Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.5.2. Виробничі фонди підприємства і витрати виробництва

Сутність і структура виробничих фондів. До складу продуктивних сил входять насамперед засоби виробницт­ва і люди. Засоби виробництва називають речовими фак­торами виробництва (оскільки вони складаються з пев­них речей), а працівників — особистісними.

Засоби виробництва складаються із засобів праці (вер­стати, машини, устаткування та ін.) та предметів праці (сировина, паливо, електроенергія тощо).

Засоби виробництва і люди відіграють неоднакову роль у створенні національного доходу. Єдине його дже­рело — праця людини. Засоби виробництва у процесі праці є невід'ємним фактором виробництва (тобто таким елементом, без якого в сучасних умовах неможливий сам процес праці й які сприяють створенню багатства), але самі національного доходу не створюють. Тому на під­приємствах капіталістичного типу їх називають постій­ним капіталом. Інша частина витрат капіталіста пов'я­зана з придбанням робочої сили найманих працівників. Оскільки працівники створюють не лише необхідний продукт (що йде на виплату їм заробітної плати), а й до­датковий (який привласнює капіталіст), то такі витрати на придбання робочої сили є змінним капіталом. Проте такий поділ не визнається в сучасній західній літературі.

Виробничі фонди поділяються на фонди сфер матері­ального і нематеріального виробництва (сфера послуг), на фонди сфери виробництва і сфери обігу, на основні й обо­ротні фонди та ін., які в умовах капіталізму набувають соціальної форми основного та оборотного капіталу.

Поділ на основні й оборотні фонди здійснюється за­лежно від перенесення засобами та предметами праці своєї вартості на створений продукт. Одні й ті самі засо­би праці беруть участь у процесі виробництва тривалий час (наприклад, верстат, машина можуть використовува­тися не менше 10 років, будівлі, споруди — кілька деся­тків років), тому переносять свою вартість на новостворе-

ний продукт не одразу. Якщо, наприклад, ткацький вер­стат використовується 10 000 днів, то кожен день він пе­реносить одну десятитисячну своєї вартості на створені тканини. Предмети праці (сировина, паливо, енергія, ку­плені напівфабрикати, тара тощо) у процесі виробництва переносять свою вартість на новостворений продукт одра­зу. Наприклад, певна кількість бавовни на прядильній фабриці є сировиною, повністю споживається протягом дня і переносить цілком свою вартість на вироблену тка­нину.

Основний капітал — частина продуктивного капіталу, яка повніс­тю бере участь у процесі виробництва, але переносить свою вар­тість на новостворений продукт частинами в міру їх зношування.

Оборотний капітал — частина продуктивного капіталу, яка пов­ністю бере участь у процесі виробництва і повністю переносить свою вартість на новостворений продукт.

На основні й оборотні поділяється лише продуктивна частина виробничих фондів. Та частина фондів підприєм­ства, яка перебуває у грошовій і товарній формі, є фон­дами обігу. Оборотні фонди та фонди обігу — оборотні за­соби. Основні структурні елементи виробничих фондів підприємства зображені на схемі 6.

Розрізняють фізичне та моральне зношування основ­них фондів. Фізичне (або матеріальне) зношування -— поступова втрата основними виробничими фондами своєї споживчої вартості, а водночас і вартості. Основні вироб­ничі фонди в Україні фізично зношені в середньому на 70%. Моральне зношування — втрата основним капіталом своєї вартості, яка не переноситься на вартість створюва­ного продукту.

Категорію «моральне зношування» введено в науко­вий обіг приблизно 2 століття тому. Моральне зношуван-

буває двох видів: 1) на основі зростання продуктивно-НЯ праці дешевшають елементи основного капіталу; о^пов'язане з появою нових, досконаліших засобів пра-

Водночас частково знецінюється функціонуючий ос­новний капітал.

В Україні основний капітал морально зношений маи-е на 95%. У розвинутих країнах світу принципово но-а технологія у промисловості з'являється приблизно че­рез 3—5 років.

