Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

2.5.2. Місце та роль країн, що розвиваються, у міжнародному товарообміні

Вступивши у світове співтовариство як незалежні держави, країни, що розвиваються, з початку 70-х років все активніше прагнуть бра­ти участь у міжнародному поділі праці. їхня частка у світовому промисловому виробництві становить близько 14 %, у сукупному ВВП світу — майже 18 %. Значимість країн "третього" світу у міжнародній економічній системі визначається їхніми багатими природними та людськими ресурсами. Але ця висока ресурсозабез­печеність є дуже нерівномірною щодо розподілу по країнах. При­близно 45 держав зі всіх країн, що розвиваються, мають абсолютно переважаючу частину корисних копалин. А лише у 10 з цих 45 країн виявлено більше ніж три види сировини, а в інших — всього один-два види. Відповідно більше ніж 2/3 країн "третього" світу залежать від імпорту сировини.

Взагалі характерною рисою економіки світу, що розвивається, є її значна орієнтація на зовнішні ринки і відповідно високий ступінь залучення у міжнародний поділ праці. Експортна квота в середньому по регіону становила наприкінці 80-х років у Тропічній Африці — 19,1 %, Східній Азії — 21,9%, Південній Азії— 10,3 %, у Латин­ській Америці — 10,4 %. Частка країн, що розвиваються, у світовому експорті у 1992 р. становила 27,4 %, у світовому імпорті — 28,1 %.

На світовому ринку група країн, що розвиваються, є переважно постачальниками мінеральної, енергетичної, сільськогосподарської сировини та харчових товарів. Експорт даної продукції забезпечує державам, що розвиваються, 50—100 % експортних доходів. На ре­гіональному рівні частка сировини в експорті становить: для Тро­пічної Африки — 98 %, Східної Азії — 31, Південної Азії — 30, для Латинської Америки — 66 %. За рахунок поставок з країн, що розвиваються, забезпечується задоволення більшої частини потреб ПРК в основних видах мінеральної сировини. Наприклад, частка країн, що розвиваються, в імпорті ЄС перевищує 90 % — щодо наф­ти та уранової руди, 60 % — щодо бокситів і фосфатів, 50 % — щодо марганцевої і залізної руди.

Однак у зв'язку зі зниженням матеріаломісткості та енергоміст-кості у промислово розвинених країнах частка природної сирови­ни у міжнародній торгівлі має тенденцію до падіння.

Одночасно перерозподіляються ролі серед країн, що розвивають­ся, в експорті ряду традиційних товарів. Так, від 70-х до 90-х років зменшується частка Африки у загальному обсязі експорту країн, що розвиваються. Вона зменшилася майже удвічі (з 17 до 8 %) за постійного зростання поставок із азіатських держав. Ті країни, що

розвиваються, у яких сировина є основою експорту, гостро потребу­ють пошуку додаткових експортних ресурсів, здатних загальмува­ти погіршення їхніх позицій на світовому ринку. Головним напрям­ком тут стала диверсифікація експорту: перероблення сировини, що вивозиться, просування на світові ринки альтернативних видів промислової продукції тощо.

Незважаючи на певну проблематичність у галузі експорту тради­ційних товарів, частка країн, що розвиваються, у загальному світо­вому експорті постійно і неухильно зростає. У 1992 р. вона зросла до 24,7 % порівняно з 22 % у 1987 р. У 1993 р, фізичний обсяг їхнього експорту зріс ще на 10 %, хоч у промислово розвинених країнах він зменшився на 1,2 %. Реструктуризуется сукупний експорт країн, що розвиваються. Так, частка промислових виробів (включаючи кольорові метали) в експорті ці€Ї групи держав у 1991 р. досягла 57,7 %. Зростає частка країн, що розвиваються, у світо­вому промисловому експорті. У 1991 р. вона досягла 19,5 % порівня­но з 11 % у 1980 і 7,6 % у 1970 р. 90-ті роки показують, що існує постійна тенденція збільшення частки країн, що розвиваються, у світовому експорті. У середині 90-х років їхня частка перевищила 2,5 % зі зростанням обсягу експорту промислових виробів.

Особливо відчутну роль у зростанні промислового експорту віді­грають машини та обладнання. Експорт цієї групи товарів збільшив­ся більш ніж у 90 разів, її частка становить 35,7 % загального приросту промислового й 22 % сукупного товарного експорту.

За цими загальними цифрами стоять неоднакові за суттю і мас­штабами досягнення окремих країн. Наприклад, деяким держа­вам за період з 1980 по 1992 рр, вдалося збільшити свою участь у міжнародному розподілі праці за рахунок вивезення сировини (приблизно 12 країнам, зокрема Ірану, Лаосу, Болівії, Парагваю та іншим). Інші країни власну частку в світовому експорті збільшили за рахунок активного просування на зовнішні ринки продукції обробної промисловості. Але найсуттєвішими тут були економічні досягнення "нових індустріальних країн". Внесок інших країн, що розвиваються, у збільшення промислового експорту світу набагато менший. А деякі з країн, наприклад найбільша африканська дер­жава Нігерія, навіть скоротили свою частку в світовому експорті промислових товарів.

