Категорії

Дипломні, курсові
на замовлення

Дипломні та курсові
на замовлення

Роботи виконуємо якісно,
без зайвих запитань.

Замовити / взнати ціну Замовити

Сутність, структура і функції цін. Найпростішим та історично першим є таке визначення ціни: ціна — гро­шове вираження вартості. Воно відображало період існу­вання простого товарного виробництва (тобто до виник­нення капіталістичного способу виробництва), коли ціни коливалися навколо вартості товарів.

В умовах капіталістичного способу виробництва від­бувається перетворення багатьох індивідуальних вартос­тей на єдину суспільну, або ринкову, вартість (внаслідок внутрігалузевої конкуренції), а її — на ціну виробництва (внаслідок міжгалузевої конкуренції).

В умовах простого товарного виробництва в основі то­варних цін лежали лише суспільне необхідні витрати ви­робництва. Це можна виразити формулою

W = с + v + т,

де w— вартість товару, с — постійний капітал (або ви­трати підприємця, ремісника на придбання засобів ви­робництва); v — змінний капітал (або витрати ремісника на відтворення власної робочої сили); т — додатковий продукт (в умовах капіталізму він існуватиме у формі до­даткової вартості).

За капіталістичного товарного виробництва в основі товарних цін — не лише суспільне необхідні витрати виробництва, а й співвідношення між попитом і пропо­зицією:

Цв = с + v + р,

де Цв — ціна виробництва; с — постійний капітал; v — змінний капітал; р — середній прибуток.

За допомогою ціни виробництва вирівнюються норми прибутку різних галузей.

Середній прибуток утворюється внаслідок міжгалузе­вої конкуренції з урахуванням процесу коливання попи­ту і пропозиції, переливання капіталу в галузі, вироб­ництво товарів у яких не задовольняє потреби спожива­чів з відповідним коливанням цін (їх зростанні при неза­доволенні платоспроможного попиту і зниженні при пе­реважанні пропозиції над попитом). Межею переливання капіталів є утворення середньої норми прибутку (відно­шення сукупної додаткової вартості до сукупного капіта­лу, вкладеного у всі галузі), а прибуток, що відповідає середній нормі на авансований капітал, є середнім прибутком. Іншими словами, середній прибуток — це рівнове­ликий прибуток на рівновеликий авансований капітал.

Якщо в умовах простого товарного виробництва ціни визначалися лише законом вартості, то в умовах капіта­лістичного товарного виробництва вони, крім того, ви­значаються й дією закону попиту і пропозиції. Тому най­простіше визначення ціни в нових історичних умовах та­ке: ціна — грошове вираження ціни виробництва, взає­модії закону вартості та закону попиту і пропозиції.

У «Капіталі» К. Маркса дається визначення ціни як грошового вираження вартості. І хоч у цій праці розгля­дається процес перетворення вартості на ціну виробницт­ва, саме визначення ціни залишилося незмінним. Це су­перечить діалектичному методу дослідження. В еконо­мічній літературі колишнього СРСР наводилося лише це доісторичне (тобто таке, що відображало реалії докапіта­лістичних формацій) визначення, що означало догматич­не сприйняття дійсності.

Водночас визначення ціни як грошового вираження ціни виробництва відображає переважно реалії нижчої стадії розвитку капіталізму XVI—XIX ст. З виникненням монополій, групових монополій (олігополій) процес ціно­утворення значно ускладнюється, зокрема виникають мо­нопольне високі та монопольно низькі ціни. Внаслідок цього ціна виробництва набуває якісно нової форми, пе­ретворюючись на монопольну ціну виробництва, яка ви­ражається формулою

Мце=С + V + р + plr

де Мцв — монопольна ціна виробництва, с — постій­ний капітал; v — змінний капітал; р — середній прибу­ток; р! — монопольно високий прибуток. Останній при­власнюють наймогутніші компанії, оскільки вони посіда­ють монопольне становище у сфері виробництва та у сфе­рі обігу. З урахуванням цього можна дати визначення ці­ни в сучасних умовах.

