2.5.1. Постановка проблеми

На початку третього тисячоліття Україна має розробити і запровадити власну концепцію попередження правопо­рушень та злочинів засобами м'якого соціального контролю. Жорст­кий контроль, що сьогодні здійснюють 24 державні силові структури, не відповідає вимогам сучасності з тієї простої причини, що традицій­ний спосіб покарання — ув'язнення — нині не спрацьовує належним чином. Виходячи з цього зволікати із впровадженням сучасних ме­тодів попередження та профілактики правопорушень далі вже не можна. Ми можемо і надалі втішати себе тим, що не ми перші і не ми останні — подібні тенденції існують в кожному розвиненому суспільстві і кожне суспільство намагається з ними боротися з ура­хуванням менталітету конкретної нації та наявних економічних ре­сурсів, які держава спроможна витратити на стримування зростання злочинності. Власного досвіду застосування різноманітних превен­тивних технологій Україні, на жаль, бракує.

Так вже склалося, що за радянських часів теоретична криміноло­гія, соціологія девіантності та соціальна робота з правопорушниками не отримали належного розвитку. Причина банальна: офіційно вва­жалось, що відсутність приватної власності автоматично знищує пе­редумови злочинності. З цього марксистського постулату логічно випливало, що до факту злочину потрібно ставитись як до соціально­го атавізму, який зникне сам по собі на порозі комуністичного сус­пільства. Через такий підхід наша система виявилась не тільки теоре­тично, а й практично непідготовленою до використання ергономічні-ших методів впливу на правопорушників. Успіх у цій справі залежить від того, наскільки ефективно ми використовуємо наявні кошти, особ­ливо у тривалій перспективі. В Україні чомусь завжди починають з моральних імперативів і закінчують констатацією факту відсутності достатніх фондів для реалізації великої ідеї, а виконавці не несуть відповідальності саме з цієї причини. В європейських країнах підхід протилежний: під наявні кошти, які держава спроможна витратити на розв'язання проблеми, обирають таку етичну концепцію, яку за ці кошти технічно можливо реалізувати в повному обсязі за певний час, при­чому компетентні виконавці несуть персональну відповідальність перед суспільством.

Показник кількості ув'язнених в Україні є одним з найбільших у світі — 436 на 100 тис. населення (на червень 2002 p.), що в 4,6 раза вище за рівень в ЄС і в три рази перевищує середньосвітовий рівень. Позбавлення волі — досить дороге покарання не тільки з точки зору фінансових витрат, а й з урахуванням соціальних наслідків. Засуджу­ючи особу до позбавлення волі, суспільство в подальшому має бути готовим до витрат, пов'язаних із наслідками ув'язнення, серед яких зазначимо такі:

•       втрата здоров'я (хронічні та інфекційні хвороби, що набуті в
умовах ув'язнення);

•       поглиблення кримінальної орієнтації особистості: в ув'язненні
активно передається кримінальний досвід і встановлюються
кримінальні зв'язки;

•       набуття специфічних і шкідливих звичок більшістю осіб, які
відбули покарання у вигляді позбавлення волі;

•       руйнування сім'ї та родинних зв'язків;

•       втрата зв'язку із суспільством;

•       втрата необхідного рівня професійної кваліфікації: звільнені з
місць покарання, як правило, не можуть знайти роботу;

•       діти ув'язнених позбавлені батьківської та материнської тур­
боти, тобто належного виховання в родині: як наслідок, вони
потрапляють до дитячих будинків та інтернатів, а в подаль­
шому часто самі поповнюють ряди злочинців, наркоманів і
бомжів;

•       значне зниження самооцінки особистості, песимістичне став­
лення до можливостей упорядкувати своє життя, виникнення
антигромадських настроїв;

•       психічні розлади та акцентуації особистості, які можуть про­
явитися і мати трагічні наслідки навіть через десятки років
після ув'язнення.

Кримінологи стверджують, що велика кількість позбавлених волі зовсім не свідчить про ефективний захист населення від злочинних посягань. Очевидно, що переважна більшість ув'язнених не скоїла тяжких злочинів і не становить небезпеку для суспільства, а тому надмірне позбавлення волі треба розглядати як політичну практику певного уряду (Кріс Нілсі, Стенлі Коен, Андрю Рузерфорд). Обме­ження сфери покарання переважно ув'язненням довело неефек­тивність цієї санкції: покращення в поведінці значної більшості за­суджених і соціальній адаптації їх після визволення не виявлено. Якщо взяти до уваги й такі гострі проблеми, як переповнення в'яз­ниць, незайнятість (безробіття) засуджених, чималий кошторис ут­римання в'язничної системи, значні витрати людських і матеріаль­них ресурсів, стає дедалі очевиднішою неефективність масового за­стосування позбавлення волі. Водночас треба зважати на те, що у найближчий час ми об'єктивно не зможемо відмовитися від в'яз­ничної системи. Необхідно лише пам'ятати, що в'язниця не може бути основним засобом покарання.