У структурі імпорту країн, що розвиваються, головними стаття­ми є машини й обладнання (у середньому — 34 %) та інша продук­ція обробної промисловості (37 %). Країни Тропічної Африки та Південної Азії також мають досить високу частку в регіональному імпорті продовольчих товарів, відповідно 16 % і 10 %. Окрім того, у Південній Азії, а також у регіоні Латинської Америки та Ка-

рибеького басейну — більше ніж 10 % регіонального імпорту при­падає на паливно-енергетичні товари.

Характеризуючи загальне становище країн, що розвиваються, у світовій економіці, важливо зазначити імовірність того, що найменш розвинені держави все більше "виштовхуватимуться" із системи світового господарства. Низька інтегрованість у міжнародну еко­номіку як наслідок нерозвиненості внутрішніх економічних струк­тур зумовлює примітивізацію господарства країн цієї підгрупи, зро­станню натуральних форм обміну, перешкоджає формуванню ринкових механізмів. Так, у результаті довготривалого падіння становище найменш розвинених країн з групи держав третього світу визначають як маргінальне, тобто таке, що знаходиться за межами світового розвитку. Цей висновок підтверджують учас­ники Конференції ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД). Додат­кові підстави для цього дає той факт, що глобальний торговельний пакт у рамках Уругвайського раунду передбачає скорочення суб­сидій на експорт продукції сільського господарства. Це суттєво погіршує шанси слаборозвинених держав. Собівартість пшениці, цукру, м'яса та інших продуктів зросте. Відповідно сумарний щорічний торговельний дефіцит найбідніших країн до 2000 р. зросте на 300—600 млрд дол. США.

Зі зменшенням частки сировини та продовольчих товарів у світовій торгівлі спеціалізація на їх виробництві втрачає своє зна­чення. Сировинна спеціалізація може відігравати лише допоміжну роль у стимулюванні економічного зростання. Для надання ж по­трібної динаміки економічному зростанню треба опановувати та­кий сегмент міжнародного економічного обміну, як ринок промис­лових нескладних товарів і послуг. Тенденції розвитку міжнарод­ної торгівлі показують; в останнє десятиліття швидко зростає зна­чимість та обсяги різного роду послуг.

Країни, що розвиваються, можуть активно використовувати й вже використовують свої можливості на цьому шляху. Наприклад, туризм і трудові послуги, експорт робочої сили переважно для ви­конання не кваліфікованих робіт.

Для багатьох країн, що розвиваються, туризм давно став одним з найважливіших джерел надходження іноземної валюти. Так, для Єгипту туристичні послуги є третьою за значенням статтею отри­мання вільно конвертованої валюти через валютні перекази робіт­ників, що працюють за кордоном, та іноземної допомоги. Особливо бурхливо в останні роки розвивається іноземний туризм у Туреч­чині (8 % щорічно порівняно з 4 % загальносвітового зростання туризму). Очікується, що до 2005 р, ця країна за розмірами доходів від туризму посяде шосте місце у світі. Туреччина виграє у конку-

ренції з основними суперниками — Грецією та Іспанією завдяки меншій вартості рекреаційних послуг.

Валютні надходження від експорту робочої сили за останні роки найвищими темпами зростали саме у країнах, що розвиваються — 10 % щорічно. Отримуючи щороку значні суми за рахунок цього джерела, багато держав, що розвиваються, створили у себе своєрідну експортну спеціалізацію з трудових послуг. Лідерами у своїй групі країн тут є Пакистан, Єгипет, Марокко, Туреччина, Ємен, Індія та інші.

Прагнення вийти із "заклятого кола бідності", стимулювати роз­виток передових галузей економіки, надати динамізму усій еко­номіці загалом вимагає активного залучення іноземного капіталу в країни, що розвиваються.

Переважна більшість країн, що розвиваються, є чистими імпорте­рами як прямих іноземних інвестицій, так і позикового капіталу. На групу держав "третього світу" припадало у 1980—1985 pp. 25 % сукупних вкладень прямих іноземних інвестицій у світі, у 1986— 1990 pp. — 17%. Водночас частка країн, що розвиваються, у світо­вому експорті капіталу в підприємницькій формі становила у 1980— 1985 pp. — 2 %, у 1986—1990 pp. — 3 %.

