2.5.2. Міф про реабілітацію

До недавнього часу віра в те, що проблема зло­чинності врешті-решт буде розв'язана шляхом винайдення кращих та ефективніших засобів впливу на засуджених, була невід'ємною складовою ліберальної традиції, за якої покарання однозначно трак­тувалось як благо. Ідея реабілітації полягає в "лікуванні" правопо­рушника від його кримінальної поведінки. Іншими словами, є намір змінити особистість злочинця, його світогляд, набуті кримінальні

звички, відкрити для нього такі можливості, які б зменшили ризик скоєння ним повторного злочину. Часто кажуть, що реабілітація до­помагає злочинцю, але вигоди, які він може отримати від такої допо­моги, насправді нікого не хвилюють. Він просто отримує шанс на соціальне збереження, що в подальшому відкриває йому можливість стати повноправним членом суспільства, але чи скористається він цим шансом — цілком залежить від особистості правопорушника та соціального середовища, до якого він повертається. Хто насправді виграє від успішної реабілітації, то це звичайні законослухняні гро­мадяни, тому що ризик стати жертвою реабілітованого екс-злочинця значно зменшується. Традиційна процедура реабілітації в умовах ув'язнення полягає в наданні злочинцю юридичних консультацій та психологічної підтримки, можливості отримати робітничу квалі­фікацію або соціальну допомогу в разі інвалідності. При цьому можна використовувати різноманітні (маніпулятивні) технології. Деякі з таких методів, наприклад аверсивна терапія*, можуть бути досить жорсткими.

Успіх реабілітаційних програм повністю залежить від зміни пси­хології та соціальної орієнтації особистості правопорушника (що надзвичайно важко досягти навіть психологу найвищої кваліфікації) і вимірюється рівнем рецидиву після їх проходження. До того ж подібні програми реабілітації оцінюються в порівнянні із загаль­ним рівнем злочинності, коли кількість скоєних вперше злочинів відіграє суттєву роль. Водночас вплив на злочинця здійснюється протягом часу X зі сподіванням, що після звільнення в час Y він утримається від спокуси скоєння злочину. Але як тільки тиск на особу практично зникає (після звільнення), спокуса стає надзви­чайно великою, що може практично звести нанівець всі докладені зусилля системи щодо його реабілітації. Зважте також на те, що до цього висновку дійшли в умовах стабільного суспільства. Якщо взяти наші реалії, то людина після 5-10 років ув'язнення повер­тається в абсолютно інше суспільство — практично всі соціальні інститути суттєво змінилися.

До 1970 року в законодавстві більшості європейських країн вибір покарання (між більш жорстким і м'яким) майже не регулювався.

* Aversive therapy — терапія відрази. Цей метод застосований у відомому фільмі С. Кубрика "Механічний апельсин" (Clockwork Orange).

Закон однозначно пропонував застосування максимально допусти­мого покарання за будь-який злочин і тільки зрідка дозволяв застосу­вання мінімального покарання. Фактично визначення конкретного покарання повністю залежало від судді та його власних уподобань. У США основною метою покарання вважали реабілітацію (rehabilitation* ) засудженого, але залишалось невизначеним, яким чином призначені судом процедури конкретного покарання впливають на досягнення цієї мети. З іншого боку Атлантики, у Британії, пріоритет надавався ідеї стримування-залякування (deterrence** ) під час вибо­ру міри покарання, але й тут ніхто не спромігся прояснити, яким чином його треба реалізовувати, але всюди ідея знешкодження (incapacitation***) потенційного правопорушення була тим соусом, що додавався в будь-якому разі.­

У цей період за основу брали гіпотезу, згідно з якою існують такі терапевтичні засоби як в пенітенціарних закладах, так і в суспільстві (за місцем проживання правопорушника), що їх можна належним чином використовувати для перевиховання злочинців. Але почина­ючи з середини 70-х років цей оптимізм практично зникає. Для того щоб з упевненістю стверджувати, що реабілітація в умовах ув'язнення спрацьовує, необхідно було провести низку контрольова­них експериментів, щоб можна було порівняти рівень рецидиву у тих засуджених, хто проходив через систему реабілітації, та в кон­трольній групі злочинців, які скоїли злочини такої ж тяжкості, але не брали участі в реабілітаційних програмах****. Такі експеримен­тальні дослідження були започатковані невдовзі після Другої світо­вої війни, а перші серйозно обгрунтовані результати з'явилися на­прикінці 60-х років. Найвпливовішими стали дослідження, які про­водили у США Д. Ліптон, P. Мартінсон і Ю. Уілкс [13], та аналіз, який підготував С. Броді [5] для Міністерства Внутрішніх Справ Великобританії. Висновки виявилися майже ідентичними і невтішни-

Rehabilitation — 1) перевиховання злочинців; 2) поновлення у правах (юрид.); 3) лікування наслідків тяжкої травми або хвороби (мед). Deterrence — стримування противника від воєнних дій шляхом залякування (воєнний термін), залякування. Найкраще для перекладу цього терміна, на нашу думку, підходить російське слово "устрашение".