Ціна — грошове вираження монопольної ціни виробництва, в якій відображається дія законів вартості, попиту і пропозиції та монопо­лізації виробництва.

Монопольні ціни — насамперед ціни виробництва. Зо­середжуючи у себе найсучаснішу техніку, найкваліфіко-ванішу робочу сичу, впроваджуючи найпрогресивніші форми та методи організації виробництва і праці та ін., підприємства і філіали гігантських компаній формують найнижчі витрати виробництва (а отже, й собівартість).

Оскільки на таких підприємствах виробляється основна маса продукції (наприклад, в автомобільній промислово­сті СІЛА на частку трьох наймогутніших корпорацій припадає 93,9% загальної кількості легкових автомобі­лів), то однією з основ цін на цей товар є витрати вироб­ництва. Але якби ціни на автомобілі встановлювалися на основі лише витрат і середнього прибутку, вони не були б монопольно високими. Такими їх робить диктат моно­полій на ринку.

Тому монопольні ціни є й цінами обігу. Останні відо­бражають панування олігополістів на ринку. Наслідком цього є перерозподіл частини додаткової вартості, створе­ної на дрібних та середніх підприємствах, на користь гі­гантських компаній та частини доходів населення при купівлі відповідних товарів.

Більш повно практику ціноутворення на сучасному етапі в розвинутих країнах світу допоможе з'ясувати ко­роткий виклад розвитку теорії ціни.

Теорії ціни. Найвагоміший внесок у теорію ціноутво­рення впродовж існування світової економічної думки зробили Д. Рікардо, К. Маркс, М. Туган-Барановський та А. Маршалл.

Д. Рікардо вперше у світовій літературі виокремив три основні фактори субстанції (тобто основи) вартості: працю, корисність (споживчу вартість) і рідкісність. Пер­ші два фактори відіграють вартісноутворюючу роль для більшості відтворювальних товарів (тобто товарів, які постійно виготовляються), третій — для незначної групи невідтворюваних товарів (шедеври мистецтва, рідкісні книги тощо).

І справді, чим іншим можна пояснити продаж картин відомих художників минулих століть на всесвітньо відо­мому аукціоні Сотбі в Англії за кілька мільйонів доларів кожну, як не рідкісністю, невідтворюваністю.

З історії життя багатьох видатних митців минулого відомо, що вони змушені були продавати свої картини за безцінь, а тому жили у злиднях. Картини художників-ім-пресіоністів (К. Моне, О. Ренуара, П. Дюран-Рюеля та ін.) взагалі не знаходили збуту, а нині вони продаються за неймовірні ціни. Невипадково щодо них сформульова­но закон запізнілого визнання.

Д. Рікардо справедливо критикував положення фран­цузького (економіста Ж.-Б. Сея про корисність товарів як регулятор вартості. Пізніше ця теза була розгорнута в теорію граничної корисності. Ступінь корисності, на ду­мку Рікардо, не може бути мірою вартості тому, що то-вар, який виробляється з більшими зусиллями, завжди 8 '-"37

дорожчий, ніж той, що виробляється з меншими зусилля­ми. Крім того, навіть двоє людей, які користуються одні­єю й тією ж річчю, отримують від неї різне задоволення Проте дещо однобічним було твердження Д. Рікардо про те, що визначення вартості невідтворюваних товарів (рідкісних статуй, картин та ін.) залежить виключно від їх рідкісності. Але ж вартість певною мірою залежить і від праці художників, скульпторів. Адже праця талано­витих митців надзвичайно складна, а інколи й дуже три­вала. І. Рєпін, наприклад, працював над картиною «Запорожці пишуть листа турецькому султану» 14 років.

Заслуга К. Маркса в розвитку теорії ціни полягає в то­му, що він чітко розмежував вартість і ціну. Вартість, на його думку, визначається суспільне необхідними витрата­ми. Така вартість лежить в основі ціни, а співвідношення між попитом і пропозицією впливає на відхилення ціни від вартості. Вартість товарів визначається не тим робо­чим часом, який початкове витрачається на їх виробниц­тво, а тим часом, якого варте їх відтворення. Про таку си­туацію йшлося при розгляді морального зношування ос­новних виробничих фондів. Крім того, К. Маркс ставив вартість у залежність не лише від суспільне необхідної праці, а й від відповідності товарної маси величині сус­пільних потреб, суспільній споживчій вартості.