Процес перенесення вартості основних виробничих фондів на готовий продукт в міру фізичного зношування називається амортизацією. Щоб своєчасно замінити зно­шені основні виробничі фонди, на підприємствах утворю­ється амортизаційний фонд, до якого перераховують від­повідні кошти.

Проте у розвинутих країнах світу не чекають, поки основні фонди повністю фізично зносяться. Під впливом внутрішньої, особливо міжнародної, конкурентної бо­ротьби підприємці та держава переважно орієнтуються на моральне зношування. Так, у США у 90-х роках се­редня норма амортизації для устаткування становила 13%, для будівель і споруд — 3,7%. З 1 січня 1997 р. в Україні введено нові річні норми амортизаційних відра­хувань на реновацію основних фондів: для будівель, спо­руд та передавальних пристроїв — 5%; для транспортних засобів, інформаційних систем — 25%; для інших основ­них фондів — 15%.

Оборот фондів має місце тоді, коли гроші, витрачені підприємцем на придбання засобів праці, повністю повертаються до нього. Це означає, що фонди підприєм­ства здійснили один оборот.

У свою чергу, поняття «оборот капіталу» нерозривно пов'язане з кругооборотом капіталу. Процес кругооборо­ту капіталу охоплює три основні стадії, внаслідок чого формуються три різні функціональні форми капіталу.

Перш ніж почати виробництво товарів або послуг, під­приємець повинен мати певну суму грошей. Це означає, Що він володіє капіталом у грошовій формі. Але перетво­рення грошей на грошовий капітал відбувається лише то­ді, коли ці гроші будуть пущені в оборот для отримання прибутку. Відтак підприємець купує необхідні засоби ви­робництва і робочу силу, внаслідок чого відбувається пе­ретворення грошового капіталу на продуктивний (або ви­робничий), що означає першу стадію руху капіталу.

Друга стадія здійснюється у процесі виробництва, Результатом якого є виготовлення товару. Водночас

відбувається перетворення продуктивної форми капіта­лу на товарну, вартість якої вища від вартості витраче­них підприємцем коштів на засоби виробництва і робо­чу силу.

На третій стадії здійснюється реалізація товару і товарний капітал перетворюється на грошовий.

Зі сказаного випливає визначення кругообороту капіталу

Кругооборот капіталу — безперервний рух капіталу, в якому він послідовно перетворюється з однієї форми на іншу і повертається до вихідної точки з приростом.

Названі три форми капіталу (грошову, продуктивну і товарну) називають функціональними.

Проте рух капіталу не обмежується одним кругообо­ротом.

Оборот капіталу — процес його кругообороту, що постійно повто­рюється.

Час обороту виробничих фондів складається з часу виробництва і часу обороту.

Час виробництва охоплює: 1) робочий період — кіль­кість робочих днів, протягом яких виготовляється про­дукт (наприклад, легковий автомобіль на сучасних заво­дах сходить з конвеєра кожних 3—4 секунди, а корабель треба будувати кілька років); 2) час дії природних сил на продукт (наприклад, час, коли достигає зерно); 3) час пе­ребування сировини, матеріалів, комплектуючих виробів тощо у виробничих запасах на складах. Вирішальне зна­чення для скорочення цього часу мають своєчасні постав­ки продукції; 4) час перерв у процесі праці (на поточний ремонт тощо).

Час обороту виробничих фондів — час, який витрача­ється на закупівлю засобів виробництва, і час реалізації готового продукту.

Оборотні фонди (сировина, паливо, електроенергія та ін.) здійснюють свій оборот протягом кожного виробни­чого циклу. Тому їх оборот відбувається значно швидше.

Витрати виробництва і шляхи їх зниження. Як зазна­чалося, в основі цін товарів і послуг лежать суспільне не­обхідні витрати, які є вартістю товару. Вони виражають­ся формулою

W = с + q,

де W— вартість товару; с — вартість спожитих засобів виробництва; q — нова вартість, створена працівником.