Для збільшення обсягів залучених інвестицій у державах, що розвиваються, вдосконалюється інвестиційний клімат, формується потрібна інфраструктура, створюються спеціальні економічні зони з особливим пільговим режимом функціонування для іноземного підприємницького капіталу. Зусилля багатьох з країн, що розвива­ються, дають відчутний результат. Так, якщо у 1990 р. обсяг при­ватних інвестицій в їхню економіку становив ЗО млрд дол. США у рік, а обсяг фінансування Всесвітнім банком та іншими міжнародними фінансовими організаціями — 60 млрд дол., то в 1997 р. ситуація кардинально змінилася. Загальна сума приватних інвестицій в краї­ни, що розвиваються, сягнула 300 млрд дол. США, тоді як обсяг фінансових надходжень міжнародних фінансових організацій змен­шився до 45 млрд дол. Самі ж країни, що розвиваються, у 1993 р. вивезли за кордон капіталу на суму 14 млрд дол. США.

За оцінками американської консалтингової фірми "Ернст та Янг", у найближчі роки найпривабливішими з країн, що розвиваються, для капіталовкладень будуть Китай, Індія, Мексика, Бразилія.

Приватний капітал прямує переважно у країни з динамічною економікою, що зростає. 80 % приватних інвестицій надходить всього у 20 % країн, що розвиваються, здебільшого держави Східної та ПІвденно-Східної Азії й Латинської Америки.

Конкретніший аналіз дає змогу виділити десять найбільших реци­пієнтів прямих іноземних інвестицій у світі, що розвивається. Це

Аргентина, Бразилія, Гонконг, Єгипет, КНР, Малайзія, Мексика, Сінга­пур, Тайвань, Таїланд. На ці 10 країн І територій у 1980—1990 pp. припадало 13 % усіх вкладень прямих іноземних інвестицій у світі й 68 % усіх прямих іноземних Інвестицій у країнах, що розвива­ються. Серед зазначених країн лідерами із залучення прямих за­кордонних капіталовкладень були Сінгапур, Мексика, Бразилія і Китай з часткою у сукупних світових вкладеннях прямих Інозем­них інвестицій відповідно у 2,3 %, 1,9, 1,8, 1,7 %. Найменше пря­мих закордонних інвестицій надходило у найменш розвинені краї­ни Азії, Африки та Латинської Америки. їхня частка у сукупних світових вкладеннях прямих інвестицій знизилася з 0,5 % у 1970— 1979 pp. до ОД % у 1986—1990 pp.

Прямі іноземні інвестиції відіграють відчутну роль у внутріш­ньому капіталоутворенні лише у тих з країн, що розвиваються, які мають достатньо високі доходи на душу населення. Так, частка іно­земних інвестицій у валовому внутрішньому капітал о утворенні держав-нафтовиробників Західної Азії, а також Гонконгу й Сінга­пуру становила у другій половині 80-х років майже 20 %. Одночас­но аналогічний показник у країнах з низьким рівнем доходу на душу населення у середньому за той самий період був 1,5. Напри­клад, у Гані й Уганді він дорівнював 0,9, у Судані — 0,2 %.

Характеризуючи стан і перспективи іноземних інвестицій у краї­ни, що розвиваються, у найближчі кілька років, експерти Міжнарод­ного валютного фонду прогнозують зменшення приватних капітало­вкладень у держави Азії, Латинської Америки та Східної Європи. На думку авторів прогнозу, інвестори прагнутимуть вкладати гроші у менш ризикові проекти через побоювання загальмування еконо­мічного зростання та спаду на фондовому ринку США, що своєю чергою має відобразитися на економіці менш розвинених країн.

Експортерами прямих Іноземних Інвестицій виступає дуже неве­лика група держав, що розвиваються, розташованих переважно у Східній, Щвденно-Східній Азії та Латинській Америці. Найбіль­шими експортерами прямих інвестицій є Швденна Корея, Тайвань і Китай. У Південній Кореї та Тайвані вивезення капіталу в підприєм­ницькій формі у 1990 р. перевищувало його ввезення, що харак­терно, як правило, для промислово розвинених країн.

Вивезення капіталу із країн Латинської Америки перевищува­ло у 1990 р. 1,1 млрд дол, США. Найбільшими експортерами капі­талу в цьому регіоні є Бразилія та Венесуела.

Хронічний брак внутрішніх ресурсів, від'ємне сальдо зовнішньо­торговельного балансу і бюджетний дефіцит — типові риси еконо­мік більшості країн, що розвиваються, — обумовили довготермінову потребу зовнішніх запозичень. Зовнішня заборгованість цієї групи


держав у 1985 р. становила 966,5 млрд дол. США, у 1980 р. — 1288,4 млрд дол., у 1992 р., — 1419,4 млрд дол., у 1995 р. — майже 1706 млрд дол., у 1998 р, — 1839 млрд дол.