Ці положення, однак, не набули вигляду цілісної ло­гічної теорії. Тому у працях К. Маркса недостатньо вра­ховано вплив якості продукції, її корисного ефекту на вартість товарів, ігнорується фактор рідкісності, в теорії ціноутворення не зроблено спроби поєднати вплив на ці­ни витрат і результатів, тобто суспільне необхідних ви­трат виробництва і корисності товарів, їх суб'єктивної, психологічної оцінки споживачем.

Уперше спробу синтезу цих двох найважливіших факторів ціноутворення зробили М. Туган-Барановський та А. Маршалл.

Український вчений увів у науковий обіг поняття «вартість» (як витрати засобів виробництва і праці) і «трудова вартість» (витрати живої праці). Крім того, він розмежував категорії «вартість» і «цінність». Цінність має суб'єктивну сторону (психологічна оцінка корисності товару окремим споживачем) і об'єктивну (оцінка такої корисності суспільством). В останньому випадку вона є ці­ною. Тому при правильному розумінні теорії граничної корисності вона, на думку вченого, не заперечує теорію трудової вартості. Водночас некоректно розглядати ці дві теорії як рівноцінні, оскільки теорія трудової вартості є визначальною, а окремі позитивні сторони концепції гра­ничної корисності — похідними, доповнюючими.

А. Маршалл вважав себе учнем Д. Рікардо і розгля­дав ринкову ціну як результат взаємодії витрат виробни­цтва (персоніфікатором яких є продавці) та граничної ко-писності (уособленням якої є споживачі), зіткнення по­питу і пропозиції. Такий підхід втілений у підручнику «Бкономікс» П. Самуельсона. Водночас у ній потребує уточнення концепція витрат виробництва (див. тему 1.3).

Ціна виконує такі основні функції: 1) облікову; 2) розподільчу; 3) стимулюючу.

Облікова функція ціни полягає в тому, що ціна є за­собом обліку суспільне необхідної, а отже й корисної, праці. Праця, яка перевищує цю величину при виробни­цтві відновлюваних товарів, не визнається споживачами, а тому зайва. Такий облік дає змогу здійснювати еквіва­лентний обмін товарів, визначати економічну ефектив­ність виробництва, встановлювати оптимальне співвідно­шення між нагромадженням і споживанням та інші про­порції.

Розподільча функція ціни реалізується у процесі вну­трігалузевої та міжгалузевої конкуренції. У першому ви­падку такий перерозподіл вартості, насамперед додатко­вої вартості, здійснюється на користь тих підприємств, у яких витрати виробництва нижчі за суспільне необхідні, а якість товарів вища. У другому випадку перерозподіл додаткової вартості відбувається через механізм перели­вання капіталів на користь галузей, в яких відбувається виробництво товарів і послуг відповідно до індивідуаль­них, колективних та суспільних потреб.

Стимулююча функція ціни полягає в тому, що рин­кові ціни спонукають підприємців через механізм конку­ренції впроваджувати нову техніку, досконаліші форми і методи організації виробництва тощо.

Існують різні критерії поділу цін. Так, відповідно до критерію власності розрізняють державні, кооператив­ні, індивідуальні та інші види цін. Державні ціни перева­жали у колишньому СРСР, оскільки 92% власності нале­жало державі, їх встановлювали спеціальні державні орга­ни — Державний комітет цін та його філіали в республі­ках і на місцях. Механізм встановлення таких цін був ду­же громіздкий. В СРСР 98% цін були державними і лише 2% — цінами колгоспного ринку. Ціни на продукцію ко­оперативних підприємств також були одержавлені.