З появою додаткового продукту новостворении про­дукт розпадається на необхідний і додатковий. Тому фор­мула вартості товару набуває такого вигляду:

q = v + т,

де v — вартість необхідного продукту (необхідного для відтворення робочої сили працівника); т — вартість до­даткового продукту, який створюється ним понад необ­хідний і привласнюється власниками засобів виробниц­тва. Внаслідок цього вартість товару W можна визначи­ти за формулою

W - с + (v + т).

Суспільне необхідні витрати, як зазначалося, тяжі­ють до підприємств, які виготовляють основну масу това­рів даного виду, оскільки на них формуються суспільне необхідні умови виробництва (середня продуктивність, інтенсивність праці тощо). Будучи економічно самостій­ними (відособленими), підприємства формують свої ви­трати на виготовлення товарів.

Витрати виробництва — те, у що обходиться виготовлення товару підприємству.

Вони складаються з матеріальних витрат та витрат на оплату робочої сили найманих працівників (ВВ) і вира­жаються формулою

ВВ = с + v.

Отже, витрати виробництва відрізняються від сус­пільне необхідних витрат на величину додаткового про­дукту (т).

Матеріальні витрати і витрати на оплату робочої сили повинні бути відшкодовані в результаті реалізації виготов­леної на підприємстві продукції. Тому витрати виробниц­тва на виготовлення і реалізацію продукту називають собі­вартістю виробництва, або комерційною собівартістю.

У західній економічній літературі термін «вмінені ви­трати» — справжні витрати виробництва на даний то­вар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за оптимального викори­стання економічних ресурсів.

Щодо окремого підприємства вмінені витрати поділя­ються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні — витрати на придбання сировини, матеріалів, наймання робочої сили та ін. Внутрішні витрати — наявне обладнання компа­нії, її грошовий капітал, інші активи, підприємницькі здібності (або власні ресурси). Використовуючи власні ре-

сурси, підприємець порівнює їх ефективність у своїй компанії з альтернативними можливостями. Наприклад використання техніки для виготовлення товарів порівню­ється з можливим доходом, який би він отримав від її здания в оренду іншим підприємцям; витрачання грошо­вих коштів — з доходом, який би він отримав, поклавши їх у банк.

Відповідно до теорії граничної корисності західні еко­номісти розрізняють поняття «граничні витрати» (див. тему 2.2.). Крім того, виділяють постійні та змінні витра­ти. До постійних належать витрати на заробітну плату, на сплату оренди (якщо орендуються приміщення, основ­ні фонди тощо), на освітлення, опалення, сплату відсот­ків за кредит та ін. їх відносять до постійних тому, що вони є незмінними для діючого підприємства. До змін­них належать витрати на сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

Товаровиробники в умовах конкуренції повинні праг­нути до скорочення витрат виробництва, або собівартості продукції (тобто вартості для себе, для даного підприєм­ства). Це зумовлено тим, що зниження собівартості — ос­нова зниження цін, що, у свою чергу, дає змогу підпри­ємцю отримати більший прибуток. Так, для зниження витрат, пов'язаних з використанням основних фондів, необхідно поліпшувати якість машин, устаткування, спо­руд, зменшувати частку пасивної частини основних фон­дів (кількість складським приміщень, інших споруд, тари, бочок та ін.). Слід особливу увагу звертати на зни­ження непродуктивних витрат — штрафів, відшкодуван­ня збитків тощо, пов'язаних із невиконанням підприєм­ством своїх договірних зобов'язань. До таких витрат на­лежать також прогули працівників на підприємстві.

В Україні надзвичайно важливу роль у зниженні со­бівартості на підприємствах відіграє економія сировини, електроенергії, палива. Так, Франція, яка за територією та чисельністю населення майже така сама, як Україна, виробляє приблизно у 5 разів більше товарної продукції, споживаючи при цьому майже у 3 рази менше газу. В розрахунку на 100 дол. виробленого валового суспільно­го продукту Україна споживає 1840 кг нафтового еквіва­лента (тобто 1840 кг нафти, якщо перерахувати на неї всі витрати енергоносіїв), а Фінляндія — 206 кг, Франція — 182, Німеччина — 145, Данія — 141 кг.

Зниження витрат виробництва значною мірою зале­жить від ціноутворення.