Найбільший борг на кінець 1994 р. мала Мексика — 125 млрд дол. США та Китай — 111 млрд дол. Швидкими темпами зростає зовнішній борг азіатських країн — Індонезії, Таїланду, Південної Кореї, Індії, Філіппін. Азіатський континент акумулював до поло­вини приросту світової зовнішньої заборгованості. Дещо сповіль­нився приріст зовнішнього боргу латиноамериканських держав, однак вони значно випереджають усі інші країни за розміром зов­нішнього боргу на душу населення (1000 дол. порівняно з 250 дол. в Азії).

Борг країн, що розвиваються, нагромаджується переважно за ра­хунок приватних капіталовкладень. Серед країн-кредиторів перше місце посідає Японія, чиї кредити країнам, що розвиваються, пере­важно азіатським, у 1994 р. досягли суми у 236 млрд дол. США. На другому місці США — 147 млрд дол. (0,15 % ВНП країни), полови­на з яких припадає на латиноамериканські країни. Третьою іде Німеччина, що надала позик на суму в 106 млрд дол.

Оскільки повернути борги від багатьох країн, що розвиваються, дуже проблематично, то одним із засобів боротьби з заборгованістю є її списання. За деякими оцінками, у період до 2000 р. питома вага списання заборгованості може досягнути 75—100 % для африкан­ських та інших найбідніших країн (всього майже 25 держав), чий борг у 80-ті роки зростав найшвидше, залежно від темпів економіч­ного зростання, що визначатимуть, яку частку свого зовнішнього боргу ця група країн зможе реально обслужити.

У 1998 р. Норвегія оголосила про списання нею боргів країн "третього світу" на суму 1,1 млрд дол. США.

Ще одна складова взаємин промислово розвинених держав і країн, що розвиваються, у системі світової економіки — це міжнародна фінансова допомога слаборозвиненим країнам "третього світу".

За даними аналітиків МВФ, у 1994 р. у світі на офіційну допомо­гу по урядових каналах було виділено 56 млрд дол. США. Порівня­но з 1990 p., коли сприяння з боку ПРК країнам, що розвиваються, досягло свого максимуму, ця цифра зменшилася на 12 млрд дол. Допомога з боку країн Організації економічної співпраці та роз­витку (ОЕСР) становить всього 0,3 % їхнього сукупного валового національного продукту (мета, поставлена ООН, —0,7 %).

Характерно, що більше ніж половина усієї міжнародної допомоги країнам Африки повертається на Захід у вигляді відсотків за борги. 'Гак, борги держав Африки на південь від Сахари становили у середи­ні 90-х років 211 млрд дол. США, що удвічі перевищує спільні доходи

цих країн від експорту. З 1984 р. африканські країни вже сплатили кредиторам майже 150 млрд дол. Загальний борг африканського континенту в цілому дорівнює 313 млрд дол. США, що еквівалентно 234 % річного експортного доходу зазначених країн.

Певний оптимізм щодо перспектив економічного розвитку афри- • канських країн вселяє той факт, що у 1998 р. темпи зростання су­купного ВВП держав континенту становили 4,6 %, що було найви­щим показником у світі. Це зумовлено, крім усього іншого, тим, що країни Африки беруть дуже незначну участь у діяльності світо* ■ впх фінансових бірж (7—8 % всього обсягу угод), що дало їм змогу-не відчути негативного впливу фінансової азіатської кризи. Проте, враховуючи високу народжуваність в африканському регіоні (3,2 % щороку) та щорічне скорочення доходу на душу населення (на 0,5 %), експерти Світового банку стверджують, що для досягнення най-скромнішого підвищення рівня життя економіка слаборозвинених країн має зростати на 4—5 % щорічно. Складність цього завдання пов'язана сьогодні з тим, що глобалізація посилює конкуренцію у світовому господарстві і знаходити свої "ніші" тим країнам, що розвиваються, які запізнюються, стає все важче. Тому особливу ак­туальність у сучасних умовах набуває процес активізації участі сла­борозвинених країн у світових економічних процесах, перш за все у міжнародній торгівлі за такими напрямками: диверсифікація структури торгівлі через підвищення частки експорту продукції обробної промисловості, інтенсифікація заходів, спрямованих на перебудову міжнародних економічних відносин, зокрема, подолан­ня політики неопротекпіонізму з боку розвинених країн, поглиб­лення зв'язків між самими країнами, перш за все на регіональній основі, підвищення ефективності міждержавних програм допомо­ги слаборозвиненим країнам. При цьому однак важливо зазначи­ти, що позитивні зміни соціально-економічного становища країн, що розвиваються, значною мірою залежить від діяльності урядів цих країн, спрямованих на проведення програм індустріалізації, від їхньої здатності мобілізувати внутрішні ресурси, підвищити нор­му нагромадження та залучити іноземні інвестиції з метою модер­нізації господарства.