Залежно від форм конкуренції розрізняють ринкові Ціни в умовах чистої конкуренції; олігополістичні — в умовах панування групових монополій (олігополій); мо­нопольні — в умовах абсолютної монополізації єдиним виробником або продавцем відповідно сфери виробництва (а отже, й збуту) або лише збуту (так звана монопсонія).

Залежно від типів ринкової системи виділяють регу­льовані та нерегульовані ціни. Значну частину цін у роз­винутих країнах світу регулює держава. Так, у Швейца­рії державний контроль за цінами поширюється майже на 50% обсягу товарної продукції, у Франції держава ре­гулює ціни на сільськогосподарську продукцію, газ, електроенергію, транспорт, деякі інші товари і послуги. В періоди економічної кризи державний контроль за ці­нами посилюється. Так, у Швейцарії під час кризи 1990—1991 pp. держава контролювала всі ціни.

Регульованими є й ціни на олігополістичному, чисто монополістичному ринку. Таке регулювання з боку гі­гантських монополій здійснюється через механізм фор­мування й регулювання попиту, обсягів виробництва продукції, практику «лідерства в цінах» та ін.

В Україні класифікація цін здійснюється через їх по­діл на оптові ціни підприємства, оптові ціни промислово­сті та роздрібні ціни. Оптові ціни підприємства складаю­ться із собівартості й прибутку. Купивши у підприємств товари, оптові торговельні організації продають їх під­приємствам роздрібної торгівлі за оптовими цінами про­мисловості. Останні збільшують оптові ціни підприємств на величину торговельної надбавки, яка складається із витрат обігу та прибутку оптової торговельної організа­ції, внаслідок чого формуються роздрібні ціни. До витрат обігу належать витрати на транспортування, зберігання, фасування, виплату заробітної плати торговельним пра­цівникам та ін.

Останніми роками державний контроль за цінами в Україні поступово ослаблюється, здійснюється політика лібералізації цін, що за умов контролю за заробітною платою, іншими заходами спричиняє зростання зубожін­ня основної частини населення.

Прибуток і прибутковість підприємств. За реалізова­ну продукцію підприємство отримує відповідну суму гро­шей — валову виручку. Одна її частина йде на заміщен­ня зношених засобів виробництва (с), інша — на заробіт­ну плату працівників (и), що разом становить собівар­тість продукції.

Прибуток (з кількісного боку) собівартістю.

Прибуток (з якісного боку) — перетворена форма додаткового продукту і додаткової вартості.

Термін   «перетворена форма»   означає,  що прибуток приховує справжнє джерело свого виникнення і створює

враження, що участь у його появі брали не лише праців­ники, а й засоби виробництва. Саме так стверджують за­хідні економісти, починаючи з теорії трьох факторів ви­робництва. Працівниками на сучасних капіталістичних підприємствах є не лише наймані працівники, а й влас­ники, які управляють цими підприємствами. Вищі мене­джери гігантських компаній самі частково стають влас­никами компаній, виконуючи функції управління, бе­руть участь у формуванні новоствореної вартості (v+m), отримуючи плату за свою працю як з необхідного, так і з додаткового продукту. Тому з якісного боку категорія «прибуток» також виражає відносини між власниками засобів виробництва і найманими працівниками з приво­ду його створення та привласнення.

Прибутковість підприємства слід розглядати у двох основних вимірах: 1) як прибутковість усього підприєм­ства щодо всього авансованого капіталу (тобто витрати на c+v); 2) як прибутковість виготовлення окремої партії то­варів. Остання вимірюється співвідношенням прибутку та собівартості певної партії товарів.

Загальна прибутковість підприємства визначається нормою прибутку, її можна записати формулою

Р' =

• • 100%,

с + и

де р' — норма прибутку; р — маса прибутку; c+v — аван­сований капітал.

У розвинутих країнах світу норма і маса (величина) прибутку є головною метою підприємців і критерієм ефек­тивності виробництва. Середня^норма прибутку в крупних компаніях становить до 12%. Його величина залежить від швидкості обороту виробничих фондів, зниження собівар­тості продукції, зростання продуктивності праці, величини створеного додаткового продукту та інших факторів.