Incapacitation — 1) доведення до недієздатності; 2) створення умов, за яких правопорушник втрачає можливість скоїти правопорушення вдруге. Докладніше про такі експериментальні техніки та їх результати див [11]. В ос­танні роки на занепад ідеї реабілітації найбільше вплинула книга [15].

ми: лише кілька з десятків виправних програм виглядали більш-менш успішними, але й вони своїм успіхом завдячували надзвичай­но скрупульозному підбору учасників у контрольовані групи. Навіть сьогодні у світовій практиці не існує жодної універсальної реабілі­таційної програми в умовах позбавлення волі, що була б ефективна хоча б на 50 % для типових правопорушників, які складають 93 % звинувачених у судах*.

Дослідженнями виявлено, що реабілітаційні програми були успіш­ними виключно для осіб з високим рівнем інтелекту та невротиків, здатних до ясного, логічного мислення, і полягали в посиленні співчуття до жертви, симпатії до оточуючих та заохоченні розширити власні можливості через навчання. Будь-який співробітник пенітенціарної системи навіть без тестування скаже, що правопорушники з високим рівнем інтелекту складають всього 3-5 %. Ці результати поставили актуальне питання: якщо не існує універсального способу виправити злодія, садиста, ґвалтівника, грабіжника, наркомана або педофіла, то як реабілітація може бути основною метою засудження? Ідею реабілі­тації почали розглядати "... не тільки як утопічну і ненадійну, а й як таку, що справді загрожує правам ув'язнених та не відповідає гума­нітарним принципам, а врешті-решт знищує шанси на виправлення правопорушників" [5].

Справді, як можна з упевненістю стверджувати, що реабілітаційна програма мала успіх, а кошти на її реалізацію витрачені належним чином? Доказів того, що переважна кількість злочинців, які відбули покарання, перетворилась на законослухняних громадян, немає. Ті, хто більше не скоював правопорушення, могли діяти спонтанно, оскільки стали більш дорослими людьми. Одним із завдань ув'язнення є по­збавлення засудженого можливості причинити зло законослухняним громадянам, і будь-яка в'язниця з цим успішно справляється. Згідно із статистичними даними зараз в Україні більше половини з 229 тис. ув'язнених — це молоді люди до 30 років. Але у чоловіків чисто генетично тенденція до насильства проявляється в 15-16 років в період статевого визрівання, залишається високою в 20 років, а далі значно зменшується і практично зникає в період 30-35 років. На цей же час припадає найбільша творча активність мозку. Виходячи з цього питання потрібно ставити просто і конкретно: чи ув'язнення

Решту 7 % становлять особливо тяжкі злочини, пов'язані з насильством і скоєні рецидивістами.

примусово відволікає людину протягом цього періоду від скоєння злочинів (дає користь), чи позбавляє засудженого можливості отри­мати позитивний досвід (шкодить йому), а саме здобути освіту та професію, створити нормальну сім'ю (мати гетеросексуальну орієнта­цію* ), знайти своє місце в суспільстві і самостійно відмовитися від кримінальної поведінки, враховуючи власний досвід?

В'язниця виконує в суспільстві роль, що лякає, оскільки є найне-привабливішим місцем. Ця непривабливість утримує декого від здійснення злочину. Але якщо людина вже потрапила до в'язниці, то тут вона стверджується у кримінальній орієнтації: обмінюється до­свідом з іншими засудженими і активно навчається жити поза зако­ном. Якщо молода людина працює або вчиться у вищому закладі осві­ти, то найбільшу творчу активність вона проявляє в умовах вільного суспільства, тобто в середовищі, що сприяє здобуттю необхідних для подальшого життя знань. Очевидно, що в умовах ув'язнення молода людина втрачає ініціативність і пристосовується до неволі та тоталь­ної залежності в задоволенні своїх потреб від існуючої системи за­безпечення. Оскільки доступ товарів у будь-яку в'язницю світу суво­ро лімітований, то тут є два шляхи: можна формально все поділити порівну між усіма або створити альтернативну систему розподілу, де "більш достойні" отримують більше. Для того щоб отримати пайку в сучасній тюрмі, працювати не обов'язково, але якщо працювати дуже багато, пайка залишиться такою ж мізерною. Зручніше змусити слаб­шого працювати замість себе або просто відбирати у нього частину пайки. Як правило, у в'язниці "найдостойнішими" вважають себе ре­цидивісти, тому їхній негативний вплив на кримінальну освіту впер­ше засуджених надзвичайно великий. Наприклад, щоб не робила ад­міністрація колонії, в якій рецидивіст має краще харчування і мож­ливість експлуатації переважної частини засуджених, реабілітаційний ефект для останніх буде зведений нанівець.

Таким чином, за період 1970-1980 pp. ідея реабілітації в умовах ув'язнення втратила на Заході більшість своїх прихильників. У 1981 р. Франціє Аллен перелічив три причини цього явища [2].

