­більш прогресивне і додаючи до неї своє, нове. "Головне питання на­шого часу, — писав П. Сорокін, — не протистояння демократії і тоталі­таризму, свободи і деспотизму, капіталізму і комунізму, пацифізму і мілітаризму, інтернаціоналізму і націоналізму, а також не одне з побіч­них поширених питань, які щоденно проголошуються державними дія­чами і політиками, професорами і міністрами, журналістами і просто вуличними ораторами. Усі ці теми не що інше, як маленькі побічні пи­тання — всього лише побічні продукти головного питання, а саме: по­чуттєва форма культури і способу життя проти інших форм" [105, 433].


Те, що старе суспільство безслідно не зникає — незаперечна істи­на. Нове може перемогти не просто у боротьбі зі старим, а лише тоді, коли воно на практиці виявиться більш прогресивним і результативним насамперед щодо конкретної людини і на догоду їй.

Другий момент досить вдало визначив молодий український політо­лог В. Журавський, який писав: "По-перше, здійснюється перехід від стану одного із залежних регіонів наддержави до стану самостійної дер­жави; по-друге, розпадається стара авторитарно-бюрократична систе­ма і робляться спроби утвердити нову модель суспільного розвитку, основними характеристиками якої мають стати змішана економіка, по­літичний плюралізм, громадянське суспільство, права і свободи особи­стості" [38, 40].

Існують всі підстави говорити про специфічну, суто українську мо­дель посттоталітарного розвитку. Вона істотно відрізняється від ро­сійської, прибалтійської, кавказької чи моделей інших країн. І саме в цей період на перший план в Україні виходить не правлячий клас, як було десятки років поспіль, а політичний лідер як центральна фігура політичного процесу. Влада такого лідера грунтується на вірі народу в те, що він має особливі й навіть магічні здібності, що він покликаний виконувати якусь наперед визначену місію. В Україні президентське правління поступово, але дедалі помітніше утверджується порівняно з іншими гілками влади. І це закономірно, оскільки Україна завжди нале­жала до лідерського типу суспільства. А це свідчить про те, що в Україні не розвинений соціальний порядок (свідомо опрацьовані й усіма виз­нані договірні норми, цілі та зв'язки). Традицій і звичаїв тут недостат­ньо, бо вони мають застарілі форми. Лідерством компенсується і де­фіцит соціального порядку, і відсутність певних правових норм. Тому не дивно, що нині в Україні соціально-політичні обставини складають­ся саме так, що стиль керівництва політичних діячів значно більшою мірою відповідає авторитарному, ніж харизматичному. По суті, йдеть­ся не про відсутність харизматичного лідера як такого, а про те, що він поки що не затребуваний часом.

Така ситуація потребує докладнішого пояснення.

1. У світі, як неважко помітити, послаблюється роль великих полі­тичних партій, змішуються виборчі бази різних політичних організацій і сил. Тому відбувається ерозія соціальної бази, вона стає все більш розмитою. Саме в цих умовах закономірно зменшується кількість осіб, які ідентифікують себе з конкретною політичною силою, у тому числі з партією. Частішають ситуації, коли виборці вибирають уже не між

різними політичними силами, партіями та їх програмами, а між полі­тичними кандидатами чи лідерами, яким симпатизують і довіряють. Це перша об'єктивна обставина.

2. З року в рік дедалі більшу роль у політичному процесі відіграють інформаційні засоби, політичні комунікації. Це, у свою чергу, дає змо­гу політичному лідерові безпосередньо звертатися до народу, ефектив­но впливати на нього, використовуючи передусім особисті якості.

Глобальною проблемою, яка постала перед кожним громадянином України з часу проголошення незалежності, є кардинальний вибір по­дальшого власного і державного поступу, розвитку. Цей вибір належить зробити між двома моделями життя: пасивною, екстернальною (коли за людину поза межами її свідомості хтось робить вибір і приймає рішен­ня) і активною, інтернальною (коли людина сама свідомо вирішує, як жити, діяти, вчиняти).

Потреба в інтернальній моделі життя — доленосна для України. Без переходу до неї більшості свідомих громадян утвердження української державності, становлення національної свідомості і самосвідомості, побудова громадянського суспільства малореальні, в усякому разі над­то тривалі й складні. Біда в тому, що ці процеси не мають потрібного ідеологічного (політична воля, національна ідея), теоретичного (чітких, довготривалих програм розвитку суспільства), енергетично-вольового (психологічного), кадрового та ресурсно-фінансового забезпечення. І це закономірно. Відкинувши як нереальні, недієві раніше існуючі мо­делі життєдіяльності, Україна не має і ще довго не матиме нових, які ба­зуються на принципово іншій філософії, психології життєдіяльності.

Хоч би скільки ми посилалися на позитивні зразки становлення демократичних суспільств поза межами України, створити власне де­мократичне суспільство реально можна лише за умови максималь­ного врахування і використання власного національного потенціалу. А саме — неповторного духу нашого народу, його високого інтелек­туального потенціалу, таких природжених і розвинених чеснот, як воле­любність, жадоба життя, альтруїзм, гуманістичні поривання. Якщо до­дати ще й наші природні, трудові і технічні ресурси, то матимемо влас­ний національний потенціал як поєднання духовного, соціального і матеріального.

Насамперед тут бракує волі, бажання, спрямованості конкретної особистості, потім — усієї нації, народу. А ці якості базуються на психо­логії нації. То ж годі сподіватися на швидкий прогресивний поступ до гро­мадянського суспільства, коли в сучасній Україні, за даними соціологів


і психологів, лише третина населення — інтернали (вважають, що доля людини залежить від неї самої), третина — екстернали (в усьому по­силаються на зовнішні обставини), а решта — амбіваленти (мало усві­домлюють, від чого взагалі залежать їхнє життя і доля).

Потрібні люди з високою свідомістю, активною життєвою позицією. Вони з'являються не одразу, а лише в результаті довготривалих психо­логічних змін, радикального зламу свідомості.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Політична свідомість як психологічний феномен.

2. Особливості політичного мислення.

3. Маси і масова свідомість. їх взаємозв'язок і взаємозалежність.

4. Громадська думка: суть, особливості формування та прояву.

5. Влада. її визначення вітчизняними та зарубіжними спеціалістами.

6. Особливості типів та джерел влади.

7. Поняття "національна психологія".

8. Національний характер. Його риси.

9. Психолого-політичні особливості суспільства перехідного періоду.