* Згідно із соціологічними дослідженнями, проведеними в російських тюрмах у 1998 p., 95 % в'язнів час від часу мають гомосексуальні контакти, а 25—30 % створюють "сім'ї", де ролі чоловіка і жінки можуть поперемінно змінюватись. Таким чином, можна стверджувати, що в'язниці деякою мірою сприяють розповсюдженню гомо­сексуалізму та педофілії.

1.     Ідея реабілітації містить в собі загрозу політичним
цінностям вільного суспільства. З ліберальної точки зору, будь-
яка каральна система орієнтована у кращому разі на необхідне
зло — позбавлення суспільства загрози з боку тих, хто злісно по­
рушує права оточуючих. Рух від каральної ізоляції правопоруш­
ників до їхнього реформування являє собою вхід до нової зони
ризику, тому що зусилля, примусово спрямовані на зміну особис­
тості, складу мислення, почуттів і бажань засуджених, загрожують
зловживанням з боку держави в галузі людської гідності та
вільного вибору, а ці ідеї самі по собі є невід'ємними складовими
ліберальної ідеї. Реабілітація неможлива без добровільної участі
засудженого, і коли центр зусиль реформаторів зміщується від
традиційної психотерапії (яка дуже дорого коштує і потребує бага­
то часу) в бік використання таких екстремальних засобів, як пси-
хохірургія або аверсивна психотерапія та інші подібні методи ко­
рекції поведінки, то в цих випадках держава маніпулятивним, при­
мусовим шляхом нав'язує засудженому почуття та сприйняття, які
є чужорідними у свідомості цієї особистості. По суті подібні мето­
дики можна назвати "зомбуванням". Навіть якщо завдяки цим
методам вдалося, наприклад, знизити рівень агресивності суб'єкта,
він весь час тримає у своїй підсвідомості протест проти насиль­
ства, вчиненого над ним, і фактично являє собою "бомбу уповіль­
неної дії". Таким чином, як зазначав М. Фуко [7, с. 19], інтереси
держави починають розширюватись від контролю поведінки по­
тенційного правопорушника до контролю його душі, мотивації, осо­
бистої історії та соціального оточення, а це означає, що сфера діяль­
ності держави розширюється до тотального охоплення (у сфері
психіки не існує чітко вказаної межі).

2.     На практиці ідея реабілітації шкідливо впливає на
якість покарання, що веде до непередбачених та не виявле­
них повністю соціальних наслідків. Комбінація благодійної
мети — створення реабілітаційного режиму — з такою високо суб'єк­
тивною та слабо визначеною концепцією, як реабілітація (а саме, як
вона має бути досягнута і в чому полягатиме), створює додаткові
проблеми. Наприклад, одна з них — це тенденція практиків, зайня­
тих у реабілітаційних програмах, визначати її як терапію незалежно
від того, що терапевт робить. Так, додаткова втрата свободи і додат­
кові покарання засуджених впродовж реабілітації інтерпретуються

як терапевтичні засоби впливу, а критичний підхід до власних дій у співробітників пенітенціарної системи сильно знижується. Це при­зводить до суб'єктивних вольових акцій, спрямованих проти ув'яз­нених, і до висування вимог, які значно перевищують такі, що викла­дені в офіційних інструкціях, не кажучи вже про Європейські в'яз­ничні правила. Таким чином, на практиці ідея реабілітації може слугувати абсолютно іншим цілям, що не мають ніякого відношення до реформування засуджених.

3. В усіх випадках — через недостатні наукові знання або через слабку кваліфікаційну підготовку персоналу вип­равних закладів — реабілітаційні техніки не виконують сво­го призначення: ми не знаємо, як запобігти кримінальній поведінці шляхом зміни характеру та поведінки правопо­рушників, і ми не можемо запобігти рецидивізму, яких би реабілітаційних зусиль не докладали.

Після розглядуваного періоду через якихось п'ять років, на по­чатку 80-х років, нова ортодоксія запанувала в західній криміно­логії — ідея реабілітації злочинців розглядалась як безперспектив­на. Навіть сьогодні, через 20 років, ідея реабілітації не є централь­ною в системі виконання покарань, але на всяк випадок адміністрації формально підтримують її периферійний статус, щоб уникнути кри­тики і звинувачень у жорстокості. Часом такі намагання прийма­ють комічні форми. Наприклад, у професійній мові західних тюремни­ків цинічне ставлення до реабілітації змінилося лише термінологією. Тепер ізоляцію порушника режиму прийнято називати "конструктив­на медитація", а сам ізолятор — "тиха кімната". Ув'язнення без будь-яких реабілітаційних спроб називають "терапією середовища", а блоки для ув'язнення нумерують як "хмарка 1", "хмарка 2" і т. ін. Фактично в кожній окремій в'язниці виник і утвердився свій сленг. Самі в'язні до ідеї та програм реабілітації ставляться більш ніж критично.